Gala-Cat, лови:

переклад анатолія онишка

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."

Ах, у пам*яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім*я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум*я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам*янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м*якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам*ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!

_______________________________

переклад віктора марача

Раз вночі, думки похмурі відганяючи, в зажурі
Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;
І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув
Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.
"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,
Й серед ночі -- гостя жди!"

Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:
Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.
З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,
В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,
Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди
Безіменна назавжди.

Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових
Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.
Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:
"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;
Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,
Й ось він проситься сюди."

А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:
"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:
Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту
Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;
Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:
Морок й тіні лиш бліді.

Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,
Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.
Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:
"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,
Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --
Донеслось із тьми сюди.

Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.
Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.
"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --
Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.
Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --
Вітер це лиш, як завжди."

Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,
Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.
Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;
Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,
А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.

Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:
Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.
"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;
Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди
У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"
Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."

З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,
Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.
Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині
Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;
Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,
З дивним йменням "Вже не жди".

Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову
Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.
Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,
Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди
Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."
Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"

Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.
"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,
Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,
Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,
Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:
'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."

Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти
Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;
Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --
В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:
Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,
Крик звіща цей: "Вже не жди"?

Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши
Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;
Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась
Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --
А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,
Не приляже вже -- й не жди.

Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.
Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;
В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:
Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,
Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --
Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,
В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;
Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,
Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --
О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім
Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;
Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --
Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!
Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,
Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!
Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.
І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:
Вже із тінню -- назавжди!

verbava, это же Эдгар По!

verbava, дякую-дякую-дякую!

Манджу, да! и ему сегодня исполнилось ровно 200.

Gala-Cat, будь ласка :) правда, мені подобається тільки перший, але нехай будуть обидва.

"ВОРОН"


Как-то в полночь, в час когда я, в думах изнемог, листая
Том причудливых учений, в Лету канувших давно,
Задремал я, только вдруг, я услышал тихий звук,
Словно чей-то робкий стук, стук в замерзшее окно.
"Это гость, - пробормотал я, - постучал в мое окно,

Гость, и больше ничего.

Ах, как в памяти сейчас, ожил тот декабрьский час:
Умирающие угли тень роняли на ковер;
Годом каждое мгновенье мне казалось,- ни забвенья
Не найти, ни утешенья по утраченной Ленор,
Лучезарной юной деве, что в Раю зовут Ленор,

Безымянной с этих пор.

Занавески цвет багряный, тихий шелест ее странный
Ужасом меня сковали, незнакомым до того;
Трепет сердца унимая, встал я,страхи разгоняя,
"Это гость, - все повторяя, - постучал в мое окно,
Поздний гость, в ночи блуждая, постучал в мое окно,

Гость,и больше ничего.

Но душа окрепла вскоре и, уж не колеблясь боле,
"Сэр - сказал я, - или Миссис,оправданье мне одно:
Предавался я печали, Вы врасплох меня застали,
Вы столь тихо постучали в поздний час в мое окно,
Что я Вас едва расслышал..." - распахнул свое окно -

Тьма, и больше ничего.

Вглядываясь в ночи темень, мыслям,полным опасений,
Тем, что смертный не решался предаваться до сих пор,
Я отдался. Тьма молчала. И ничто не нарушало
Тишины. Вдруг прозвучало слово шепотом: "Ленор".
Это я шепнул и эхо воротило мне: "Ленор"...

Только. Больше ничего.

В кресло я присел несмело, вся душа во мне горела...
Скоро стук я вновь услышал,явственней,чем до того:
"Это, верно - я сказал, - верно, ставень застучал,
И причину указал стука робкого в окно.
Ах, уймись, сердцебиенье, тайна дома моего -

Ветер, больше ничего!"

Распахнул я ставни настежь, и, как ввергнутый ненастьем,
Статный Ворон - символ дней, что в Лету канули давно,
Безо всякого почтенья, в наглом самоупоеньи,
Не помешкав ни мгновенья, миновал мое окно.
И, вспорхнув на бюст Паллады, миновав мое окно,

Сел, и больше ничего.

