Людмила Буханська
22 ч



Володимир Голоднюк - батько загиблого 19-річного Устима Голоднюка (Збараж Тернопільської області):

Зараз слідство щодо 48 убитих завершено. Підозрюються 5 осіб. Матеріали справи направлені до суду. Є 500 томів. Понад 2000 свідків. Близько тисячі з них вже опитані. Більше ніж рік ідуть слухання.

Під час засідань на мене пробував кидатись батько Аброськіна. Він кричав: “Твій син вже згнив в землі! Ти хочеш, щоб ще мого згноїли в тюрмі?”

На суді їхній адвокат ковиряв ручкою прострілений блакитний шолом. На ньому ж ще досі кров мого сина. Я намагався не дивитись.

У 14-му році я боровся за те, щоб слідство хоча б розпочалося. Змінився перший слідчий, другий слідчий, зараз уже третій.

Неправильно було навіть вказане місце смерті Устима. Друге дерево від моста на Інститутській - там висить фотографія Устима. Слідчий стверджував, що Устим загинув саме там. Чому? Бо там висить його фото! Він навіть не передивився відео в Інтернеті.

Зараз уже встановлено - Устим загинув біля верхньої станції метро Хрещатик, де розміщено Хрест. Разом їх там 11 осіб лежало.

Стріляли з бетонної барикади вище банку "Аркада". На відео ми бачимо чітко, що вони прицілюються. При них були мобільні телефони. Ми бачимо відео і знаємо чітко час вбивства. У цей час на цьому місці зафіксовано, що тут працював телефон цієї людини. Так їх вирахували.

По шолому Устима проводились дві експертизи. Зараз направлено на третю експертизу. Дуже багато запитань.

Калібр - 7,62. Зброя не встановлена. Ми не знаємо, чи це був автомат Калашникова, чи снайперська гвинтівка.

Перша експертиза - настільки гальмувалося слідство! - перша експертиза стверджувала, що постріл був здійснений впритул у потилицю. Виходило, що самі майданівці своїх розстрілювали! Зараз уже є навіть відео - рік тому з’явилось - відео, як куля влучає в Устима. Через два роки з’явилось відео після подій.

Друга експертиза вже довела, що перша не відповідає дійсності - стріляли з великої відстані. Як може бути помилка в експертизі? Значить, стояла така задача?

Ми робили все, що можливе, щоб не дати втекти беркутівцям.

Я самостійно встановив, хто на момент загибелі мого сина перебував на Інститутській. Через соцмережі ми розшукували людей. Намагалися встановити напрямки стрільби. Ми знайшли людей, які знімали відео. Ми знайшли французьких журналістів, які надали важливі фотодокази.

Я сам з друзями - працівниками органів внутрішніх справ - складав план розслідування, через адвокатів додавав їх до матеріалів справи. Напрямки розслідування, адреси свідків. Ми відстояли, щоб у Генпрокуратурі було створено управління спеціальних розслідувань на чолі з Горбатюком. Зараз я бачу, що є зрушення. Справа рухається. Є речі на які ми можемо впливати, і ми будемо впливати.

Звичайно, жодного начальничка не заарештовано. Навіть не підозрюється. Слідство займається лише виконавцями. Ми доводимо очевидні злочини. Стояв підрозділ, який розстрілював беззбройних людей. Ми тепер мусимо довести хто саме стріляв, чия саме куля влучила, і ледве не яка саме куля спричинила смерть. Захист побудований на тому, що беркутівці не стріляли в людей, що стріляли в повітря, в дерева, робили попереджувальні постріли.

Ти ворушиш мої спогади. А це завжди болить. Два з половиною роки я прожив волонтерством. Я розумів, що я іду в могилу з цими думками, тому переключився на АТО. Так я вже три роки воюю.

Володимир Бондарчук - голова ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, син 52-річного загиблого Сергія Бондарчука (Хмельницька область):

5 беркутівців під вартою, ще 21 у розшуку - 14 з них отримали громадянство Росії.

Судові засідання поставлені двічі на тиждень. Кожного тижня впродовж півтора року. Засідання ідуть дуже щільно. Вони починаються об 11:30 і закінчуються о 19:00.

Суд призначив повторну балістичну експертизу всіх куль, які знайшли - це близько 40 штук. Бо були виявлені певні незбігання.

У багатьох випадках вже ясно, з чиєї зброї убито майданівців. Наприклад, Максим Шимко - куля Зінченка. У тілі Сергія Кемського куля Аброськіна. Аброськін взагалі рекордсмен - на ньому числиться 5 куль. В тілах одного із загиблих знайдена і куля Садовника, який втік з України після того, як його випустили з ізолятора.

В тілі мого батька кулі немає. Через спину вона вийшла з живота. Тому вину конкретної людини буде довести важко.

На одній з камер зафіксована сніжна барикада, і один із представників Чорної роти "Беркуту" 6 разів стріляє з автомата в напрямку Жовтневого. У цей же самий момент мій батько зазнав смертельного поранення біля центрального входу в Жовтневий палац. Це 09:29:36.

Необхідності стріляти не було. Далеко від епіцентру подій. Та навіть ті, хто був ближче, не мали зброї. Вони стояли спинами до "Беркуту". Батько ще з трьома хлопцями ніс чергового пораненого від барикади.

У Жовтневому він намагався піднятись і повернутись назад до хлопців. Медсестра розповідає, що він був притомний. Говорив, тримав бинт, але раптом затих. Лікарі 40 хвилин проводили реанімацію, але врятувати не змогли.

У 14-му році слідство майже не велось. Слідчий вийшов на Інститутську, побачив фотокартку батька і позначив це місце як місце загибелі. Під ці дані знайшли свідка. Це була двічі судима людина! Свідчення були плутані, неправильні.

Зараз справа рухається. Хоча звичайно є затягування з боку адвокатів беркутівців. Вони зривають засідання. Просто не приходять на них. Тут підсудним загрожує довічне ув’язнення, а в таких випадках справа не розглядається без адвоката. Закон Савченко на їхній стороні: 1 день в ізоляторі зараховується як два дні колонії.

Погано, що справу розділили на два окремих управління: розстріли людей окремо, справи щодо високопосадовців окремо. За Луценка усі справи про високопосадовців - а це державна зрада Януковича, справа Межигір’я, вишки Бойка, приватизація Укртелекому, справа Новинського, справа Єфремова - забрали в Горбатюка і передали Басову.

Результату поки що від цього немає. Розслідуються прості виконавці розстрілів та найвища політична ланка, а середні виконавці повністю випали з-під нагляду слідства. Середину цю не чіпають, вона працює на своїх місцях, з ними намагаються заключатись мирові угоди. Вони нічого особливо корисного не повідомляють - вони підтверджують, що існувала злочинна організація на чолі з Януковичем, але не інформують як, хто, кому і які віддавав накази.

Ми підтримуємо слідство Горбатюка. Першопочаткова ідея була такою, ця справа як ялинка - різні її гілки мусили довести вину Януковича, пояснити звідки фінансування, як саме вводився тоталітарний режим, як створена була злочинна організація.

Можливо, не в українському суді, але ми притягнемо до відповідальності і замовників, і вииконавців, і середню ланку.

Спільно з адвокатами розроблена концепція. Ми повторно подали документи у Міжнародний кримінальний суд. Проблема в тому, що Верховна Рада не ратифікувала Римський статут. Але ми зараз набагато краще прописали суть майданівської справи і розглядаємо її як пов’язану з російською агресією. Тому зараз є великі шанси, що цю справу візьмуть.

Чи є в мене відчуття провини? Певно є. Але я намагаюсь робити все, щоб батько мною гордився. Так само робить моя мама. Вона об’єднала родини загиблих в АТО, залучила їх до волонтерства. Те що ми пройшли за три роки, люди тільки зараз зіткнулися з цим. Не допоможуть психологи. Не допоможе ніхто. Тільки бути поруч з такими ж людьми, які тебе розуміють.

Чи можна було зупинити батька? Він би поїхав у будь-якому випадку. Останній раз, коли ми з ним говорили, він сказав, що якщо треба буде, він готовий віддати своє життя. Я тоді не надав цьому увагу. Часто всі так кажуть.

Я думаю, що він у будь-якому випадку був у тому місці у той час там, де він повинен був бути. Багато людей помирають від хвороб, а він прожив надзвичайно щасливе, достойне життя. Він був учителем фізики. Дуже любив школу. Мав багато розробок. У 2013 році став найкращим вчителем в номінації “Фізика”. Проводив гуртки астрономії, показував дітям зірки. Готував дітей до олімпіад. Був членом "Просвіти", керівником міської організації ВО "Свобода". Помаранчева революція, мовний майдан, податковий - він горів, розумієте, він не міг інакше.

Зоя Кузьменко - мати 34-річного загиблого Максима Шимка, (Вінниця):

Може, хтось і вважає, що суди - фарс. Але не я.

Весь світ бачить правду. По відношенню до нашого Максима це точно не фарс. Нам відоме прізвище людини, яка його вбила.

Першим убили - Саєнко. Другим - Арутюнян. Третій - мій Максим. Четвертий - Сольчаник.

Ми були перші, кого допитували.

Я їм сказала, я їм сказала, що це вони винні у війні. Що це їхнє боягузтво, їхня жадоба грошей, їхнє виконання злочинного наказу стало причиною війни.

Вони ж сміються. Вони ж не покаялись. Вони не можуть усвідомити.

Батько одного беркутівця кричав: “Я хочу знать правду. Я просто хочу знать правду!. А чого ти до нас це кричиш? У сина свого спитай - він знає правду.

