Казку в житті творити просто: злови золоту рибку, та й загадуй бажання; піймай щуку, та й говори: "По щущому велінню, по моєму хотінню.." Все дуже просто. Тільки ж золоту рибку тримаємо в акваріумі, в неволі, щуку - зафарширували. Чогось не твориться казка...

Ми йдемо в епоху милосердя та розуму.
„Єдиний критерій - дух любові й вселюдськості.”/Олесь Бердник/

Зараз багато говориться про гуманізацію суспільства, освіти. Я давно не працюю в школі, але це питання мені болить, тому вирішила поділитись своїми думками з цього приводу.
Радує нинішнє звернення до мови, вишивки, пісні, танців, історії козацтва. „Що? Де? Коли?”, КВК, спортивні змагання, літературні вечори, гуртки, шкільне радіо, шкільні вистави та концерти відроджуються, дають змогу дітям розвивати свої таланти. Чудово, що про успіхи та гарні ініціативи учнів все більше говориться в пресі, по радіо, на телебаченні.
Разом з тим батьки та вчителі шукають способи, щоб дитина була здорова (здоровий хребет, зір, травна система та ін.), а також доброзичлива, уважна, слухняна. На нарадах розглядаються причини агресивності дітей та підлітків, методи „попередження насилля в неблагополучних сім’ях”. Хоч нічого вигадувати не потрібно – визнані гуманісти минулого уже все пояснили.
Достатньо прочитати хоча б „Первую ступень” та „Благо любви” Льва Толстого, „Заповіт людям Землі” та „Альтернативна Еволюція” Олеся Бердника. Причина наших страждань в н е у ц т в і. Мало хто пов’язує кусок м’яса з респіраторними захворюваннями, неуважністю, дратівливістю, гнівом, агресією, ранніми сексуальними стосунками, хтивістю, розлученнями, залишеними дітьми, алкоголізмом, вбивством та самогубством, депресією, серцевими захворюваннями, шизофренією, діабетом, раком, зменшенням запасів прісної води на планеті, голодом, глобальним потеплінням та війнами... Ще Піфагор сказав: „Доки люди будуть вбивати тварин, вони будуть вбивати і людей”. Та хто ж його чує? Мабуть, щось з нами не гаразд, якщо ми маємо звичку та бажання їсти куски смажених, тушкованих та варених трупів! Мабуть, щось з нами не гаразд, якщо говоримо дітям про захист природи, пташок, тварин, а самі пропонуємо їм на обід шматок курочки чи свині. М’ясо завжди було їжею рабів та розбійників, їжею невігласів, нецивілізованих людей. Доки ми когось вбиваємо (або проплачуємо вбивство) про гуманізм не варто говорити. В українських казках мати дає синові в дорогу коржа, паляницю, а птахи, звірі та рибки благають: „Не вбивай мене... моїх дітей...” Може, час нам п р о ч и т а т и казки? („чит” на санскриті означає „усвідомлене знання”). Це надто серйозне питання, щоб розібратись в ньому кількома рядками. А розібратись варто, якщо людина хоче розвиватись як людина. Варто знайти причину хвороби і зцілювати корінь дерева, а не кожен листочок окремо. Всі наймудріші люди, ті, кого називають „совістю світу”, гуманісти минулого й сучасного прийшли до висновку, що людина, яка вживає м’ясо, не здатна розрізняти добро і зло, не здатна любити (любов як всерозуміння, всепрощення), не здатна розвиватись за своєю природою, як істота милосердна, розумна, духовна.
Ми не знаємо елементарного – яка їжа є видовою для людини, як дихати, як думати, говорити та діяти, що слухати, читати, з ким спілкуватись, як керувати своїми емоціями, щоб бути здоровим, щоб розвиватись та самовдосконалюватись. Дорослому достатньо це усвідомити і практикувати, дітям потрібен приклад. Як казав Григорій Сковорода, ми „словом будуємо, а ділом руйнуємо”.
Шлях до деградації, хвороб, страждань, самознищення:
- інтоксикація (вживання алкоголю та інших наркотиків, тютюнопаління та ін.);
- вживання продуктів вбивства (трупів тварин, риби, яєць);
- азартні ігри;
- незаконний секс (що суперечить принципам сім’ї, релігії).
Мої пропозиції:
- визначити критерії розвитку людини, її гуманності та цивілізованості. („Людина - зерно Єдиного Буття з невимірною потенцією творчого саморозкриття.
Людина - Безсмертна. В нащадках, в результаті творчості, в сфері розуму, в духосфері, в сфері чуття, в безлічі ще нерозкритих аспектів буттєвості. Людина - основа і критерій Буття, Суб'єкт, котрий став підвалиною самого Космосу. Людина - спадкоємець Всесвіту, отже - дбайливий брат рослинного й тваринного світу, котрий треба об'єднати любов'ю і красою. Це - стратегічне завдання і космічний борг перед Природою.
...Освіту треба звільнити від будь-яких ідеологічних диктатів та стереотипів. Напрямок і характер освіти обирає індивід - добровільно й незалежно, а не школа чи якийсь ідеологічний інститут. Єдиний критерій - дух любові й вселюдськості.” /Олесь Бердник. Хартія Української Духовної Республіки /
- зробити запити до книжкових магазинів та бібліотек щодо зібрання творів Григорія Савовича Сковороди, Івана Яковича Франка, Олеся Бердника, Льва Толстого та інших визнаних гуманістів, мислителів, сприяти тому, щоб ці книги були доступними, читалися, популяризувалися на літературних вечорах, лекціях, уроках;
- сприяти тому, щоб нарешті було видане повне зібрання творів Г.С. Сковороди, І.Я. Франка;
- сприяти тому, щоб на перервах в навчальних закладах звучала гарна музика, пісні ;
- сприяти тому, щоб в навчальних закладах діти (і вчителі) завжди мали можливість пити якісну воду, вживати більше фруктів, горіхів (при можливості – безкоштовно);
- сприяти тому, щоб освіта була гуманною до вчителя (достатній відпочинок, достойна оплата, вдвоє – втроє більше вихідних днів для самоосвіти, саморозвитку ) ;
- вивчати можливості нової освіти, спрямованої на розвиток особистості, здібностей дитини;
- сформувати групи лекторів (учнів середніх та старших класів), які виступатимуть з лекціями про здоровий спосіб життя, про чистоту слова, частіше запрошувати лікарів, психологів, професійних лекторів, поетів, художників, музикантів, вишивальниць, викладачів вузів для виступів перед учнями та батьками, сприяти тому, щоб такі лекції друкувались в місцевих газетах, звучали по радіо та демонструвались на телебаченні;
- територію на 500м від навчального закладу зробити територією, вільною від продажу тютюну та алкоголю.

Минає 30 років з тих пір, як я закінчила середню школу.
Шкільні спогади.

Якось, ніби ненароком, Микола Андрійович Олійник, вчитель фізкультури, сказав: „Ніхто не може заставити тебе робити те, чого ти не хочеш”. Тоді ті слова здавались якимись незвичними, крамольними для школи - треба ж слухати старших, вчителів. Яке ж право я маю не хотіти? Мені сказали – я зробила. Я ні за що не відповідаю... я – слухняна, від мене нічого не залежить...
А тут: „ніхто не може заставити”... Значить я, тільки я сама відповідаю за свої вчинки, за все, що зі мною відбувається в житті! Значить, я, тільки я обираю! Я маю право вибору і відповідальність за свій вибір!
Дякую, Миколо Андрійовичу, ваші слова і ваш приклад вольової, цілеспрямованої, сильної людини постійно підтримують мене.

Дарія Андріївна Парфенюк, вчитель української мови та літератури, була вимоглива до всіх, а до „відмінників” та „хорошистів” ставила навіть більші вимоги. На наші запитання (Петро Грач і Анатолій Пилипчук були найсміливішими): „А чого знов я? А чого знов мене?” – вона нагадувала нам одвічні істини: „Хто везе – того й поганяють”, „Кому більше дано – з того більше й спитається”.
"Поганяє" нас тільки наша совість...Тепер, через роки, через досвід, приходжу до усвідомлення: дорослі доглядають, опікують дітей, здорові служать хворим, мудрі вчать невігласів („...хто великим із вас хоче бути, - хай буде слугою він вам”./Євангелія від св.Матвія/), а в одному з апокрифів говориться:„якщо не будеш серед тих, хто служить, то будеш серед тих, кого обслуговують”. Отже, той, хто не хоче або не може нічого робити – або дитина, або невіглас, або хворий...
Дарія Андріївна дала нам розуміння, чи може, просто відчуття геніальності Тараса Григоровича Шевченка. І це відчуття знов-і-знов заставляє заглянути до рядків поета, по-новому почути „Розкуйтеся, братайтеся!”- як заклик до звільнення від всього нещирого, від ланцюгів наших примітивних бажань, нашого егоїзму, хибних цінностей („заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі”), повернутись до втраченого відчуття єдності буття.
Маленька, худорлява, Дарія Андріївна вміла зробити урок наповненим роботою для всіх, багатовимірним, цікавим для всіх, вміла тримати дисципліну та тишу в класі, не підіймаючи ні на кого голосу. Найгірше покарання – вислуховувати „мораль” від Дарії Андріївни, хоча вона й говорила, що ми не можемо зараз все усвідомити, ми зрозуміємо це потім, через роки. Дякуючи Дарії Андріївні, я новими очима подивилася на скромного худорлявого „трійочника” Сашку – його тато знає напам’ять всього „Кобзаря”!

Уроки російської літератури у Раїси Яківни були настільки живими і емоційними для мене, що я пам’ятала їх ще багато років, і коли, після закінчення інституту, вже мені довелося вести уроки, то часто конспекти я не складала, а тільки згадувала та записувала плани уроків Раїси Яківни.
Тепер, через 30 років, не для оцінки, не для роботи, а для себе, щоб зрозуміти себе, знову беру до рук книги Льва Толстого. Ступаю на „первую ступень”, запитую себе: „в чём моя вера?” Знову переосмислюю: „Убить меня, мою бессмертную душу?!” „ Надобно любить, надобно жить, надобно верить!” „Я люблю вас больше, лучше, чем прежде”... Знову беру до рук поезію Пушкіна, через якого, за словами Олександра Островського, „умнеет всё, что может поумнеть”...
Раїсо Яківно, дякую Вам за Ваші уроки.
Дякую Вам, мої вчителі, за Ваші уроки, за те, що зберегли в мені бажання вчитись, читати, запитувати, думати...
Мені дуже щастить в житті на гарних людей. Мені дуже пощастило на вчителів. Вибачте, що не називаю всіх імен – я дуже вдячна всім Вам, мої вчителі, за знання, терпіння, віру в мене.
Бажаю Вам здорових, уважних, вдячних, сповнених бажання вчитись, учнів!
Радості Вам, сили, натхнення!

З повагою Ваша учениця Валентина

Світлій пам’яті вчителя історії Петра Васильовича Плевако присвячую.
Шкільні спогади. Скоро минає 30 років після закінчення школи.

„Вы помните, вы всё конечно помните…” – цілі уривки з поезії Сергія Єсеніна звучали часто з уст одного з улюблених вчителів, вчителя історії Петра Васильовича. Завжди охайний, в світлих костюмах, чудовий оповідач, з прекрасним почуттям гумору, делікатний до нас, учнів – таким згадується мені Петро Васильович. Нашому класу пощастило - деякий час Петро Васильович був нашим класним керівником. Було більше можливості спілкуватись з ним поза уроками. Вчитель був з нами і на колгоспному полі, і на „виховних”, на шкільних вечорах, читав нам вірші, жартував, розповів нам, як робити бездоганну „стрілочку” на брюках, прасуючи їх через газету. З таким вчителем нам почувалося спокійно й захищено.
Петро Васильович вів в нас „історію” та „право”, ми ще тоді засвоїли, що „незнання законів не звільняє від відповідальності”.
Одного разу, на шкільному новорічному вечорі працювала „новорічна пошта” - я написала записку до вчителя, де запитувала, яка кара чекає на мене, якщо я морально вбила людину? Чогось дуже хвилювалась, і навіть не вірила, що Петро Васильович відповість, але отримала від нього відповідь, ще й віршовану:

Моральное убийство - зло,
Хотя из этого не делают аврал.
За это только и всего
Получишь ты моральный криминал.
...И душевный тоже.

Ще одна яскрава згадка. Старші класи. Якийсь урок відмінили. Всі розійшлися хто куди, чекати наступного уроку. Я піднялась на третій поверх . Біля дверей кабінету історії зупинилась – вони були трохи відчинені – Петро Васильович говорив про „криваву неділю” 1905 року. Цю тему ми вже давно „пройшли”, але розповідь була такою сильною, емоційною, цікавою, розповідь мудрої людини, сильного оратора, що я, відійшовши до вікна, слухала і боялась поворухнутись, боялась, що двері закриються, що урок закінчиться. З яким жалем я почула, що прозвучав дзвінок! Але ж мені доля подарувала ще один урок Петра Васильовича!

Валентина

Дорога Олександро Дмитрівно!
Сьогодні, в „день працівника освіти”, в першу неділю жовтня, я набрала Ваш номер і привітала з Днем Вчителя. Ви мені сказали, що зберігаєте всі мої давні вітальні листівки ... Це мене дуже зворушило, защеміло біля серця...
А я... Я рідко вам телефоную і не завжди вітаю, бо все чекаю, що будуть кращі часи, що буду успішніша (по загальноприйнятим міркам), переживаю, що потурбую не вчасно, не знаю, що сказати, що побажати... Бо все, що є найцінніше в людині, у вас є: щирість, чисте слово, мудрість, терплячість, вміння прощати, вміння бачити в людях тільки хороше, ясне. Як казав Іван Франко, „добрий все бачить лиш добре”. У вас усе є... Ви прийняли біль та випробування від людей та від життя і зуміли залишитись такою ж добросердною, як і раніше.
Зараз все можна надрукувати, але чомусь захотілось написати вам на листках у косу лінійку, таких самих, на яких ви червоним виписували мені писані букви, великі та маленькі. Вибачте, Олександро Дмитрівно, що моя каліграфія з тих пір змінилась в гіршу сторону і не заслуговує тепер на гарну оцінку...
Пам’ятаєте: у перший клас Перемилівської восьмирічки в той рік прийшло 13 учнів. Ви були дуже терплячими до нас. З дитячою безпосередністю хтось із учнів запитав, чому ви стали вчителем? Ви взяли наші зошити за один край і відпустили їх „відкритим баяном”: зелені, блакитні, жовті, рожеві зошити. Ви нам пояснили, що стали вчителем, бо в дитинстві дуже сподобалось, як ваша вчителька так тримала зошити однією рукою і перераховувала їх іншою. Може, це був лише жарт, але чомусь той епізод ще й досі перед очима. Звичайно, ви стали вчителем, бо це ваше призначення, ваша доля. Не так вже й багато людей виконує своє призначення на цій землі, а вам дуже пощастило – ви знайшли с в о є – отже - життя в д а л о с я!
Мало що з того часу залишилось, але пам’ятаю: ми з класом в лісі. Травень, чи початок червня, все зелено, діти не змовкають, бігають, кричать. І тут ви запропонували нам зупинитись і трохи помовчати. Настала тиша. Я підняла голову вгору – високі-високі дерева торкалися неба, співали птахи, листя шелестіло від вітерцю, дзичали летючі комашки, пахло зеленню, мохом, пахло лісом. Тоді вперше я відчула м и т ь. І вона залишилась зі мною назавжди. З таких миттєвостей і складається наше усвідомленне життя, а все інше – плетиво думок про минуле та майбутнє. Так оту, дорогоцінну, теперішню мить ми часто пропускаємо...
Ви вчите нас не словами, а своїм прикладом. Кожен вчитель переймається помилками своїх учнів: Як можна писати так криво та неграмотно? Як можна так накреслити в зошиті? Як можна не вивчити цього правила? Не прочитати такого цікавого?
Аби ж то тільки й помилок, що в прописах... Кажуть, справжній вчитель хворіє, бо приймає на себе помилки учнів... Простіть, Олександро Дмитрівно, за мої помилки... Дозвольте залишатись вашою ученицею, вчитися у вас людяності, милосердю, невибагливості, вдячності, делікатнності, тактовності, терпінню, гарної української мови, істинної інтелігентності, істинної шляхетності.

7 жовтня 2012року. З вдячністю і найкращими побажаннями Ваша учениця Валя.

„За” чи „проти”?

