гаразд, я розповім вам про львів.
це був чудовий тиждень, але вербалізувати його навряд чи вдасться. ну, ви знаєте: у двох кварталах від площі ринок стільки чудових кнайп, а ми жили на площі ринок, 15, і в нас була мансарда з більярдом, і навіть непитущі істоти в таких умовах потрапляють у якийсь gap, в якому відбувається купа всього, а якшо розповідати про це - то вийде чотири речення.
у кожному разі.
львів зустрів нас тепло. тобто на під'їздах до львова справді був сніг, як обіцяли прогнози погоди й усі знайомі. а в самому львові - страшне бажання ходити без пальтечка, сидіти в кнайпах під відкритим небом і навіть іноді мокнути під дощем, уже не літнім, але все ще добрим. першого дня в дзизі вірші з цукерки сказали мені вустами андруховича, шо "ще о шостій ранку пітьма, непочатий сніг, наче луг", і то була чистісінька правда (ну, може трошки перегин щодо "непочатий" - але чого не пробачиш поетам).
узагалі в мене зараз цілий вагон цукеркових віршів із дзиги - здається, цього разу ми її найчастіше радували своєю присутністю.
моє особисте відкриття - цукерня "фреска", куди я вже давно хотіла зайти й тільки тепер добралася. у них зворушливі дзвонички для виклику офіціанток і стільки неймовірних чоколяд, шо аж перестає бути страшно за добову норму калорій. мене покорив шоколад із перцем.
мері масово фотографувала львівських левів (правда, в цьому "масово" слід зважати на те, шо ми за площу ринок не сильно й виходили... тому лев'ячий контингент відповідний. а на личаківський цвинтар збиралися в п'ятницю, коли всю ніч і весь ранок лив дощ - зрозуміло, шо це теж лишилося на майбутнє. не востаннє все-таки). може, колись поділюся тим, шо в неї вийшло.
мансарда з більярдом порятувала нас від прогулянок нічним львовом (не знаю, добре це чи не дуже, нічний львів безмежно гарний, і радує, шо людей там майже нема) і від нудьги зранку, коли ото роздупляєшся й розумієш, шо всі ше спатимуть довго й нудно. бо, незважаючи на відсутність нічних прогулянок, нічні посиденьки були глобальні. ну добре. я йшла спати перша. але я просто занадто люблю спати. і встигла полюбити прокидатися під бій годинника на ратуші - лежати й рахувати, котра це вже й чи не проспала я ше другого пришестя чи хоча б обіду.
на книжковій блошці на федорова купила собі "ляльку" пруса й "попіл" жеромського. це шоб готуватися до завтрашньої (ага, між іншим, а я тут сиджу й пишу дурниці про львів) контрольної з польського модернізму. з тою самою метою - антологію польської поезії. і зовсім просто так - колективну монографію з промовистою назвою "шизофренія". люблю книжечки =)
ше до настрою - я когось шукала у львові й когось не знайшла. втім. і від цього зовсім не сумно.
оцей равличок, який наче підводить підсумок під моєю історією (яка насправді завжди - історія про вічне повернення до цього дощового, похмурого, прекрасного міста) - вид знизу наших сходів, якими ми щодня бігали туди-сюди між площею ринок і своїм затишним четвертим поверхом. якісь вони... символічні.