Черный гость не шелохнулся. Я невольно улыбнулся:
Так вальяжно и угрюмо Ворон крылья распростер.
"Ты мечом не препоясан, но не трусь, тут безопасно,
Гость суровый и безгласный, что покинул царство гор.
Как зовут тебя в Аиде, что сокрылся в недрах гор?"

Каркнул Ворон: "Nevermore".

*Изумленный, не без страха, складной речью важной птахи,
Замер я, хоть мало смысла содержал ответ его:
Всякий может удивиться,коль неведомая птица
Вдруг на бюсте угнездится, залетев к нему в окно;
Птица ль,тварь на бюст садится, залетев к нему в окно,

С кличкой странной "Nevermore".

Одинокий,но не жалкий, с бюста снова он прокаркал
То единственное слово, как души своей клеймо.
В нем ничто не шевельнулось, и перо не шелохнулось...
"И друзьями, - мне взгрустнулось, - Я покинут с давних пор,
А с рассветом Он расстает, как Надежда с давних пор..."

Молвил Ворон: "Nevermore".

Тотчас я застыл на месте, столь ответ тот был уместен.
"Верно,птица, - я промолвил, - повторяет сущий вздор,
Что молол хозяин прежний, бившийся с Судьбою прежде,
Чем утратить все надежды, и Судьбе своей в укор
Бормотал рефреном песню, спетую Судьбе в укор:

Never, never, nevermore".

Ворон вел тропинкой зыбкой, от печали до улыбки...
Сел я в кресло, созерцая птицу, бюст, мое окно;
Я напряг воображенье, в цепь слагая впечатленья,
Чтобы уяснить значенье крика гостя моего,
Призрачной зловещей птицы - гостя дома моего,

Каркнувшего: "Nevermore".

*Мнилось, запахом кадила, воздух в комнате сгустило,
Под незримым Серафимом всколыхнулся вдруг ковер.
"О, бедняжка! - я вскричал, - то Господь тебя послал,
Чтобы ты отсрочку дал горьким думам о Линор;
Дай же мне глотнуть забвенья по утраченной Линор."

Каркнул Ворон: "Nevermore".

"Птица ль, дьявол! - я изрек. - Зла исчадье, ты - Пророк,
Искусителем ли послан, бурей ли тебя внесло;
Молви мне без промедленья, обрету ли избавленье
В час кручины и сомненья, остудив свое чело,
Дашь ли ты травы забвенья остудить мое чело."

Каркнул Ворон: "Nevermore".

"Птица ль, дьявол! - я изрек. - Зла исчадье, ты - Пророк,
Ради Неба, что над нами, ради Бога моего;
Я истерзанной душою встречусь ли в Эдеме с тою,
Кого, может быть, не стою, с моей ангельской Линор;
С той, одной, кого в Эдеме ангелы зовут Линор,

Каркнул Ворон: "Nevermore".

"Это слово - знак разлуки, птица ль ты иль символ муки;
Убирайся в ночь и в бурю, в черный дьявольский простор,
Не страшней, чем эти грозы, твои лживые угрозы;
Клюва своего занозу вынь из сердца моего...
Пусть останусь одиноким, прочь из дома моего!"

Каркнул Ворон: "Nevermore"!

И сидит он, не взлетает, и молчит, и не кивает,
Оседлавший бюст Паллады прямо над моим окном;
Лишь глаза его мерцают - блики ада отражают,
Да свет лампы тень роняет предо мною на ковер...
И душа моя, подобно тени павшей на ковер,

Не восстанет - Nevermore.


06.07.2007. 17:04.

raven_revenge, дякую, гарний... хоча останній рядок вибивається трохи.

verbava, я просто збираю все, що стосується галок, воронів, ворон... так що забираю обидва)

raven_revenge, чей перевод?

Gala-Cat, власний :)

Gala-Cat, мой

verbava, Надеюсь ,тебе понравилось,как читает Кристофер Уокен?

raven_revenge, ага, оце саме дослухала. дуже атмосферно... і моторошно.

едгар по!!!!!! аааа!!!! фан-клуб)

красивые картины

дуже дякую

Саквояж_для_дами, і вам дякую – повернулася в це повідомлення, подивилася ше раз ці гравюри й зрозуміла, шо доре таки крутезний :)