Що ми бачимо в нашій владі та нашому Уряді?
Лицемірство, або й відверта брехня (дії, діаметрально протилежні тим „правильним” і „позитивним” лозунгам, що проголошуються щодня);
пріорітет грубої сили над інтелектом, пріорітет матеріальних цінностей над духовним розвитком (підтримка монополістів та утиск дрібного підприємництва, одночасна „оптимізація” навчального процесу – закриття українських шкіл, відсутність підтримки науки, культури, медицини).
зневажливе ставлення до рідної та інших мов, культури, літератури, історії, прокручування по радіо та телебаченню „продукту”, що сприяє деградації людини: постійна реклама алкоголю, фільми зі сценами насилля, пропагується культура примітивізму, влада ницих бажань.
спроба морального приниження та фізичного винищення частини населення через підняття комунальних тарифів та цін на продовольчі товари (на фоні безробіття, низьких зарплат та пенсій).
Все це сходить в нашому житті буйними паростками грубості, страху, непримиренності, критики, агресивності, жадібності, хвороб, бідності, зневір’я.
Якось до психолога прийшла молода жінка зі скаргами на чоловіка – грубий, б’ється, - як заставити його прийти на прийом? Психолог сказав, що проблеми не в чоловіка, а в неї, це їй треба розібратись в собі, чим вона притягнула до себе цю ситуацію, цього чоловіка? Зауважив, що чоловік відображає лише її ставлення до самої себе. Жінка на прийом записалася, а потім передумала – не готова вона ще признати, що проблема в ній, що мінятися треба їй...

Так і в нашому уряді, як у дзеркалі, відображаються риси нинішнього хворого суспільства, нас самих.
Моє і наше Лицемірство. Чи ж не я говорю про необхідність багато працювати, а сам марную свой час на порожні розмови та лінощі? Чи ж не я кажу своїм дітям, що сигарети та алкоголь – це яд, а сам випиваю чарочку за родинним столом при дітях та затягуюсь при них сигареткою? Я ж не Зло-вживаю! (А де та міра Зла, що ще не є Злом?) Чи ж не я вважаю себе культурною, освіченою людиною і при цьому час від часу з уст зривається лайка та тюремні словечка, та український суржик? Чи ж не я розповідаю про любов до своєї дитини і при цьому приділяю їй в день 20 хвилин свого дорогоцінного часу, навіть не намагаючись вислухати, чим вона живе, що її хвилює, що вона відчуває? Коли я останній раз читав дитині казку, слухав музику, пісню, обговорював фільм, картину, ходив з нею на виставу, на виставку, до музею, до парку?
Чи ж не я, присягаючись на святкові дні у коханні своїй дружині та матері своїх дітей, згадую в розмовах з друзями ім’я матері та жінки „міцним слівцем”? Чи ж не я своїм мовчанням дозволяю, щоб в нашому місті, селі на самому видному місці стояли кіоски з пивом, сигаретами, горілкою, а кіоски з квітами – подалі, в підземеллі, а книжкові магазини закривались?
Ми живемо в Україні? То де ж українська пісня? Коли ми чули українську пісню у виконанні наших талановитих прекрасних співаків? Хіба нам складно скачати їх в інтернеті та увімкнути, щоб зазвучали вони в нашому домі, садочку, школі, організації, площі? Чи ми самі вибираємо свої думки, слова, своє оточення, чи вибираємо, що і кого нам слухати, що і кого нам їсти-пити? Чи ми бездумно, сонно „перетравлюємо” те, що „впихають” в наші голови та голови наших дітей далеко не дурні „майстри” реклами та політтехнологи? Ким ми станемо? Якими будуть наші діти, ті, що сьогодні вдома та дитячому садочку співають про „іголочку” Насті і Потапа? Ті дітки, що бачать, як мама смокче сигарету та ковтає пиво при них? Яскравий приклад лицемірства – співаючий ректор, що несе в маси не лише „культуру”, але й горілку з такою зворушливою рідною назвою: „Кропива” та „Батьківська хата”.
Чи беремо ми відповідальність за своє життя? Чи вважаємо себе жертвами? Жертва завжди притягує до себе тирана.
Може, пора почати з себе, свого дому? Чи ж будемо й далі героїчно „боротися” проти бідності, корупції, хвороб, які ми самі створили, своїми думками, бажаннями, страхами? Якось Матір Терезу попросили виступити проти війни, вона відповіла, що ніколи не виступатиме „проти війни”, вона виступить „за мир”. Не треба «боротися проти хвороби», бо ми кожного разу згадуємо, уявляємо, підсилюємо своїми емоціями образ хвороби – треба уявляти образ себе здорового, успішного, знайти причини хвороби і тоді вона піде, стане непотрібною. То виходить, що постійні згадки про боротьбу з бідністю, боротьбу з корупцією підсилюють їх? Як там звався перший указ нашого Президента? „Про заходи щодо подолання бідності”? Навіть у слові „подолання” лежить такий супротив! Де ж, в якому документі, я можу прочитати про Україну багату, з високим економічним розвитком, процвітаючими наукою, культурою та мистецтвом, з порядними чиновниками, з прекрасною екологією, про Україну-матір, яка піклується про духовний, культурний, матеріальний, розвиток своїх щасливих дітей - громадян різних за віруванням, за національністю, за віком, можливостями. Де такий документ? Які кроки для цього сьогодні маю зробити я? Моє село/місто? Моя держава?
Заперечення лежить навіть у нашому гімні: „ще не вмерла України ні слава, ні воля...” І от, щоб уявити, що вона не вмерла, спочатку виникає образ вмираючої слави, волі, та й зрештою знесиленої від постійної боротьби України. Якою ж силою, вірою в себе та свою землю сповнюється душа, коли звучить „Боже, великий, єдиний, нашу Вкраїну храни” – то чи не змінилось би на краще наше життя, коли б ми обрали цей гімн? Чи створили новий?
Може, час прокинутись і подивитись тверезими очима на себе, на тих, кого ми маємо за кумирів, керівників? Невігластво, неуцтво веде до страху і страждань, знання веде до процвітання, чистоти і щастя. Це - закон. Тільки нам обирати, чого нам треба – страждань чи щастя. Духовна, освічена, мудра, любляча Україна вибере такого ж Мудрого і Духовного лідера.

В. К.
Весна 2011р.

„О, Матір Божа, ми твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти”.

Хвороба дається людині не в покарання, а як результат її думок, слів, вчинків. Хвороба заставляє людину замислитись: що я роблю, говорю, думаю „не так?” Все просто: що сіємо, те й збираємо. Сіємо в собі й просторі навколо себе невір’я в завтрашній день, претензії до всіх і всього, гнів, роздратування, нелюбов до себе і оточуючих, обговорюємо пилинку в оці ближнього свого, а в собі поліна свого егоїзму не бачимо –отримуємо хвороби, пухлини. Якщо є в людині хоч одна образа – людина не може бути здоровою. Кожен з нас вважає себе особливим – так і є, ми неповторні у Всесвіті. Але кожен з нас створений з тих самих хімічних елементів, що й всі люди, тварини, рослини, земля, каміння. Всі ми знаходимось в єдиному енергетичному просторі, і навіть немовля безпомилково відчує енергію напруженості і неприязні або ж любові і поваги між батьками. Хочемо ми того, чи ні, але відчуваємо енергетично все, що відбувається на Землі - чужого болю, чужих переживань не буває. Ми примножуємо біль, страждання Землі своїм егоїзмом, гнівом, сварками, підсилюємо в собі і на всій планеті програму самознищення своїм несприйняттям і непрощенням. Ми зцілюємо себе і Землю своєю любов’ю, всеприйняттям, всепрощенням.
Наше нинішнє державне керівництво – н а ш е - як наші хвороби – це результат наших думок, слів, діянь. Нинішнє наше державне керівництво – це результат нашого вибору, це наш біль. Воно кожним своїм кроком поглиблює наші економічні, соціальні, духовні хвороби. Воно заставляє нас задуматися: „Що думаємо не так? Що говоримо не так? Що робимо не так?” Воно – лише відображення нашого лицемірства, коли ми говоримо „правильні речі”, те, що хочуть від нас почути, а в той же час відкрито робимо протилежне. Коли я слухаю виступ наших урядовців, то таке відчуття, що мене б’ють та обдирають грубо й цинічно, і при цьому говорять: „ закон один для всіх, економіка працює, середня зарплата зростає, треба, щоб був порядок, правда?”- і, вражена відкритою грубістю, я відповідаю:”Так, правда!”
Хто є „обличчям влади”? Мабуть, найдостойніші, наймудріші, найдуховніші, найвихованіші, найбезкорисливіші, наймилосердніші представники України? На жаль, не завжди - „обличчя влади” відзеркалює нас самих – наше неуцтво, бездуховність, грубість, нестриманість в усьому. Не будемо вказувати на особистості – вони лише маріонетки. Ті, хто керує насправді, не виставляють своїх облич, ті, хто керує насправді, рано чи пізно без жодного жалю кинуть своїх висуванців-маріонеток як баранів на жертовник, як „відпрацьований матеріал” кидають на розтерзання натовпу. Але ще в кожного є шанс. Будьмо милосердні, бо наші урядовці „не відають, що творять”. Чи… відають?
То що ж означають нинішні арешти, фабрикації кримінальних справ, панове Уряде? Хочете відволікти увагу людей від кричущого безробіття, підвищення цін на товари і послуги, врізання зарплат, від перерозподілу економічного впливу, хочете, щоб склалася ілюзія вашої „роботи”? Гіпнотизуєте своїм самозаперечуючим „Стабільність і розвиток”?. „Стабільність” в чому? „Розвиток” куди?
Найцінніше, що є на Землі – Людина, її життя, її свобода. „Свобода тіла, духу, чуття і розуму кожної мислячої і чуттєвої істоти священна”- залишається гаслом, а не Законом. Вже не раз в нашій історії були часи, коли до тюрем кидали лідерів народу, його інтелігенцію, його „вільнодумців”, його голос, його совість. Щира молитва наших предків: „О, Матір Божа, ми твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти”, - очевидно, стає у пригоді й нам.
Це видається злим жартом - з волі урядовців кидають за грати тих, за кого голосували тисячі людей! Це означає зневажити думкою цих тисяч, зневажити думкою свого народу. Сини й дочки Матері-України саджають одне одного з помсти. То як має себе почувати наша Мати-Україна?
Чи не час почути сьогодні голос Олеся Бердника: „Ви шукаєте панацеї від хвороб, але спокійно, під захистом псевдозаконів, нищите у в'язницях, концентраційних таборах та лікарнях мільйони людей. Ви ведете нескінченні війни, які ще жодного разу не утвердили людяного результату, - перемогою завжди користувалися найпідліші представники роду людського. Ви створили безліч технічних пристроїв, скориставшись генієм учених та інженерів, але ні на йоту не підняли морально-етичний рівень сучасних поколінь : наказ деспота або парламенту легко знімає з людини зобов'язання бути милосердною істотою. Досвід останнього сторіччя яскраво свідчить про повну деградацію земних жителів” (Олесь Бердник. «Заповіт людям Землі»).

Суспільство в Україні хворе.То чи не не час всьому найкращому і найціннішому об’єднатися? Страждання заставляє нас змінюватись і зцілюватись. Може, вже пора? Кожна думка, слово добра, любові та мудрості є цілющими для України, Землі, усього Всесвіту.
В.К.
Травень 2011р.

Н а й в и щ а В л а д а – В л а д а Д у х у !
Олесь Бердник

Лише знання розсіює нерозуміння, як світло розсіює тьму.
Пісня Надземна

Любов - це не дія, а стан всерозуміння.
Олесь Бердник

- Народжуйтесь, Народи-Брати, у Небо волі! Ви вільні - від війни, армій, партій, деспотій, ідеологій, марновірства, в'язниць, псевдозаконів!
Ви вільні - для любові, радості, творчості, молитви, пізнання, самопізнання, для всеоб'єднання Буття!
Олесь Бердник

...в Людині все є, але вона чогось шукає поза собою.
Любов з нею, краса – з нею, знання – в її розумінні й серці, невичерпні можливості трансформації матерії та її одухотворення – теж у ній.
Злочинність, гріховність, бездуховність – то лише сутінки сплячого розуму, то гіпноз темряви, навіяний віками лабіринтового шляху./Олесь Бердник/

— Людино, чого тобі треба?
Усе в тебе є… усе в тебе є…
І море широке, і сонце у небі,
І зорі — багатство твоє.
Олесь Бердник

Ми потрапили в полон чорно-білого видіння світу: теізм - атеїзм, матеріалізм - ідеалізм, Бог - Сатана, правда - брехня. Всі ці фікції закрили від нас Єдність Світу.

Олесь Бердник

Хто зрікається рідної мови, той перестає бути Людиною.
Олесь Бердник
І вночі знаєте - Сонце чатує!
Олесь Бердник

Народжений вогнем - служи вогню!
Олесь Бердник

Радість Моя велика!
Любов Моя невимірна!
Ріка Моя Вічна, бо немає кінця Світові!
Пісня Надземна

...як птах живе польотом, так Людина має жити пізнанням, оновленням. Це і є істинне Безсмертя...
Олесь Бердник
Залиште темряві темряву, а ви - сини світла - ідіть у країну знання і любові!
Олесь Бердник

Поглиблювати Серце. Розкрити дарунки його. Ось завдання втілень.
Будьте радісні. І благо з вами.
Пісня Наземна

Слід шукати те спільне, що в нас є, а не звинувачувати одне одного в минулих і нинішніх гріхах. У всіх у нас спільна мати - Україна. Ми всі її діти - і мертві, і живі, і ненароджені. І ті, хто бився і вмирав під синьо-жовтими прапорами з любов'ю до неї, і ті, хто гинув під прапорами червоними, також вірячи, що несуть щастя рідній землі. Пригадуєте, як у "Вершниках" Яновського плаче стара Половчиха над своїми синами, котрі вбивають один одного, плаче й примовляє: "Я ж усіх вас народила".

Лише під прапором спільної для всіх нас Матері-України наш народ може відродитися. Стільки років його змушували повірити, що він нікчемний, перетворити на бидло, прищепити комплекс національної меншовартості, ущербності, а він воскресає. Погляньте, як молодь зараз потяглася до народної культури, до пісні нашої. Бо юні душі загострено відчувають будь-яку фальш і спрагло шукають істинного й вічного.
Олесь Бердник




4 сходинки до гармонійного життя
(за лекцією Рамі Блекта)

1. Фізична (режим дня, водні омивання, фізичні вправи, пряма постава, масаж, їжа, сон).
2. Соціальна (виконувати призначену роль – роль жінки або чоловіка, бути корисним для суспільства, реалізуватись матеріально).
3. Інтелектуальна ( Платформа ненасилля. Хто я? Для чого тут? Чи більше знання, радості, чистоти, світла і милосердя там, де я?).
4. Духовна ( служити Духу, а не тілу).

Книга Роберта Аллана Монро справила на мене глибоке враження. Зовсім інший погляд на світ, зовсім інше сприйняття. Бувало, при читанні його книг ( „Путешествие вне тела”, «Далёкие путешествия») ставало не по собі. Коли я спробувала переказати дещо чоловікові, він дуже виразно і злякано-здивовано подивився на мене: не говори про це нікому, бо тобі підготують палату в психлікарні!
В книзі описана методика виходу „другого тіла” з фізичного тіла. Чомусь у зв’язку з цим згадалась казка про „Царевну-лягушку”, той момент, коли Василіса „виходила” із жаб’ячої шкіри. Раніше я теж думала про це, але з іншого боку: поки жінка-жабка перетвориться остаточно на Василісу Прекрасну, багато потрібно Іванові пройти земель, протерти взуття, пережити пригод...
Давно, ще коли мені було років пять, коли я відвідувала мамині уроки, щоб не залишатись одній вдома, я була присутня на уроці російської літератури, де вивчалась казка „Царевна-лягушка”. Мама читала цю казку дуже виразно. Урок проходив в старому корпусі Перемилівської восьмирічної школи. Це було дуже гарне приміщення зі сходами і дерев’яними перилами. Велика шовковиця росла поряд і давала тінь і прохолоду. Всередині було затишно і пахло дерев’яними партами, тими, що складались з двох половинок і відкривались. Всередину можна було покласти ручки, олівці, зошити, книги. Щоб сісти, потрібно було відкрити одну половинку. Зелені парти були на два місця, з жовтими сидіннями-лавками, гладенькими, відполірованими тисячами учнів багагатьох випусків. Того дня мама посадила мене десь на третю парту в центрі, справа біля хлопчика-четвертокласника, який не звертав на мене жодної уваги, сидів серйозний зі складеними на парті руками. Чомусь мене образив той факт, що хлопчик ніяк не реагує на мене, і ще склалось враження, що він дуже посередньо вчиться.
Отже, мені нічого не залишалось, як слухати казку. Її я чула вперше. Важко було зрозуміти, чому Іван-царевич змушений був одружитися на жабі. Його вірність батьковому наказу була винагороджена тим, що „жаба” вміла все робити краще, як дружини старших братів. Але постійні колючі жарти братів про жінку-жабу зробили своє діло: Іванові важливіше було бачити в своїй дружині навіть не вмілу господиню, а просто гарну жінку, щоб можна було вийти з нею „на люди”. Коли жаба „скинула” в черговий раз свою шкіру ( це мені видавалось дивним, а може, й болісним), Іван кинув шкірку в вогонь. Я собі це ясно уявила і відчула, що сталось щось пекуче й непоправне. Коли мама з виразом читала: „Зачем же ты, Иван-царевич, сжег мою кожу? Через три дня и три ночи я бы навек твоею стала, а теперь – прощай, ищи меня за тридевять земель, в тридевятом царстве, в тридесятом государстве…»
На цих словах я голосно розплакалась на весь клас. Це було ридання з потоком сліз та схлипуваннями. Мама вивела мене з класу на вулицю і дуже сварила – була сердитою, що я зірвала урок.Я продовжувала ревіти уже через те, що мама мене насварила. Вона забороняла голосно плакати і завела мене, сопливу і запухшу, в учительську. Там я, здригаючись від схлипувань, ледь витримувала розпитування і „співчуття” вчителів, це викликало у мене лише наплив жалю і нових сліз.

