в Элеонора_Кацнельбоген я напросилася на флешмоб, у якому багато буков.
тож розповідатиму вам про три штуки, серед яких є справжня поштова скринька, солоні огірки (ох. ооооох) і втеча.
давно не писала речей, у яких більше десяти речень.

усе ж.

- поштова скринька (справжня, не електронна).
поштової скриньки в мене по-справжньому ніколи не було, незважаючи на повсякчасну присутність паперових листів на багато сторінок - мені й від мене. коли я була маленька й бавилася в листування з людьми, які познаходилися через дитячі журнали (цікаво, шо я ніколи не писала перша. якшо комусь було цікаво, він сам мені писав. не тому, шо мені не було цікаво; може, це нормальний людський і тим більше дитячий страх не отримати відповіді, а може, мені й так вистачало, кому писати. в кожному разі, відповідати я намагалася всім - хоч би про те, шо більше не відповідатиму), листи нам додому приносила поштарка. підозрюю, я була найбільш листоактивною істотою в селі. підозрюю, я була там єдиною істотою, якій регулярно потрібні були конверти.
потім, у першому в моєму житті гуртожитку, де я жила з восьмого класу, поштових скриньок теж не було - замість них усі листи складалися на вахті, де їх можна було забрати, йдучи з уроків або на уроки. якась мінус-приватність. утім, листів на той час я вже отримувала значно менше, стабільно - від двох адресантів. один із них був колективний, троє кльових хлопців із острога, з якими ми, на жаль, зараз уже погубилися; другий - шось зовсім дивне, якийсь мальчик, який примудрився закохатися в те, шо я йому писала, і я акуратно відморозилася, бо нашо мені таке щастя. тим більше, шо в паперових листах є ше й конверти, а влюбльонні мальчики майстри малювати на них сердечка. коли є поштова скринька, це ше можна пережити, але підписані кривим почерком, обмальвані сердечками листи від мальчика на вахті... бррр.
у другому гуртожитку ситуація, здається, була аналогічна, але туди мені не писали. гут.
тепер у мене є справжня повноцінна поштова скринька, але я нею теж не користуюся, бо туди мені приносять тільки «кур'єр кривбасу», який у жодну поштову скриньку не влазить. зате є ше несправжня, де найважливіші листи, яких я іноді чекаю з не меншим трепетом, ніж будь-коли чекала паперових, звуться в стилі «Re: [147]». і видаляти їх так само неможливо, як викидати паперові листи - оте дитяче листування в мене, здається, досі десь є.

- солоні огірки
узагалі-то пристойним незаміжнім дівчатам якось не випадає любити солоні огірки. але я не надто пристойна, шоб сильно зважати на умовності. солоні огірки - це одна з тих чудових речей, існування яких викликає сумніви щодо доцільності тотального винищення людства (як я вмію писати п'ять іменників поспіль, правда? ;)).
тільки одразу треба уточнити - не квашені, а мариновані. квашені огірки make me feel totally sad.
є солоні огірки просто так, і тут навряд чи потрібні коментарі.
є солоні огірки зі свіжозвареною домашньою картопелькою, дико смачні й зовсім традиційні.
є солоні огірки з мандаринами й червоним вином. боюся, я дуже налякала коханинських батьків, коли якогось разу прийшла на кухню, взяла банку солоних огірків в одну руку, кілограм мандаринів у другу, заварила чаю (вино було заникане в кімнаті; має ж бути в жінці хоч якась таємниця) й з усім тим щастям пішла дивитися кіно. але кулінарне збоченство - ознака не тільки вагітних, тому насправді не було, чого лякатися.
потім ше є солоні огірки з шоколадом або медом. друге займає більше часу, але смакує краще, однозначно.
узагалі маринувати огірки вміє моя мала, я ніколи не переймалася особливо справами кухонними. тому про ше багато видів солоних огірків, які мусять існувати в цьому всесвіті, нічого розповісти не можу.

- втеча
колись, коли я була зовсім маленька, мені приснився страшний сон. дуже красивий і дуже страшний. у снах узагалі дохлий номер від когось тікати - а в тому сні в мене ше й розв'язалися шнурки на черевиках (не пам'ятаю, чи я їх не любила взагалі, чи тільки після сну, але точно не любила). зате сни мають одну велику перевагу: з них можна втекти, прокинувшись. а є речі, з яких не можна.
узагалі-то я довгий час не сприймала того, шо роблю, як втечу. тільки коли вже опинилася тут, де мені комфортно, де почуваюся безпечно, де маю певну свободу й певні перспективи, все, шо відбувалося раніше, отримало назву. так, я втекла. і дуже з цього тішуся, бо багато хто - не втік.
пам'ятаю, якось, класі в десятому (так, точно в десятому, бо в десятому класі в мене був кумедний рудий хлопчик, про якого теж колись требу буде написати кілька речень - він позначив кінець цілої епохи; згадала я про хлопчика тому, шо того вечора, про який я планую розповідати, ми з ним зустрілися), повертаючись із луцька, куди я що два тижні їздила на літературну студію прогулювати уроки, в автобусі я познайомилася з чоловіком, який брав квиток за студентським - потім виявилося, шо він уже давно не студент, але економія то завжди добре. зрозуміло, вчився він колись у луцьку; не пам'ятаю вже, куди він повертався й де працював, але річ не в тім особливо, просто чомусь мені здається, шо його ні те, ні інше особливо не радувало. ми розговорилися (я того часу дуже любила знайомитися з людьми в автобусах, то був чи не єдиний простір, де можна було знайти якихось абсолютно нових людей; о, з рудим хлопчиком я теж познайомилася в автобусі), мова зайшла про луцьк і про те, шо я планую робити далі, бо ж старшокласники - то суцільний потенціал, суцільні можливості. і він сказав, шо гріш мені буде ціна, якшо я повернуся в своє забите село - хоча б з того самого луцька. я відповіла, шо не повернуся в жодному разі, а сама подумала (чи все-таки сказала?), шо луцьк - це теж не правильне місце.
мені жодного разу не було соромно за те, шо я втекла; так само не було особливо шкода людей, від яких - за допомогою яких - я втекла. в цьому сенсі мені пощастило значно більше, ніж героїні «золотого єрусалиму» маргарет дребл (до речі, розкішний роман про втечу від і до чогось; я його дуже особисто якось пережила). мені просто іноді трошки сумно за тих, хто не зумів утекти - своїх однокласниць, які могли б, наприклад. а може, ми з ними зовсім по-різному на це дивимося, і їм ніколи не хотілося.

от наче все.
якшо хочте, вам теж буде три теми. якшо не хочте - не буде.