Я дивилась на вбивства перших майданівців на Грушевського. Питала в Максима: “Невже їм не стане крові? Невже вони ще вбиватимуть?” І він відповів: “Мам, будуть. Вони так запрограмовані.”

Колись на Майдані збиралося дуже багато людей, а на суди приходять одиниці. Такі як Оля Климко або козаки з 4-ї сотні. Це ще по 20-му числу, а по 18-му взагалі ніхто не йде, окрім поранених. Всім байдуже. Машини їздять - а мій син же посеред цієї дороги був убитий.

Максим був посвячений в козаки. Він був вільним козаком. У нього скінчилась вахта на Майдані. 14 лютого він повернувся додому, бо в батька 18 числа був день народження. Йому треба було повертатись на Майдан лише 22-го. Але він побачив новини, вийшов з-за столу і поїхав на Майдан.

Чи я жалкую? Всі забули, в якій країні ми жили. Ви - гарна дівчина, сподобались мєнту. Вас зґвалтують і кинуть у лісі. Або спалять. Бандитський беспрєдєл. Терпіти? Такої країни, як Україна, уже б не було. Нам дали шанс поборотись за неї.

Надія Мельничук - мати 39-річного загиблого Володимира Мельничука (Київ):

Нам сообщили: завтра будет рассматриваться дело сына. Завтра вы должны прийти. Нашли видео, в котором видно, что снайперы стреляли с верхней баррикады. Видно, как перезаряжают оружие.

Мне приснился сон в ту ночь. Во сне кто-то сказал: “Вот, второй человек от судьи - это убийца вашего сына”.

Я на суде повернулась к этому человеку. Рассказала ему этот сон. Я сказала: “Я не желаю тебе смерти. И не желаю слез твоей матери. Я не желаю этой муки даже убийце моего сына”.

Сейчас нет ни ненависти, ни злобы. Только мука одна: за что вы убили моего ребенка?

Он не пил. Не курил. Не матерился. Он был без каски. Без жилета. Только курточка и фотоаппарат. Здоровый. Красивый. Молодой. Зачем в него стрелять?

Много слайдов. Видео. Фотографий. Много. Очень много. Это был четверг, и суд перенесли на вторник.

Накануне второго заседания мне снова приснилось - сидит этот парень за решеткой и мне говорят: “Вот, это он выстрелил”.

Той же ночью меня увезли в больницу. В кардиологию.

Судят не убийц. Судят Небесную Сотню.

Я себе думаю: “Вот, докажут. Вот - это убийца вашего сына. Нате вам. Расстреливайте. Нет. Нет. Нет. Там же мама! Там же тоже отец!”

На следственном эксперименте, когда вызвали старшего сына. Там были ребята, которые видели, как падал Вова. У них спрашивают: “А вы не видели, куда пуля вылетела?”

Пуля девятимиллиметровая была. Попала в щечку Вове. Раздробила спинной костный мозг. Вылетела в шею. И пошла дальше, еще куда-то. Как можно было этот вопрос задать? Не видели ли, куда пуля полетела…

Приказа не было стрелять. Может, кураж? Не стреляли же уже. Он же погиб в 16:57! Стоял на площадке при выходе из Октябрьского.

Он в этот момент со мной разговаривал по телефону. Сказал: “Мама, садится солнышко”. Я услышала слово мама и он погиб. Выстрел я не слышала. Только уже сейчас - на видео слышу.

Я не верила, что его нет. Через час-два уже знали, что его нет, но мне сказали только под утро. Я все верила, что он снова отвез раненых в больницу и идет пешком домой.

Чехи, поляки, немцы, французы, израильтяне, китайцы - журналисты - все описывали эти события, все видели гибель Вовы. Всем показываю фотографии. А кто наоборот мне привозит видео. Каждый раз встречаешь нового человека, ведешь по местам - на Оболони памятный камень, мемориальная доска на доме, кладбище, Майдан. И все время будто слышишь этот выстрел.

Как он страдал, когда первые ребята погибли! В него же уже стрелял снайпер на Грушевского. Ему повезло. Он уклонился.

Он помогал - он спасал. Он помогал вывозить раненых. По квартирам их прятал.

Мучаю себя. Как я его не уберегла. Но он же взрослый человек!

Иногда мне кажется, что если бы он не погиб на Майдане, он бы погиб в АТО. Он не мог не быть там, где были самые лучшие.

Но он 14 раз звонил - следствие подсчитало. Четырнадцать раз он звонил мне в последний день.

“Как там что? Что по телевизору?”

“Десять людей возле Михайловского! Мама, невозможно смотреть! Мама, ищите флаги. Ищите флаги, нельзя людей накрывать одеялами!”

Голос у него дрожал от боли: “Такие ребята. Такие парни! Я не могу! Я не могу!”

С Майдана звонил. И от Октябрьского: “Книги, книги! Шедевры истории. Все разбросано. Кому их сдать?”

От Дома профсоюзов звонил: “О, дружочек сидит”. Боже, какой еще дружочек? “Воробушек, мама. Пережил дружочек Дом Профсоюзов”. Сфотографировал его. Есть у меня фотография воробушка теперь.

От “Украины” звонил: “Мама! Забрали тело мальчика. Тут отец был. Детей перестреляли! Одна кровь кругом”. Это он Голоднюка видел.

Увидел все. Сфотографировал. Перестрадал за них. Переболел. И сам вслед ушел за ними.

Может, они избранные?

Олена Стадник
https://m.censor.net.ua/resonance/428674/sudyat_ne_ub.. 

23 лютого день російської окупації.Не святкуй його! 

https://youtu.be/gIUDyhwGlKM

Людоньки, робіть вже щось кожний! Не ждіть що саме виправиться. Кожний, посильно, робіть! Що ви постете про вареники, котів, та всяку всячину! Якщо немощний, полупаралізований інвалід по руху - хоча б спілкуйся на рідній мові! що б країна жила і процвітала! Пам'ять наших дедів та прадедів піддержує нас! 

 Переломний момент. Війна за демократію в Україні 

Опубліковано 20 лют. 2017 р.

“Переломний момент” - документальний фільм, результат творчої співпраці американського документаліста, володаря трьох «Оскарів» і багатьох інших престижних кінопремій Марка Джонатана Харріса та українського режисера фільмів “Мамай” і “Поводир” Олеся Саніна
У фільмі зібрані кіносвідчення політичних, кримінальних, військових злочинів та терактів на території України. Окремі використані відеоматеріали вже не раз облетіли світ і є символічними. Зокрема, перша смерть Революції, трагічні кадри загибелі активіста Майдану Сергія Нігояна, зафільмовані кінооператором Юрієм Грузиновим. Але особливу цінність становлять кіноархіви, які глядачі каналу “1+1” побачать на екрані уперше. Серед них - розстріли учасників протесту, зняті оператором Іваном Любиш-Кірдеєм, руфером Мустангом та екологом Ігорем Гуденком, кінохроніка бойових дій у Дебальцівському районі від оператора Ярослава Пілунського, унікальні кадри падіння збитого терористами малайзійського Boeing МН-17, отримані від жителів Грабова (нині окупована територія), хроніка бойових дій в Іловайському котлі від фотографа Максима Левіна і загиблого воїна Миколи Курносенка.
За час роботи над фільмом було записано 86 інтерв’ю з учасниками подій на Майдані та сході України і зафільмовано майже 600 годин робочого кіноматеріалу.

https://youtu.be/TPihsNram7I

 Анатолій Віногродскій("Гал") екс-комбат "Донбасу" на своїй сторінці у фейсбук написавши жорсткий пост-звернення до народу України.

"Вам не подобається Соболєв, Семенченко і Парасюк?

Це Ваше право.

А Вам не хочеться замислитися про те, що особисто Ви оплачуєте смерті хлопців на майданчику парашенка по утилізації патріотів? Ви жерете ту лабуду про українські підприємства на оккупированых територіях, Ви як стадо кожен місяць Несете денюшки за комуналку в яку включений "податок на незалежність ахметова від України, Ви наймудріші і найчесніші, Ви знаєте як все потрібно зробити.

Так якого ж хріну у Вас на очах окуповувана країна? Усі стратегічні об'єкти вкрадені, надра вкрадені, у банківській системі окупація досягла 55.

А Ви як попки повторюєте Соболєв піариться. Та він Вам усім показав електронні декларації злодіїв, а що зробили Ви? Схавали!

Семен один з небагатьох узяв на себе відповідальність і створив батальйон "Донбас", який не ліг під олігархів, за що і обливаємо лайном три роки.

Володя, молодий що не приймають брехні патріот, який не побоявся злізти з дивана і піти під кулі. Тепер в Раді він, може надмірно радикально, але намагається достукатися до Вашого мозку...

А що Ви? А ви -помощники в цих технологіях обміру патріотів і чесних людей...

Зараз ми Вам на пальцях показали: державні інститути України працюють проти народу, вони руйнують незалежність України, а що Ви? А Ви бачите піар окремих політиків... Сліпі, глухі...". - написавши Анатолій.

Анатолій Виногродский

 Олександр Янковий 
1 ч ·


Минуло 3 роки як у полум’ї барикад Революції Гідності наша патріотична молодь, наші свідомі громадяни захистили європейський вибір України, відстояли демократію і свободу. Сьогодні ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні, пам'ять людей різних професій, різних націй і віросповідань, з різних міст і сіл нашої держави, які поклали своє життя на вівтар захисту прав і свобод кожного з нас.
Вклонімося доземно їх світлій пам'яті, їх героїзму і звитязі! Ми маємо бути гідними їх подвигу, сумлінною працею, дієвим патріотизмом, громадською активністю розбудовувати нашу велику та малу Батьківщину
Слава Україні! Героям Слава!

