Нєрвішкі шалят... Досі не збагну - навіщо мені "увесь оцей джаз". Чогось сумно. Годинами. Відчуття: наче тебе везуть швидкісним автобаном у якесь "світле майбутнє", минаючи роздоріжжя, з якого у невідь-куди побігла стороною, виблискуючи багном, стежка твого "темного щастя". Цього достатньо щоб зрозуміти - оте "світле" - не твоє. Але на автобані рідко бувають з'їзди на другорядні дороги. Коли наступний? І чи не виявиться він лише розв'язкою, покрутившись по якій можна вискочити тільки на інший автобан... Чужий автобан.
Багато слів на підтримку. "Давай!" "Вже добре, а решта - прийде з досвідом..." "Я з тобою..." "Можеш розраховувати..." "Тримаю кулаки...". Зігрівають. Звісно зігрівають! Але... достоту як у Горіна:

 - я люблю тебя, Карл!..
 - не то, Марта, не то!...

І жодна не вигукне " вони підклали вогкий порох!"
Можливо врешті переконаєшся, старий прутню, що жоден з тебе барон. А просто герр Мюллер. Шанована людина. Корисний член суспільства. Достатньо доброчесний та лицемірний, щоб за твою пам'ять кілька разів випили. А отже - починай розводити квіти чи якусь городину і вчися знаходити в цьому втіху.

Настрій у цю мить  - графіня ізмєнівшимся ліцом бєжит пруду тчк
В навушниках лабає - ГАЙДАМАКИ "Немає хліба - співай"