спочатку роботи кріса беренса мене налякали. є в них шось таке моторошне-моторошне, від чого мурашки під колінами й увесь набір необхідних атрибутів. але водночас глибина його картин притягує - таке враження, наче дивишся на них крізь товщу води, наче от-от - і не витримаєш, зануришся, незважаючи на ймовірність уже не випірнути. втім, це теж сприяє тому, шоб його лякатися.
відразу було очевидно, шо в ньому більше, ніж на поверхні. і знати, шо це відчуття не обмануло, дуже приємно. мабуть, інтертекстів більше - одна з картин ну дуже нагадує даму з горностаєм, наприклад. але наразі ті, в яких я певна, - з бугеро.







більш за все мені подобається третя - найсмачніше насамкінець.