«Нам нужєн мір»

Читаю коментарі деяких громадян України під своїми постами про війну, в яких вони закликають мене та інших дописувачів схаменутися та подумати про мир. «Нам нужєн мір» - кажуть вони: «Годі вже вбивати одне одного», апелюють вони до своїх співгромадян.

От коли таке читаєш, хочеться побажати таким людям, щоб колись до них в квартиру забрався здоровенний жлоб з такою ж здоровенною бабіщею, зайняв одну з ваших кімнат та влаштував там з нею п’яну оргію з наступним розгромом цієї кімнати та послідуючим винесенням з неї всього цінного на продаж.

І щоб ви прийшли до того жлоба та його баби з законною вимогою – забратися геть з вашої квартири, а він щоб вам рожу набив, та почав вимагати, щоб ви його страшну алко-бабу в себе в хаті прописали. І щоб без її дозволу до вас ніхто в гості прийти не міг, щоб ви ремонт без її дозволу не змогли у власній квартирі розпочати, щоб ви не змогли без її дозволу вашу квартиру продати чи вписати в заповіт – тільки тоді цей жлоб обіцяє піти з вашої квартири але баба залишиться, і він обіцяє періодично навідуватися до вас знову, щоб злягатися зі своєю бабою.

І ось тут вам уривається терпець, і ви викликаєте поліцію. А поліцейський приходить до вас і каже: «Ну не сваріться. Так не можна. Ви ж люди. Не можна бити одне одного. Треба жити в мирі» і йде собі, залишаючи вас на одинці з незваними гостями.

І що ж ви будете робити? Пропишите шмару в хаті та будете терпіти її дебоші з тим жлобом, чи будете шукати допомоги в друзів, сусідів, родичів, щоб того жлоба з його багінєй випхати з власної оселі?

Зрозумійте, всі в Україні хочуть миру. Абсолютно всі!

Нікому не потрібно, щоб наші сини гинули на війні. Але! Все це до того часу, доки ворог не прийде на нашу землю. Ми не воюємо за Придністров’я, Осетію чи Карабах. Ні. Ми воюємо за частину НАШОЇ землі. І якщо Росія піде з нашої землі, то ніякої війни більше не буде. Розумієте? Війни не буде, якщо Росія піде з України! 

Тому якщо ви, шановні громадяни, вже так хочете позакликати когось до миру, то будь-ласка звертайтеся з цими закликами до того блядського жлоба, а не до власника квартири. Бо коли ви робите навпаки та закликаєте «до миру» власника квартири, ви фактично підтримуєте претензії того жлоба на кімнату, яка йому не належить. Так зрозуміло?

Денис П'ятигорець 

Людмила Буханська
Вчера в 11:30



Oleg Vyshniakov
Друзі! 109 років тому народився Олекса Влизько – талановитий український письменник. На жаль, його життя було дуже коротким: у 26 років воно обірвалося в одній з катувалень Жовтневого палацу. Сталінський терор забрав його життя, та пам’ять про нього нам варто берегти.
Олекса Влизько народився 1908 року у Новгородській губернії. Його батько був дяком, псаломником. У Олекси було ще двоє братів – Олександр і Авенір. З часом родина переїхала до Сингаївки, на батьківщину діда.
Юний Олекса був дуже здібним хлопцем: вже у три роки він умів читати, в сім складав свої перші вірші. Коли хлопцю було 14, в родині сталася страшна трагедія. Брати розважалися на ковзанці, коли Авенір впав у ополонку. Хлопці намагалися врятувати його, але це не допомогло. Вони самі опинилися у крижаній воді, а молодший брат помер. Олександр одужав, натомість Олекса назавжди втратив слух. Батько не зміг пережити втрату і почав серйозно випивати. Час від часу бив дружину Марію. Жінці вистачило духу, аби покласти край насильству: одного дня вона забрала синів та поїхала з ними до Києва. Влаштувалася прибиральницею у лікарню. Уся родина була змушена жити у церкві, саме там Олекса Влизько писав свої вірші українською.
Втрата слуху не зупинила хлопця, навпаки, він почав багато читати і пізнавати світ крізь книжки. Олекса легко закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. У 20 відправився подорожувати – спершу Німеччиною, згодом — по нагір'ях Паміру.
Шлях у літературу Влизьку відкрив Борис Антононенко-Давидович, саме він надрукував у журналі «Глобус» його вірш «Серце на норд». За своє коротке життя він встиг написати 9 збірок віршів та книгу нарисів.
Олекса Влизько був надзвичайно талановитим та цікавим парубком, не цурався авантюр та пригод. Уявіть, у 1927 році у газеті «Комуніст» з’явився некролог про те, що Влизько загинув у Дніпрі. Але це виявився жарт, який Олекса сам спростував із властивою йому іронією.
Не дивно, що особливий письменник мав особливий шарм, який підкупив його другу половинку – Фотіну, онуку Тараса Шевченка. Вони жили разом бідно, але щасливо, у підвалі одного з будинків на вулиці Стрілецькій.
Але щастя було недовгим. У грудні 1934 Олексія Влизька заарештували. І не його одного – цілу групу українських культурних діячів. Є дві версії про те, коли ж помер письменник. Відповідно до першої його вбили одразу після допиту, в ніч з 7 на 8 грудня. За другою – з 14 грудня на 15, після винесення Військовою колегією Верховного Суду СРСР смертного вироку за приналежність до «контрреволюційної терористичної організації».
«Але найбільше нещасна країна, — це рідна країна моя. — Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я.» Такими були рядки однієї з поезій Олекси Влизька. Людина, яка не могла чути, мала настільки сильне слово, що відголоском лунало у серцях інших. Саме тому його боялися і вкоротили віку, хоча він був зовсім юний. Задача всіх українців докласти руку до того, аби країна, яку могли будувати талановиті люди, яких убив сталінський режим, була не нещасною, а щасливою. 

 Андрій Гордієнко‎ 
в
Україна та Нація - ПОНАД УСЕ
33 мин ·



Український контент
З листа Василя Стуса синові:
"У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити — то велике вміння. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати. Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом..."

Взяла пост подружки та зробила переклад на МЕТА, бо я не спілкуюся російською :) !

Це цітування поста Оксани Піліпенко

Вибирайте людей свого рівня цінностей 

Субота, 18 Лютого 2017 р. 13: 04 в цитатник

http://black - cat.me/wp - content/uploads/2017/02/inner - 348x200.jpg 348w" width="747" />

Раніше я думала, що людина може бути будь-яким: хоч злодієм, хоч хамом, хоч обманщиком. Значить, так склалося його життя в сім'ї, так виховали батьки, або духу потрібно саме такі уроки пройти.

Я і зараз це розумію, але навколо себе хочу мати людей іншого порядку, зовсім іншого. Це люди, для яких честь, слово, гідність, совість мають значення.

Напевно, в силу тієї ж побутової зайнятості жінки рідко замислюються над цими категоріями. Точніше, прийнято вважати, що до жіночності вони не мають відношення, тому і не варто працювати над характеристиками, які не розвивають жіночність, не допомагають знайти чоловіка і вийти заміж і, схоже, тільки заважають в реалізації у зовнішньому світі. Ця помилка. Будь-які стосунки можуть бути довгостроковими і якісними тільки в одному випадку: якщо цінності людей співпадають.

У мене викликає великі побоювання чоловік, який не може пояснити, що означає для нього честь і уміння тримати слово. Якщо совість він визначає як "я намагаюся не брехати, максимум - просто промовчу", то як особу він представляє сумну картину. Совість - це точно щось більше. Якщо людина не може самостійно для себе визначити моральні категорії, контролювати себе, оцінювати свої вчинки, то це дуже сумно.

Психологи можуть пояснити будь-яку поведінку людини. З точки зору, як знайти собі виправдання, це дуже зручна наука. Людина має незліченні сексуальні контакти, маніпулює, уникає відповідальності? Значить, він недолюблена дитина, у нього порушення прихильності в силу травматичних стосунків з матір'ю і ще багато всього.

Але якщо ти виріс, став дорослим, виховуй себе сам! Шукай свою самосвідомість!Завжди можна знайти виправдання болю, який ти заподіюєш іншим людям, але найчастіше ти бачиш, що робиш, хоч би по реакції у відповідь розумієш. Якщо у тебе здоровий мозок(без органічних поразок з дитинства), ти повинен уміти аналізувати. Навіть якщо невідома сила штовхає тебе вкрасти або скористатися тілом іншої людини на один раз, ти в змозі зрозуміти, побачити, відчути, що робиш іншому погано. І ти бачиш!

Але вважаєш за краще засунути ці сумніви в далекий кут свідомості і виправдати себе.

Якщо людиною управляють цінності низького порядку : гроші за всяку ціну, задоволення за всяку ціну, потурання своїм примхам, він перетворюється на брудну, низькорівневу тварюку.

Говорячи психологічною мовою, тварину "Воно" бере верх над "Я" при повній відсутності "Сверх-я". "Я" усвідомлює і задовольняє неусвідомлені бажання і потреби "Воно" за допомогою норм і законів "Сверх-я". Наявність усіх трьох складових - "Воно", "Я" і "Сверх-я" - в психіці людини робить його завершеною, закінченою особою. Інакше виходить сурогат, недороблена людина, з таким неможливо побудувати нічого повноцінного.

