Кажуть, що коли любити Україну, то вона може заступити собою цілий світ.. і сама стане тобі цілим світом…
Може.. може й так. У цьому світі, що зоветься Україною, є люди-міфи.. люди-генії, котрі вже, напевно, увійшли в архетип нашого буття.. я кажу зараз про двох – Івана Миколайчука та Ліну Костенко..
Але їх, велетнів та лицарів, більше у нас.. у тому вимірі історії та буття, що називаєм Україною

Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.