мені тут нагадали, шо я досі не поділилася реляціями з відкриття клубу творчої молоді, куди нас занесло замість того, шоб занести в театр (реляціями з театру, куди мене саму занесло наступного дня, я теж, утім, ше не поділилася, але там так багато важливого про лені ріфеншталь і співвідношення моралі й мистецтва, шо якось іншим разом. наприклад, після третього походу на п'єсу - я на неї таки збираюся знову, 17 жовтня, здається). шото не хотілося писати за жизнь. а сьогодні у мене вихідний, в колонках - френк синатра з девідом бові (окремо, канєшно жи; але круто би було, якби вони якось разом пограли), півкілограма чорного шоколаду в заначці й багато чаю, то чому б не розповісти вам про шось прекрасне.
основний дотеп щодо відкриття сезону полягав у тому, шо скиба в своїй жежешечці, анонсуючи це феєричне дійство, переплутав місяці й запросив усіх на 22 жовтня. декого він запрошував телефонно (мене, наприклад, хє-хє), тому дехто таки прийшов. але взагалі було безмежно камерно (майже як на презентації бриниха в "смолоскипі" - нас було, здається, шестеро всього тоді). я спочатку збиралася піти, а тоді збиралася не піти, бо хотілося повести лєну в театр на "марлені", а вона могла тільки у вівторок. правда, потім виявилося, шо скиба знає чарівне слово (три чарівних слова), які й мене, і лєну, яка взагалі не сильно хотіла в театр (тут смайлєк), переконали, шо всі театри можуть почекати до завтра. я вам відкрию ці три слова, якшо ви обіцяєте не використовувати їх всує. отож, скиба сказав "будуть вперше чую", й ейсід пішов додому по стіхі. і навіть спробував не спізнитися - хоча "спізнитися в смолоскип" то який-то абсурд. це хіба шо треба прийти через дві години після запланованого початку (шо деякі дєятєлі культури і примудрилися зробити того вечора).
"вперше чую" справді були, і, шо дуже порадувало, грали вони більше, ніж будь-хто читав. ви не подумайте, я люблю поетів, особливо скибу, але там було ну дууже камерно, всі свої й усі знайомі (крім красівих байкерів, які прийшли з "вперше чую" - і кльово, бо вони хоч трохи розбивили тотальний дєвішнік; ну і крім лєни, але вона була зі мною, тому теж своя).
після поетічєскі-музично-пізнавального вечора (там я дізналася, шо прекрасний і чудовий леонрад коен був єдиним, кому дженіс джоплін зробила мінєт в ліфті; треба погуглити, кстатє, це ж які культурно-історичні контексти...)))) ми вициганили у "вперше чую" диски з їхнім новим альбомом і автографами й пішли в "очеретяний кіт" пити шось. кефір у мене до того часу скінчився, так шо всьо равно треба було шото думати. після тривалих сумнівів зійшлися на коньяку. а ше в "очеретяному коті" неймовірно смачна кава по-угорськи (слухайте, її ше десь у києві готують узагалі?). потім прєкрасні музиканти пішли на набережну до байкерів, лишилися тільки прєкрасні поетки і скиба й ше хто-то, хто пізніше підійшов. ше пізніше ми з лєною теж пішли на набережну, але не до байкерів, а просто.
а наступного дня лєна поїхала назад в москву (зате в неї тепер є альбом "вперше чую" з автографами), а я пішла на пари і в театр.
якось так.
будь-які музики й посиланнячка ризикують загубитися в цьому надмірі буков, тому їх окремим постом.
прям шшас, оце тільки заварю свіжого чаю.

навіть якшо він існує, то в кожного - свій.
мій шлях до істини погрожує бути незавершеним. бо все, шо можна пізнати й шо можна осягнути, це просто часткові вияви. не знаю, чи того, шо зветься істиною, чи того, шо зветься богом, чи того, шо зветься гармонією - втім, байдуже, бо якшо шось із них навіть існує, то його називають усіма цими словами. причому з великих літер. а я не люблю великих літер - тому мені нема сенсу писати про іситну. у всіх метафоричних розрізах.
але цей хлопчик із карими очима... не можу припинити про нього думати - і не так про нього, як про його шлях. у нього є істина, причому така проста й кожному доступна, шо аж дивуюся, чому він нею не намагається ділитися. тобто нє, не так. він-то намагається, але зовсім не так, як зазвичай діляться простими лютеранськими істинами (не знаю, який саме він протестант, але з-за його слів про біблію виразно підморгує герр мартін). для нього це так просто і так смішно, шо інші _не_бачать_ - знаєте, оті здивовані дитячі очі, коли кажеш йому, шо в біблії загадка на загадці; йому ж воно зрозуміло, він вірить, шо знає... а може, він просто вірить. адже знати не обов'язково.
і я це зараз пишу без іронії, зовсім, справді, я це пишу з такими дивними почуттями, і не знаю, до кого більше - до хлопчика з велетенськими глибокими зіницями й світлом в очах чи до себе, яка не може припинити думати про його шлях. він приблизно мого віку, він світиться і він щасливий - йому начхати на погані новини від екзистенціалістів, на те, шо ми не можемо осягнути задум бога й не можемо навіть припустити, чи такий задум є, чи бог узагалі є... він вірить. а те, шо він вірить, наче його істина може бути одна для всіх, наче взагалі може бути істина, одна для всіх - шо ж, він же тільки приблизно мого віку, в нього купа часу. але знаєте... якшо кожному воздасться по вірі його, цей хлопчик і _там_ буде щасливий. може, він співчуває нам, які _туди_, на його думку (та й, шо ж тут, на свою теж), не втраплять. а я просто страшенно сподіваюся, шо він ростиме - "дорослішати" й "рости" це різні слова - але не загубить того світла. якою б не стала його віра.

