Ніколи не підколюй навмання! Це пастка, розставлена собі самому. Банальний і неоковирний жарт про залицяння одного популярного чувачка до одного милого і з біса розумного дівчиська: То він вже два роки тебе спокушає?! А ти? Футболиш? А він? Далі своє гне? Нє то таки певно справжня любов! :) - обернувся в результаті надрізом шкірки на власних виразках. Бо миле і з біса розумне відповіло: "Це не любов! Це чарівна сила слова "ні!"
І байдуже чи то вона сама видряпалася на вершини афористичності, чи десь собі вподобала та й поцупила формулюваннячко. Наступні кілька днів думки про силу "ні!" і просто про силу слова невідступно трюхикали за мною.

Аж тут dottore підкинула текстик, який і їй в свою чергу підкинули. І хороший був текст. А місце де клубок звично зітхнувши, поліз у горло наводжу повністю:

"Она не любит мужа, но его дом - все еще ее дом. И она уже сожалеет о случившемся.

Так что с этой сраной человеческой натурой, в чем подвох? Пока вы легки друг с другом, и смерть одного едва ли надолго огорчит другого, счастливей вашей пары на свете не найдешь. Но, едва ты убедишься, что без этого человека жить не можешь, как он уже и вправду не дает тебе жить. Я шпыняю ее, ловлю на слове - будто воровку на кармане, - картинно дуюсь, деланно бешусь... Ей же внезапно "приедается" секс, в голосе позванивает издевочка, она все чаще поступает назло мне, наперекор мне, и в конце концов наша жизнь становится невыносимой. При этом мы любим, действительно любим друг друга... Но - взаимное презрение, но - эпизодическая и преходящая пока, но всамделишная, - ненависть... Война, вечная мировая война между мужчиной и женщиной, человеком и человеком, глобальная и безысходная война, в которой первыми погибают самые светлые, легкие чувства, где умирает смех, где юмор катается по изрытой обидами и оскорблениями земле с почерневшим от удушья лицом, где уже ничто не твердо и не свято, все знамена повержены, затоптаны в дерьмо и забрызганы выбитыми мозгами, и мир вокруг злораден и зловещ, будто осиновая роща, где на каждом суку - по Иуде с высунутым языком... Лиловая тьма, горчичный туман, чавканье грязи, спермы, крови, и утра ждешь, как удара в спину, и не веришь, и засыпаешь, обессиленный, а под пожелтевшими вонючими простынями бродит, переваливается, дышит ядовитым паром тяжелая, гулкая, молчаливая ртуть - Любовь... Страсть... И сбежал бы, да некуда - из любого горящего окна тебе в лицо захохочет пулемет, и похоть тлеет во тьме, словно незатушенная сигарета, и тьма не объемлет ее..."

Кого чіпає - читайте http://www.anekdot.ru/an/an0004/h000421.html

В колонках играет - Saint Preux, Apres Demain

Потепліло швидко як і завжди, коли пізня весна. Спочатку за вікном заверещали шпаки та інша дзьобата фігня, а потім озвався телехвін. На дисплейчику світилося:  "мотошкола". Вже добре знайома тітонька з того боку повідомила, що про мене, непересічного, не забули і радо бачитимуть знову (рік по тому, як записався) в лавах курсантів. Сміючись сам із себе, поїхав таки на  "загальні збори".  Слово тримав  Олег,  головна у школі особа, він  же  інструктор,  він  же  майстер-мотогонщик:  нарешті  поневіряння  по службових  кабінетах  завершилися  згодою  видати йому ліцензію на ведення навчання і тепер все буде чотко!...  Чим далі слухав тим сильніше відчував, що чотко не буде. І сповнені мелодраматизму (того особливого, спортивного) запевнення Олега, що недовчених він на вулицю не випустить, тішили. Не тішила перспектива знову збирати купу довідок та ксерокопій, здавати "внутрішній" іспит, потім ще один - у ДАІ і то без гарантії - 2 помилки в ПДР - і в аут! :(
Дивився я на юні обличя довкола (перців мого приблизно віку було один чи два :) ) і розумів - чесний шлях - то не на мої нерви. Отже залишається нечесний. Швиденько актуалізував інфу про доброго чоловіка В., який допоміг вже купі знайомих сісти за кермо (переважно чотирилапої техніки) і виходжу на зв'язок: виявляється, що можна і гроші не захмарні (принаймні для мене), але легше здати на легковика і додати туди "А" ніж окремо на мотоцик ("с етім - в мотошколу..."). Домовилися. Най буде ще й "В" - кишеню не тягне. А що за кермо (тягача з напівпричепом :) ) не сідав уже 18 років (God!..) то попросив приятеля. І він бідолаха, тихо сивіючи годину терпів доки я мучив його легкову (педалів не чую і гаплик) недавно куплену на кредит  "ласточку". А що ж з мотоцикльом? - спитаєте ви. Боронь Боже - навіть у думках не було обмежитися купівлею прав. Вирішив, що таки навчуся їздити, перш ніж купувати бодай щось. Сплатив у мотошколі всьо, що належить і ось цей день настав....
читати далі

