Горнятко кави втрачає аромат
і штучно гріє руки..
Вікно навпроти, як надія
і стіна, що вічно прагне штурму
В повітрі з*являється історія одного дня
чи то всього життя

Слова вириваються з мозку,
залишаючи в своїх пазурах її шматки
Слова ріжуть тишу навколо
ріжуть тіло, залишаючи в ньому дірки
Тіло вкривається каменем
а пальці вже недотягнуться до вікна

Навколо вуха, що не чують крик
Вуста, що всміхаються з болю
Очі, що бачуть лиш гострі кути

....А в руках холоне горнятко
.............що чуло все........
........................і розуміло нічого...

інколи важко віднайти потрібний шлях...інколи доля дарує перехрестя і не пише на камені який напрямок обрати щоб не втратити голову чи то коня...інколи вона дарує випробування і не обтяжує себе клопотом пояснювати чи його треба долати, чи то знак заспокоїтись і не пхатися поперед батька в пекло.....інколи вона дарує людей....одні нас змінюють, інші псують, дехто взагалі повз проходить...а якщо все трапляється одночасно, то взагалі не подарунок, а величезний торт із сюрпризом всередені (від стриптизера до пластмасової пугвички бабусиного халату). сиджу оце дивлюся я на торт і думаю....мабуть, то кльово отримувати подарунки від долі. не залежно від того, що вона приготувала...адже так чи інакше отримаю досвід (хоча б так себе заспокою))))).....і взагалі минулого разу пугвичка була

найважче боротися із самим собою...тому ми боремося з власними недоліками, використовуючи інших людей....бачимо соринку в чужому оці, не помічаючи власної колоди...(((

коли щось трапляється випадково, то є найпрекрасніше!!! у світі, у житті, що вимагає раскладу руху всього живого і не живого, списку необхідних справ, речей, людей, невідкладних проблем, доручень, прохань великих і малих......і в оцей механізм вривається щось випадкове...раптове...спочатку людина воює з почуттям вини, потім з власними стереотипо-принципами...потім відкладає вже затертий розклад десь по дорозі до раптовості....і виявляєтся, що зовсім поряд ростуть дерева, трава, з*являються кульбаби, живуть чиїсь почуття (вони таки є і живуть!!!)...біля сусіднього дерева хтось також порушив свій механізм, а сусідньою стежинкою проходить хтось,хто прямує довбаним розкладом і заздрить....але раптовість на те й раптовість, що виникає швидко, проходить яскраво і закінчується ше швидше....і треба знову пхати себе в і так напханий автобус....але різниця в тому,що інші 50 чоловік (можливості автобусу в годину пік неймовірно необмежені)роздратовано наступають один одному на ноги...а людина, що осмілилась на випадковість, стоячи на одній нозі, тримаючи на плечі чийсь пакет із "сельодкою", вислуховуючи скарги на політиків широко посміхається....і все таки життя то є крута штука!)))

В колонках играет - тихо
Настроение сейчас - чекаю на щастя......може, шо з неба впаде...

мабуть, я забула як розставляти крапки над і .......і коли варто робити паузи....і точно не пам*ятаю, де та клята педаль - ліворуч чи праворуч..і взагалі завжди плутала де ліво, а де право..але ж неможливо починати все з самісінького початку...а ніхто і не дозволить!!!...жалкувати останнє діло....

диплом....нарешті лікар дозволив проводити дослідження...
але цей, тепер добрий, лікар з кожним днем дивує все більше....чи то дружини в нього не має, чи то невідомо, що робиться.....але дуже він полюбляє він молодих дівчат(((( найстрашніш, мабуть, те, що медсестри великі ревнивиці....завідуючий лиш з ними може зачинятися в кабінеті і пити каву)) та я ж не проти можу навіть поступитися...безкоштовно або навіть приплатити....
ммммм санітарки в чорних колготах, а поверх них блакитні шкарпетки з білими ромашками....вони з недовірою питають: "а ви шо псіхолаг"....нічого прекраснішого в світі не бачила))))
оооо ще ж є МІФИ....міфи пульмонологічного відділення....там у клозеті якось померло два хворих...тепер перелякані медсестри і санітарки вимагають зачинити його на замок....дивина....хіба що службових записок не пишуть)
а забула про маніпуляційну))) місце якого всі бояться....залітає до мене медсестра і каже нам конче необхідний психолог щоб готувати хворих психологічно до процедур що відбуваються у маніпуляційній....
........................ВЕСЕЛО...................................