Ні розум, ні інтелект, ні освіта самі по собі не визначають цінності високого порядку. Ці цінності формуються від внутрішньої чистоти і наповненості, від невпинної роботи над собою. Вони роблять людину не просто живою істотою, а Людиною. Тільки цінності високого порядку : гідність, повага, самоповага, сила волі і сила духу, совість - задають високі вібрації душі і роблять людину чистою і світлою.

Таким людям не можна жити, дружити, працювати з брудними персонажами. Їх ніколи не зможуть зрозуміти. Їх неминуче прагнутимуть подавити і знищити. Несвідоме багаторазово потужніше і сильніше за cверх свідомість.

Вибирайте людей свого рівня цінностей, і буде вам щастя!

 Колодій (Масниця) – за народним календарем починається за тиждень до Великого посту. Як святкували і що їли з нагоди свята.
Опубліковано: 01 Січ 2009 03:01


Колодій (Масниця, Сиропуст, Сиропусний тиждень, Сирна неділя) — тиждень перед початком Великого посту, який не має визначеної дати, бо залежить від дати Великодня кожного року. Після зимових м’ясниць перед Великим постом набирало сили обмеження скоромних страв. За звичаєм, цього тижня вже відмовлялися від м’ясної їжі, проте наставало справжнє свято молочних продуктів, що й дало назву цим дням. Не їли ні м’яса, ні сала, ні навіть жирів тваринного походження, лише яйця, без яких не обходилося тісто для випічки, млинців і вареників.

Після воєнного лихоліття1941–1945 рр. на відбудову зруйнованих міст України, в тому числі таких як Київ, Харків, Дніпропетровськ та багатьох менших вербувались будівельні бригади виключно із вихідців з території Російської Федерації (Твер, Псков, Перм тощо). В столиці України Києві, після війни була створена будівельна організація “Хрещатикбуд” сформована в основному із північноуральських народностей, в паспортах яких значилась національність – росіянин. В той же час українцям до 1970 року не видавали паспортів. Таким чином, пересічні українці, що мешкали в довколишніх селах та містечках, могли потрапити до міст лише дивом. Міста поступово зросійщувались. Вихідці північно уральських областей Росії вчинили з українським святом Колодія так, як вчиняє пташеня зозулі, яке щойно вилупилось – воно викидає яйця пташки із рідного гнізда, вивільнюючи для себе життєвий простір. За таких обставин не виглядає дивним, що сучасне покоління краще знає звичаї сусідніх народів, аніж свої. Скажімо, впродовж останніх десятиліть у Києві та інших містах держави широко відзначали і пропагували російську Масляну з млинцями — так звані «Проводи російської зими». Організаторами подібних заходів у незалежній українській державі виступають відділи культури Держадміністрацій, то ж виглядає дивним, що ніхто з цих організаторів жодного разу й слівцем не обмовився про вкраїнський Колодій, наче такого свята ніколи й не існувало. Між тим, наші пращури віддавна відзначали це дійство, що мало виключно національний характер.

В Україні останній тиждень м’ясниць, крім Колодія мав ще кілька
регіональних назв — Масниця, Сиропуст, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Пущення, Загальниця, «ніжкові заговини» тощо.

Серед традиційних українських обрядів, котрі вже одійшли в минувшину, осібне місце належить унікальному, як за формою дійств, так і символікою звичаю, що відомий під назвою «Волочити колодку». Вперше цей термін увійшов до писемних джерел чотири з лишком сторіччя тому, хоч на думку багатьох дослідників, він сягає своїм корінням у дохристиянські часи, мо, навіть до матріархату, оскільки в ньому чітко простежуються елементи глибинних вірувань — «законодавцями колодок» були не чоловіки, а жіноцтво.

Обряд «Колодки» чи «Колодія» відзначали напередодні Великого посту, себто сиропусного тижня (у народі його ще називали «сиропусним» або Масницею). Це був власне останній термін, коли ще можна було справляти весілля. Практично ж їх уже не організовували, оскільки на «сиропусну» обмежували скоромну їжу — вживали переважно молочні страви, передовсім вареники із сиром та маслом (а звідси й Масниця).

Відтак на хлопців, котрі не встигли оженитися, чекала «жіноча кара» — Колодій. У давніші часи цей обряд тривав протягом тижня. Кожен день мав свої «іменні наклички». В понеділок «колодка народилась», у вівторок «хрестилася», середу — «похрестини», в четвер — «помирала», в п’ятницю її «хоронили», а в суботу — «оплакували». Відтак, вважається ‚що в «неділю, останній день Масниці, молодь «волочить колодку». Жінки йдуть по домівках і прив’язують дівчатам та хлопцям невелику паличку до ноги, як кару за те, що не взяли шлюб в останній м’ясоїд.


Основними дійовими особами цього обряду були жінки. Заздалегідь домовившись, вони в понеділок зранку збиралися в шинку — «щоб поколодкувати». Облюбувавши найпочесніше місце, одна з молодиць клала на стіл палицю (за «колодку» слугувало також поліно чи кийок), а решта по черзі обкручували її полотняним шматтям. Прибравши цурупалок, клали його на стіл і окрикували:

— Наша «Колодка» народилася!

Після цього, замовивши горілки, виголошували тости й вітали одна одну з «народинами». Сповита «колодка» мала лежати аж до суботи. Всі ці дні шинок одвідувало жіноцтво, щоб вчиняти обряд «від народин і до похорону». В понеділковий вечір обходили ті родини, в яких хлопці (почасти й дівчата) не пошлюбувалися. Покаранням було — прив’язати матерям до ноги символічну колодку — «що не оженили своїх дітей»; за звичаєм, той, кому присуджено таку кару, не мав права знімати «колодки» доти, доки не відкупиться, цебто не поставить могорич.

Все це, зрозуміла річ, носило жартівливий характер. Підпивши, гурт співав:

Масниця, воротися,
— До Великодня простягнися,
Від Великодня до Петра,
А від Петра та до тепла…

Наведений вище обряд найвідоміший. Але в різних регіонах України (Колодій практично відзначався в усіх селах) були свої специфічні відмінності. Скажімо, на Полтавщині жінки, які приходили в шинок, приносили вже готовий, прибраний Колодій; одна з них несподівано клала на стіл сповите полінце, а решта голосно викрикували:

— Народився Колодій, народився! — і, взявшись за руки, тричі обходили довкола, роблячи ритмічні рухи, супроводжуючи їх викриками та піснями:

А вже наше дитя народилось,
А вже дитя на світ божий та й з’явилось!

Натомість робили складчину із принесеного сиру, вареників, масла, яєць і горілки. При цьому в кожної жінки були заготовлені невеличкі колодочки; якщо в цей час заходив хтось із чоловіків, то йому тут же її чіпляли, за що він мав одкупитися медівкою чи горілкою. Розваги тривали до пізнього вечора. Перед тим, як розходитись, молодиці знову пеленали Колодія пелюшками, взятими з трьох родин, де є немовлята, і, прикривши сповивачем, йшли з піснями по домівках:

Не пускає мене мати
На вулицю погуляти,
А хоч пустить, то пригрустить:
— Іди, доню, не барися,
У сінечки та й вернися!
Бо на дворі піст наступає
А хто його проскаче,
Той Великодня не побаче…

Наступного дня до корчми вже сходилося більше людей, серед яких були й чоловіки. Але їм тут же чіпляли менших розмірів колодки й вимагали відкупної. Завершувалася вівтіркова дія тим, що гурт, вирушивши з корчми, обходив односельців, зосібна бездітні подружжя, а також батьків, що не пошлюбували синів та дочок протягом масниць. За традицією, «винуватці» заздалегідь готували почастівок.

На Волині (Житомирська, Рівненська, Волинська обл. – м.Луцьк), справляли Колодія на Масницю (Сирному тижні). Зібравшись у понеділок до корчми «на колодку», одному з присутніх прив’язували деревинку й заставляли тягти її за собою —- «волочити колоду». Переважно це вчиняли жінки, перев’язуючи хустиною чоловіків, за що останні мали одкупитися могоричем, а на Великдень навпаки — жінки розраховувалися «волочільним» — парою крашанок. У давніші часи тут відзначали дві колодки: одна для жінок, на Масницю, а інша для чоловіків — у перший понеділок Великого посту.

Почастувавшись, гурт співав:

Чому мені горілоньки не пити.
Коли в мене хорошії діти:
Єден син под рученьку веде,
Другий син дороженьку мете,
Третій син двері одчиняє,
До милої стиха промовляє:
— Не будь, мила, та упряма,
Як наша мати з коршми п’яна:
Постели їй постільку м’якеньку,
Положи стиха помаленьку.

Деінде колодку справляли три дні сиропусного тижня: начіплювали стрічку або хустину, вітаючи з Масницею, і той мусив почастувати могоричем чи привітним добрим словом.

А ось ще один спогад очевидця традиційних колодок: «У Масницю, один день — п’ятницю, саме в нас на Поліссю була колодка — бабський день. Свято жіноче і ніхто з чоловіків не сміє позбиткуватися, хоч участь і бере.

Ще зрання жіноцтво збирається на вулиці. Здибавши когось з гонорових і заможніх чоловіків-господарів, садовлять на санчата — і байдуже яка дорога — санна чи багнюка — волочать до корчми. Зветься се — совати колодку.

«Колодка» в корчмі мусить викупитись — загодити музик і шинкаря. І за те той чоловік протягом дня буває у великій пошані. Грає ролю привора на тій бесіді. Співи, музики, танці тягнуться аж за північ. За закускою діло також не стане, бо жінота одна перед другою чого тільки не назносить…».

