Экскурсии - Львовские легенды
Легенда о судейской ошибке, которая повлекла за собой ряд необъяснимых событий которые происходили в городской ратуше. Говорят, что эти события происходили лет 400 назад.
Нельзя осуждать невинных людей.Трускавец санатории
  В давние времена, лет четыреста назад, во львовской ратуши появился призрак. Приходил он в полночь в виде черного гроба, который летал в залах  и по лестницам, а луна разносили ее страшный стон. Никто не мог объяснить появление черной гроба, и вот один из лавникив, а так назывались в древнем Львове судьи, которые вели уголовные дела, разгадали тайну.

Однажды коллегия лавникив недостаточно тщательно рассмотрела судебное дело и осудила невиновного человека на казнь людей. Впоследствии нашли истинного виновника преступления, но было уже поздно - невинный пострадал. После этого у ратуши начала появляться черный гроб,  Санатории Трускавцакак грозная предостережение для ложных судей.

Экскурсии - Львовские легенды
В 1861 году был запущен в действие железнодорожный маршрут Львов-Перемышль. Он был первым в Галичине и в Украине в целом. И вот через несколько лет после этого события на львовских путях стали возникать загадочные и причудливые события.
Напуганное  начальство хотело всячески скрыть их, но про эти чудеса уже начали печатать Санатории Трускавца бульварные журналы.

На львовских путях появился некий загадочный поезд. Он с неслыханно скоростью неожиданно возникал в самых неожиданных местах и с сатанинскими шумом так же неожиданно исчезал в неизвестном направлении, однако, не вызывая никакого столкновения и никаких аварий.

Этот поезд было невозможно ни догнать, ни задержать. Трускавец санатории Железнодорожники были в ярости и отчаянии, потому что пассажиры, напуганные слухами, все меньше и меньше пользовались поездами. Мистический поезд однажды вечером появился и на львовском вокзале. Люди ждали поезд из Вены, который приходил с западного направления точно секунда в секунду. Уже было видно из окон веселые лица пассажиров, когда совершенно противоположной, восточного направления гигантская серая масса поезда-привидение, как сумасшедший вихрь, летела той же колеей навстречу Венскому  поезду.
Ужас охватил всех. Столкновение НЕ обойти!

Но бешеный поезд, вместо того, чтобы вдребезги разбить своего товарища мгновенным столкновением лоб в лоб, с молниеносной скоростью пролетает, как дымка, насквозь через все вагоны поезда Вена-Львов и исчезает во тьме. На перроне спокойно стоит невредимым пассажирский, и лишь очень напуганы застывшие лица пассажиров, возвращены в западном  направлении показывают, что что-то страшное и мистическое состоялось на львовском перроне. Трускавец санатории

Безумный поезд не очень часто, но еще несколько месяцев терроризировал железнодорожников и пассажиров разных поездов, а потом исчез так же бесследно, как и появился.

Экскурсии - Львовские легенды
Еще одна легенда начала ХХ века была связана с особняком на Погулянке. Около 1910 года молодой блестящий львовский адвокат влюбился в женщину, владелицу виллы "Пион" на Погулянке  и около двух лет,  жил с ней здесь. Санатории Трускавца
Известный психиатр, с которым дружил адвокат, заметил тяжелые расстройства в поведении своего коллеги. Тот, в свою очередь, пожаловался врачу на фатальную, почти патологическую сексуальную зависимость от этой женщины. На вид женщине было не больше тридцати лет.

Психиатр серьезно задумался над этим неординарным случаем и им овладели большое желание спасти товарища. Врач просмотрел все старые истории болезни и наконец, натолкнувшись на карту дамы с Погулянки, не поверил своим глазам: эта женщина с диагнозом психопатической склонности на сексуальной почве. Трускавец санатории Обращалась она к психопатологу 1875 года в возрасте 45 лет, значит, на тот момент ей было быть не меньше восьмидесяти.

У психиатра появилось неудержимое желание познакомиться с Сарой Брага, так называлась эта дама, предки которого были испанскими дворянами. И вот он увидел молодую, очень привлекательную женщину, которая совсем не пользовалась косметикой. В настоящее время адвокат умер от неизвестной болезни, а врач узнал, что Сара к нему имела еще шестерых мужчин, судьба которых была неизвестной.

