(и еще 6 записям на сайте сопоставлена такая метка)
Другие метки пользователя ↓
"весь неистовый такой" silver screen бодлер бурмака видеть мир внутри дюма желтый дом загребельний киев конт-кант клуб коцюбинський кошачее кпг лермонтов литература мандрагоры имманентные мельничное музыка осень сосюра фото цветаева цитаты цой
Начало - это дела половина! |
Дневник |
Настроение сейчас - Усталость
Сегодня свершилось великое событие - я наконец-то начала работу над своей курсовой. Поскольку у нас сегодня было только две пары, то мы с подругой Лилей пошли в библиотеку - подбирать материалы, из которых к концу марта необходимо слепить курсач. Словом, просидели в читальном зале до 6ти вечера. В жизни столько не ксерила за один раз!.. Вспомнился первый курс, когда мы с Лилей регулярно приходили в библиотеку, обгораживались баррикадами книжек, строчили конспекты и шутили, что нам скоро предоставят койкоместа прямо в читальном зале. Но все проходит... И первый курс пережили, как страшный сон. Даже ностальгия какая-то по тем временам))
Вот буду теперь курсач сочинять... Михайло Коцюбинський. Импрессионизм. Новеллистика. Психологизм. Хороший круг вопросов - интересно самой (я знала, что выбирать!). Коцюбинский великий мастер! Так тонко почувствовать и так точно передать любые оттенки человеческих переживаний! В одну-две страницы каждой из своих новелл автор вмещал целый мир. Ошеломляющий и живой, красочный, до боли правдивый мир.
Не последнюю роль в моей любви к творчеству Коцюбинского сыграло то, что я очень вовремя познакомилась с ним. У меня было ужасное состояние, жуткая депрессия, со всех сторон давили проблемы. Я просто жить устала, хотелось превратиться в пыль или в дождь. И вот мне в руки попадает "Intermezzo"... и на бумаге, в словах, гениально отображено МОЁ душевное состояние, я узнала себя в лирическом герое. Этого было достаточно. Следующим серьезным "потрясением" от Коцюбинского стала новелла "Цвіт яблуні"... ладно, об этом в другой раз - там история особая, связаная еще с одним неповторимым писателем.
А пока "Intermezzo" (начало):
"Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".
Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць".
Метки: цитаты коцюбинський |
Страницы: | [1] |