Великдень. Цього року - нівроку. Вдалий. Менше маркотних справ. Трохи більше часу на роздуми. На зачинення дверей не стачало сил. Спробував зачерпнути "у своїх". Побути серед таких же. Хоч у чомусь. Можливо (най)головнішому. Чекав, що емоційне переживання євангелійної версії події двотисячолітньої давності перетвориться у поштовх і знищить усілякі "фантомні болі", "фантомні жалі" та інший спадок по... Не сталося. Бо не ліки. В голову настирливо лізла усіляка прутнява всячина - про "Є. від Юди" розпропаговане америкосами...




І то сказати - версія, що Іскаріот виконував "спецзавдання" сама зависає у повітрі щойно подумаєш над тим, що Ісус мав повну інформацію про прийдешність. То чому б не підготувати до цього найменш емоційного (з вухорубом Петром не порівняти) і найбільш прагматичного з адептів. І фраза кинута Спасителем на Т.вечері, коли Юда припустив, що це він кандидат на зрадника: "Ти сам сказав..." - виглядає як наївна конспірація двох змовників. Хто-зна: а ну як Іскаріот просто переоцінив власні сили і коли усвідомив у яку халепу встряг з ортодоксами та їх срібляниками - просто збожеволів (з Божої волі) - і його самогубство не було йому важким.

Настроение сейчас - post...
В колонках играет - INXS, Devils Party

Починається останній тиждень перед Великоднем. Хочеться бути чемним. Та чи зможеться?... :)

 

 

 

 

 

Після того, як купив собі яппонську цифірь подумалося, що фотоальбом у щоденнику - не безрозмірний. Та й чимало є такого, що тут не пасує, а десь на фотосайті - цілком. Адже цифровка у руках чайника - страшна річ!!! :) Почати вирішив з того, що найлегше - російських фотосайтів, а саме http://www.photosight.ru/ де поміщатиму фотки на сторінці http://saint-preux.photosight.ru  а далі побачу. Так що ласкаво просимо - заглядайте. Сподіваюся вже невдовзі нудно там не буде :)

А ще львів'янам та любителям Львова рекомендую піти сюди 


На душі - норма
У вухах бринить:  - Vanilla Ninja, Sugar & Honey

Прощавай. Ти була жорстокою до багатьох  людей. Принаймні цього року. Людей невинних. Переважно невинних. Як ті в Олександрії чи Алчевську. Винних дістати тобі було важче. Винні знемагали від задухи, впрівали у "борьбє за ето" чи то пак за манда-ти. Давали зігрітися й іншим: кому прапорець партійний в руки - помахати на морозі; кому - конвертик "на хліб з маслом" за роботу у штабах та на місцях. Зимо, ти скінчилася разом з цими "щурячими перегонами". Так наче тобі було цікаво, чим закінчиться. Ну закінчилось. Ті, кому було тепло, не помітили тебе, не помітять і весну - у них нова спека - передєрібан, повернення інвестованого у симпатії електорату. Тобто тих невинних, яких ти діставала, зимо. І які попрощаються з тобою без жалю.
А я жалкуватиму. Бо ти була доброю до мене, зимо... Не те, що мені було аж так тепло і затишно. Але мені був у кайф і холод, і пронизливий вітер, і всі інші твої прикметні риси, які так ефективнго стимулювали мене до руху, до життя, до боротьби - із самим собою, насамперед. І мені шкода, що ти йдеш. Залишаючи мене цій млосній, авітамінозній суці - улюблениці "паетів" а надто "паетесс".