Гениальный Лев Толстой и Олесь Берднык просто и ясно пишут о сути учения Иисуса Христа, о том, что исполнять заповеди Иисуса легко и радостно. Мы все Сыны Человеческие и Сыны Божьи. И мало просто верить в существование Христа, можно и нужно развивать свой Дух до уровня Христа.
То, что было справа, становится слева, то, что было нужно, становится не нужно...
Каждый человек в своем развитии проходит три этапа: любовь к себе, любовь к своей семье и любовь ко всему человечеству. Любовь как состояние всепринятия, всепонимания.
Искала в книжных магазинах "Первая ступень", "Исповедь", "В чем моя вера?", "Благо любви" Льва Толстого, "Тайна Христа" Олеся Бердныка. Не нашла. Не печатают? Или "вне зоны" интересов современного читателя? Но это знание нужно мне, нужно, как воздух...
Как все просто: словом строим, а делами разрушаем... Принимаем присягу на Евангелии, где написано: "Не клянись!"
Так просто не отвечать злом на зло, то есть не делать зла, и зла не будет.
Так просто накормить пять тысяч человек, и еще останется 12 корзин хлеба...
Так просто понять, что дверь открывается внутрь...

Про наболіле. Лише питання
Як ся маємо, браття-слов’яни?..
„Для чистого все в світі чисте...”
Олександр Смик

Як ся маємо, браття-слов’яни? Чи цінуємо слово? Чи славиш, слов’-ян-ине, вічне ян та інь? Лише гармонія двох енергій народжує життя. Лише у гармонії двох начал - благополуччя і щастя. Рівень розвитку цивілізації визначається культурою стосунків між чоловіком та жінкою.
В християнстві вважається, що той, хто злословить іменем матері, додає своїй матері хвороб і страждань, а себе закриває від допомоги Богородиці, Діви Марії.
Чи бережемо ми дане нам чисте, величне, вічне Слово? Скільки хороших, теплих, щирих слів ми говоримо кожного дня своїм близьким? Скільки радості ми приносимо своїми словами? Кожен знає, що чисте слово живить душу, як чиста джерельна вода живить тіло.
Чи переказуємо ми лише добрі новини? Чи шукаємо в людях лише гарні риси? Чи „прощаємо винуватцям нашим”? Чи звинувачуємо Когось у Своїй долі?
Ми всі учні однієї школи, яка зветься Життя на Землі. Ми всі в різних класах, але всі рівні перед Життям, і ніхто не переходить в цій школі до наступного класу, не засвоївши попередніх уроків. Тож перед тим, як отруїти себе поганою думкою, словом - може, варто замислитись, „як наше слово відгукнеться”?
Нам випало народитись і жити на щедрій благословенній землі. Нам випало благо народитись саме в тій сім’ї, що нам потрібно, зустріти саме тих людей, які допомагають зрозуміти нам самих себе. Нам випало щастя говорити однією з наймелодійніших мов на цій планеті, слухати прекрасні народні пісні, насолоджуватись вишивкою, яка несе вищі знання, захист, гармонію.
То як ся маємо, браття - слов’яни? Чи часто ми слухаємо найкращі пісні слов’янських та інших народів? Чи й далі будемо слухати чужих нашому духу, нашому рівню пісень?
Природою каменю є твердість, природою Людини є Мудрість і Любов. Чи вірні ми своїй природі?
Чи залежить від мене, що і якими нитками я вишию на чистому полотні своєї долі? Чи складеться сьогодні та нова пісня, що принесе радість, розвиток і щастя нам та нашим дітям?

Травень 2011р.

Мій блокнот.

1. Кирилиця.
У 863 році ми отримали кирилицю -
азбучне послання людям:
Азъ букі веде. Глаголь добро єсть. Живіте зело, земля, і, іже како люди, мисліте наш он покой. Рци слово твердо - ук ферт хер. Ці черве, шта єра юс яті!

Ось одна з найпошириніших інтерпритацій цього послання:

Аз Букі Веди Глаголь Добро Єсть – я правду знаю і що кажу - добром є;
Живіте Зело Земля І Іже Како Люди – живіть працюючи старанно на землі (світі) як і подобає людям;
Мисліте Наш Он Покой – пізнавайте нашого сущого основу;
Рци Слово Твердо – несіть знання переконано;
Ук Ферт Хер – знання - дар Божий (знаннями запліднює Всевишній);
Ці Червь Ш(т)а Єра Юс Яті – нумо, черв, точи, щоб Сущого світло пізнати (зрозуміти, постигнути);

Сучасний переклад цього послання:

Я знаю літери:
Письмо – це дар.
Працюйте старанно, земляни,
Як подобає розумним людям -
Пізнавайте світ!
Несіть слово впевнено -
Знання – дар Божий!
Нумо, проникайте, щоб
Сущого світло зрозуміти!

(Послання до Слов'ян)


Зміст кожної літери:

Аз – "я"
Букі – "літери", "письмена"
Веди – "знати", "відати"
Глаголь – "слово" (сказане і написане)
Добро – "добро", "багатство"
Єсть – "є", "бути"
Живіте – наказове "жити".
Зело – "старанно", "вперто". літера передавала звук "дз"
І – зв'язка "і"
Іже – "ті, які", "вони ж".
Како – "як", "подібно"
Люди – "люди", "розумні істоти"
Мисліте – наказове "мисліть", "думайте"
Наш – "наш"
Он – "оний", "єдиний"
Покой – "основа (світу)"
Рци – наказове "кажи"
Слово – "слово", "те, що передає зміст"
Твердо – "упевнено", "переконано"
Ук – "основа", "знання", "доктрина"
Ферт – "запліднює"
Хер – "божественний"
Ци – "точи", наказове "проникни"
Червь – "той, хто точить, проникає"
Ш(т)а (Ш,Щ) – "що"
Єр, Єрь – "порстір-час", "сонце"
Юс малий – "світло", "ясний"
Ять – "зрозуміти", "мати"


2. Ми маємо свободу вибору.
Розвиток чи самознищення?

Щоб не відстати - треба йти. Бо Я Сам і ти сам на Шляху - є Шлях.
Не шукайте далеких шляхів, доки не пройшли найближчого - Себе.
"Коли Кажу: далеко, - ближче близького шукайте..."
Людина - найдальший і найтяжчий Шлях! (О.Бердник. Пісня Надземна)

Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої живо¬творні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещи¬ре…(О.Бердник. Діти Безмежжя)

Шлях до деградації, хвороб, страждань, самознищення:

- ¬інтоксикація (вживання алкоголю та інших наркотиків, тютюнопаління та ін.);
- вживання продуктів вбивства (трупів тварин, риби, яєць);
- азартні ігри;
- незаконний секс (що суперечить принципам сім’ї, релігії).
Шлях до розвитку, благополуччя, успіху, радості:

- дотримуватись принципу ненасилля (в думках, словах, вчинках);
- самоусвідомлення, самопізнання, саморозвиток, самовдосконалення.
- служити Духу, а не тілу.

3. Правила здорового і щасливого життя для відаючих

1. Ти – частина Всесвіту і все – частина тебе.

2. Ти несеш відповідальність за все, що з тобою відбувається будь-якої миті.

3. Ти живеш багато разів, роби так, щоб з кожним життям ти ставав трохи кращим.

4. Чини з іншими так, як хотів би, щоб чинили з тобою.

5. Виконуючи своє Призначення – будь вдячним і радісним, вір у себе.


4. Культура. Цивілізований чоловік визначається по

1) ставленню до чужого майна (не заздрісне, байдуже);
2) ставленню до чужої жінки (як до матері або майбутньої матері);
3) ставленню до всього живого (золоте правило: не роби іншим того, що могло б завдати болю тобі)

5. Причини хвороб:

1. Злочин проти своєї духовної природи та природи інших живих істот (я приймаю себе не за того, хто я є, інших - прив’язую, контролюю, експлуатую).

2. Втрата контакту з теперішнім часом (я або в минулому, або в майбутньому, цей момент мене не влаштовує – потрібне смирення: я там, де я маю бути, я з тими, з ким я маю бути – з цими людьми налагоджувати стосунки).

1. Неправильный контакт органів чуття (зору, слуху, нюху, смаку, дотику) з об’єктами чуття.

На 90% наше здоров’я залежить від мислення, на 10% - від чистоти і харчування.

4. Рецепт на кожен день.

ЩОДНЯ СТАВАЙ ТРОХИ КРАЩИМ
ПІКЛУЙСЯ ПРО ІНШИХ
БУДЬ ВДЯЧНИМ

СЬОГОДНІ Я НЕ ЖАЛІЮСЬ
НЕ ПЛІТКУЮ
НЕ КРИТИКУЮ (в
першу чергу самого себе)

ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ:
Я НЕ БУДУ ПОКРАЩУВАТИ, КОНТРОЛЮВАТИ БУДЬ-КОГО, КРІМ СЕБЕ.

7. Чотири шляхи на Землі.
Так, як у казці, перед нами лежить камінь на перехресті чотирьох доріг, а куди йти – ми кожної миті обираємо самі.
- Підеш на південь ( діяльність заради вигоди) – дикі бджоли тебе покусають (будеш насолоджуватись результатом, „медом” і одночасно страждати від яду, укусів бджіл);
- Підеш на захід – заблукаєш в теоріях розуму;
- Підеш на північ – демоном станеш;
- Йди на схід – пізнай себе („хліб на суть нам дай нам сьогодні”).

8. Мої думки.
Ми те, що ми думаємо. Все, що відбувається, народжується з нашого розуму. Ми створюємо світ своїми думками.
Будда
По вірі вашій буде вам!
Ісус Христос
1. Візьми собі за звичку реагувати на все позитивно.
2. Думай не про те, чого не хочеш, а про те, чого хочеш.
3. Дозволь собі бути собою, а іншим – іншими.

9. Вислови мудрих.

Милосердие есть высшая религия.

Найвища влада – влада Духу! /Олесь Бердник/

В каждом человеке есть великие ценности. /А.Хакимов/

Хто зрікається рідної мови, той перестає бути Людиною
/О.Бердник/
И на камнях растут деревья.

...прийшов спасати, а не судити./Ісус Христос/

Милості хочу, а не жертви./Ісус Христос/

...в Людині все є, але вона чогось шукає поза собою.
Любов з нею, краса – з нею, знання – в її розумінні й серці, невичерпні можливості трансформації матерії та її одухотворення – теж у ній.
Злочинність, гріховність, бездуховність – то лише сутінки сплячого розуму, то гіпноз темряви, навіяний віками лабіринтового шляху./Олесь Бердник/

Притягиваем то, о чем думаем.

Куда ум – такие качества развиваются.

Депрессия – недостаток умственной деятельности.

Корінна причина страждань – невігластво.

Мы хотим, чтобы все вели себя, как просветленные, хотя сами себя так не ведем.

Вы несчастны оттого, что знаете, как должно быть правильно.

Страстное желание и неприязнь приводят к страданию.
Жизнь как свеча. Жизнь использует кислород и материю. Пища как воск. Фитиль имеет свой предел.

Ми зводили свій храм без доторку руки /Ліна Костенко/

Не може зацвісти дерево, яке ще не проросло.

…добродетель не совместима с бифштексом. / Лев Толстой/

...найпрекрасніші ідеї, втілюючись у старих, порочних вмістилищах, спотворюються і перетворюються у власну протилежність. /Олесь Бердник/

Сучасний стан – дитя минулого. /Олесь Бердник/

Тиранія державної машини нездоланна, доки вона панує над культурою і духовніст . Адже саме духовність є тим зерном , що має зростити дерево Зоряного Братерства Народів, при якому всі насильницькі бюрократичні структури примусу та поневолення розтануть у тумані минулих темних віків. Тому держави є природними ворогами всіх еволюційних перетворень, вони всіляко будуть заважати творчим силам народів(своїх і чужих) розкритися в повну силу.
...на чолі національного життя повинні стати мислителі, учені, митці, філософи, педагоги, мрійники, духовні подвижники, футурологи, казкарі, пісенники, творці культури.
Економічний бік життя має відступити на другий план, як фізіологія загальнопланетарного організму. /Олесь Бердник/

Якщо дивитися на націю, як єдиний організм, то можливо, слід говорити про коматозний стан народного тіла, про агонію і необхідність реанімації.
...держава розплоджує злочинну ситуацію і бореться з нею.
/ Олесь Бердник/
...фауна і флора –тіло єдиного життя, котре дало нам можливість піднятися до вершин самосвідомості й духовності
/Олесь Бердник/

Мир і благо – всім Світам! /Олесь Бердник/

Розкуйтеся, братайтеся! /Тарас Шевченко/

Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі. /Тарас Шевченко/

Відкинути все, все, все – лишити тільки те, що не вмирає: любов, творчу силу вічного Преображення, прагнення до всеохоплення Сущого. /Олесь Бердник/
Ми вірили до останньої миті, що сплячий прокинеться, що хворий одужає. І лише тоді, коли густий сопух тління й гниття оповиває Планету, коли стає ясно, що хворий закоханий у власну недугу і воліє краще вмерти, аніж одужати, - тоді ми прислухалися до веління Космічного Права і виходимо з долини агонізуючих мертвяків на гірські стежини Духу.
/Олесь Бердник/

И когда вы умножаете моления ваши, Я не слышу: ваши руки полны крови (Ис.1:15)

Я пришел положить конец жертвам и кровавым пирам, и если не прекратите приносить в жертву плоть и кровь, гнев Господен вечно будет на вас, как был в пустыне на отцах ваших, что взалкали мяса и поели вволю и наполнились скверной, и язва поразила их.

…вначале все твари Божие вкушали лишь от трав и плодов земли, пока невежество и себялюбие людское привели многих к тому, что противно их естеству, но даже и эти вернутся к природной своей пище, так сказано у пророков , и пророчества не обманут./Гуманное Евангелие Иисуса/

гуманного убийства не бывает.

Просить о милосердии и сострадании Господнем, одновременно выказывая полное отсутствие этих чувств по отношению к другим созданиям Творца, было бы верхом лицемерия.

Больше мяса, больше червей ./Талмуд/

Кто делает добро созданиям Господа, тот делает добро себе./Хадис Пророка Магомета/

Будь сострадателен ко всем, -учил Магомет – особенно к тем,
кто слабее тебя.

Я говорю о вселенском милосердии. /Магомет/

Праведная пища ведет к праведной жизни.

Никейский собор(325г н.э) Император Константин. Священники и политики значительно изменили первоначальные христианские тексты с целью обратить Константина в христианскую веру, и тем самым сделать христианство официальной религией Римской империи. Удалили запреты на употребление мясной пищи и крепких напитков, трактат о реинкарнации.

Коран превозносит всеобщее сострадание и милосердие, все 114 глав, кроме одной, начинаются словами : Аллах милостив и милосерден.

Величайшая религиозная истина состоит в подражании всеобъемлющему милосердию Господа.

Ахимса есть высочайший долг. Ахимса- непричинение вреда чувствующим существа – впервые было провозглашено в Ведах. Вегетарианство – следствие учения об ахимсе.
Ахимса(ненасилие).Отсутствие дурных чувств по отношению к любому живому существу при любых обстоятельствах и в любое время, называется ахимса, и это – та цель, к которой стремится все ищущее./Сутры Патанджали/
Ахимса м.б. достигнута с помощью:
1) свободы от гнева;
2) отвращения к злым делам;
3) запрет на произношение ругательств
4) или слов, которые могут причинять боль.

Вселенская ахимса. Веды учат, что всякая жизнь должна быть почитаема, ибо тело – только внешняя оболочка для духа, заключенного в нем.

Будда. Искал способ победить человеческие страдания.
4 истины:
1) в этом изменчивом мире неиизменно лишь страдание;
2) страдание рождается из прихоти;
3) умножить прихоть – значит умножить страдание;
4)чтобы уничтожить прихоть, нужно следовать Восьмеричному Пути (известен как Серединный путь):
- верное понимание
- верная цель
- верная речь
- верное поведение
- верные дела
- верные усилия
- верное созерцание.
Серединный путь – между крайней привязанностью к миру и полным отречением от него.

Для безногих тварей есть место в моем сердце. И для тех есть место, у кого две ноги, и для тех , у кого множество ног. Пусть никогда ни одно живое существо, каково бы оно ни было, не узнает горя. Пусть никогда его не коснется зло./ Будда/

Будда считал желание есть мясо „прихотью невежд”.

Каждый человек в одном из своих воплощений был животным.

В те дни вы ели мертвое, вы делали его живым /Евангелие от Фомы/
Не используй данного тебе Богом тела для убийства Божьих созданий - ни людей , ни зверей, ни каких –либо других существ./Яджур Веда. 12.32/
Веды ставят доброе отношение ко всему сущему выше доброго отношения к человечеству.

