Марія - Остап Сливинський

Так ніби попереду нас ще дуже багато яскравого світла,
Ніби розігнане серце котитиметься м’яко аж до самого кінця,
Ковтаючи саме лише світло. І буде ще хтось, хто прийде надвечір
На пляж, щоби разом з Тобою погріти стопи в піску,
І, загорнувшись у Твій рушник, піде, не назавжди.

Любов – як незайнята радіочастота, на якій зрідка хто-небудь
Затримується, аби почути дещо своє. Серце здригається кілька разів
І прокидається до своєї нічної зміни, ніби баптист-п’ятидесятник,
В якого раптом ввімкнувся й почав передавати Ісус.

Зараз, коли заступають на варту ранкові духи, я вже неспроможний
Писати і неспроможний вернутися в сон, бачу лиш світло, яке
Також задихається від густого снігу, коли силкується нас покликати.
Дивлюся на Схід, де ведуть осла і спиняються на ніч довкола теплого
Попелища, згідливо марную своє сім’я, і вже ніколи, певно, не зазнаю
Омріяної терпкости ранкової любові.

«Якою любов’ю я можу тепер із Тобою поговорити?»

Не мине семи місяців, як Ти народиш дитя від Чужого,
Іншого Чоловіка, якого я ще не знаю з лиця.

(«М’яч у пітьмі»; Київ, «Критика», 2008. С. 17)

(photo by mike hannum)

Володимир Свідзинський

***
Ні, сонце, більше не приходь.
Блукай собі лелекою по затоках світла,
Колисайся на вусах ячменю,
Оставайся на руках яблунь,
Але до мене не приходь,
Уже-бо й радість томить мене, як печаль.

Або навітай мене в чужій постаті,
Щоб не міг я тебе пізнати.
Залети красоцвітом та й вилети,
Завій пахощами та й розвійся,
Увійди лісовою дівчинкою,
Що приносить полуниці в горняті,
Постій коло порога та й вийди.

Та, як стане тихо і пусто
І смуток приляже всі речі,
Я догадаюся і скажу:
"То приходило сонце".

Марина Цветаева
(из цикла "Комедьянт")

3

Ваш нежный рот - сплошное целованье...
- И это все, и я совсем как нищий.
Кто я теперь? - Единая? - Нет, тыща!
Завоеватель? - Нет, завоеванье!

Любовь ли это - или любованье,
Пера причуда - иль первопричина,
Томленье ли по ангельскому чину -
Иль чуточку притворства - по призванью...

- Души печаль, очей очарованье,
Пера ли росчерк - ах! - не все равно ли,
Как назовут сие уста - доколе
Ваш нежный рот - сплошное целованье!

Конец ноября 1918

дістала зі столу старий зошит, підписаний гордою фразою russian rock.
знаєте, а це було так якось романтично в часи відсутності інтернету... до зошита з металлікою моя ностальгія ше не добралася, але він мало чим відрізняється - ну, хіба шо там тексти записані акуратним друкованим почерком і доповнені фотками (де тільки я їх не діставала... це капець), статтями й навіть малюнком авторства моєї однокласниці. тут же - свято мінімалізму. чорні каліграфічні тексти (у мене завше був гарний відмінницький почерк), яких я, в принципі, на той час не чула майже жодного - тому шо відсутність інтернету якось автоматично значила, шо музику шукати складно, і це як би не ти її шукаєш, а вона тебе - так мене знайшли три альбоми металліки, наприклад, але то вже інша історія. акуратно підкреслені червоним назви текстів. на останній сторінці - шось типу змісту, просто перелік тих авторів, які втрапили до зошита. а відбір, можете повірити, був серйозний, бо переписувати вагон текстів ручками - це навіть для дівчинки з відмінницьким почерком і захопленими очима трошки занадто. двадцять чотири автори, плюс іще по додатковому запису бг і цоя. більшості з цих авторів я й зараз не слухаю - башлачов (ага, знаю, не труй, але ніц не можу із собою зробити, я люблю його як поета і всьо), шумов, риженко, романов, ордановський, чилап, дідуров, аркадій аркадій... але мені подобається їх читати. страшенно подобається.
в усьому зошиті є тільки два винятки цього мінімалізму. це виписаний червоним чорнилом шматок із рефлексій бг про любов і жінку (...и что бы ни стали говорить тебе, верь до последнего дыхания - нет ничего выше любвию любви, воплощенной в стихах. любви, воплощенной в музыке. и выше всего - любви, воплощенной в женщине... только в любви человеческое существо становится человеком. человек, еще не любивший, - это только глина, еще не тронутая рукой бога, еще без любви, без жизни...) - то зараз мені його навіть передруковувати влом, а тоді було преспокійно переписано цілу сторінку тексту. і ше це - фото віктора троєгубова, на якому він обнімає дванадцятиструнку. я чесно її шукала в тирнеті, і чесно не знайшла. знайшла іншу - може, навіть з тої самої фотосесії, якшо це тоді так називалося. якось він мене тоді зачарував. сильно, дуже сильно. і я досі знаю напам'ять один із його текстів - ніколи не чула самої пісні, між іншим, варто би стягнути, але, з іншого боку, шо, як воно не таке прекрасне, як сам текст у поєднанні з чорно-білою відксереною фоткою чоловіка з задуманим поглядом, котрий обнімає гітару?..