....і знову тремтіли руки...як можна забувати парасольку, коли йде дощ? Вона то робила навмисно...щоб руки тремтіли і на обличчі з;являлися краплі. ні!!!! не сльози!!! а краплі...саме краплі дощу. іншого ніколи не можна було дочекатись. а так хотілося емоцій....а на щоках лиш дощ. та й то навмисно. не тому що випадково, а тому, що вона чекала цього і навмисно клала парасольку десь у іншій кімнаті.
Змокло волосся і стало звивистим. трохи...і ще трохи і краплі зникнуть з обличчя назавжди.
Їй не було холодно.......просто вітер....і він .. він обожнює, коли у неї тремтять руки. бо міг виявити мужність і зігріти їх і почувати себе справжнім menом
вона знала це і не брала парасольку і тремтіли руки....
а найщасливішим був дощ........)))))))

болит горло...и на столе разбросаны апельсины с таблетками..сама виновата нужно поменьше лазить по уже весеннему городу в поиске еще не появившихся но таких долгожданных первых зеленых листиков....но как все таки приятно чувствовать под ногами землю асфальт а не лед и снег....а твой огромный шарф всегда прячет меня от ветра... помню когда-то зимой мы шли по мироносицкой к трамваю было очень холодно.. ветер пронизывающий...а у тебя громадный темно-синий шарф ты остановил меня и завернул мою шею.... а кончики шарфа свисали у колен. наверное это и есть счастье...жалко во время ценить не получается.........

завтра опять возможно случайная встреча четко спланированная тобой....я вижу как захожу а ты сидишь с двумя чашками горячего шоколада...это все так больно...но так интригует...но не могу отказаться....

иду по улице спокойно тихо.....знакомая улица...тепло..знакомый город и ничего не страшно..вокруг все свои...поворачиваю за угол....удар в спину чем-то острым но поражающее не физическую оболочку а что-то не видимое....поворот головы вижу знакомое лицо.....лицо, которое я увидела в первый день своего существования..... не могу дать сдачи потому что многое должна...просто невыносимое чувство вины и растет чувство злости....так трудно сказать то что наболело...знаю тяжело нам обеим но я не могу больше .....я никогда не чувствую поддержки не знаю что такое эмоциональное тепло.....почему-то за все время помню только какие-то лекции о моей саморазрушающейся кармы о том что делаю все не правильно и вообще никудышняя....всегда доказывала обратное успехами в учебе....и что?????? что я доказала???? и кому? себЕ? мне это не нужно....и никому не нужно..это все равно что я ничего не делала....и самая плохая...утопив себя в доказательствах собственного достоинства потеряла все...ничего у меня нет и никого....знаю миллион теорий по психологии и не знаю что делать....сапожник без сапог...я не могу одна с этим справиться....

в голове фиолетовые разводы ....звуки вырывающиеся из колонок режут воздух...двигаясь вдоль ее нейронов попадают в кору головного мозга, который идентифицирует знакомый голос и аккорд........белый цвет потолка не предвещал зрелища, кроме маленького пятнышка оставшегося от убитого прошлым летом комара......... кофе давно потерял аромат и свое временное искусственное тепло....вокруг тихо-тихо.....в пространстве пусто...эмоции не находят выражения, оставаясь внутри.....они застывают в глазах и высыхают....они запасаются воздухом, но говорят про себя как учили в школе....идут в твоем направлении но сворачивают в самый ответственный момент....тело замирает в напряжении для рывка и не двигается с места.....жаль не знаю где кнопочка которая приводит механизм в действие((((((((((((((

сегодня все спрашивают почему я такая счастливая хожу, влюбилась????!!!!!!!!!
наверное со мной такое последний раз было год назад......я даже забыла...ну может и не влюбилась, но знаю, что все хорошо.....что мне не больно и не обидно.....во всяком случае цветочно-конфетный период самый лучший вот я и наслаждаюсь моментом...

В колонках играет - Сергей Бабкин
не люблю февраль......не потому что он кого-то у меня забрал.....и не потому что начинается авитаминоз - слоятся ногти, выпадают и секутся волосы, а кожа истощена холодами и каблук застревает во льдах харьковских улиц..в общем это не важно....иначе я была бы блондинкой.....а чего тогда переживать?....а так всегда в ожидании чего-то интригующего...т.е весны....когда каждый день утром выглядываешь в окно, а там с сумасшедшей скоростью все зеленеет....когда еще вчера, носившие шубы и теплые куртки, люди смело достают джинсовки, несмотря не на градусник, на котором собственно температура не изменилась, а на число в календаре:ВЕСНА!!! значит пора!..когда в лесу расцветают подснежники..нежные нежные создания, которые символизируют гармонию и красоту и совершенство....когда хочется под влиянием окружающей новизны все изменить.....когда позади грустные умирающие желтые листья, когда холодный грязный лед на тротуаре умирает от тепла. вместе с ним должно умереть все что не могло этого сделать до периода всеобщего обновления!!!!!!! а сгнившие листья преобразуются в полезное ископаемое - опыт!!! тогда почему собственно не любить февраль, если он представляет собой пролог к возрождению?!!!