Чтобы достичь духовной мудрости, нужно начать с вегетарианства.

Что вы сделали одному из малых сих, то сделали мне./Иисус Христос/
...мясо животных – то же самое, что плоть собственных детей человека, те безумцы, которые едят мясо, должны быть признаны худшими из всех людей./Махабхарата/

..только убийца животных не может внять посланию Великой Истины.

Высшая форма милосердия включает в себя насилие, совершаемое с благой целью(защита от человека-насильника, бешенной собаки) - принцип кшатриев.
Неразборчивое милосердие... в итоге может скорее причинить зло, чем сотворить добро.

Золотое Правило: Вот высший долг: не делай никому того, что причинило бы боль тебе./Махабхарата, 5.1517/

Каждое действие вызывает равное по силе противодействие.
Насилие порождает насилие.

Если человек возгордится в сердце своем, напомни ему, что ...муха была создана Творцом раньше, чем он. /Талмуд/

К несчастью, многие из нас готовы бездумно принять любое истолкование, если его принимает большинство.

Плоды деревьев будут употребляемы в пищу, а листья на врачевание. /Иезекиль 47:12/

Не убий / Исход 20;13/
Не будь между упивающимися вином, между пресыщающимися мясом. /Притчи 23.20/
Кто делает добро низшим тварям, делает добро себе./ Пророк Магомет.
Не калечьте бессловесных тварей /Пророк Магомет
Величие нации и степень ее духовного развития можно определить по тому, как эта нация обращается с животными./ Махатма Ганди/

До тех пор, пока человек истребляет животных, он будет убивать и людей. Воистину, тот, кто сеет семя убийства и мук, не пожнет радости и любви. / Пифагор/

Действительно, человек – владыка зверей, ибо он превосходит их всех в жестокости. Мы – ходячие кладбища! Я еще в ранней юности отказался от мясной пищи./Леонардо да Винчи/

Мертвая корова или овца, лежащая в поле, считается падалью. Но точно такой же труп, висящий на крюке в лавке мясника, называется пищей. /Дж.Х.Келлот/

Где наш ум – там сознание.

Присутствие души можно обнаружить по наличию сознания.

Как сильный ветер может унести лодку, так и одно-единственное чувство, стоит ему овладеть человеком, способно отнять у него разум /Б-г, 2.67/

Подлинное наслаждение – это наслаждение, которое испытывает душа, а не тело.

Те, кто действительно хочет избавиться от страданий , должен свести к минимуму потребности своего тела и плотские удовольствия.
Пуруша, то есть дух, - это субъект, а пракрти, природа, - объект.
Какую бы форму существования не вспомнил человек, покидая тело, эту форму он получит /Б-г, 8.6)

Дзенское стихотворение: Сиди спокойно и ничего не делай – весна придет, и трава вырастет сама.

Лише знання розсіює нерозуміння, як світло розсіює тьму.
Пісня Надземна
Любов - це не дія, а стан всерозуміння.
Олесь Бердник
- Народжуйтесь, Народи-Брати, у Небо волі! Ви вільні - від війни, армій, партій, деспотій, ідеологій, марновірства, в'язниць, псевдозаконів!
Ви вільні - для любові, радості, творчості, молитви, пізнання, самопізнання, для всеоб'єднання Буття!
Олесь Бердник

— Людино, чого тобі треба?
Усе в тебе є… усе в тебе є…
І море широке, і сонце у небі,
І зорі — багатство твоє.
Олесь Бердник

Со мной случилось то, что случается с человеком, который вышел за делом и вдруг дорогой решил, что дело это ему совсем не нужно, - и повернул домой. И все,что было справа, - стало слева, и все, что было слева, - стало справа: прежнее желание - быть как можно дальше от дома - переменилось на желание
быть как можно ближе от него. Направление моей жизни - желания мои стали другие: и доброе и злое переменилось местами. Все это произошло оттого, что я понял учение Христа не так, как я понимал его прежде. /Лев Толстой. В чём моя вера?/
…Ось іде Князь цього світу, і в мені немає нічого…
Встаньте, ходімо звідси…
ІСУС ХРИСТОС Єв. від Івана
Хай будуть щасливі всі істоти, хай живуть усі вони в радості й задоволенні!
Усі живі істоти, котрі тільки є в світі, і слабі, й сильні, і довгі, й короткі, і великі, й середні, і високі, й малі, видимі й невидимі, ті, що живуть близько й далеко, народжені або ті, які ще в утробі, — всі вони хай будуть щасливі!
ГАУТАМА БУДДА “Сутта Нітапа”
Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що промовляє до твого серця. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем як істина. І коли навіть Верховний Бог говоритиме з тобою, не приймай його слів, коли їх не сприймає серце твоє, як істину.

Спадщина. Таємниці бабусиного рушника.

Світ наш змінився зовні, але невидимі космічні закони Життя ніхто не відміняв. На часі стоїть збереження та відтворення рушникових композицій, вивчення їх семантичного наповнення та ритуального призначення.
/”Семантика українських вишитих рушників”. Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, старший науковий співробітник УЦНК „Музей Івана Гончара”/


Рушник є особливим, сакральним предметом, він характерний для багатьох народів, здебільшого слов’янської, балтійської та угро-фінської груп. Знаки, символи, орнаменти рушників несуть інформацію про створення Людини та інших форм Життя. Жінки, як берегині роду, з покоління в покоління „перписували” з рушника на рушник своєрідні коди та ключі до розуміння законів Всесвіту.
Призначення вишитих рушників.
Рушник супроводжував життя українця від народження до смерті.
На чистий білий рушник або полотно, яке називали крижмо, приймали під час пологів дитину. Це символізувало чистоту новонародженої душі. Довгий прямокутний шмат тканини завжди означав дорогу, шлях, який веде людину і допомагає їй жити.
Так само в далеку путь проводжали душу, спускаючи тіло небіжчика до ями на рушниках чи полотні. Тіло небіжчика загортали в саван з чистого, вибіленого полотна, бажаючи йому подальшої світлої дороги в зоряних світах.
Рушники використовувались в різних роботах, святах, обрядах. Вони були своєрідними посередниками між Богом і Людьми.
Орнаменти на рушниках, як і на одязі, структурували навколишній простір у бажаний, комфортний для життя, створювали теплу „атмосферу дому”, захищали ауру людини.
Про беззаперечну віру в силу рушника-оберега свідчить оспівана у піснях традиція давати синові у дорогу вишиваний рушник. Мати, вишиваючи такий рушник, молилася про здоров’я, захист та щасливе повернення її дитини. Часто синові треба було зібратись в небезпечну дорогу (війна, похід та ін.) за день-два. Про красу та пишність рушника за таких обставин не могло бути й мови, краса рушника залишалася на другому плані, а на перший виступала його сакральна, ритуальна функція. Найважливіше було передусім відтворити певну символіку, орнамент, дотриматись певних правил та традицій.
Відомі „обиденні” рушники, які ткали, вишивали за одну ніч – від заходу до сходу Сонця. Їх виготовляли з нагоди багатьох проблем у родині, сільській общині, коли треба було вилікувати людину, а трави та інші методи не допомагали. Під час війни, епідемії, хвороб людей і домашніх тварин в одній хаті збиралось непарне число ткаль. За всю ніч вони не промовляли жодного слова, молились подумки, кожна була сконцентрована на роботі та проблемі, у вирішення якої кожна вкладала свою частку енергетики. Воєдино складені таким чином енергії робили цей рушник унікальним за силою впливу.
Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті, рушники виконували роль тих-таки святих образів, і з запровадженням християнства вони не зникли, а почали співіснувати з іконами, слугуючи для них прикрасою.
Прядіння ниток, ткання полотна.
Під час прядіння ниток з конопель чи льону та їх скручуванні ниточка по всій довжині має контакт з енергетикою людини, насичуючись нею від трьох основних енергетичних меридіанів пальців (тими ж пальцями кладуть хресне знамення). Скручена спіраллю, звита у клубок-сферу, нитка сама по собі є самодостатньою і знайшла широке відображення у міфах, казках та легендах народів світу.
Після того, як напрядено ниток, до роботи береться ткач. Ця професія здавна асоціюється з Творцем, який тче канву Життя. При цьому полотно справді уособлює собою живу тканину долі, де ниточка з човника, пребігаючи поміж основою, у безперервному коливальному русі то вліво, то вправо створює дорогу. Зіткане полотно складається з безлічі хрестиків, квадратиків, віконечок, які належать до священних знаків.
Наші предки любили одягатись у біле.
Наші мами та бабусі пам’ятають, як біля річки розстеляли, поливали водою, сушили і знов поливали водою полотно. Сонце, Вода, Вітер робили полотно білим. Білий колір – колір сили, адже він містить в собі усі кольори, весь „білий світ”, це колір наших предків, які поклонялись Сонцю, саме тому вони білили свої хати ззовні і всередині і любили одягатись у біле. Біле випромінює силу, енергію. Тому в білому житлі, в білому одязі людина швидко відпочиває, відновлює сили. Йти в людне місце краще у білому вбранні, оскільки воно активно захищає.
В сорочці з домотканого полотна в спеку не жарко, а в холод не холодно. Таке полотно робить добрий масаж тіла. В сорочках із такого полотна навіть у лежачих хворих ніколи не буде пролежнів.
Підготовка полотна, голок та ниток для вишивання рушника.
Для вишивання рушника полотна по довжині брали стільки, щоб було кратне людському зростові. Так, подільські рушники найчастіше короткі – 150 – 180 см, київські, черкаські, деякі полтавські – 300- 350 см, окремі рушники сягають 450-550 см завдовжки.
Для рушника ретельно готували вишивальні нитки та голки. Як і всі металеві предмети, голки здатні притягувати та проводити енергії навколишнього простору. Вушко голки породжує вихрові потоки біоенергії, і сукупно вони створюють навколо голки сильне біополе. Голка є дуже чутливим приймачем біоенергії і здатна проводити потоки енергій, які в сотні разів перевищують кількість енергій, що проходять через сталевий дріт аналогічного розміру та якості. Ці біоенергетичні потоки спрямовуються до вістря голки, яка таким чином дуже намагнічується. До яких би предметів не торкалась голка, вона залишає там енергетичний слід. Ці властивості відомі людству здавна і покладені в основу голкотерапії та різноманітних магічних процедур. Тепер можна собі уявити енергетичну картину вишитого виробу, коли голка торкалась тканини тисячі разів. Усе, про що думала людина в цей час, молилась, співала чи повторювала побажання, заклинання, - все те залишила голка в узорі вишиття навічно. Тому один і той же орнамент, вишитий ріними людьми, має різний характер - це вловлюється більшістю на підсвідомому рівні – езотеричному, духовному.
Наші предки називали Жінку хранителькою домашнього вогнища. Це означало, що вона підтримує Вогонь Життя у своїй родині, вона є жрицею. Вона виношує дітей, і всілякі маніпуляції з енергетикою в домі належать жінці. У зв’язку із цим в неї має бути відмінне фізичне і душевне здоров’я. Через людські руки проходять важливі енергетичні інформаційні потоки та канали. Всяке рукоділля, а особливо вишивання, надзвичайно активно прочищає ці канали і дає можливість підтримувати організм у цілковитій гармонії. Є багато розповідей жінок про те, як вони вилікувались від своїх хвороб завдяки вишиванню або мають змогу підтримувати свій психічно-емоційний стан у гармонії. Просили Бога, щоб зцілив через вишивання. Але рушник, вишитий недужою людиною, вбирав у себе негативні еманації хвороби. Його не можна було тримати в домі, тим більше комусь віддавати. Такий рушник несли на цвинтар і повязували на могильному хресті. Його вже тоді не знімали, аж поки вітри, дощі, морози, сонце не знищували тканину. Негативна енергетика заземлялась з допомогою хреста.
Голки, якими вишивали, надзвичайно цінували, зберігали. Тими голками, що почали вишивати, потрібно і закінчити роботу. Нікому не варто позичати цих голок або самому використовувати їх з іншою метою. Існує повіря, що голки варто купувати в понеділок, щоб вони допомагали щасливому вишиванню. Напевне, в цьому є свій сенс, але тільки для жінок. Понеділок – день Місяця, а це планета жіноча, планета, що впливає на інтуіцію, емоції, сердечні ритми, що дуже важливо для трворчості. Для чоловіків, але напевно й для всіх, підійшов би четвер – день Перуна, Юпітера, Верховного Бога. Він може називатись у різних народів по-різному, проте є іпостассю Творця, Отця. На четвер якраз припадає пік працездатності лидини в тижні.
Найкращими для вишивання вважалися шовкові нитки, ті, що складаються з павутинок кокона шовкопряда. Наступними за цінністю є нитки вовняні. По всій Україні було поширене також вишивання лляними та конопляними нитками.
Вибілені нитки називали „біль”. Щоб отримати інші кольори, біль фарбували в барвниках рослинного походження – відварах трави, кори, плодів, коріння, насіння різних рослин. Найпоширеніші були нитки, фарбовані в корі дуба. Однак не декоративному ефекту завдячуємо поширеності цього фарбування, а давнім знанням, які були відомі нашим предкам, а також кельтам, друїдам, котрі обожнювали рослини. Дух рослини – її ефір, есенція під час фарбування проникає до нитки і передає людині через вишиття певні якості, як для фізичного тіла, так і для душі (силу, міцність, витривалість, стійкість до хвороб та ін.)
Цікавим є фарбування білі в конопляній олії. Нитки намочували в ній, а потім запікали в житньому тісті. Під впливом температури та інших чинників (процес полімеризації) олія досить добре сполучалась із рослинним волокном, і колір ниток не вигоряв. Прядиво, пофарбоване в такий спосіб, мало приємний золотисто-жовтий колір, і називалось заполоччю. Цей термін можна часто почути та прочитати в літературі, коли дається опис вишиття. Заполоч, як доморобна, одинарного скручування нитка, фарбована у конопляній олії, дала назву всім вишивальним ниткам, в т.ч і фабричним, котрі виготовляли вже з бавовни і фарбували в чорний , червоний, синій та інші кольори.
Окремо в фарбуванні стоять барвники тваринного походження, яких небагато. Це червець – у наших краях, і кошеніль – у тропіках. Личинки цих комах збирали і висушували, перетирали на порошок, який був надзвичайно дорогим. Ним фарбували нитки в насичений червоний колір. Навіть в літописних джерелах повідомляли про податок, що платили до княжого двору, в списку якого значилась „ложка червецю” ( мається на увазі фарбувального порошку).
Підготовка до вишивання рушників, його початок, етапи та закінчення.
Коли є готове полотно, нитки, голки, настає час самим підготуватися до вишивання.
Ніколи не бралися до роботи зопалу. Спочатку про це роздумували, заспокоювались, молились. Рушники весільні та, напевно, і багато інших, починали вишивати в четвер – Перунів день, щоб мати найвище покровительство, рушники та сорочки на смерть – у суботу (день Сатурна – планети, що символізує долю, карму).
Починали вишивати вранці, коли Сонце підходило вгору до зеніту, ніяк не увечері. Коли сідали коло вікна, то так, щоб до світла передом або боком, але не спиною. Далі, взявши голку із засиленою ниткою, читали молитву та побажання, залежно від того, який рушник вишивали. Збереглася така молитва: „Господи, Ти благословляєш тих, що Тебе благословляють і освячуєш тих, що на Тебе покладаються. Спаси людей твоїх і благослови насліддя Твоє, освяти Тих, що люблять красу Дому Твого; прослав їх Божественною Твоєю силою і не остав нас, що надіємось на Тебе. Бо всяке добре даяння і всякий звершений дар з висоти є, сходячи від Тебе, Отця світла, і Тобі славу, подяку і поклоніння віддаємо, Отцю, Сину і Святому Духові нині і повсякчас, і навіки вічні.”
Ці молитви, побажання спрацьовували як програма, що накладалась та вшивалась у рушник. Завжди, після перерви, перед продовженням роботи їх повторювали. Коли відкладали роботу до наступного продовження, то не залишали як-небудь полотно, а акуратно його складали. Якщо залишати зім’ятим, то і доля так поведеться, що не буде порядку. Коли закінчувалась нитка у голці, то ніколи не втикали голку саму в полотно. Треба було засилити нову нитку. І лише тоді вколоти. Роботу ніколи не клали туди, де сплять і сидять, навіть краще було покласти на землю чи на долівку. Складену акуратно роботу загортали в тканину, не залишали відкритою.
У багатьох місцевостях жінки вишивали в цілковитій тиші, спокої, таємно, щоб ніхто не бачив іхньої роботи. В літературі існує опис вечорниць, де дівчата вишивали. Можливо, таке спільне вишивання й було, проте не рушників. Бо то річ глибоко сакральна і через те інтимна. В астрологів існує правило – не показувати зоряну карту або космограму чужим людям, тому що сторонній погляд вносить небажану енергетику, що здатна вплинути на пере6іг подій. Так і вишивання рушників. А особливо весільного, на який стають наречені, вимагає цілковитого втаємничення. Виконану дівчиною роботу мають право бачити лише її рідні в хаті. Ще в дохристиянські часи існувало таїнство шлюбу. Коли на весільному рушнику благословляли батьки молодих, то в хаті в цей момент не було нікого. Рушник, простелений батьками, молода скручувала в сувій і ховала від стороннього ока. Його після обряду не прали (щоб не змити водою інформацію), а зберігали, так і складеним у сувій , у скрині. Вже по смерті діда і баби їхні нащадки могли показувати всім рушника, говорячи про їхній земний шлях. А ще онуки перешивали Родове Дерево з бабиного рушника на свій, на майбутнє весілля. Дерево було трохи інше (з точки зору енергетики), бо інша Душа його творила. Але змін у композицію рушника, його сюжет, орнамент ніхто не мав права вносити, бо всі знали, наскільки це важливо. Саме тому, завдяки традиції, яка передбачала суворі неписані правила і заборону на внесення змін, ці рушники дійшли до наших днів такими, якими вони були тисячі років тому.
Кожен кінець рушника починали вишивати знизу вгору. За таким же принципом, як виготовляли ткані рушники. Ніколи не перестрибували з одного кінця до іншого, щоб вишивати окремі елементи. Якщо не встигала наречена, то їй допомагала мати чи хрещена мати, сестра, бабуся. Тобто хтось із близьких рідних. Але все-таки годилося б бодай квіточку чи якийсь елемент вишити молодій на рушникові самотужки.
Передусім вишиття творили не заради краси, а задля сакрального наповнення, ритуального призначення. Кінці кожного рушника мають різнойменні енергетичні потенціали (це можна перевірити за допомогою біолокаційної рамки). Так само, як кожен організм, предмет у природі, один кінець рушника має значення „плюс”, а другий – „мінус”. Наприклад, людина має у ногах заземлення „-”, а голова „+”. Права сторона вважається чоловічою стороною „+”, ліва жіночою – заряд „-”.
У такому разі зрозумілим є засторога витирати руки різними кінцями одного рушника одночасно двом людям – „щоб не посваритись”. Стає зрозумілим, чому наречені для благословення повинні стояти так, щоб зліва від чоловіка стояла жінка. Отже, рушник, котрий простеляють їм під ноги, також повинен бути орієнтований відповідно. На „+” має стати наречений, на „-” наречена. На рушникові, як на єдиному шляху, вони уособлюють собою об’єднання двох полярностей, двох половинок в єдине цілісне, гармонійне, довершене. Життя існує між цими двома енергіями, їх притягальною силою, їх єдністю і протилежністю.
Як же вираховували жінки, який кінець є негативно зарядженим, а який – позитивно?
Науковці стверджують, що кінець, який вишивають першим, має знак „+”, а протилежний - „-” . Це виражається навіть у такому частому спостереженні, що перший кінець вишивають із великим бажанням, тоді як другий – навпаки.
Починаючи вишивати рушник чи інший виріб, людина уподібнюється Творцю. Спочатку йдуть думки (ідеї), розрахунки; далі готується схема вишивання, підбираються необхідні матеріали (матерія) – полотно, нитки; і лише потім настає час для матеріалізації – проявлення Ідеї в Матерії.
Традиції передбачали обов’язкове виконання вишивальницею певних правил:
- по-перше, працюючи, ніколи не випорювали „помилки”. Ті „помилки”, що ставилися на полотні, при їх „виправлянні” вносили деструкцію в енергетику рушника. Як не можна наново пережити вчорашній день, так і не варто переробляти роботу. А треба йти далі. Рушники, котрі вишивали з піснею і молитвою, з асиметрією і різними мітками, вражають нас своєю „живістю”, а ті, які технічно бездоганно виконані – нецікаві, холодні, безсердечні (вишиті тільки розумом);
- по- друге, рушники виготовляли так, що обидва боки були вишиті однаково чисто. Видимий для нашого ока бік символізує наші діяння, котрі відомі людям, а невидимий – думки та бажання. Останні для людей невидимі і часто йдуть усупереч нашим вчинкам, у яких ми хочемо здаватися людям гарними. Проте перед собою та енегією Всесвіту сховати нічого не вдасться. Невидима наша сторона повинна бути в цілковитій гармонії з видимою, тільки тоді ми можемо бути здоровими і щасливими.