Настрій - Нудить від весняного пожвавлення на вулицях
У вухах лабає - Lady Punk, "Na co komu dzis"

„... Не думай про померлих, дай спокій тим, що відійшли. Їм хотілося б, щоб ти згадував їхні обличчя, слова – завдяки твоїм спогадам вони можуть існувати знову. Вони без угаву шепочуть з-за савану смерті, приглушуючи спогадами твій власний внутрішній голос. Будь обережним, це можуть бути справжні дибуки, вампіри, які відбирають тобі життя, аби жити твоїм часом. Вони відбирають не для них створений час. Вони вже померли. Вони годуються часом, скупо покришеним на години і дні для нас, живих, вони, котрі перебувають у вічності...”

Мануела Гретковська „Метафізичне кабаре”

Вискочив з промерзлої "трійки" на розвороті біля "Супутника". Ковзанка під ногами дратувала. Доводила до німого й тупого відчаю, заважаючи думати, вимагаючи уваги. А хотілося дивитися не під вичовгані і порепані шкари а в небо. Воно було адекватнішим меті. Воно було сірезним і низьким, але нерівномірно - з якимись білими натяками на розриви у хмарах і далі - помережане темно-сивими, вагітними снігом клаптями. Цілком жалобне небо. Під яким дуже доречно простувати на відвідини мертвого друга....
Чому кажу, що погода була адекватніша – бо у перші відвідини того, що ліг найдалі, стояв погідний літній день. І того дня свіжий прохолодний ранок за трохи більше години, поки чимчикував дивлячись у скоцюрблену спину його батька  перетворився у задушливе бензиново-смітникове жахіття, а коли вже запхалися у електрочортопхайку №3 – то саме був момент зімліти. Бо не дихати ж цією дикою сумішшю тілесних випарів, перегару, відрижок. І коли трамвай відкрив на кінцевій свої мокрі від спітнілих спин „гармошкі” – саме час був вдячно помолитися, що дожив. Але його старий якось... ні не енергійно, а радше істерично-квапливо летів далі, мало не бігцем (можливо просто тому, що знав скільки доведеться йти)...

Дивні діла твої... DESTINY!

Це відклалося вже десь у підсвідомості і, не виключаю, крадькома керує моїми вчинками. Кількох разів, коли на цю закономірність звернув увагу (скільки разів прогавив - лихий його зна), вистачило, щоб почати несвідомо (на усвідомлення залежності теж пішов час) провокувати її. Мдя-а, щось туманно виходить. Тоді до суті: коли живеш без виразних домінант чи акцентів (можливо не надто адекватні слова, але зараз нічого кращого на думку не спадає) то й особливих пропозицій доля не підносить. І навпаки: щойно ти рішуче скажеш собі - досить киснути скурвийсину ! Всьо для фронта і пабєди! - та ще й чітко вкажеш місцезнаходження "фронта" і параметри "пабєди" як хтось-десь-там-високо (просто-таки бачу цю глузливу посмішку) вирішує: а підкинемо-но ми тобі, голубе, ситуацію вибору... Або й цілий калейдоскоп можливостей. Будете сміятися, але це стосується не лише побуту чи роботи - але й особистого життя. Тільки но скажеш собі - досить гробити літа немолодії на цю безглузду лялю чи кралю, як з боку лялі чи кралі тобі відвантажують такі аванси, що страх бере (ну перегинаю трошки, ясна річ, в цілях самореклами).
Але те що відбувається зараз це просто... Не встиг оголосити "останнє полювання" (див.Vanitas vanitatum II) і підійти до межі зневіри, як запропонували такий сценарій цієї гонитви, що вже й не знаю чи вийду живий. Все дуже "па-взросламу". Як у кіно. Щось мене порвало як хом'яка... Треба з цим усим переспати. Всеодно відповідь маю дати завтра.