Крім батьків, жіночі гурти «карали» й хлопців. Якщо батькам прив’язували колодочку до лівої ноги, то парубкам і дівчатам — на ліву руку або до пояса. Пізніше замість «колодки» робили китиці з вовни чи кольорового паперу, але їх також називали Колодіями.

Подібний обряд існував і в дівочих гуртах. Юнки йшли до хлопців, причіпляли «колодку»-китицю тому, «хто залишився парубкувати». Так переважно вчиняли з тими, від кого сподівалися сватів. Хлопець мусив відборгувати дівчині заздалегідь придбаним намистом, двома стрічками чи хустиною. Натомість юнка зобов’язувалася на Великдень «віддати Колодку» — подарувати у вишитій хустинці кілька писанок». «Колодкові взаємини» завершувалися тим, що хлопець замовляв музику, і обоє танцювали.

Деінде в такий спосіб «карали» й дівчат. Тим юнкам, які перебирали женихами і не встигли пошлюбуватися, причіплювали символічного Колодія. Дівчата, як і хлопці, знаючи давні звичаї, намагалися в ці дні якомога менше бувати на людях. Але їх все-таки відшуковували. Покараному синові батько — іноді жартома, а нерідко й усерйоз — вичитував:

— Так тобі й треба! Не хотів слухати батька, не схотів женитися, тепер тягни колодку. Думалося весілля справляти, а довелось «колодки» відкупляти…

Ненька ж казала дочці:

— Так тобі, дочко, й треба: не заслужила молодого, тепер тягни Колодія!

Як правило, такі обрядодії пов’язані з виховним аспектом, адже вони зосереджувалися на тих, хто не одружився або не мав дітей. У давнину скріпленню нової родини та вихованню дітей приділялась особлива увага; це був непорушний закон, своєрідний культ подружнього життя. І хоч дійство Колодія носило жартівливий характер, усе ж за ним стояла глибока мораль. Це красномовно підтверджує єдиний зафіксований» у нашій періодиці обряд.
У Варві на Полтавщині, як оповідала авторові літня жінка Мотря Федченко, був такий звичай «колодки»: коли в селі з’являлося позашлюбне дитя, хоч це було в Україні рідкісне явище, жінки дізнавалися, хто батько немовляти; на Колодія молодиці йшли до такого парубка, брали його силоміць із собою, а на руки клали сповиту «колодку», проходили всім селом і завертали у двір покритки. Тут чіпляли до ноги колодку, заставляли його вклонитися знедоленій дівчині та поцілувати дитя. Колодку нарубок міг зняти лише другого дня, але перед цим відкупитись у жінок та зробити подарунок дитині, чи дати бодай невеличку суму грошей.

З огляду на своєрідність і високу естетично-моральну структуру обряду, хотілося б глибше дослідити походження назви цього дійства, яке характерне лише для вкраїнського народу.

Термін «колодка» перейшов від молодіжних гуль — «на колоди». Традиційно в Україні молодь, а почасти й дорослі, збиралися за теплої погоди на колодах. На них проводили розваги, знайомились одне з одним, пола-годжували інтимні та громадські справи. Місце — а це переважно було складоване дерево біля осель— віддавна називали «на колоди». Піти «на колоди» означало збиратися до гурту. Громадських осередків, на зразок сучасних клубів не було:
осінньо-зимове дозвілля проводили в спеціально найнятій оселі — вечорницях. Але як тільки тепліло на вулиці, всі збиралися «на колодах».

Відтак тим, хто пробайдикував цей сезон — не знайшов собі пари «на колодах» — пов’язували як своєрідну кару Колодія. До речі, похідними пристроями триножили, й домашніх тварин (ще донедавна подібні колодки чіпляли на шию і свиням,— «щоб вони не бігли в шкоду»).

Нарешті, друга гіпотеза. Немає сумнівів, що в дохристиянські часи дайбожичі мали свого окремого покровителя подружнього життя, як це маємо з античним богом — Гіменеєм, що освячував шлюбом дозрілу молодь. Таким міг бути і Колодій, котрий карав тих, хто легковажив із влаштуванням нової родини. Вибраний термін покарань — Масниці — також не випадок, оскільки селяни вважали, що найкраща пора народження дітей — зима: в цей перепочинковий період одужували породіллі, трохи підростали діти, щоб, як почнуться польові роботи, можна було брати в них участь. Відтак скріплення шлюбу на Масниці давало змогу народжувати дітей у грудні-січні. З цього приводу побутувало відоме прислів’я: «На Обретения (9.IІІ) птиці обертаються до гнізда, а чоловік до жінки».



На Масницю готували холодець із свинячих, курячих чи баранячих ніжок, а то му він іще називався “ніжкові заговини”, особливо полювали за такими кісточками дівчата, вони ними ворожили наступного понеділка. Про те, осоновною обрядовою стравою Масниці, або ж Колодія були вареники з сиром, які вживали з маслом чи сметаною. Популярними були й сколотини од масла “Нехай буде, – казали в таких випадках, – і маслянка, аби щоранку.

Притримані від понеділка “ніжкові заговини” – кісточки від холодцю – дівчата виносили на вулицю й кидали їх від порога до воріт. Якщо хрустець долетів – та дівка буде здоровою протягом року, а коли перелітав через ворота – дівка неодмінно вийде заміж. Крім того, українці в цей день прогнозували й погоду. Вважалося, яка “сиропустна неділя”, такий і Великдень; якщо сонце сходить вранці, то ранньою буде і весна.

Сир, який був чи не найпопулярнішим продуктом на Масницю, в народній свідомості асоціювався із засобами боротьби з нечистою силою. Існувало таке повір’я. Останнього дня Колодія жінка мала виколупати з останнього вареника сир, не з’їсти його, а заховати за щоку і так лягти спати. Якщо протягом ночі вона ненароком не ковтала грудку сиру, то вранці її слід було зав’язати у вузлик і зашити на поясі чи у лиштву сорочки. Цей сир завжди носили при собі, а міняючи одяг, перешивали вузлик у чисту сорочку. І так аж до самого Великодня. Збираючись на всенощну, жінка міцно затискала вузлик із сиром у долоні (або клала засушену грудочку сиру під язик) і йшла до церкви, не озираючись, що б там вона не чула. Нечисті сили починали лякати її, вити, верещати в неї за спиною та під вухами, шарпати за поли запаски чи плахти, гукати її знайомими голосами — тобто робили все, щоб вона озирнулася й випустила з долоні чи з рота сир. Якщо жінка витримувала ці випробування, діставалася без пригод до церкви, то могла побачити там усіх місцевих відьом, яких ніхто інший розпізнати не міг. Її очам відкривалися дійниці для молока на відьминих головах, бо, як відомо, головна функція сільських відьом — красти молоко від чужих корів. Відтоді викриті відьми втрачали свою силу.

За різноманітними забавами та обрядами проминав “сиропустний тиждень”. Загалом Колодій, протягом якого в основному частували варениками із сиром та сметаною, вважався виключно жіночим святом, хоча брали в ньому участь і чоловіки. Проте вони відбувались, або відкуплялись грішми та могоричем.

Українці готувались до найдовшого і найсуворішого з усіх постів – Великоднього, а тому казали: “Масниця, Масниця, яка ти мала, – якби ж тебе сім неділь, а Посту одна!”.

Як бачите, святкування українцями Колодія або ж Масниці має мало спільного із ідеологією гулянь та ігрищ російської Масляної (проводи зими). Ми, українські козаки, не проти того, аби росіяни гуляли та їли “бліни” так, як це робили їхні прадіди на північному Уралі. Ми ж повинні відродити традицію святкування на Україні Колодія або ж Масниці так, як це робили наші прадіди козаки та гречкосії.

Valery Lesenko 17 февраля г. 16:04
Добрий день.
Звертаюся з проханням переглянути посилання і сказати свою думку.
Маємо загрозу для народу та України.

Так, запропонувати ваші варіанти захисту або інші форми дії.
Ні, записатися на утилізацію або знищення, або повільну смерть через погіршення життєвих умов.

Игорь Беркут. Украина-Израиль: один народ, одна судьба. 20.01.2017 [РАССВЕТ]
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.y...wz3Y77zIyD-d8xEe4CR8JO3hU-TQzQ

Игорь Беркут Каков будет финал Украины 2017 года
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.y...hKdLKVMbfEsrIN1nsfE485vm-ct1CE

СИОНИСТЫ УНИЧТОЖАЮТ СЛАВЯН ДЛЯ ПОСТРОЕНИЯ НА НАШЕЙ ЗЕМЛЕ НОВОГО ГОСУДАРСТВА ИЗРАИЛЬ!!
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.y...DJTmC5xOtbgb7ZP6Xesj0fOMEr0Nb0

УКРАИНУ СОБИРАЮТСЯ УНИЧТОЖИТЬ! СРОЧНО! Сергей Разумовский - Последнее 2017 - Январь 2017 https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.y...hOp5EGogkQRKLuPNfLXPbj2Lv6bMfo

Игорь Беркут. Подлинная история Украины (142 000 г. до н. э. – 1938 г. н. э.) 06.06.2016 [РАССВЕТ] https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.y...jt7Kueua-R8qjXoFZzUZlkbvHfaWR0

Игорь Беркут о новом плане по снижению населения Украины до 8 млн. 27.10.2016
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.y...NTBqAcL60PV5vjjo1RhXmMSIi5NCXY

Украине хватит 5 миллионов жителей, остальных утилизировать Игорь Беркут
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.y...DPGMylX18oLbV12G7bZzQ1IbSPGkn8


View Conversation on Facebook 

 Людмила Буханська‎Україна та Нація - ПОНАД УСЕ
12 февраля ·



Богдан Бовшик
Ти недописана в романах
І не доказана в словах,
Ти у своїх душевних ранах
І в недоспіваних піснях.
Ти у буденнім круговерті
І у безмежності думок,
Ти у порадницькій відверті
В розвіянні пустих чуток.
Ти недопройдена шляхами
І не дочитана в книжках,
В молитві з дочками й синами,
Що там на сході у боях.
Ти не розгорнена сторінка
І загадкова й непроста,
Ти просто Мама,просто Жінка,
Що від любові ожива.