На кінцях вишитого рушника робили або пришивали китиці, тороки, або мереживо, що символізували Сонце, бо присутність Радості і Світла, Божої милості робить життя кращим, а долю лагіднішою.

Інтерес до рушникової культури не згасає. До цієї теми звертаються науковці, присвячують рушникові дисертації, статті та монографії. Українські рушники, наша безцінна спадщина, є надбанням усього людства. Схожі до українських орнаменти, знаки, візерунки знаходимо по всьому світу. Ці орнаменти врівноважують, гармонізують, зцілюють, оберігають, дають силу і відчуття прекрасного, дають енергетику любові і вічності. Вони є хранителями таємниць, які ще потрібно розгадати.

За матеріалами журналу „Народне мистецтво”.


P.S. Хрестик у вишитті має такий же вигляд, як руна Gebo (Гебо).
Руна партнерства в усіх сферах життя. Має здатність об’єднувати енергію людей, щоб отримати силу, що перевищує загальну суму індивідуальних енергій.
Використання руни:
1. В любовній та сексуальній магії.
2. Для збільшення магічних сил та здібностей.
3. Для підсилення партнерських сил.
4. Для підтримки духовної та фізичної рівноваги.
Руна Gebo – це Дар. Дар самого часу, можливість приєднання до потоку часу. Це можливість спілкування з Всесвітом. Руна стихії води (можливість «заморозки», зупинки часу, «проходження» в часі). Велике таїнство. Баланс, гармонія, вільний від перепон потік енергії.

 

Матерям та майбутнім матерям. Прокиньтеся!

 

Знаєш заповіді: „Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи  неправдиво”, не кривди, „шануй свого батька та  матір”. /Євангелія від Св.Марка, 10.-19/

 

Не будь поміж тими, що жлуктять вино,

Поміж тими, що м’ясо собі пожирають.../Книга приповістей Соломонових.ч.3.- 20/

 

   І справді, на планеті Маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли корисні трави і бур’яни. ...Якщо це редиска або троянда — хай собі росте. А коли це якийсь бур’ян — треба одразу, як тільки розпізнаєш той паросток, вирвати його з корінням. На планеті Маленького принца було жахливе насіння... то насіння баобабів. Ґрунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб — така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб’є її своїм корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки. / А. де Сент-Екзюпері.-Маленький принц/

 

 

 Шлях до деградації, хвороб, страждань, самознищення:

 1)­ інтоксикація (вживання алкоголю, тютюнопаління та ін.); 2) вживання продуктів вбивства; 3) азартні ігри; 4) незаконний секс (що суперечить принципам сім’ї, релігії).

 

 

Надходить час, коли варто відновити найбільші цінності людства. Серед них – поняття Матері, святість Матері, мудрість Матері.

 

Кілька років тому все місто Рівне говорило про трагедію, що сталася в мікрорайоні Ювілейному – троє підлітків 14-17 років вбили свого сусіда-п’яницю. Випивши, хлопці пізно ввечері побили чоловіка, а коли він впав, знайшли забаву – скакали на нього з висоти якогось гаража, а потім, „награвшись”, пішли додому, залишили ще живого помирати від численних побоїв та переломів. До ранку чоловік помер...

Хто винен в тому, що сталось?

Чи перший раз хлопці були напідпидку? Чи часто вони затримувались на вулиці пізно ввечері? Чи, може, всю вину кинемо на того чоловіка, що і так труїв себе щодня алкоголем і прискорював таким чином свою смерть? Але чому такі юні хлопці стали караючим мечем в руках долі, стали причиною смерті людини?

 

Коли ж виявилось, що я зустрічала одного з хлопців, знала його ще маленьким, то ще ближче до серця взяла долі хлопчиків. Ось їх чекає арешт, суд, холодні камери... Це ж зовсім діти... Наші діти!

 

Матері! Чому так сталося, чому наші діти стали вбивцями? Де причина? Де початок?

 

...І я побачила:  сидить мама з подругами, з шанованими гостями, а в центрі столу – предмет поклоніння – пляшка. Поряд бігають дітки. Так хочеться сісти і випити з такої гарного кришталевого келишка тієї рідини, яку п’ють дорослі - мама стає одразу веселішою, добрішою, балакучішою, але: „Тобі, синку, не можна, тобі тільки три рочки, ти пий компотик, водичку... от виростеш...”

Якщо мама, найкраща людина в світі, мама, яка піклується про мене, мама, яка любить мене так, як не любить ніхто в цьому світі , якщо мама щось робить, то це – добре, то це – правильно...

 

Ось таку картину побачила я. І  зрозуміла: якщо і я сиджу за чаркою - то  це і я винна у вбивстві тієї людини,  це і я беру участь в тому, щоб виростали зерна невігластва, черствості, бездуховності, затьмарення розуму, вбивства. І я зрозуміла: якщо я, мама, піднімаю п’янку рідину в склянці – то і я приєднуюсь до тих, хто виховує алкоголіків, вбивць, злочинців, насильників... Ні, більше я в цьому участі не беру. З  того часу я  не п’ю алкоголю.

Не будемо розповідати про „такий” час, про „такого” тата, про „таку” погану компанію, державу, школу, які довели дитину до біди – бо і я  брала в цьому участь. Якщо дитина хоч раз бачила, як я пила ( мало, чи багато – не суттєво, вино, шампанське, пиво чи горілку – не суттєво), то я своєю поведінкою підтримую насильство і алкоголізм.

 

Уже звичною стає ситуація, коли мама з дітьми виходить погуляти до парку, там зустрічається з  подругою та, за пляшкою пива і з сигаретою в зубах, обговорює життя-буття, а дітки тим часом бігають собі, і нікому їм сказати, як зветься ця травинка, ця квіточка, ця комашка, цей кущ чи дерево, і яка пташка так мелодійно співає, мамі ніколи, вона, затуманена димом і пивом, дуже далека від емоцій дитини:

- Йди, грайся собі, не заважай, - тут дорослі розмови...

 А в гарні дні можна взяти покривало, сісти з сім’єю чи з друзями на травичці в тіні дерев, серед природи. Дорослим – пиво та сигарети, дітям – колу та морозиво...

 

Здоров’я дитини залежить від того, яка свідомість у майбутньої матері. Чи може народитись здорова дитина з лона матері, наповненого трупами тварин, алкоголем - легальним наркотиком, димом сигарет? Ні. Здорове дитя народжується з чистого лона. Чисте – з чистого.

Вже дівчатка 11-13 років мають усвідомити: навіть 50г будь-якого алкоголю, випитого дівчиною,  можуть стати причиною фізичної або психічної хвороби її майбутньої дитини. Це теж вбивство, повільне вбивство себе і своєї дитини. Страшно? А чи не страшні черги хворих дітей під кабінетом невролога та психіатра?

 

Ми можемо це зупинити. Прокинутись від сну наяву, відкинути павутину непотрібних традицій. Варто лише усвідомити наслідки і відмовитись від чарки наркотичного питва, від вбивства тварин, від смоктання отруйної сигарети. Запитати себе: для чого я це роблю? Усвідомити, чим це може обернутися для мене, для моїх дітей?

Якщо природою каменя є твердість, природою солі – солоність  (Сіль – добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її? Ні на землю, ні на гній не потрібна вона, - її геть викидають). /Євангеліє від Луки – 14, 15.-34, 35/, - то природою людини є мудрість і любов. Мудра і любляча людина сповідує найвищу релігію – милосердя, ненасилля. Мудра і любляча людина не буде труїти себе та інших  думками, словами, димом, алкоголем...

 

 Матері, майбутні матері, прокиньтеся! Від нас залежить, чи будуть наші діти здорові та успішні, радісні та милосердні.

 

На щастя, є дуже гарні сім’ї, де виховують мудрих, добрих, щедрих, люблячих дітей – і цих сімей стає все більше й більше - так уже сьогодні твориться мудре, добре, щедре, милосердне, радісне майбутнє.

 

                                                                                      Мама, одна з багатьох                                                                                             

 

 

Друзів не їдять.
В дитинстві я не хотіла їсти м’яса, але батьки казали, що треба, всі люди, кого я знала, їли м’ясо, на свято був тушений кролик, гуска, качка або курка, свинина. Люди вважають, що м’ясо їсти необхідно, в цьому їх підтримують куплені „фахівці”, та „виробники”, ті, що розповсюджує рекламу із шашликом та запеченою курочкою. Ковбаса на столі – знак свята. Запечене порося, гуска, риба – в центрі столу. Що люди святкують? Смерть цих тварин? Заради чого ці жертви?

Моє дитинство пройшло в селі Перемилівка на Млинівщині. Що означає його назва? Не знаю. Може, в основі назви – „миля” – скільки миль треба пройти, щоб знайти самого себе? А можливо, назва пішла від слова „милість”, „помилувати”, „пере - милувати”. Згадується Ісусове „Милості хочу, а не жертви”.
З теплотою і світлою радістю згадую добрих, щирих, щедрих і працьовитих людей села. Згадую велике подвір’я, стару грушу, криницю з холодною живою водою, згадую гарні світанки, тихі вечори і сімейні вечері на подвір’ї під хатою. Під грушею маленькі жовтенькі каченята смішно скубають травичку, поважно походжають по подвір’ю мудрі гуси, в хліві рохкає свинка, на городі гордий півень скликає всіх курей до знайденої поживи, з кліток довірливо дивляться білі, чорні, сірі кролики. Двір охороняє розумний собака Шарик, патлатий, схожий на лайку, тільки чорний, - він дістався нам у спадок від сусідів; через двір прошмигнув хитрий кіт Бамбула, що десь нашкодив і тому втратив свій хвіст.
Ми з братом підходили до кліток з кролями, спостерігали, як вони ворушать носиками і вусами - чи не принесли ми для них їжі? Мами-кролихи закривали собою новонароджених дитинчат, що, як мишенята, повзали в теплому, зробленому з пуху, кубельці. Кролі любили конюшину, молочай, капустяні листки, моркву, полин. Ще й тепер запах полину нагадує мені простір, дитинство, тих кроликів.
Та були дні, коли вбивали свиню („кололи”), - я бігла в хату, затулялася подушками, щоб нічого не бачити й не чути, але пронизливий вереск ще й досі, через стіни, подушки й роки долинає до мене. Потім був запах теплої крові, запах смаленої шерсті та шкіри. І вже нема свині, яку доглядали, годували, чухали за вушком – є голова з рилом, ноги, стегно, бочок, легке, серце, є сало, костомахи, кишки – є „свіжина”...
Гуси розуміли маму і тата з півслова, ввечері по команді поважно заходили до хліва. Якось тато взяв сокиру і пішов рубати гусака, підвів його до колодки і... почав гладити його по голові. Мама виглянула через півгодини – тато ще гладив гусака – в той день гусаку не судилося вмерти...
Але... традиції - „всі так роблять”, „треба годувати сім’ю”, „жити в селі і нічого не тримати не мона”... Під ногами з’являлися білі, чорні, сірі шкірки з м’якою шерстю, в кастрюлі – тушкований кролик, борщ з реберцями, бульйон з патрохами... Є сало – значить, є що їсти...
І мій дід не їв, і мама не їсть курятини, птиці – відштовхує своєрідний запах. Але вилуплювались курчата, росли, йшли довірливо до рук, рубались на кривавій колодці, общипувались, з пір’я шились подушки і перини – всі так роблять.
...Старший брат пішов до школи, а мені ще два роки доводилось чекати своєї науки. Дитсадок не працював, мама просила сусідку час від часу наглядати за мною – і я сиділа вдома. Спробувала гратись з кошенятами, але вони дряпучі та непосидючі, і тоді батьки стали приносити мені кроликів – спокійних, врівноважених, чистоплотних тваринок.
Так два роки перед школою я сиділа з друзями-кроликами. Я, нібито, їх опікала, гляділа, захищала, хоч, насправді, - це вони мені давали відчуття спокою та захисту.
Та от одного дня мені в тарілку поклали кусок білого м’яса з морквою і цибулькою. Мені подобався запах страви, але раптом до мене дійшло – це може бути той самий кролик, з яким я гралася, який дивився своїми очима на мене... І я, боягузлива, невпевнена, переконана, що „старших треба слухати”, раптом збунтувала – заявила, що кролика їсти не буду – друзів не їдять – і... мене лишили в спокої! Це було так просто...
„ Ви вже не діти, Люди Землі!”
Пройшло більше сорока років, перш ніж я наважилася усвідомити, що я вже доросла і ніхто не може керувати мною, перш ніж я наважилась відкинути нав’язані вікові традиції – і вирішила одного разу на Різдво перед повним ковбасами і паштетами столом: я не їм м’яса, це не моя їжа, тільки я знаю, що для мене добре, ніхто не може заставити робити те, чого я не хочу. Я пройшла багато миль, щоб прийти до милості. А все так просто. Просто сказати, і усвідомити, що я, тільки я сама відповідаю за все, що зі мною відбувається.
Скільки болю я завдаю комусь – стільки болю повертається до мене.
Я не хочу, щоб заради мене вбивали.
Я не хочу бути причиною чиїхось страждань.
Я не хочу, щоб в жертву моєму розбещеному смаку приносились чиїсь діти та зародки дітей.
Я хочу знання і милосердя, я хочу радості для всіх.