я встретил тебя, возвращаясь домой.
я шел и орал: "все люди - братья!"
я поманил тебя пальцем, ты пошла за мной,
да, все кончается столом и кроватью.



вначале я поверил, что ты любишь меня,
встречаешь по уму, но не по платью;
но был лишь рассчет и ни искры огня.
да, все кончается столом и кроватью.



но что же поделать? все в мире таково,
и мы не верим в непорочность зачатья.
дружба и любовь, обман и воровство -
все кончается столом и кроватью.



но я умолкаю, надоело петь,
да и с какой вам доказывать стати?
я тоже должен сегодня успеть -
пора спешить к столу й кровати.

В колонках играет - Metallica - The Unforgiven III
давно уже не спілкуємося з ромцьом здориком, давно вже не читала, шо ж він тепер пише. а ці слова - назва одного його вірша - лишаються. часто звучать у голові.
так давно... ше тоді, коли в асьці я була - tasha, та й аська в мене була інша. здається. він називав мене чортеням, і я - шоб із честю нести це звання - навіть поставила собі на аватару фрібсдешного чортика. було справді мило. коли я починала психувати й робила собі сумно і погано, він намагався допомогти як тільки міг. а ше у мене досі лежить подарована ним фєнька. хороша людинка ромцьо здорик. житомирська поетична школа - то взагалі приємні людинки.
от як цікаво. збиралася написати про те, шо дико болить голова, і від спання - тільки більше, тому читаю структуралістів, а коли зовсім перестаю розуміти, шо там написано, починаю займатися фігнею. про те, шо клоуни бувають або страшні, або сумні, але я вже так давно-давно не бачила жодного смішного клоуна, шо й забула, чи вони взагалі є. шо зараз почуваюся приблизно отак і шо це моя улюблена фотосесія з нею. написати - й повернутися до структуралістів. але зараз оце допишу - й піду шукати в тирнеті тексти ромця здорика.



а ви тим часом можете подивитися, яка вона гарна...

бывают дни, сотканные из одних запахов, словно весь мир можно втянуть носом, как воздух: вдохнуть и выдохнуть... (бредбері, вино з кульбаби)



кульбаби. літо

як же я в біса скучила.......
сама собі не вірячи іще... (с) та нє. вже давно вірячи. глючно.

Наездницы, развалины, псалмы,
И вереском поросшие холмы,
И наши кони смирные бок о бок,
И подбородка львиная черта,
И пасторской одежды чернота,
И синий взгляд, пронзителен и робок.

Ты к умирающему едешь в дом,
Сопровождаю я тебя верхом.
(Я девочка, — с тебя никто не спросит!)
Поет рожок меж сосенных стволов...
— Что означает, толкователь снов,
Твоих кудрей довременная проседь?

Озерная блеснула синева,
И мельница взметнула рукава,
И, отвернув куда-то взгляд горячий,
Он говорит про бедную вдову...
Что надобно любить Иегову...
И что не надо плакать мне — как плачу..

Запахло яблонями и дымком,
— Мы к умирающему едем в дом,
Он говорит, что в мире всё нам снится..
Что волосы мои сейчас как шлем...
Что все пройдет... Молчу — и надо всем
Улыбка Даниила — тайновидца.

(цветаева)

авторка - свого роду неперевершена віка стах, дружина михайла бриниха, який теж свого роду...

***
стрілятись чи плакати?
ні.
тасувати свої почуття одночасно цинічно й невпинно.
се ля ві, мій коханий.
хіба вирішиш, що то - заслуга моя чи провина,
коли байдуже: плюнути в дупу чи в пику кретину,
але краще - на брук.
і згорати з любови чи сприймати її сангвінічно, -
вибираю навшпиньки ставати і чмокати в щічку,
й переконувать палко, що все це лиш дивне затьмарисько.
головне - не злякатись, якщо ти в цім переконаєшся,
і повіриш, і мовиш: па-па, і повернешся спиною.
і все мирно мине... і трагічно ніхто не загине...
хай спливає лайно, хай цей світ едемічний брунькується,
але все це (їй-бо) жодним чином мене не стосується.

ну гаразд, раз нас уже понесло у східний ухил...
юрко позаяк і його алкохоку.

1.
Сьогодні вдруге я
Хрещатиком проходжу,
І ні з ким випить...

2.
Ах бульбашко легка
В шампанськім золотім...
Аристократа жизнь.

3.

він гарний.
він так м'яко падає зараз, шо навіть не помічаєш, як насправді холодно. і тане на обличчі - бо обличчя то єдине, шо визирає з-під одягу.
це чудово. мені просто чудово. і люди, які є - у мене, зі мною, бо просто є - теж - чудові.
дякую їм.

мацуо басьо
день зимовий. сніг.
ворон, осоружний всім,
миловидом став.