Героїня вірша Олександра Пушкіна «Я помню чудное мгновенье…» померла 27 травня 1879 р. у 79 років.
Анна Марія Полторацька (за першим чоловіком Керн, за другим Виноградська) народилася 22 лютого 1800 року в Лубнах – козацький нащадок, онука видатного українського співака Марка Полторацького. Її батько – Петро Полторацький у молодості перебував на дипломатичній службі в Швеції; згодом підпоручик у відставці був предводителем Лубенського дворянства. Про своє дитинство українка писала: «Немовлям я переїхала в Лубни, де батько одержав маєток у 700 душ». Садиба у Лубнах розмістилася «у надзвичайно мальовничому місці, на схилі гори, що спускалася терасами до річки Сули, серед берестових, липових і дубових гаїв…». На думку Анни Петрівни, її батько «був вищим від усіх на голову і його всі поважали. Він своїм розумом і освіченістю зачаровував простодушних лубенців і здобув їхню любов». У їхньому будинку бували Новицькі, Кулябки, Кочубеї, інші нащадки стародавніх родів козацької старшини. Мати Анни – Катерина Вульф.
У Лубнах пройшли найщасливіші роки життя Анни: вона багато читала, прекрасно співала романси, потроху малювала й мріяла про кохання.
Дівчині йшов 16-ий, коли батько знайшов собі майбутнього зятя і привів у дім 52-річного генерала Єрмолая Керна.
/uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/Kern-300x340.jpg" target="_blank">http://uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/Kern-300x340.jpg 300w, http://uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/Kern-262x297.jpg 262w, http://uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/Kern-574x651.jpg 574w" width="617" />
Слухняна дочка підкорилася обставинам і 8 січня 1817 р. їх повінчали у Лубенському соборі.
З цього часу вона їздила з чоловіком гарнізонами, вислуховувала його солдафонські масні анекдоти, терпіла сцени ревнощів у виконанні чоловіка-дармовиса. Ревнощі ревнощами, а користуватися шармом дружини заради своєї кар’єри генерал вважав святою справою. Він навіть пишався, що його благовірною зацікавився сам цар-батюшка Олександр I, підкорювач жіночих сердець. Коли ж після «оглядин» від імені царя Єрмолаю Федоровичу передали 50 тисяч рублів, письменник В. Сисоєв писав: «звісно, цю милість заслужив не генерал Керн бравою виправкою на маневрах, а молода генеральша». Після народження дочки Катерини Олександр І став її хрещеним батьком.
З цього часу юна Керн стала дорожити спілкуванням із гідними людьми. Так у Києві вона подружилася з родиною Раєвських; у Дерпті її подругою стала дружина професора хірургії Мойєра (перше кохання і муза поета Жуковського). У 1819 р. в будинку своєї тітки Е. М. Олениної чула Крилова. Дев’ятнадцятилітньою Анна познайомилася з Олександром Пушкіним, але уваги на нього не звернула. Саме ця байдужість розпалила бажання у поета. Цікаво, що коханець А. Керн, поміщик О. Родзянко любив поезію Пушкіна і відкрив її вершини партнерці. Анна Петрівна прийшла в захват від поезії й зацікавилася її автором.
У двадцять п’ять доля знову їх звела. Вона насолоджувалася голосом поета, читанням поезій; він заслуховувався її піснями. У листі до П. Плетньова О. Пушкін просив: «Скажи старцу Козлову, что здесь есть одна прелесть, которая поет его «Ночь». Как жаль, что он ее не увидит, дай бог ему услышать!» О. Пушкін своєю поведінкою доводив, як він бажає близькості з Анною Петрівною. Вона ж залишалася ввічливою – і все. З цього часу почалося їхнє листування. Коли Анна Керн з дочками вирушали до Риги на відпочинок, Пушкін прийшов і приніс Анні Петрівні примірник «Євгена Онєгіна». Між нерозрізаними сторінками Керн знайшла аркуш поштового паперу з віршем «Я помню чудное мгновенье». Проте чоловіче бажання Пушкіна Керн тоді не вгамувала, бо була палко закохана у Олексія Вульфа.
У 1828 р. сестра Пушкіна Ольга виходила заміж за Миколу Павліщева. На роль посаджених батька та матері запросили Олександра Пушкіна та Анну Керн. Вони вдвох у кареті рушили на квартиру Дельвіга, яку приготували для молодят. На шляху до чужого весілля морозяного лютневого дня у старовинній кареті поет нарешті домігся свого. І одразу ж підкорений об’єкт став мисливцю огидним. Так, у лютому 1828 р. у листі до Сергія Соболевського Пушкін нарікав: «Безалаберный! Ты ничего не пишешь мне о 2100 р., мною тебе должных, а пишешь мне о M-me Kern, которую с помощию божией я на днях <уеб>.» У листі до Олексія Вульфа поет назвав А.Керн вавилонською блудницею і вже ніколи не відгукувався без «похабщини», хоч їхні відносини тривали до його одруження.
От уже й осінь життя настає, а вона кохання так і не зазнала. Так, нею захоплювалися Олександр І і Олександр Пушкін; Михайло Глинка та Дельвіг, але кохання не було… Анна Керн пішла від генерала, почала писати прецікаві мемуари й тішилася самотністю. Аж ось до неї завітав Сашко Марков-Виноградський, родич, адже їхнім прадідом був Федір Полторацький./uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/cholovik-300x284.jpg" target="_blank">http://uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/cholovik-300x284.jpg 300w, http://uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/cholovik-679x643.jpg 679w, http://uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/cholovik-262x248.jpg 262w, http://uahistory.com/wp-content/uploads/2016/05/cholovik-574x544.jpg 574w" width="700" />
16-літній курсант дивився на 36-річну Анну великими очима, червонів, затинався. З часом їй сподобалося як хлопчик обожнює, закохується і її серце втратило розмірений ритм. Формальний шлюб із генералом не завадив коханцям з’єднатися.
І от дивний момент. Дві вагітні жінки, мати Анна Керн вперше з радістю чекала дитину і її дочка Катерина очікувала маленьку від коханця Михайла Глинки. Вони отримали подарунок – романс Глинки на слова О. Пушкіна «Я помню чудное мгновенье». У 39 Анна вперше народила хлопчика і дала йому ім’я Олександр (на честь якого з трьох Олександрів?). Анна й Олександр не звертали уваги на оточення, просто тішилися життям. Коли ж Анна Керн овдовіла, вони зважилися на шлюб. Вона втрачала солідну пожиттєву пенсію, але це не лякало її; не лякала й 20-річна різниця у віці. Вони обвінчалися, переїхали до Сосниці й жили коханням. Нарешті вона спекалася ненависного прізвища, підписувалася завжди «Виноградська»! Анна заробляла перекладами Жорж Санд; чоловікові часом таланило виграти в карти.
Анні Петрівні було сімдесят… Домашній концерт для іменинниці почався романсом Глинки «Я помню чудное мгновение». Вона розплакалася й вимовила: «Який безжальний час! Що він з нами робить?!» Та 50-річний Олександр опустився на коліна й сказав: «Заспокойтеся, дорога! Ніщо не може зрівнятися з моїм коханням до Вас».
Більше сорока років вони жили довго й щасливо, потім він пішов (заїв рак шлунку), через чотири місяці не стало «генія чистої краси».