Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/jean-christophe-grange-le-passager.html