 
Козак Козаченко2 роки тому
В современной России при каждом удобном случае с экранов
телевизоров: в новостях, исторических программах или каких-нибудь шоу,
любят укорять соседей в том, что в годы Второй мировой войны, на их
территории были сформированы части СС, полицейские подразделения или
организации поддерживающие антибольшевистские, антисоветские настроения.
Прежде всего, достается литовцам, латышам, эстонцам, с их дивизиями СС,
сформированными по одной, соответственно, в каждой из этих стран -
Литве, Эстонии, Латвии,Украине.При этом цинично замалчивая собственные части СС сформированные из
русских. Была бы воля нынешних борцов с "бандеровцами" и "лесными
братьями", то они бы без сомнения постарались бы стереть из собственной
истории и власовцев РОА. Чтобы окончательно предстать во всей красе,
единственных и неповторимых борцов за спасение мира вовремя Второй
мировой войны.

Однако история не терпит сослагательного наклонения. И
правду, какой бы горькой и неприятной она не была, и как бы сильно не
хотелось ее скрыть, нынешнему поколению русских, невозможно избежать,
замазать или приукрасить.
И, помимо, уже печально известной РОА - Русской
Освободительной Армии, под руководством бывшего советского генерала
Власова А.А., внесшего, между прочим, весомый вклад в победу советских
войск под Москвой в 1941 г. и командовавшего до своего попадания в плен к
немцам 2-й ударной армией, есть еще и другие малоизвестные дивизии и
части СС, сформированные из русских. Малоизвестные прежде всего для
самих русских борцов с коллаборантами. Да-да. В отличие от латышей или
эстонцев с украинцами, которых от силы насобиралось по одной дивизии,
русских частей СС было даже не несколько. Вот они:
а) Добровольческий полк СС "Варяг".
б) 1-я русская национальная бригада СС "Дружина".
в) 15-й казачий кавалерийский корпус СС.
г) 29-я гренадерская дивизия СС "РОНА" (1-я русская).
д) 30-я гренадерская дивизия СС (2-я русская).
е) 36-я гренадерская дивизия СС "Дирлевангер".
КОРПУСА ВОЙСК СС ГЛАВНОГО ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛЕНИЯ СС ФХА-СС
15-й Казачий русский корпус войск СС ФХА-СС- 3 дивизии,16 полков.
СС ФХА-СС (ВОЙСКА-СС)
29-я Русская ФХА-СС - 6 полков.
30-я Русская ФХА-СС, 1-го формирования 1944г. , - 5 полков.
БРИГАДЫ ГЛАВНОГО УПРАВЛЕНИЯ ИМПЕРСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ СС РСХА-СС
1-я Русская национальная бригада СС "Дружина" - 3 полка, 12 батальонов.
1-я Гвардейская бригада РОА "Зондеркоманда Љ113" СД - 1 батальон, 2 роты.
Бригада СС"Центра противобольшевистской борьбы" (ЦПББ) - 3 батальона.
Разведоватально-диверсионное соединение Главной Команды
"Россия - Центр" зондерштаба "Цеппелин" РСХА- СС - 4 отряда
спецназначения.
Как видим, здесь есть и русские дивизии СС и полки и корпуса и
бригады и даже разведовательно-диверсионные соединения. Так почему же
современные российские "геродоты", когда клеймят позором на очередное 9
мая эстонцев, латышей или украинцев, не вспоминают и русские части СС?
Все очень просто. Такой пример не вяжется с образом русского
солдата-освободителя (как будто в Красной Армии служили исключительно
одни русские и не было ни украинцев, ни беларусов, ни грузин, ни армян,
ни тех же латышей или эстонцев), единственного не запятнавшего себя
связью с немецким фашизмом. И, можно сколь угодно долго спорить и
доказывать - участвовали они или не участвовали в карательных операциях
против мирного населения, дотягивали они до размера полнокровной дивизии
или не дотягивали, воевали ли они вообще или были просто на бумаге, но
факт остается фактом, - русские дивизии СС были и они воевали на стороне
Третьего Рейха.
Но, кроме собственно русских частей СС, с оружием в руках,
воевавших на стороне Гитлера, на службе Вермахта были и другие воинские
части и подразделения, состоявшие из русских. О которых по уже
сложившейся "доброй" традиции сами ново-русские историки и патриоты
"забывают" рассказать. А между тем, как говорится, есть на что
посмотреть. К примеру:
ОСНОВНЫЕ КОЛЛАБОРАЦИОННЫЕ ФОРМИРОВАНИЯ. ВООРУЖЁННЫЕ СИЛЫ "СОЮЗНОГО ГОСУДАРСТВА"
Вооруженные силы Конгресса Освобождения Народов России (КОНР) (1 армия, 4 корпуса, 8 дивизий, 8 бригад).
Русская Освободительная Армия Конгресса Освобождения Народов России (3 дивизии, 2 бригады).
"АРМИИ" ВЕРМАХТА
Русская Освободительная Армия Вермахта - 12 охранных корпусов, 13 дивизий, 30 бригад.
Русская Освободительная Народная Армия - 5 полков, 18 батальонов.
Русская Национальная Народная Армия - 3 полка, 12 батальонов.
Русская Национальная Армия - 2 полка, 12 батальонов.
КОРПУС АВИАЦИОННЫЙ
Военно-Воздушные Силы КОНР (Авиационный корпус КОНР) - 87 самолётов, 1авиагруппа,1 полк.
ОХРАННЫЕ КОРПУСА АРМЕЙСКИХ ТЫЛОВЫХ РАЙОНОВ ВЕРМАХТА
582-й охранный (русский) корпус Вермахта - 11 батальонов.
583-й охранный ( эстонско-русский) корпус Вермахта - 10 батальонов.
584-й охранный (русский) корпус Вермахта - 6 батальонов.
590-й охранный казачий (русский) корпус Вермахта - 1 полк, 4 батальона.
580-й охранный казачий (русский) корпус Вермахта - 1 полк , 9 батальонов.
532-й охранный (русский) корпус Вермахта - 13 батальонов.
559-й охранный ( русский) корпус Вермахта - 7 батальонов.
ВОСТОЧНЫЕ ЛЕГИОНЫ ВЕРМАХТА
Русский легион "Белый Крест" Вермахта - 4 батальона.
ДИВИЗИИ АБВЕРА
"Особая дивизия "Россия"" генерала Смысловского - 1 полк, 12 батальонов.
БРИГАДЫ АБВЕРА
Бригада "Граукопф" - "РННА" генерала Иванова - 1 полк, 5 батальонов.
ДИВИЗИИ ВЕРМАХТА ОСОБОГО НАЗНАЧЕНИЯ
442-я Особого назначения - 2 полка РОА.
136-я Особого назначения - 2 полка РОА.
210-я Особого назначения стационарная пехотная (береговой обороны) - 1 полк, 2 отдельных батальона РОА.
"ТУЗЕМНЫЕ" ОХРАННЫЕ КОРПУСА И САМООБОРОНА
Русский охранный корпус Вермахта в Сербии - 1 бригада, 5 полков.
Русская "Народная стража" генерального комиссариата "Москва"
(Тылового района группы армий "Центр") - 13 батальонов, 1 кавалерийский
дивизион.
(РУССКО-ХОРВАТСКИЕ)
15-й Горнострелковый корпус особого назначения 2-й танковой армии:
русских - 1 охранный корпус, 5 полков, хорватских - 2 дивизии, 6 полков.
69-й Корпус особого назначения 2-й танковой армии: русских - 1 дивизия , 8 полков, хорватских - 1 дивизия, 3 полка.
Таким образом, большую часть, как в иностранных частях и
дивизиях СС составляли русские, так и собственно в частях Вермахта,
большую часть коллаборантов составляли все те же русские. Но сколько же
всего, хотя бы примерно, русских, воевало на стороне Гитлера и Третьего
рейха? Можно ли в принципе вообще подсчитать их общее количество? В
принципе - да. По разным подсчетам, разных исследователей, общее
количество русских воевавших на стороне Третьего Рейха колеблется от
нуля (собственно подсчеты нынешних пламенных русских патриотов, которые
умудряются все русские части и дивизии СС записать в украинцев,
беларусов и латышей с грузинами) и до двух миллионов. Но, скорее всего,
истина, как всегда находится где-то посередине, между двумя этими
цифрами. Тем более, что сами немцы, по состоянию на 1943 год, общее
количество русских воевавших на стороне Третьего Рейха определяют в 800
тыс. чел.
Так, к примеру, армия Власова сама по себе была не очень
большой. Две его дивизии, которые были уже сформированы, представляли
собой не больше 40 тысяч бойцов. Плюс была еще одна плохо вооруженная и
не совсем еще сформированная третья дивизия. Это еще примерно 10-12
тысяч солдат. К Власову примыкал еще казачий корпус генерала Гельмута
фон Панивица, который вошел в состав РОА. Это 45 тысяч казаков, которые
воевали в Югославии. К нему относился русский корпус, сформированный из
эмигрантов, который воевал в Сербии: это около шести тысяч человек.
Всего около 120 тысяч человек. Это то, что собственно и именовалось РОА.
Таким образом, одна только РОА дала примерно 120 тыс. русских, воевавших на стороне Гитлера.
Добавив к этим 120 тысячам, все остальные известные русские
дивизии СС, охранные полки и части, соединения и отряды, мы, как раз и
выйдем на цифру в 1 миллион русских!!! солдат на стороне Третьего Рейха.
А вообще, если учесть, что солдаты гибли в боях и в воинские части
постоянно направлялось пополнение, то к этим 800 тыс. - миллиону, можно
смело добавить еще тысяч 200-300 русских.
Очень примечательно о действительном количестве русских
воевавших на стороне Гитлера, говорит тот факт, что когда 1943 году,
Гитлер потребовал убрать всех русских с Восточного фронта и перевести их
на Западный, генералы схватились за голову: это было невозможно, потому
что каждый пятый на Восточном фронте был тогда русским.
Вот и получается, что те, кто сегодня, так усиленно поносит
за сотрудничество с фашистским режимом своих соседей, сам же и был
наиболее массовым и верным сторонником Третьего Рейха и Гитлера в годы
Второй мировой войны. Может быть, именно этим и объясняется непонятная
тяга в современной России к неонацистской символике и идеологии.
Так может быть хватит уже корить других за соринку в глазу, когда у самих из каждого глаза торчит по бревну?
Хотя это уже из области даже и не научной фантастики. Потому
что тогда придется признать прошлое таким, каким оно было на самом деле,
а это и не лицеприятно и не героично и не так идеалистично, как это
рисовалось на протяжении, более чем 70 лет. А как говорил один советский
товарищ из верхов: "Кому нужна ваша правда, если она мешает жить".
Вот так скорее всего и будет жить и нынешнее и последующее
поколение россиян, основывая свои познания в истории прежде всего на
мифах, замалчивании, а кое-где и вовсе откровенной лжи.ПОЛТОРА МИЛЛИОНА РУССКИХ ВОЕВАЛО НА СТОРОНЕ ГЕРМАНИИ!!!!!

