Від новел цього автора у мене раніше завжди починало боліти-стискатися серце - такими пронизливими почуттями вони сповнені. Думала: то тому, що була юною й усі кохання-страждання тоді сприймалися гостріше. Тож, беручись за читання роману "Нетерпіння серця", чогось була впевнена, що, навіть попри назву, моє серце залишиться спокійним.

Я помилилася. Чи то особливість мого сприйняття така, чи - пера Цвайга, але все написане, як і раніше, я переживала глибоко і по-справжньому.

У романі говориться про співчуття. Автор вустами одного з героїв навіть визначає два види співчуття, розмежовуючи їх на, грубо кажучи, корисне й не дуже. Останнє і є нетерпінням серця, здатним робити людей нещасними. Але, як на мене, не той, хто співчуває, несе відповідальність за те, як його вчинки, думки та емоції сприймаються, а той, кому співчувають. Бо ж сприймаючи бажане за дійсне й вимагаючи від оточуючих і світу реалізації оцього бажаного лише тому, що ти - той, кому співчувають, а не навпаки, то трошки егоїстично. Чи ні?

Втім, я занадто спрощено розмірковую над занадто складними матеріями. Певно, тому, що не здатна зрозуміти до кінця ні одну, ні іншу сторону співчуття (тут можна звинувачувати мене в черствості))) Штефану Цвайгу було близьким і тому зрозумілим те, про що він писав, бо ж йому довелося побувати по обидва боки барикад. Тому описане в романі йому так боліло, що цей біль передався й моєму серцю - терпляче воно чи ні, не скажу, але те, що досі не зачерствіло, якщо, як і раніше, щемить від творів цього автора, сумніву не викликає...

***

В самом худшем, что случается на свете, повинны не зло и жестокость, а почти всегда лишь слабость.

Никакая вина не может быть предана забвению, пока о ней помнит совесть.

Ведь чтобы мы ни делали, нами чаще всего руководит именнотщеславие, и слабые натуры почти никогда не могут устоять перед искушением сделать что-то такое, что со стороны выглядит как проявление силы, мужества и решительности.

... важно не то, как берутся за дело — смело или робко, — а то, чем все это кончается.

Несчастье делает человека легко ранимым, а непрерывное страдание мешает ему быть справедливым.

Сострадание — хорошо. Но есть два рода сострадания. Одно — малодушное и сентиментальное, оно, в сущности, не что иное, как нетерпение сердца, спешащего поскорее избавиться от тягостногоощущения при виде чужого несчастья; это не сострадание, а лишь инстинктивное желание оградить свой покой от страданий ближнего. Но есть и другое сострадание — истинное, которое требует действий, а не сантиментов, оно знает, чего хочет, и полно решимости, страдая и сострадая, сделать все, что в человеческих силах и даже свыше их. Если ты готов идти до конца, до самого горького конца, если запасешься великим терпением, — лишь тогда ты сумеешь действительно помочь людям. Только тогда, когда принесешь в жертву самого себя, только тогда.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/stefan-zweig-ungeduld-des-herzens.html