йолки, які ж вон чудові.
як же я їх люблю.
це було неймовірно прекрасно.

посиділи, поспілкувалися, попили гарного чаю (правда, чаєві заважав вічний запах вишні, якого я ніяк не можу вивести, й надмір меду, з яким я знов не розрахувала), ейсід змерзло в лапи. як верхні (чай не допоміг, хоча свіжоналитий пік у пальці; а нахабства, шоб попросити погріти руки, в ейсід не вистачило), так і нижні (ото піду й куплю багато вовняних шкарпеток). шото мені підозріло гарно - а це ж я ше навіть до фільмів не добралася =))
одним із приводів до гарності, мабуть, може бути те, шо я тепер знаю, з ким піду на хаггард, і такий розклад мене більше ніж влаштовує. звичайно, ви ше маєте шанс приєднатися, але, позаяк я по квиточки піду вже завтра (якшо зовсім не обламаюся), дуже ймовірно, шо в залі ми все одно будемо сильно далеко.
а ше у мене збожеволів мейл-менеджер :) він вирішив порадувати мене чотирма тисячами лістів - від 19 вересня до сьогодні. піду-но я за той час чаю попию... а ви музики подивіться =)

останнім часом я підозріло часто плачу від щастя. оці два минулі дні - то суцільне проникнення святим.
сьогодні теж співали "ленту за лентою" - разом з тарасом чубаєм. це було шось феєричне і прекрасне (а про "вону" він таке сказав: "вірші костя мосальця, який написав [такий дуже правильний вираз обличчя] "вону", але в нього є багато [така правильна пауза, під час якої зал устиг залитися щирим радісним сміхом] інших текстів"), тарас чубай - то так чудово, шо аж дух перехоплює, чесно-чесно. нам із ним гарно співалося й гарно сміялося.
вчорашня "лента" на михайлівській теж, в принципі, кльова була ;) як і решта пісень сьогоднішнього концерту.
файно нам.

/гарне фото стибзено тутечки. блог вартий того, шоб туди завітати/.

ти не чекай, моя оксано,
додому з лісу партизана,
бо завтра знову буде бій
і не вернеться сотник твій.

(рутенія)

слава нації.
зі святом нас усіх.
сьогодні на михайлівській площі зрозуміла, шо святі речі - як би масово їх не компрометували - у нас усе-таки лишилися. і такими вони й зостануться надалі, поки зостануться ті люди, котрі були там з нами.
нє. не писатиму про те, шо ви пропустили півжиття й усе таке. просто... я зараз щасливе.

поки нік мені не скинув фоток, користуватимусь чужими. за ілюстративний матеріал велика подяка транслітері.

почалося все, як зазвичай починаються такі штуки: я уже доволі мертва тьопала з філософії, переконуючи дашу, шо буде файно і шо обов'язково треба поїхати в бочку, даша казала, шо в неї купа роботи (хє-хє, ну шо за смішна відмазка? я свої купи роботи активно ігнорую, от і зараз... не можу нікуди йти, втомлена, душа вимагає музики й літрів чаю), і так би ми й дійшли до метра, якби не зустріли ніка. нік когось чекав, але дочекався нас, тому вирішив, шо більше нікого йому не треба (або шо просто чекати ше когось після нас - то якесь богохульство )))), і вирішив провести нас трошки. до метра, наприклад. або до петрівки - але вже мене одну, бо даша таки вирішила, шо нікуди не поїде. ну, а потім - чому б не пройтися зі мною до бочки? а раз ми вже тут - можна й зайти хвилин на сорок, нє? ;)
а там ше навіть була знижка - не 20 грн, а 15, і до нас приєдналася профет (тобто приєдналася вона навіть раніше, ніж ми вирішили заходити і зрозуміли, шо там знижка), і якраз вільний столик перед самою сценою трапився... возн'т іт перфект? ну, ми теж так подумали й там приземлилися. Vперше 4ую почали чекатися, ми замовили чаю (нік - пива, профет - кави, але ну шо ж, я же ж тут головний егоцентрик, тому ми таки замовили чаю) і стало вже добре, хоча ніц ше не починалося.
всьо почалося трошки згодом...