любі мої дітлахи.... от чому зараз в самий розпач зими шось усе так запльовує і пригнічує тих, хто є найспрвжнішими в цьому візерунковому вимірі? ото якого патичка усе таке одразу неочікуванодибільним стає? ніби як хтось газів напустив із малиновим запахом і у всіх затьмарення реальності? і всі стають одразу такими домашніми і своїми саме в той час, коли байдуже на формальності і ти починаєш називати всіх "коханими сучгами" і ви смієтсь до істерик і конвульсій у пузикові, ви біжите п'яні по вулиці і кричите від серцевого болю, ви мрієте про божевілля в голові під назвою весна, ви спустошені ззовні і всередині і плачете, страждаючи від власної егоценричності і невимовної краси ваших загальнозібраних прозорих страждань... і ніхто не знає в який момент ми правжні...
як же я люблю вас, мої друзі...