Валентина

З 27 листопада по 25 грудня кожного року в Україні проводяться „Зоряні читання Олеся Бердника”

 

Літературні читання:  Щоб не відстати – треба йти.

 (Олесь Бердник про можливості трансформації Людини).

 

Мета:зацікавити слухачів ідеями мислителя, філософа, футуролога, громадського діяча Олеся Бердника.

 

Оформлення:портрет Олеся Бердника

(підпис під портретом:„Тепер такий час, коли треба не мудрствувати лукаво, а просто й чесно подивитися на те, що нас оточує. Як сільський дядько на згарищі своєї хати починав розгрібати попіл, гукав дітей і вони разом вибирали з обгорілих головешок то вцілілу шулу, то цвяха, то сокиру, і тут-таки починав разом із синами зводити новий дім, так і ми зараз повинні тверезо й спокійно подивитися, що в нас лишилося, які творчі сили допоможуть нам у будівництві нової духовної єдності”. /Калина вища моєї хати/);

- Народжуйтесь, Народи-Брати, у Небо волі! Ви вільні - від війни, армій, партій, деспотій, ідеологій, марновірства, в'язниць, псевдозаконів!

Ви вільні - для любові, радості, творчості, молитви, пізнання, самопізнання, для всеоб'єднання Буття!

/Пунктири грядущого. Хартія Української Духовної Республіки/

 

на вишиваному рушнику книги Олеся Бердника;

 тихо звучить улюблений музичний твір О.Бердника - "Реквієм" Моцарта,

на плакатах - короткі цитати з творів філософа.

 

 Щоб не відстати - треба йти. Бо Я Сам і ти сам на Шляху - є Шлях.

 Не шукайте далеких шляхів, доки не пройшли найближчого - Себе.

"Коли Кажу: далеко, - ближче близького шукайте..."

 Людина - найдальший і найтяжчий Шлях!

                                                                /О.Бердник. Пісня Надземна/

                                 План.

 

І. Вступ. Про Олеся Бердника.

Біографія  (за матеріалами інтерв’ю Олександра Павловича)

Притча про вісника, про призначення людини.

 

 ІІ. „Людина - зерно Єдиного Буття з невимірною потенцією творчого саморозкриття”.

     1). „Самоусвідомлена душа — творець Всебуття. Треба її визволити від будь-яких полонів — навіть найвишуканіших.”.

Ми забули, хто ми є, для чого ми на Землі (Казка матері з повісті-монологу „Мати”)

     2). Щоб знати, куди йти, необхідно усвідомити, де ми є зараз. З нової висоти відкриваються нові можливості. Легенда про долину неуцтва (з роману-феєрії „Діти Безмежжя” ).

    3) Закон квітки.

    4). Можливості трансформації людини. Гусениця – кокон –метелик.(„Зоряний Корсар”, , „Стріла Часу”, „Пісня Надземна”, „Подвиг Вайвасвати”та ін.)

   5). Людство – єдиний організм. Енергія думки не зникає.

ІІІ. Пробудитись від рабської сплячки невігластва. Планета Земля – планета Єдності та Любові. Утвердження Духовних Націй.

 „Альтернативна Еволюція”(уривки), „Заповіт людям Землі”.

 

І.Вступ.

 Для кожного наступає час, коли пора вилітати з отчого дому, брати відповідальність за своє життя на себе. От і для всього людства прийшла пора зрілості («Земля – колиска людства. Але не можна вічно жити в колисці…Неможливе сьогодні стане можливим завтра»./К. Ціолковський.

«Ви вже не діти, Люди Землі!»/О.Бердник)

 В повісті «Дике поле» Олесь Бердник описує, як вчать лелеки літати своїх лелеченят:

Лелека на хаті. Він сидить на димарі, задерши вгору голову, заклично клекоче. З гнізда виглядають четверо лелечат з чорними дзьобами: вони боязко позирають на землю – високо, страшно! Тоді старі лелеки -  батько й мати – піднеслися в небо, почали кружляти в блакитній безодні, здіймаючись на дужих крилах вище й вище. І лелечата вже не дивилися вниз, на землю, а затріпотівши крильми, полинули за батьками, і небесна голубінь прийняла їх в своє ласкаве лоно, як суджених дітей…

Батько Гордійків теж стежив за тією пригодою, усміхався лагідно в густі вуса, запрягав конячину у воза і загадково казав синові:

-         Бач, які мудрі птахи! Не дивися, мовляв, униз, бо страх зв’яже крилята. А дивися в небо. Еге, синочку, вчися…

 

 27 листопада – День народження геніального українського письменника, філософа, мислителя, футуролога, громадського діяча  Олеся Бердника (1926 - 2003).

  Його «Зоряний Корсар» та «Чаша Амріти» перекладені на 26 мов світу, його „Альтернативна Еволюція” прийнята в ООН як робочий документ, його запрошували до університетів Ратгерс (Нью-Джерсі) та Йорк (Торонто), а також Учительських Громад Канади читати лекції про радянську фантастику, (та держбезпека не випустила з країни), його виключали зі Спілки Письменників, його книги були вилучені з бібліотек та книгарень і знищені, він провів у радянських тюрмах та таборах 12 років свого життя, він зустрічався з Ричардом Бахом, Святославом Реріхом, тибетськими ламами,  у 1989 р. Він створив громадську організацію "Українська Духовна Республіка", він - один з організаторів та очільників Української Гельсінської Групи, 1991 року він балотувався на пост президенти України, з ним шукав зустрічі Папа Римський...

  Хто ж він? За що сидів у тюрмах, за що наприкінці життя його возвеличували, називали Пророком? Чому зараз так потрібне його слово? Чи треба нам згадувати, „хто ми” і „для чого” ми тут?

У березні 2011 року вийшла збірка творів (8 томів) письменника – „Всесвіт Олеся Бердника”. Всі романи, есе, статті, вірші, сценарії фільмів Олеся Бердника – „про майбуття, про Нову Людину, про Преображення світу, про контакт цивілізацій.” Серед найвідоміших  - „Зоряний Корсар”,„Камертон Дажбога”, „Альтернативна Еволюція”, „Стріла часу”,„Діти Безмежжя”, „Подвиг Вайвасвати”,  „Пісня Надземна”, „Тайна Христа”, „Заповіт людям Землі”,„Чаша Амріти”,„Марсіанські „зайці”, „Мати”, „Вогнесміх”, „Серце Всесвіту”, „Поза часом і простором”, „Пітьма вогнища не розпалює”...

      Олесь Бердник показує шляхи розвитку Людини, України, всієї Землі за космічними законами Радості, Любові та Мудрості. Лише прислухаючись до Мови Тиші, Мови Серця, мови самоусвідомленого „Я” ми дізнаємось, як „ліпити свій Дух”, як знайти свій шлях. („Щоб не відстати – треба йти”). Зупинка – значить деградація, самознищення. Якщо ми радісні, люблячі і натхненні – ми вірно обрали напрямок нашого руху до пізнання, саморозвитку, самовдосконалення.(„Радість - вістря стріли вашої.Любов - політ спрямує”).

 Коли Олесю Берднику говорили: „Ви – наш Учитель!”- він відповідав: „ Я не учитель, я друг і натхненник ... І якщо комусь близькі мої погляди і думки – ми супутники на вічній дорозі пошуку...”

 

 Про Олеся Бердника.

  15 травня 2005 року на відкритті меморіалу письменника та громадського діяча Олеся Бердника (1926-2003) виступив Борис Олійник:

 „Навіть для українців, схильних до романтизму, постать Олеся Бердника не вельми звична. Він не вписувався ні в минулий режим, ні в нинішній. Позаяк усі режими - навіть супердемократичні, за своєю природою, хоч-не-хоч, а змушені думати про земне, про владу. І як її здобути, а потім - утримати. І тут князь світу сього з-за лівого плеча лукаво нашіптує, що не важливий метод, а важливий результат.

          Олесь же Бердник - постать духовна, сказати б, піднебесна. В ньому фізичне і духовне було в ідеальній гармонії. Високий, урочий, він стремів і сам до горніх висот, і кликав, і вів за собою громаду. І зовні, і внутрішньо він належав до касти жерців, пророків, проповідників.

Офіційна критика внесла його в реєстр письменників-фантастів. І ми, сирі, в переважній більшості сприймали цю версію. Але для Олеся Бердника - то була не фантастика, а спосіб його мислення і діяння, реальність, одягнена в шати незвичайного і незвичного для обивателя.

         Я мав щастя і знати його особисто, і редагувати деякі його твори, зокрема "Чашу Амріти". То були воістину - найкращі, просвітлені духом години мого життя.( Борис Олійник. Слово про Олеся Бердника).

 

 

Олександр Кіхно,  кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Ін-ту філософії НАН України:

               „В культурах, чий золотий вік духовності позаду, але які зберегли ще частково духовну і інтелектуальну національну еліту, автора такого рівня як Олесь Бердник перевидавали б кожний рік стотисячними тиражами і створювали б товариства і інститути по вивченню якщо не духовної, так творчої спадщини. Таке ставлення до Гете і Вагнера в Німеччині, до Даниїла Андрєєва і Толстого в Росії, їх вже погано розуміють, їхній рівень зависокий для сучасної повсякденності, але усвідомлюють, що престиж нації вимагає ушановувати такого Генія, пошана до нього підніме й інших національних митців і творців, саме пошанування і рекламування такого творця піднімає рейтинг країни в світі і національної культури серед культур. Україна, звичайно, втратила свою і духовну і, в основному, інтелектуальну еліту в 20-му столітті, тому Олесь Бердник залишається поки що поза діапазоном сприйняття сучасного українства. Письменник, чий "Зоряний Корсар" перекладався на 26 мов світу, чию творчість високо цінували інші великі письменники 20-го століття - Іван Єфремов і Ричард Бах, чиї романи виходили раніше стотисячними тиражами й швидко розкуповувалися, чий сумарний тираж сягає далеко за мільйон примірників тільки українською мовою зараз не дуже помітний серед "бурхливого" українського видавничого процесу. Ім'я, яке зробило б честь будь-якій великій європейській літературі, відсутнє навіть в шкільних хрестоматіях, які зараз заповнені сотнями імен навіть тих, хто ледве вмів тримати літературне перо.

          Олесь Бердник разом з Миколою Руденком організували Українську Гельсінську Групу, після арешту Руденка саме Бердник якийсь час очолював її. В своєму есе "Свята Україна" Олесь Бердник писав про Україну, запорукою вічності якої буде сам Христос, бо це він приніс на Планету вість про Духовне Братство всіх Народів та Племен Землі й Всесвіту”.

 

 

Народження.

 

- Відчуваю себе, ніби новонароджена.

- Ризиковане порівняння, - усміхнувся гуру, заходячи до приміщення. - Для немовлят процес народження - стрибок у світ муки, страху і болю.(Вогнесміх)

 

        Олесь Бердник  народився 27 листопада 1926р. у с. Вавилово на Херсонщині (нині – Миколаївська обл.) Герой  "Зоряного Корсару" намагається згадати своє втілення на Землі:

         "Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам'ятаю - шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.

       Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

        Запізно! ... Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості ... Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі ..."

 

 

Біографія Олеся Бердника (за матеріалами інтерв’ю журналу „Україна”- „Калина вища моєї хати”,  газеті „Бульвар”-„Явь и сны писателя-фантаста в реальном мире”  та  „Комсомольское Знамя”- „Пробудиться от рабской спячки”).

 

Притча про посланця, місію людини, інтелігента:

- Что такое интеллигентность? Это понятие нынче мистифицировано, искажено. Ум, начитанность, воспитанность, даже нравственность - лишь очертания интеллигентности. Главное - в глубине: понимание своего предназначения, неукротимое устремление к выполнению жизненной миссии. Вы спросите - кто укажет нам нашу миссию? Сердце и созревшая мудрость. Именно интеллект воспитывает с а м  с е б я, трансформируясь  в  м у д р о с т ь.

Когда-то я видел в сновидении древнего старца-пустынника. Внутреннее знание подсказало, что это - Великий Учитель. Я спросил у него, как относиться к мнению различных людей о нашей миссии? Он рассказал притчу...

 

Некий Воевода послал Вестника с важным поручением в дальнюю страну. Многие видели путника в разных местах, по-разному воспринимали его стремительный путь. Где-то он прошел мимо дерущихся, не вмешиваясь в свалку, и многие сказали: "Он трус!" В следующем селении он миновал работающих жнецов, не приняв участия в страде. И люди укоризненно молвили: "Он лодырь!" Еще где-то путник отказался от участия в пиршестве. И веселящиеся заклеймили его словом "гордец". Так всякий оценивал идущего по своему усмотрению. И только Ждущий ведал, что Вестник несет п о р у ч е н и е,  н у ж н о е многим людям.

- Всегда делай  с в о е  дело, - сказал Великий Учитель. - Сердце укажет, в чем оно.

Интеллигентность - мудрость. А мудрость - следование долгу. А долг - это Любовь. А Любовь - крылья, обнимающие Мир...( из интервью газете „Комсомольское Знамя”)

 

1). Ми забули, хто ми, для чого ми на Землі.

Замкнутість - це тюремність. Отже, ми знаходимося в Космічній в'язниці. Для виходу з неї необхідний сталкінг: не може людина бути вільною, доки душа у в'язниці тілесності, звичок, забобонів, речей, традицій, держав, націй, планет, світобудови, доки немає імпульсу пошуку у невідомому, бажання вийти за межі звичного...

Наша тілесність - результат обмеження, "падіння", деградація в умовах Космічної в'язниці. Це не кара богів за гріхи. Це - результат САМООБМЕЖЕННЯ. Дарвін вивів теорію "розвитку" від тварин до людини! Навпаки!!! Ми деградували! Дві з половиною тисячі років тому Гаутама Будда чітко визначив хворобу Людства - СОН І НЕУЦТВО. Неуцтво, як втрата знання про те, хто ми є, і сон - як наслідок цього.

                                                                                  /  О.Бердник.  Астероїд Свободи/

 

 Притча про Матір.

 

Досі пам'ятаю таку космічну казку, що народилася в твоєму гарячому серці, Матусю...

 

Жила на одній планеті щаслива Мати. І було у неї семеро синів — ясних соколів. Кожного вона навчала уму-розуму, кожного любила-доглядала. І виростали сини на просторах незміряних — вільні, як птахи небесні, красні, як зоря світанкова, меткі, як блискавиця.

 

Виросли, стали помагати матері. Збудували дім на перехресті зоряних доріг. І дивне ремесло мав кожен із синів.

 

А що перший син Андрійко — чорноокий, кучерявий — був вправний коваль і тесля. Збудувавши кузню, він установив горно та й закликав гостей, щоб несли роботу. Дзвінкі стуки-перестуки покотилися в просторі.

 

А як вдарить молоток та посиплються іскри — то одразу ж загораються зорі в небесному безмежжі. А як гупне молот важенний — виникають нові землі-планети. І, почувши про такого майстра, з інших планет почали приходити люди до нього — кому полагодити гірський хребет, кому залатати морське дно. Андрійко нікому не відмовляє...

 

А що другий син у Матері -- то Степанко, садівник та пасічник. Сад у нього зоряний. Бджоли розлітаються, гудуть поміж світами, поміж сріблястими скупченнями зірок, здобувають нектар безсмертний, несуть господарям у небесні вулики.

 

Розквітає чарівний сад Степанка, линуть його пахощі в неосяжність. Ну як тут стримати спокусу, не зайти в гостинний дім Матері та синів? Заходять гості. А Степанко русочубий вже несе меди хмільні, та такі, що від них затанцюють і молоді парубки, і діди сивоусі. А на дорогу добрий садівник дає гостям медові груші, рожевобокі яблука, прозорі грона винограду, ніжні полуниці. Еге ж, важко знайти іншого такого гостинного садівника, як Степанко. Бо ще змалку його навчала Мати: будь таким, як бджола, збирай добро не для себе, а для всіх людей, для всіх світів...

 

А що третій син у неньки Миколка — кремезний, плечистий, мовчазний та соромливий. Інколи погляне на гостей з-під попелястих брів, осміхнеться лагідно, знову мовчить. Еге ж, не любить говорити Миколка. Зате любить він сіяти жито-пшеницю та всяку пашницю. Миколка — хлібороб.

 

Гей, як вийде він у небесне поле та як сипоне зернят у світ, — одразу ж на планетах буяє зелень, виростають ліси, квітчаються розмаїтими килимами поля і луки, колосяться ниви, звеселяють людські серця дивовижним багатством. У хатах пахтить хліб нового врожаю, здобутий тяжкою працею. А що може бути приємніше трудящим серцям, ніж пахощі хліба?

 

А Миколка вже оре небесне поле, засіває його сріблястими зернами, бо ж попереду все нові й нові зоряні жнива...

