Кожної миті, кожної секунди починають ринути все нові і нові думки…З яких кутиків душі вони ринуть, долинаються, і взагалі , яким чином так впливають на свідомість, чому?
Я цілком розумію, що комусь читаючи це, не спаде ні найменшої краплинки почуттів, співчуття, адже навряд чи хтось, побачить в них щось незвичне, слова, лише слова…проте, це слова людини, яка пише із тягарем на серці, загубленими слізьми, а також, що найгірше, заплутаною душею…Як це сталось…Питання, поки що нерозгадане для мене.
Раніше, для щастя на душі, вистачало купання грайливих пташок посеред сірої буденності, вони прикрашали життя, а натомість уява грала з ними, вигадуючи все нові і нові пригод, цих дивних, та як на мене цілком загадкових створінь…
І знову плутанина, абзаци без змісту…Душа втрачена?
Чи це лише випадковий знак питання…
Для того щоб зрозуміти світ, потрібно просто сприйняти суть найменшої його піщинки, а вже від неї можна відтворювати все нові і нові СВІТИ…безмежні та прекрасні….Для мене ж він став, занадто складним…а все через найвище та найсвітліше почуття, яке можна тільки уявити, яке змушує сотні безневинних сердець просто гинути, або ж розквітати (для мене це стало утопією).Тактак, це саме кохання, та його зрадливі та оманливі пута.

Проте я існую…Хіба може людинка яка має намальованого баранця, та крихту мрій, не існувати….а це вже щось…