 Людмила Буханська‎
в
Україна та Нація - ПОНАД УСЕ
6 ч ·



Безсонні ночі... сірі дні...
необнадійливі новини...
Який вже місяць у вогні
моя знедолена країна.

Як все змінити - не збагну.
Як далі дихати і жити?
Якби ж могла я цю війну
одним лиш словом зупинити!..

На перехрестях фронтових
хтось кожен день від зброї гине.
Один великий біль на всіх -
моя роз’ятрена країна.

І десь пронизливо в пітьму
злітає крик мого народу...
Чому ж доводиться йому
життям платити за свободу?!

Втираю сльози, у думках
молитви істина єдина:
«Нехай не згасне у віках
моя нескорена Вкраїна…»

04.12.2014 Наталка Слободянюк

 
oleg_leusenko
5 февраля 2017, 11:39
5 февраля родился основатель украинской гражданской авиации К. Калинин
Сегодня исполняется 130 лет со дня рождения Константина Калинина, украинского авиационного конструктора, основателя украинской гражданской авиации, летчика.



В течение десятилетий имя этого талантливого авиаконструктора было вычеркнуто не только из истории украинской авиации, но и из истории вообще. От его имени советские цензоры оставили только одну - первую - букву в типах разработанных им самолетов, перевозивших пассажиров на всех воздушных трассах тогдашнего СССР.

Родился Константин Алексеевич Калинин (1887-1938) в Варшаве. Окончил Одесское военное училище, Гатчинскую военную авиационную школу. Участник Первой мировой войны. Участвовал в боях, был несколько раз ранен. В 1918-1919 годах служил в авиации Армии Украинской Державы и УНР. После того, как украинское национально-освободительное движение потерпело поражение и Украину оккупировали московские большевики - начал служить в авиации Красной Армии. Его звал с собой в Америку Сикорский, но он решил остаться на родине.
Свернуть

Учился в академии Воздушного флота в Москве, но по политическим убеждениям был исключен. Вернулся в Украину, работал заведующим конструкторского бюро на Киевском авиационном заводе №6, получил высшее образование в Киевском политехническом институте (1925). В следующем году переехал в Харьков, где организовал конструкторское бюро.

В течение 1923-1938 гг. под руководством Калинина было создано 25 типов самолетов и их модификаций. Среди них 19 гражданских машин и 6 военных. Кроме того, было выпущено 12 типов опытных машин.

В апреле 1938 года Константин Калинин был арестован в подмосковном поселке Пушкино, на даче конструктора Гроховского, где он временно проживал с семьей, участвуя в заводских испытаниях самолета К-13. Вскоре, по приговору Военной коллегии Верховного суда СССР от 22 октября 1938 года «за участие в антисоветской деятельности, шпионаже и проведении вредительской деятельности» авиаконструктора расстреляли.

Его звал с собой в Америку Сикорский, но он решил остаться на родине. Известный ученый математик Иван Артоболевский в 1972 году, когда не стало Игоря Сикорского, сказал: «Вот были два великих авиаконструктора - Игорь Сикорский и Константин Калинин. Первого Америка похоронила как национального героя, а второго у нас никто не знает. Его на вершине славы загубили молодым у себя дома». Кстати, американцы знали и помнили о расстрелянном Калинине. В 1990 году, когда на родине его даже и не вспоминали, Международный планетный центр (США) присвоил планете № 3347 имя «Константин». Как говорилось в тексте официального сообщения - «В честь Константина Алексеевича Калинина (1889-1938) - выдающегося летчика и талантливого конструктора, разработавшего ряд аэропланов различных типов, один из которых получил Золотую медаль на Международной авиационной выставке в Берлине 1928 года».

В августе 2014 года в г. Киев на территории КПИ был открыт памятник выдающемуся авиаконструктору.

Вот такая "общая история" у Украины с ордынской Москвой.

Людмила Буханська‎
в
Україна та Нація - ПОНАД УСЕ
32 мин. ·



Мартин Брест
·
... а она стоит. Даже с ноги на ногу не переминается. Просто стоит. Рядышком, полуметра нет. И плачет. Абсолютно беззвучно. Капельки вытекают из рано постаревших глаз и скатываются к уголкам рано постаревших губ.
Звучный голос военного капеллана странно гармонирует с молчанием в комнате.
Сотни портретов. Какие то личные вещи. Женщины, женщины вокруг, несколько притихших детей. И я, стою в неудобно-жаркой куртке, держу садящийся телефон в руке. Телефон дрожит. Я... я, получается, тоже.
Соберись, бля. Соберись и стой ровно.
Сотни портретов. Чего ж кажется, что все смотрят на меня? Или на нее, на ее черную куртку, серую вязаную шапку и слезы эти, от которых и я взгляд не могу отвести?
Молитва заканчивается. Вдооооох... вдруг сбоку звучит "нашла своего?" - и моя соседка тут же торопливо кивает, люди начинают двигаться, перемещаясь по залу... к "своим". Поближе.
А я вернулся. А они - нет.
Можно бесконечно рассказывать, как это нужно и правильно - память о погибших. Можно придти в отличный музей АТО в Днепре и увидеть свою "Лягушку", побитые осколками куски железа, замечательные и трогательные фильмы в кинозале, можно смотреть на окружающим мир глазами - пока не попадаешь в комнату, где ты вернулся, а они - нет.
И я стою. А она плачет перед сотнями фотографий. А я стою. А она - плачет. Это боль без начала и конца, сама-в-себе, и никто и никогда не сможет сделать ни-че-го.
Память о войне жива, пока кто то плачет в маленькой комнате в центре зимнего миллионного города. Или пока кто то думает, переступая деревянными ногами: "Соберись, сука. Не ной. Ты же вернулся".
А они - нет. 

 Вікторія Ільченко
Вчера в 10:33 · Киев ·

Хочу сказати, бо не можу мовчати.
Коли хтось зараз каже "злочинна Українська влада", зразу хочу депортувати в Росію. Чому так? Тому, що або ти провокатор, то й вали в Росію, або не розумієш, то по принципу моєї мами "Чого ти ниєш? Зараз дам ременя, щоб хоч не даремно нив!".
Тому що в Росії - ось там злочинна влада. В нас при Януковичу була злочинна влада, при Сталіні та Гітлері була злочинна влада! А чим наша відрізняється?
Тим що ті - злочинні тоталітарні режими, в яких перша особа прибрала до рук усі гілки влади і жоден депутат, жоден чиновник не "пердне" в іншу сторону, ніж та, в яку влада наказала.
В нас зараз не так. В нас є законно обрані Президент, Депутати Верховної ради, в нас є міністри, їх зами, виконуючи обов'язки, голови місцевих рад, мери міст, голова СБУ, керівники регіональних органів СБУ, голова Національного Банку … Це гілки влади і люди, що є частиною влади. І ці люди РІЗНІ!
Серед них є справжні чесні патріоти, а серед справжніх чесних патріотів є ще й такі, які не тільки хочуть для України розвитку, але й найшли, що вони можуть для цього зробити і це успішно роблять, наприклад Дмитро Тимчук, Максим Нефьодов й інші члени команди Prozorro. Серед них є патріоти своєї України, що готові захизати її від зовнішнього ворога, але як свою дойну корову і не готові до відмови від корупційних схем, є й просто злочинці, яким аби нацарювати рубликів із сто і втекти, та вороги на зарплаті в Путіна. І ще є багато складних осіб, які тут хочуть, та не можуть, тут можуть, та не роблять, там роблять, але не те, а там PR-яться, але не роблять..
Коли ви узагальнюєте владу в Україні, ви узагальнюєте Тимчука і, ну наприклад, Зіновія Жовніра (начальник регіонального відділення Фонду держмайна України в Івано-Франківській області. Хабар у розмірі 150 тис. доларів ).
Тому я закликаю, не узагальнюйте, не ведіться на провокаторів і популістів.
Коли щось рухається не в кращу сторону, коли хтось кричить "Зрада", по-перше, докапуйтесь, чи точно зрада, чи робляться потрібні, але не популярні речі.
А якщо дійсно шкода, то докапуйтесь до того, хто конкретно руйнує чи краде. Час простих рішень пройшов.Треба думати головою, мислити глобально, а діяти локально, по кроках і звинувачувати теж тільки конкретно і конструктивно.

