Давно мені не траплялося в українській літературі, зокрема, в сучасній, книг із особливою, глибокою філософією. (Якщо я щось подібне пропустила, буду вдячна за підказки.))) У "Писареві..." така філософія - це й ідея, і сюжет, і герої, і їхні вчинки та думки, а особливо - відчуття й емоції. Якщо з книги хочеться виписувати цитати, якщо деякі з них збігаються із твоїм світоглядом, можна сказати, що читачеві, цебто мені, дуже пощастило.))

Щоправда, не з усіми постулатами (саме так чомусь сприймалися мною думки, викладені в повісті) я погодилася. З певними хотілося сперечатися, а з деякими - сперечатися до хрипу, наводячи багато прикладів для їх спростування й переконуючи, що насправді - все навпаки. От тільки чи не себе саму я переконувала? Бо тоді кого ж? Автора? Інших, невідомих мені, читачів? Але ж у кожного з нас - своє життя, свій життєвий, а головне - духовний (чи душевний?) досвід, відповідно до якого ми сприймаємо в тому числі й книги, тож переконувати інших - зайве. От і не буду))

Притулок - це таке місце, де люди, втративши все, навіть надії - всі, крім однієї: потрапити до цього дивного місця, - отримують можливість знайти себе. Не у реальному світі, не у фізичній іпостасі, не серед людей, а у власній душі. Можливості в усіх однакові, а от шлях-пошук кожен із героїв проходить свій. Так само, як і Писар Східних Воріт, котрому ще важче, адже він, на відміну від прибульців, зламаних зовнішнім, світом втратив щось своє, внутрішнє, надглибинне...

Дуже хочеться почати говорити цитатами з книги, але не буду. Один із висновків, які я зробила для себе, звучить якось так: не мета важлива, і не результат, а те, яким шляхом ти до цього йдеш і як ти свій шлях проходиш.
Щодо мене, то я - на середині шляху розуміння філософії Галини Пагутяк, який продовжу читанням "Писаря Західних Воріт Притулку".