Десь-колись... І ніде-ніколи... але існує. Вона - "чорна хвиля". Її завдання, її місія, призначення - чекати.  Я не знаю чи вона одна на всіх? Чи для кожного - своя? Але решту знаю напевно. Коли ти, несподівано чи очікувано, відчуєш як слабнуть м'язи твого духу, - чекай. Вона чигала. І вона прийде. Саме тоді, коли тобі нема за що вхопитися. За що? За руку того, хто любить тебе. Чи вистачить цій руці того, що вона - "любляча" рука. Ні. На жаль. Не вистачить. Бо потрібен зворотній зв'язок. Сенс якого - ти сам маєш любити цю руку. Тоді це рукостискання витримає чорну хвилю. Інакше - покладайся, сіромахо, лише на себе...

Вона забрала усіх моїх друзів. І не лише їх. Її сліди на порожньому піску я навчився розрізняти, приглядаючись до місць, звідки вона злизала когось наступного. Я, начебто відчуваю її наближення. І начебто готовий. До всього. Але рано, чи пізно настане момент, коли вона захопить мене зненацька. І тоді... Хтозна, що буде тоді. Але руки немає. І, боюсь, не буде.