 Svaytoslav Sherbina‎
в
Україномовна Україна!
2 ч ·



ХАЙ СЛАВА ВКРАЇНИ У НАС ПРОРОСТАЄ
Й НАЩАДОК КОЗАЦЬКИЙ В ЛЮБОВІ ЗРОСТАЄ!..

Козацькому Роду нема Переводу
І пройдемо все – і вогонь ми, і воду,
Й здобудемо бажану Нашу Свободу,
І Слава постане Козацькому Роду!..

Хай ворог той лютий завжди пам’ятає,
Що Козака-Українця ніхто не здолає,
Що Предківський Дух в Наших Душах живе
І Слава одвічна по Роду пливе!

Хай знову засяють Наші Знамена,
Ми з Роду є Древнього – це достеменно,
На Прапорі Нашім і Сонце, й Вода,
Хай Сонцем засяє у Душах Правда!

Хай поле Вкраїнське завжди колоситься
І в кожній Родині у нас народиться
Синочків багато і Донечок теж,
Вкраїнська Душа в нас не має то меж!

Ми Друзям завжди в Україні є раді,
А недруги зникнуть при першій пораді,
Тож хай з нами будуть лиш гарнії Люди
Та зникнуть усі оті кляті приблуди.

Ми знаємо, як і що нам тут робити
І як Україноньку треба Любити –
Хай Слава Вкраїни у нас проростає
Й Нащадок Козацький в Любові Зростає!..

Святослав Щербина

Запоріжжя, 9 вересня 2016 року.

 Лариса Ніцой: Дорогі друзі бандеро-українці!
10:55, 9 Січень 2017р.


Лариса Ніцой, письменниця

Дорогі друзі бандеро-українці! Правду кажуть, Різдво дарує дива. Цього Різдва я отримала надзвичайний і дуже дорогий подарунок, який навіть не могла собі уявити, і цей подарунок мені подарували Ви…

Я часто казала, що українці не вміють гуртуватися і не вміють захищати своїх. Українці кльові, класні, неймовірні. Українці гостинні, дружелюбні, вигадливі, розумні. В умовах тотального безгрошів’я українці спроможні на винаходи та наукові відкриття. В умовах повсякчасного винищення, переслідувань та зневаги, українці здатні творити мистецькі шедеври світового рівня. Українці своїм корінням сягають в таку сиву давнину, що греки зі своєю еллінською «найдавнішою» культурою – нам у дітки годяться. Українці передавали один одному свою мову (не російську – то інша мова) і донесли її з прадавніх часів до сьогодні, як свідчення древності українського роду, зносячи катування, голодомори, розстріли – не зрікшись. Українці мужні, наполегливі й працьовиті. Де інші давно б згинули, ми стоїмо…

От у всьому ми круті, а гуртуватися не вміємо. «Наших б’ють»? А наші – це хто?

Це інші народи на заклик «Наших б’ють» – кидаються на захист. Хорватам достатньо, що ображають хорвата; полякам, що ображають поляка; єврєям – єврея, американцям – американця тощо. Вони кидають усе, вчорашні розбіжності в поглядах, і женуться боронити своїх. Це потім вони по-тихому розберуться, хто був правий: свій чи чужий. Як винен свій – то й пику натовчуть, але не при всіх, потім, по-свойськи, коли відіб’ють у чужих.

Українці ж мають інші підходи до «наших б’ють». Українці стоять на захисті принципів вселенського добра, до того ж кожен українець має свої критерії «нашості». Українцям мало знати, що «б’ють українця». На заклик «наших б’ють» – українець спочатку повинен «вивчити питання» чи той «наший українець» своїми діями не порушив вселенських принципів? Якщо не порушив, то гіпотетично можна було б стати на його захист, попередньо перевіривши, чи відповідає «українець, якого б’ють» критеріям «нашості». Якщо ж виявиться, що «наший», якого б’ють чужі, не відповідає хоч одному критерію – тоді «наший» нехай начувається, українці його зітруть в порошок, затаврують і затопчуть привселюдно під радісні вигуки ворогів.

На це Різдво, дорогі бандеро-українці, Ви подарували мені неймовірний подарунок. Коли мене, українку в Україні, стали цькувати за українську мову, а телеведучі та газети закликали не купувати моїх книжок – ви стали на мій захист! Що означає для письменника, коли не купуються його книжки? Це шлях в небуття. Але Ви цього не допустили. В інтернеті пішла хвиля «Я купую книжки Лариси Ніцой на знак підтримки», #ніцоймизтобою. Сказати, що я в шоці – це нічого не сказати. Я і не мріяла про Вашу підтримку. Психологічно я приготувалася до бойкоту!

«Наших б’ють!» – і ви кинулися мене захищати. Вам було достатньо, що «б’ють» українця! Українці стали горою на захист українки. Ви поламали всі мої стереотипи та уявні парадигми )) Оце і є неймовірним подарунком – ми уміємо гуртуватися, щоб відстояти «свого»!

На кинуте колись мені: «А що Ви хотіли, пані Ларисо, усіх, хто вмів гуртуватися, давно винищили», – маю тепер відповідь. – Отже, ми відроджуємося!”

Дорогі бандеро-українці, з Різдвом Вас! Нехай Господь буде з усіма Вами і Вашими родинами в ці свята та протягом року. Бережіть сили. «Наших» ще багато )). Якщо що – гукайте ))

Христос народився!

Джерело: Лариса Ніцой

 Isun Russa
44 мин.



Сьогодні день народження мого улюбленого поета Василя Симоненка

“Де зараз ви, кати мого народу?..”

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

1956 рік. Після знаменитого XX з'їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущов ужахнув світ убивчо-викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінської бандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повториться розгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: із крокодилових яєць орли не вилітають. Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму не набути людського обличчя.

Не минуло й десяти літ після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як над Україною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. На той час на історичну арену ступило бунтівливе покоління шістдесятників, яке й стало об'єктом звірячої ненависті принишклих після критики культу особи сталіністів.

Ще одебілений од необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних і державних щаблях, а вчорашні сталінські круки зграями потайки зліталися під чорне крило Леоніда Брежнєва і затято гострили сокири для реваншистського терору.

Першими мали злетіти голови розумників із «гнилої» інтелігенції, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь-якої тиранії. А найпершими серед перших повинні були розкришитися під обухом нового людомору черепи вільнодумних письменників. І коли розпочалася повзуча реставрація сталінщини, саме народні речники відкрили своїми лобами брами концтаборів і таємних кадебістських психушок.

В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітей війни Василеві Симоненку.

Народився Василь Андрійович на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни.

Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через п'ять років диплом «літописця сучасності», працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Проте змістом і сенсом його життя була поезія й тільки поезія.

Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юначому щиро повіривши після XX з'їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» і не ввійшов, а вітром-вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Уже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.

Як справедливо зазначала народжена хрущовською «відлигою» критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям. Уже перша його збірка поезій «Тиша і грім» (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній зпекотілій літературі, а й у суспільному житті України.

Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками-віршописцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у «вірні підручні партії», аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів.

Симоненка нітрохи не манила вся ця машкара. Не зі службового обов'язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі. А ще більше не подобалася їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху, породженого розвінчанням злочинів сталінізму неконформістським племенем шістдесятників.

Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів,

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали.

Звичайно, керована «вірними ленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».

Щоправда, ще задовго до політичного краху великого «кукурузника» Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.

Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам'ятника Тарасу Шевченку в соту річницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українській землі? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупела українського буржуазного націоналізму? Чи як можна було розцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяра вбачала «наклеп на прекрасну радянську дійсність» або «паплюження соціалістичних ідеалів»?..

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…

Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три чисниці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.

Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам... Не тільки в пору князювання «товариша» Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської «перебудови» на цю тему було накладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому «обробили», а точніше — прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення.

Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки «Тиша і грім» зовсім не випадково.

У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу. У протруєній класовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг на голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь-якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та карального апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово «поет» було символом не просто «гнилого інтелігента», а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.

В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30-х років, винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталіністської політграмоти черкаські стражі порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.

Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка «душевна» розмова відбулася в них із Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.

Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Смілу негайно виїхали його колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року «Літературна Україна». Ось уривок із нього:

«Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями. — О. М.) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось подивіться... Ми жахнулися: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.

— За що? — вихопилося в нас.

— Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...»

Щось обірвалось усередині... Оте Василеве зізнання друзям «по гарячих слідах» і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненкової трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли на повільне й мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притамувати які медицина виявилася безсилою.

І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були «знешкоджені» журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк...

Передчасна смерть позбавила Василя невідворотної неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанинського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсинуацій, злісних наклепів. Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.

З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.

Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.


Олекса МУСІЄНКО
http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=38&type=biogr