 

А що четвертий син у Матері — Петрусь білявий, голубоокий, — маляр-художник. Та такий мастак, такий умілець, що картини в нього живі виходять. Одного разу він змалював небесних птахів, та стільки дав їм снаги сердечної, таку життєву жагу вдихнув у творіння своє, що пташки ті — пурх-пурх! — та й полетіли собі понад світом. Ото радості було в хаті материнській!

 

Усіх любителів краси запрошує в дім юний Петрусь. Все береться він розмалювати, прикрасити, розквітчати. Бо ж без квіток пусто на планетах, хата непривітна без картини, схід сонця сумний без багряних барв. Хто лиш бажає дружити з красою — всіх четвертий синок навчає охоче.

 

Чи візерунки на листочках, чи барви метеликових крилець — то все від уміння Петрусевого, все від його щедрого серця, точної руки. І не було тій красі ні початку, ні кінця, бо ж брав він барви від неосяжності всесвітньої, від неба ніжно-блакитного, від зоряних променів...

 

А Василько — п'ятий син — то мудрець. Ого, там такий мовчун, такий філософ, що треба пошукати. Цілими віками думає він, сидячи над рікою, доскіпується до таємниці буття. А потім приходить до Матері та все питає-допитується:

 

— Ненько, а звідки зорі взялися? Ненько, а звідки ми з тобою та інші люди? А звідки планети?

 

А Мати усміхається, цілує в біляву голівку, а потім лагідно шепоче:

 

-- Іди, синочку, помагай людям, навчай їх добрі жити, учись. А все те відкриється тобі в труді, в пізнанні, в творчості. Прийде час — кожна тайна стане явною…

 

І знову думає-думає Василько — роки, віки. І перехожі люди запитують у нього поради. Чи прилад комусь потрібно вигадати хитрий, чи машину для польоту, чи саморушійного тягача на поле замість тварини хліборобам закортіло — все це робить Василько, все розкаже, як і що. До всього він мастак! Думка в нього така вогняна, що одразу ж відкриває дивовижні скарби, приховані здавна Природою в надрах своїх — електричне сяйво, сильні машини, ліки проти хвороб...

 

А Юрко — шостий син — будівничий. Ще змалечку він копався в пісочку над рікою. Ліпив паски, городив фортеці, мурував палаци. А як виріс — приклав руки й думку до далеких планет, на поміч зоряним народам. Зосереджений, задуманий Юрко. Карі очі з-під примружених вій вглядаються у далечінь, мовби бачать там обриси казкових споруд, в яких так гарно, так зручно жити людям.

 

Думки невгамовні в Юрка, золоті руки. Ненька навчила його, що нема значнішої роботи, як будувати людям житла. Ждуть Юрка на всіх планетах. Де він не побуває — скрізь виростають міста ясні, чудові села. Залишає Юрко після себе учнів полум'яних, закладає їм в душу радість творчості.

 

Якщо на планеті чути гучні удари творящого молота, коли там із надрів добувається мармур на палаци, виростають казкові, прекрасні споруди, — так і знайте, що там побував шостий син...

 

А сьомий, наймолодший, найулюбленіший синок у матері — Іванко. Білий-білий, як сметана. Його і прозивали змалку «Сметаною». Ніс трохи кирпатий, веселий. А на носі ластовиння. Очі сірі, меткі, а часом засмучені, затуманені якоюсь думою. Іванко — співець, поет, казкар. Він грає і на кобзі, і на сопілці. І танцює добре, гаряче, та ще й з приспівками. Буває, як ушкварить навприсядки, то всі гості — хочеш не хочеш — вилазять з-за столу та починають довбати землю каблуками.

 

А потім торкнеться струн Іванко. Зникає сум із сердець, веселий гомін лунає над світами. Навіть ясні зорі здалека підморгують, ніби ось-ось вдарять гопака в безмежному небі.

 

А зморившись від танцю, слухають гості мудрі казки Іванкові, мужні пісні про героїчні походи, про правду і любов…

 

Так і жила дружна сім'я братів з Матір'ю коханою, не було б їхній праці, радощам та веселощам кінця-краю, якби не сталася лиха пригода.

 

Завітав якось до хати гостинної мандрівник з далекої планети. Був він улесливий та ввічливий. Похвалив Степанків сад, послухав Іванкові думи, підтакнув Василеві. А потім, після обіду, поділився своїм горем. Має він планету, та сумна й непривітна вона. Ні дерев, ні птахів, ні бджіл, ні квітів. Не чути там пісні, не видно золотого поля пшениці. Чи не була б Матуся така ласкава та одпустила на його планету синів, щоб вони допомогли зробити з тієї планети достойне житло? А вже він — господар — не постоїть за платою. Сини образилися на таку мову. Про яку платню річ? Матуся навчала їх всім помагати задарма, за любов та щире слово. Вони згодні піти до далекої планети...

 

Матуся благословила синів, звеліла на другу весну повертатися. Полетіли соколи ясні з гостем чужинецьким. Минуло літо, осінь, зима. Наступила нова зоряна весна. Не вернулися сини. Ждала-ждала Мати — нема! Вже й літо минає, й ще одна осінь, і зима прокотилася завірюхами, морозами... Нема!

 

Запечалилася-засумувала Мати, зібралася в путь-дорогу. Сіла в казковий летючий корабель, змайстрований Васильком, полетіла до далеких світів. Пролітає одну планету, питає, чи не там її сини кохані затрималися. Відповідають люди, що не бачили. Летить вона далі, минає світ за світом — нема. Крається серце материнське мукою незміряною, відчуває — сталося недобре з її синами. Ось нарешті підлітає Мати до далекої планети, десь аж на краю світу. Коли навстріч їй з'являється той самісінький гість чужинецький, який забрав синів. Зраділа Мати, руки до нього простягає.

 

-- Заждалася я синочків! Чому вони не повернулися додому?

 

Усміхається холодно господар планети, відповідає їй:

 

— Не захотіли повертатися сини твої додому. Залишились в моєму світі. А де вони тепер — і сам не знаю. Не маю і гадки, щоб їх шукати. Хочеш — шукай сама...

 

—  Добре, — прошепотіла Мати. — Буду шукати...

 

—  Одначе, — сказав господар планети, — до мене так не увійдеш, як зараз ти є. Оддай казковий корабель...

 

—  Візьми, — сказала Мати.

 

—  Оддай ще твоє блискуче покривало.

 

—  Візьми...

 

— Хочу ще забрати від тебе чарівний перстень, обручку з чола, швидкохідні черевики,  всевидюче  дзеркальце. Не віддаси — не пущу до себе...

 

—  Візьми, — сумно одказала Мати, подаючи свої прикраси.

 

І як тільки вона віддала те все господареві планети, як впала на землю, стала старою-престарою жебрачкою. І пішла шляхами битими, між селами, здіймаючи босими догами куряву.

 

Іде, бачить — стоїть край дороги стара-престара кузня. А в ній кує-видзвонює молотком літній коваль. Помагають йому два хлопці-молотобійці. А по боках — варта озброєна, наглядає за ковалем. І кує той коваль мечі двосічні, списи гострі, стріли гартовані. А все те — на вбивство, на розбій, на знищення. Придивляється Мати, жахається — пізнала вона сина свого Андрійка. Змінився він страшно, постарів, та проте серце Матері відчуло сина, кров рідну. Дочекалася вона, коли варта од'їхала, кинулася до коваля, схопила за руки порепані, почорнілі. Заквилила чайкою степовою:

 

—  Ой синочку мій, Андрійку! Що з тобою зробили тут вороги прокляті? Чому ж ти не повернувся до Матері своєї, на планету нашу ясну?

 

Мовчить коваль, дивується. Не пізнає він Матері рідної. Дивуються й помічники, не знають, що говорити. Нарешті, коваль лагідно глянув Матері у очі, сказав:

 

—  Не знаю вас, бабусю. Ви, певно, помилилися, не туди потрапили. Та й не Андрійком мене звати, а Федором...

 

Заплакала Мати, рушила далі. Бідкається вона, стогне — як підступно одібрав у її синів пам'ять господар цього світу, що не пізнають вони рідної Матері.

 

Йде вона, коли бачить — сад неосяжний. І ростуть у тім саду чудові плоди. Яблука, груші, виноград, малина, дині жовтіють на землі, бджоли гудуть поміж деревами. І ходить, наглядає за тим багатством дідусь сивий, похилий. А навкіл саду ланцюгові пси й варта недремна, щоб ніхто не міг спробувати яблука чи грушки. Пізнала Мати, що то син її Степанко — старий та нужденний. Гукає вона його з-за паркану. А пси аж хрипнуть від гавкоту, а варта жене Матір геть.

 

—  Синку, Степанку! — гукає Мати. — Чи пізнаєш ти мене?

 

Дивується садівник, не пізнає Матері. Каже, що він не Степанко, а Сергій. Ридає гірко Мати, йде далі.

 

Шкандибає по шляху, бачить — косарі косять пшеницю. А по стерні за ними одразу орють сохою люди землю, готують для нового врожаю. І йде за сохою широкоплечий могутній чоловік, сіє зерна в землю чорну. Поспішила Мати, зраділа вельми, обняла сівача.

 

—  Миколко мій любий! Чому ж забарився? Чому не повернувся до Матері своєї? Стоїть наше поле незасіяне, дім запустів, сумно і непривітно стало в нашім краю без вас...

 

—  Не знаю вас, бабусю, — ласкаво каже сівач, витираючи піт з лиця. — Та й не Миколка я, а Гаврило...

 

Вбита горем Мати пішла знову від села до села. Ледве ноги її несуть. Бачить вона — димлять заводи, фабрики, кипить робота у них. І працює там під наглядом її Василько. Та й він не пізнає сивої Матері, не може згадати любого краю свого.

 

Відвідала Мати й палаци високі, хороми розкішні, змуровані Юрком. Жили в тих палацах багатії ситі, гнобителі народні. А Юрко разом з людом простим, нужденним жив у норах смердючих, у землянках душних. І він не упізнав своєї Матері.

 

Побивається Мати, не знає, як же пробудити пам'ять, у синів. Як вивести їх з світу темного, проклятого? Забрав у неї господар планети чарівні персні, обручки, дзеркало всевидюче, корабель літаючий. Лишилося в Матері саме лише серце, яке сини її не можуть пізнати під жебрацькою личиною.

 

Йде Мати далі, бачить — ведуть вояки чорні під вартою чоловіка закованого. Весь у лахмітті він, руки зв'язані за спиною, на ногах брязкають кайдани, а все одно бояться його вороги, сторожко оглядаються на юрбу, націлюють списи в труди народу, щоб ніхто не наближався до ув'язненого.

 

Пошепки Мати питає:

 

— Хто це?

 

— Співець народний, — відповідають люди. — Бунт він здіймав серед людей супроти кровопивців. А тепер ведуть його на страту.

 

Пізнала Мати — то син її найменший Іванко, поет та казкар. Але ж як змінився він! Де поділося волосся біле, личко юне, рухи жваві? Грізна зморшка на чолі, палаючий погляд, міцно зімкнуті вуста...

 

Виводять співця на поміст. А там уже ходить кат, мечем широколезим вимахує. Народ занімів навколо.

 

Мати пробилася до помосту, впала до ніг сина.

 

—  Ой Іваночку, мій синочку! На горе люте, на муку страшну я одпустила вас на землю прокляту. Чому ж не повернувся ти до Матері самотньої? Чому приймаєш смертоньку страшну?

 

Схилився співець до Матері, співчутливо промовив:

 

—  Не знаю я вас, бабусю. Та й звати мене не Іваном, а Тарасом. Дякую за любов, за слово добре. Але залиште мене, щоб і вам поганого не сталося...

 

Ні, не може Мати кинути сина на поталу. Вийняла вона ножа гострого, розрізала груди свої, потім — синові. Бризнула кров материнська, змішалася з синовою. Метнулися вороги, хотіли схопити Матір. Та пізно!

 

Стрепенувся син, охопився полум'ям іскристим. Спали з нього пута залізні, змінився лик. Засяяло чоло зоряне, налилися силою руки крицеві. Ось яку зміну чудодійну принесла кров материнська! Глянув Іванко на Матір, крикнув щасливо:

 

—  Згадав! Усе згадав, Матусю! Люди! Браття! Повстаньте! Вставайте супроти ворога темного, підлого! Годі нам бути рабами! Світ — для трудящих рук! Пісня — для дітей вільних! Ниви — для народів розкутих!

 

Гей, як сколихнувся народ від заклику вогняного! Змів, наче листя осіннє, ворогів жорстоких. І пішли війська народні від села до села, від міста до міста, звільняючи рабів, спопеляючи гнівом праведним тиранів, багатіїв, насильників чорних.

 

А Іванко, взявши бандуру, співав пісні чарівні, зоряні. І де він проходив — прокидалися люди, розквітали буйним цвітом поля, оновлювалася планета. І, почувши звуки пісень братових, згадали про минуле своє брати пригнічені. Вийшли на шлях битий Василько, Миколка, Андрійко, Юрко, Степанко, Петрусь, який сидів за малювання недозволене у підземеллі темному. Обняли вони Матір свою кохану, поклонилися до землі за подвиг її великий. Пройшли брати по планеті, допомогли народу влаштувати життя нове, братерське. А потім викували корабель летючий та й помчали до рідного краю.

 

І зараз — хто полетить до зірок ясних, на дорозі небесній може зустріти гостинний дім. Кожній добрій людині — відчинено двері. А злим — краще не потикайся. Одразу пізнають темне серце сини та Мати. Адже недарма вони довго мучилися в чужинецькому полоні...

 

 

...Бачиш, Матусю, я назавжди запам'ятав твою чарівну казку. В ній теж відбилася твоя щирість, твоя правда, любов. Ти ніби знала, що мене чекають зоряні шляхи, і вкладала в дитячу душу образи прозоро-кришталеві, героїчні, подвижницькі. І я з малих літ знав, що неможливо нести в інші світи, на далекі планети темряву, ворожнечу, рабство, обман. Я зберіг той легендарний заповіт, я передам його дітям нового світу.(повість-монолог „Мати”).

 

2)....ти - дитя всеосяжних можливостей, ти - птах з прекрасним прийдешнім, для якого відсутні межі й заборони. Лише від тебе залежить, що ти з себе зробиш, від твоїх зусиль і духовної напруги (О.Бердник. Вогнесміх)

 

Щоб знати, куди йти, необхідно усвідомити, де ми є зараз. З нової висоти відкриваються нові можливості. В романі-феєрії „Діти Безмежжя”  єпритча про долину неуцтва:

Жило-було в предковічні часи плем’я людей. Воно потрапило в глибоку гірську долину. Минали віки — тисячі літ. Люди забули про те, звідки вони прийшли. Вони не бачили нічого, крім гір, хмар над ними і своєї долини. Вони задовольнялись тим, що мали, і не прагнули до більшого.

Якщо народжувались діти, які питали батьків чи дідів: “Що там, за горами?” — відповідь була категоричною і вичерпною: “За горами нічого нема! Там кінець світу”.

Так гасили батьки вогники пошуків в серцях дітей. І знову минали віки.

Та нарешті народився хлопець, який не задовольнився звич­ною відповіддю. Він довго думав, а потім вирішив перевірити тверд­ження батьків.

Він зник з селища. Його спочатку шукали, а потім махнули рукою. Вважали, що хлопця пожер хижий звір або він упав у прірву. Та минув час. І в селищі з’явився новий чоловік. Він був гарний і розумний. Він був сміливий і не схожий на місцевих людей. Стар­шини запитали його, звідки він.

— З-за гір, — відповів пришелець.

— Не може бути, — заперечували старшини. — За горами нічо­го і нікого нема. Там кінець світу.

Пришелець сміявся:

— Ви мені теж так говорили. А я не повірив. Я пішов у гори. Піднявся на вершину. І не кінець світу побачив, а зовсім нові землі.

— Хто ж ти? — з острахом запитували люди.

Пришелець назвав себе. І, справді, батьки, родичі і знайомі признали його.

Він розповів їм про те, як змагався з крутизною гір, як у муках подолав гірські перевали і льодовики, як побачив з вершини по той бік хребта нові долини — квітучі, прекрасні, заселені.

— Там живуть люди. Багато різних людей. Там великі міста і селища. Там бачив я поля, засіяні хлібом, насаджені садами. Там, ще далі,— широкі ріки і моря. Ви навіть не знаєте, що таке моря. Це такі великі озера, що навіть берегів їхніх не видно. Досить вам сидіти в долині. Ходімо через гори. Там всього багато: і їжі, і про­стору. Там діти наші побачать безмежний світ, їх очі не впирати­муться в гірські масиви.

Старшини і діди заперечливо хитали головами, але молодь схвально зустріла слова пришельця. Довго сперечалися вони. І нарешті вирішили йти.

Пришелець попереджував, що не треба брати нічого, тільки одну-дві пари взуття, їжі, щоб подолати перевал, і більше нічого. Там, на тому боці, все є.

Та не послухались його. Понабирали переселенці всякої вся­чини. І худобу вели вони на прив’язі, і їжі запасли на багато місяців, і різного лахміття.