На душі зара - ?????????????
В дебільнику лабає - Therion, Typhon

Нєрвішкі шалят... Досі не збагну - навіщо мені "увесь оцей джаз". Чогось сумно. Годинами. Відчуття: наче тебе везуть швидкісним автобаном у якесь "світле майбутнє", минаючи роздоріжжя, з якого у невідь-куди побігла стороною, виблискуючи багном, стежка твого "темного щастя". Цього достатньо щоб зрозуміти - оте "світле" - не твоє. Але на автобані рідко бувають з'їзди на другорядні дороги. Коли наступний? І чи не виявиться він лише розв'язкою, покрутившись по якій можна вискочити тільки на інший автобан... Чужий автобан.
Багато слів на підтримку. "Давай!" "Вже добре, а решта - прийде з досвідом..." "Я з тобою..." "Можеш розраховувати..." "Тримаю кулаки...". Зігрівають. Звісно зігрівають! Але... достоту як у Горіна:

 - я люблю тебя, Карл!..
 - не то, Марта, не то!...

І жодна не вигукне " вони підклали вогкий порох!"
Можливо врешті переконаєшся, старий прутню, що жоден з тебе барон. А просто герр Мюллер. Шанована людина. Корисний член суспільства. Достатньо доброчесний та лицемірний, щоб за твою пам'ять кілька разів випили. А отже - починай розводити квіти чи якусь городину і вчися знаходити в цьому втіху.

Настрій у цю мить  - графіня ізмєнівшимся ліцом бєжит пруду тчк
В навушниках лабає - ГАЙДАМАКИ "Немає хліба - співай"

В колонках играет - Агата Крісті "Звєздочот"

ЯНе тільки вірю. Знаю. Всі ви, що пішли, кожен - у свій час (бо не мені судити, що трапилося до часу)стали моїми ангелами-охоронцями. Інколи стає страшно, зимно, сумно і клубком у горлі звивається розпач. Це значить, що нікого з вас поруч немає. Але таке буває вкрай рідко. І так само рідко, майже ніколи, мені спадає на думку звертатися до вас. Найчастіше - до того, чи радше тієї, яка найближче. І залишає найрідше. До тебе, моя ненароджена.Бо я й досі уявляю тебе дівчинкою. Інколи - немовлям. Частіше - дитиною років 3-х. Мені легко згадати твоє личко, якого не бачив жодного разу. Не вистачило мужності чи ще чогось. Матір жінки, у чиїй утробі ти померла, проказала тоді через силу, що схожа дитина на батька. І пізніше, коли розпатланий і п'яний, на колінах, у мокрій траві, я кричав у небо прокляття то вголос, то мовчки, а за спиною у сутінках вже годі було розрізнити маленький, обложений дерном горбочок, я ще не міг собі уявити твого личка. Тепер можу - ти мала б бути схожою на меншого. Тільки ще гарнішою, ніжнішою. Але з тими ж особливими темними очима, погляд яких так просто здатен настрахати і втішити.

В колонках играет - Bach, Suite no. 2 in b Minor - Polonaise

Сьогодні вперше у житті мав сісти на "диркалку", бо назвати іншим словом той мотоплуг, на якому вчать їздити у мотошколі, не випадає. Хоча знавці кажуть: хто навчився їздити на вбитому "совкоциклі", той харлея не боїться. І, таким чином, я перетворився б із "скамєйкєра", чи то пак байкера, який не має мотоцикла і не їздить у... "напів-скамєйкєра" :) . Та щойно глянув вранці у вікно і збагнув - не судилося. Сніжок ледь почався, але інструктор, який продер таки очі, повідомив, що доведеться чекати яснішої і сухішої погоди. Стало цікаво. Якщо вдасться виїздити необхідні години до серйозного снігу - є шанс здати на категорію вже на початку грудня. І чекати весни. І копичити грошенята, відмовляючи собі у всьому, і підшукувати варіант недобитого і недорогого першого коня, на якому б навчитися їздити і трохи відвести душу, доки не з'явиться можливість купити мотоцик своєї мрії. Він то і повезе мене колись "на волю, у пампаси", а згодом - і далі. Коли настане час.

Настроение сейчас - Вікендовий такий настрій   В колонках играет - Yngwie Malmsteen "As Above, So Below"