Піднялись вони до підніжжя найвищих гір, які треба було подолати. Більшість переселенців, змучені великими вантажами, зчинили ґвалт. Вони відмовлялися йти далі, кричали:

— Тільки дурень може повірити, що там, за горами, є щось, схо­же на нашу долину. Кидати живе і шукати мертве? Нема дурних.

Вони повернулися назад. Кілька десятків молодших пішли далі. Але й вони несли на собі багато майна, бо не вірили повністю пришельцю. З них лив ручаями піт, горіли підошви ніг, нили плечі. Тільки пришелець легко і радісно поривався вперед, перескакую­чи з каменя на камінь.

По дорозі відстало ще кілька чоловік. І нарешті біля самого перевалу знемогли всі. Пришелець заохочував їх, показував близь­ку вершину, але ніхто не бажав навіть дивитися в той бік. Внизу зеленіла між хмаринами їхня долина. Там було мило, там було звично, долина непереможно тягнула їх вниз своїм спокоєм, своєю очевидністю, своєю правдивістю.

А пришелець нічого не дав їм, крім красивих слів. Вони вже піднялися так високо і нічого не бачили, крім гір.

— Ще трохи, ще зовсім недалеко! — благав їх пришелець. — Ну, чекайте, я сам піднімуся…

Він зробив ще кілька десятків кроків. Останнє зусилля — і перед ним відкрився вражаючий краєвид. Пришелець повернувся до родичів своїх і натхненно сказав:

— Брати мої! Погляньте — яка краса. Ось, я бачу її. Ген бли­щить море вдалині. Зеленіють великі ліси. Біліють села. Золотисті хліба котять хвилі з краю в край. Який простір! Яка сила! Брати мої! Піднімайтесь сюди!

Та переселенці вже не слухали його. Вони один за одним ру­шали вниз, назад. Там їх чекало рідне село, пасовиська, теплі хати і постіль.

Останній з переселенців озирнувся, посварився кулаком на пришельця і сказав презирливо:

— Щастя твоє, що ти піднявся вище. Тут би тобі й кінець прийшов. Брехун! Не смій спускатись за нами!

— Я кажу правду, — розпачливо говорив пришелець. — Ну чому ви не хочете піднятися до мене?

— Ми досить ішли за тобою, — крикнув останній з пересе­ленців. — І нічого не бачили. Скільки можна обманювати?

— Невже не розумієте, — обурився пришелець, — що нові обрії відкриваються лише на вершині! Зробіть останнє зусилля!

Та розлючені люди вже не чули його. Вони спускалися нижче і нижче, до рідної долини, де жили тисячоліттями їхні діди, пра­діди і де вони знову житимуть віками, вже не піддаючись намові божевільних диваків.

А пришелець сидів на вершині гори і гірко плакав сльозами жалю і співчуття. Він жалів людей, яким залишилось так небагато до нових обріїв і які самі не побажали піднятися до них.

Нові обрії, нові перспективи в житті суспільства, в пізнанні Світу відкриваються лише на грані зусиль, лише тоді, коли люди піднімаються на вер­шини даного етапу Буття. Якщо вони не повірять Розуму, що веде їх па вершину, якщо вони зневажать пориви і підуть за голосом догми, розрахунку, очевидності — тоді настає епоха регресу, зане­паду, і тисячоліття мороку і невігластва пропливають над такими народами. Так було часто на Землі і па інших планетах, як нам стало відомо з численних космічних повідомлень. Це закон Роз­витку.

Справді, будь-яке фізичне існування являє собою своєрідну долину, про яку розповіла вам старовинна притча. Чи то амеба, черв’як, чи мурашка, чи риба, чи навіть ссавець, чи людина — всі ці істоти знаходяться на певній висоті в тій долині, з якої бажає вивести своїх родичів Розум.

Уявіть обрій черв’яка чи мурашки. Він пролягає зовсім поряд з ними. Наприклад, черв’як може вивчати світ лише безпосередньо дотикаючись до предметів. У мурашки кругозір набагато ширший, бо вона входить до колективу, отже, об’єднується з братами своїми в грандіозну надістоту. Але навіть колективний розум мурашок перебуває в досить тісній долині, створеній потребами і умовами життя цих комах.

Минають віки. Тисячоліття. Творчий імпульс, закладений у матерії Природою, невпинно змушує істот шукати шляхів з гли­бокої долини до вершин Буття. І ось з’являється гомо сапієнс — розумна людина. Починається колективний похід за вершину, з якої Розум обіцяє показати Безмежність. Скільки відсталих на шляху! Скільки проклять, нарікань, зневіри! Згадаймо деякі факти.

Спочатку древні обмежували світ лише своїми землями. Вони уподібнювали його млинцю, що плаває в Океані, або, в кращому разі, півсфері, що тримається на китах. Небо являло собою криш­талеву сферу, а зорі — світильники, призначені для прикрашення ночі. Це, звичайно, набагато прогресивніше, ніж погляд мурашки, але, по суті, не відрізняється від нього, а може, ще й гірший, бо перекручує істину, замикає людську свідомість у непорушні дог­ми, які потім так важко руйнувати.

Ще один поштовх вперед. Окремі геніальні вчені починають розуміти, що Земля оточена з усіх боків простором, що вона обер­тається навколо Сонця. Так учив Арістарх Самоський і деякі інші вчені давнини. Але прекрасні зернята Істини були поховані під пилом церковних догм і забобонів. Служителям тьми і регресу не хотілося, щоб люди вийшли з долини неуцтва, бо в Безмежності їх неможливо буде тримати в покорі, звільнений Розум обов’язково розірве кайдани умовностей і упереджень, потрапивши в свою істин­ну стихію — в Океан Безконечності. Так знову пливли віки темря­ви і сваволі, освітлені чадними вогнищами інквізиції, позначені криками замучених і подвигами безсмертних Пришельців Світла і Прогресу.

Згадаємо Кампанеллу. Згадаємо Коперніка і Галілея. Вони перші не побоялися похитнути кришталевий небозвід, вони за­кликали братів своїх — людей Землі — шукати вихід з долини неуц­тва. Насилу пробила до життя стежину ідея геліоцентризму. Земля нарешті звільнилася від віковічного тягаря — бути центром Світу — і закружляла в космічному просторі. Але навіть тут прислужника­ми темряви були знайдені щілини. Кришталева сфера була відсу­нута трохи далі, за орбіту останніх планет. Але ж долина — така люба для обмежених і нікчемних умів — зберігалася. Ніхто не бажав визнати, що з вершини відкривається безмежний обрій, де є безліч таких же світів, як і наш світ.

Це зробив Джордано. Одним ударом Розуму він розсік тенета зашкарублості і піднявся на вершину пізнання. Порохом затхлості і дикунства розлетілися всякі сфери, що обмежували людство, — і перед враженою свідомістю відкрилася істинна Безмежність. Вог­нище, на якому згоріло тіло Джордано, палатиме вічно. Воно го­рить на вершині, з якої відкривається новий безмежний обрій. Так, Джордано був Пришельцем зБезконечності, куди він підняв­ся неймовірним подвигом руху.

Почалася Нова Ера. Ера нестримного розвитку Знання. Та на цьому не скінчилася боротьба. О ні! Вона ще сильніше закипіла на порозі Безмежності. Адже темрява, реакція в особі різних мракобісних об’єднань знала, що руйнування обмежень, умовностей, тра­дицій темного минулого зруйнує і владу її над умами людськими.

Так було ще зовсім недавно, ви про це читали в книгах і бачи­ли фільми. Невігласи і мракобіси чіплялися за будь-які досягнен­ня науки, щоб обмежити Світобудову, щоб довести нікчемність Людини, її приреченість, її залежність від випадку і так далі. Об­меженість свого фізичного мозку такі “теоретики” переносили на Всесвіт, ігноруючи весь хід пізнання, який свідчив, що нема і не може бути межі для Світобудови, Світобудова невичерпна в усіх своїх аспектах, вона невпинно еволюціонує, розвивається, само-пізнає себе через безліч розумних істот, об’єднується в Безмеж­ності через вічні зусилля цих самих істот — своїх дітей.

Наша Ера вивела Людину на ту вершину, про яку говорила стародавня притча. Та вершина — розуміння неосяжності Всесвіту. Це не означає, що далі нема куди підніматись. Навпаки, шлях Розуму безмежний. Але тепер Людина знає, що не можна обмежу­вати жодну сторону Буття. Розвиваючись, здобуваючи нові почут­тя, розумні істоти переходять у нові виміри існування, розширю­ють координати свого перебування, розсувають обрії бачення. І вони знають, що позаду і попереду тягнеться безмежна валка пере­селенців. Одні ще перебувають у долині, звідки не видно неосяж­ності небес, а інші — вже досягли таких вершин Знання і Могут­ності, про які навіть ми, що володіємо великою наукою, не маємо ніякого уявлення.

Ми тепер знаємо — і це підтверджує інформація, передана нам розумними істотами інших планет, — що Еволюція Землі або будь-якої іншої планети — це лише певний клас, якщо порівняти Безмежжя зі Школою. І так поступово цивілізації у важкій бо­ротьбі з неуцтвом пізнають себе і Природу, переходять з класу в клас, ступаючи гігантськими Щаблями Знання.

Еволюціонує все — від атома до людини. Ніщо не стоїть на місці. Бо зупинка — це смерть.

Таких вимірів-щаблів безліч. Саме в цьому — Безмежність, а не лише в сумі Сонць і Галактик, як думали наші предки колись. Безмежжя не тільки в кількості, а й в якості.

...Велика Єдність всього Буття — така думка є найбільшим досяг­ненням сучасної науки. Різні глибини Буття, різні цивілізації чи еволюції в різних координатах не відокремлені від нас, а зв’язані тісними причинними нитями. Ми виходимо з попереднього, ниж­чого стану, переходимо у вищий, як риба в земноводну тварину, як земноводна в ящера і так далі. А за нами і перед нами — не­скінченний потік Братів — розумних і ще не розумних істот. Кінця нема цьому шляху — шляху великого сходження до Істини…/Діти Безмежжя/

 

 

3).У романі-феєрії „Камертон Дажбога” сформульовано

„закон квітки, при здійсненні якого звір сублімується в квітку, тобто — стає високодуховною Люди­ною.

— Який же це закон?

— Закон всевіддавання. Закон краси. Закон мовчання. Закон всеохопності. Закон жертовності. Закон любові. Закон довер­шеності”.

 

 

— Людино, чого тобі треба?

Усе в тебе є… усе в тебе є…

І море широке, і сонце у небі,

І зорі — багатство твоє. (Камертон Дажбога)

 

 

4).Трансформація Людини. Гусениця, що повзає, що зайнята лише тим, як наїстися та вберегтися від ворогів – така гусениця не бачить у собі нічого спільного з прекрасним метеликом, що літає в небі. Уже будучи коконом, гусінь може запитати себе : Хто я насправді? Яка я насправді? Де межа моїх перетворень? - вона відчуває, що відбуваються якісь зміни, але „Якщо форма-кокон переконає метелика, що її треба "зберегти", то метелик не з'явиться на світ, а задихнеться в само створеній тюрмі”.

 

У фантастичному романі „Стріла Часу”на планеті ОсяйнійЛюди здійснили Велику Революцію - досягли автотрофності - перейшли на нову енергетичну систему харчування.

      — Сто тисяч років тому біля невеликої голубої зірки, ім’я якої, за вашими поняттями, означатиме Великий Покровитель, на планеті Осяйній у житті людської раси почався історичний період. Збереглися записи того часу, визначні пам’ятники культури, руїни будівель. Швидко минув період перших примітивних машин, які працювали з допомогою водяної пари або згоряння органічного пального. Та ось наступила ера електрики і атомного ядра. Соціальний хаос минав, сила і розум примусили деякі авантюристичні групи відмовитися від політики розколу і ненависті. Всі сили були кинуті на подолання природи, на вивчення Космосу. Наступила ера Великого Достатку.

      Ми знайшли багато сусідніх цивілізацій в недалеких системах, поєднали з ними свої сили і можливості, сягнувши швидкісними кораблями навіть до інших галактик. Але разом з достатком прийшла і невідома нашим предкам небезпека. Вона зветься перенасиченням. Ви, певне, не розумієте, про що я кажу? Поясню якомога простіше…

      Всяку посудину не можна наповнювати безкінечно. Людина теж до певної міри посудина. Вона головна вітка еволюційного розвитку тваринного світу. Але кожна вітка має свій закономірний кінець. Ви знаєте про біологічні тупики? Вони свідчать про зашкарублість матерії. Людина в будь-якому світі обов’язково прийде до біологічного тупика, як і всі її нерозумні предки і родичі. Ви дивуєтесь? Все дуже просто… Людина одержує від предків важкий і примітивний травний апарат, який відбирає в неї майже всю енергію думки і діяльності. З одного боку витрата енергії на здобуття їжі, з другого боку — витрата енергії на засвоєння тієї їжі. Доки триває такий стан речей, людина лишатиметься на певному обмеженому рівні розвитку, дуже повільно посуватиметься вперед і, зрештою, дійде до інтелектуальної кризи.

      Так сталося у нас, на планеті Осяйній. Мозок — біологічна основа інтелекту — розвивався повільніше, ніж Знання. А потік Науки зростав так бурхливо, що став привілеєм десятків людей. Більшість уже була неспроможною сприймати неймовірні досягнення Розуму. Наступило велике протиріччя — протиріччя між бажанням і можливістю.

      І тоді була здійснена найбільша революція — революція духу і тіла. її ініціатором був великий учений Вогняний Смерч. Правда, дивне ім’я? Воно, між іншим, дуже пасувало до всієї його діяльності. Отже, він розпочав нечувану дискусію з участю всього населення планети. Це була дискусія про смисл подальшого буття Людини, про шляхи її розвитку. Вогняний Смерч висунув свій радикальний проект, в передмові до якого було коротко і ясно сказано:

      “Людина в такому вигляді, як тепер, вичерпала себе. Всяка еволюційна лінія має логічний кінець, бо органічна матерія може бути пластичною тільки до певної міри. Задовольнятися лише достатком, тягти в Космос спадщину від тварин — грубу, біологічну машину живлення — безглуздя.Гряде Велика Революція. Якщо ми знехтуємо її — постане реальна небезпека виродження інтелекту. Але, на щастя, людина має Розум, здатний усвідомлювати будь-яку небезпеку і втручатися в хід природних, одвічних процесів. Революційна перебудова людини необхідна. Вона складається з кількох пунктів. Перехід на нову енергетичну систему харчування, переселення в Космос і, головне, необмежений розвиток кожного індивідуума, як єдиного, активного носія проявлень навколишнього світу”.

      Проект Вогняного Смерча передбачав кілька етапів переходу на новий спосіб живлення. Перший — засвоєння органічних речовин через легені, прямо з повітря. Це мало спростити травний апарат і посилити функції мозку, з допомогою якого потім можна було б свідомо регулювати діяльність будь-якої частини організму. Після цього проектувалися ще два етапи, на останньому з яких людина могла позбутися сну. В останні тисячоліття наша раса цього досягла.

      Більшість підтримала Велику Революцію. Упродовж ста поколінь цей сміливий задум було повністю здійснено.Людина стала жити на іншій енергетичній основі. Разом з тим прийшло довголіття, розширилися можливості і запити мозку, розуму. Ідеї Вогняного Смерча торжествували. Але сам він не дожив до тих днів. Людство переселилося в простір, поступово забудувавши його великою кількістю гігантських штучних планет. Людина одержала повну свободу діяльності і розвитку. І тоді почався неймовірно бурхливий розвиток Знання. /Стріла Часу/

 

Розповідь вчителя фізики /роман-феєрія ”Зоряний Корсар”/ :

 

Одного разу сталося дивне. З протилежної стіни виникла постать людини. Це був високий літній чоловік у халаті. Ясні тривожні очі, синє волосся. Він усміхнувся мені, зробив знак мовчати. Підійшов до дверей, прислухався. Потім повернувся до мене, привітно кивнув:

 

— Познайомимося, — сказав, сідаючи поруч. — Я Аерас, учитель, фізик. А ти?

 

Що зі мною? Галюцинація? Привиди в моїй палаті? Вони виходять із стінки, розмовляють. Отже, я справді психічно хворий?

 

— Облиш пусті думки, — лагідно сказав дивний гість. — Я не привид. Помацай. У мене така шкіра, як і в тебе. Навіть халат такий, тільки давніший.

 

Я несміливо торкнувся його руки. Вона була кістлява й гаряча. Я чув подих, бачив, як на скроні людини пульсувала жилка. Містичний жах розвіявся. Я полегшено зітхнув. Кивнув на стіну, запитливо глянув на незнайомого:

 

— Як же ти?

 

— Що?

 

— Там є отвір?

 

— Нема.

 

— Хто ж допоміг тобі пройти?

 

— Я вмію проникати крізь тверде.

 

— Це неможливо

 

— Про це посперечаємось пізніше, — сказав Аерас. — Прийми факт, теорія — потім!

Вложение: 3975795_transformacya_lyudini.doc

Я всего лишь ученица в этом мире.