Осознавая всю опасность задуманного, врач все-таки поселился на Погулянке в доме Сары. Неимоверных усилий стоило ему не поддаваться на соблазнительные прелести этой демонические женщины и ни разу в них дело не доходило до постели. И вот Сара, чувствуя свое бессилие, начала стареть, на ее молодом лице появились морщины, а на голове - серебряные волоса. Трускавец санатории

Не помогали ни мольбы, ни истерики - врач оставался несокрушимый. А тем временем он, однажды читая Библию, совершенно случайно наконец открыл тайну Сары в Книге Товита. Там говорилось о Саре с Мидии, которая имела семерых мужчин, которые потом были отданы демоном Асмодею.  Однажды вечером, когда они вместе сидели на диване в гостиной, врач прочитал ей это место из Ветхого Завета. Сара со страшным криком выбежала из комнаты. Когда психиатр выбежал за ней - увидел ее тело, распластанное на лестнице. Сара была уже мертвой.

Экскурсии - Львовские легенды
Когда-то на Клепарове (это там, где сейчас Львовская пивоварня и Музей пивоварения) стояла небольшая церковь, окружённая липами и клёнами. Трижды в день раздавался звон колоколов, созывая людей из близлежащих околиц…

В 1695 году татары в очередной раз собрались захватывать Львов… Тут-то и случилась беда. Одним воскресным утром, когда в церкви шла служба, орда ворвалась в храм.
Ничто не могло остановить татар - ни мольбы священника, ни плач детей, ни проклятья матерей:Санатории Трускавца они убивали, грабили…

В то самое время, когда в церкви бесчинствовали захватчики, вдруг налетел сильный шквал и начался  невероятный ливень. Небо озарилось молниями, раздался ужасный раскат грома, - и церковь вместе со всеми, кто в ней был, стала опускаться под землю. Бурные потоки воды залили пол и быстро поднимались вверх.

Очень скоро на месте, где была церковь, осталось только мутное озеро. Назвали его потом «Чёрный Дол».  С тех пор иногда из глубины озера можно было слышать плач и глухой звон колоколов.

Однажды в ночь на Ивана Купала проходил мимо озера юноша и увидел Трускавец санатори в свете луны посеребрённую верёвку, качающуюся на поверхности воды. Не задумываясь, юноша схватил её и стал подтягивать к себе. В тот же миг послышалось позвякивание колоколов и детский плач. А потом из глубины показался золотой крест, за ним золотой купол и поблёскивающие окна.

Юноша догадался, что это церковь, ушедшая под землю, и только просил Бога, чтобы хватило сил вытащить её. Уже первые петухи пропели, а он всё тянул за шнур. Постепенно рассветало, и силы покидали юношу. Никого не было, чтобы помочь. Только всё громче слышался плач и молитвенное пение.

Когда же пропели третьи петухи, верёвка вырвалась у него из рук, и мутная вода вновь поглотила церковь. Юноша на прощание перекрестился, а уходя слышал, как  у него за спиной тяжко стенали колокола и рыдали люди.

Экскурсии - Львовские легенды
Недалеко от Львова есть замечательный городок Жовква, основанный коронным гетманом Станиславом Жолкевским. В XVII столетии город был резиденцией польского короля Яна ІІІ Собеского. А в 1706-1707 во время Северной войны в Жовкве содержалась ставка Петра І. До сих пор стены древнего замка берегут историю и легенды города.
Центр Жовквы остался почти нетронутым.
В золотой урне под главным алтарем в крипте костела святого Лаврентия в Жовкве, за легендой, покоится голова коронного гетмана и великого канцлера, основателя города Станислава Жолкевского.Санатории Трускавца Почти два года вдова собирала деньги, чтобы выкупить голову своего любимого мужа у турок и похоронить ее по-христиански.

Даже как по тем временам союз Станислава Жолкевского и Регины Гербурт нельзя было назвать равным. И проблема не в большом разницы в возрасте (гетману было 42, когда он решил вступить в брак, а его избраннице - 23). Подбирая себе невесту, Станислав Жолкевский руководствовался чувствами, а не здравым расчетам, присущим той эпохе. Не тешила перспектива иметь за невестку представительницу неимущего рода Гербуртов и отца Жолкевского. Но вопреки всем протестам и неодобрения Станислав Жолкевский вскоре после смерти отца вступил в брак с Региной.

Уже очень скоро все, кто также не одобрял выбора Жолкевского, убедились в своей неправоте. Регина оказалась добропорядочной и благородной женой. Глубоко религиозная женщина жертвовала большие средства на удержание костелов и монастырей, заботилась о сиротах и вдовах. Цены Трускавец Она родила трех детей - дочерей Софию и Екатерину и сына Яна. Именно на наследника возлагались большие надежды.

Гетман был человеком военным, и подолгу дома засиживаться не привык. Много времени он проводил на поле боя, приобретая славу и деньги, а все свои чувства к жене высказывал в длинных и трогательных письмах.
Впрочем, на плече Регины Жолкевской, кроме воспитания детей и хранения домашнего очага, упало и другое бремя – строительство и развитие Жовквы, пока муж стоял на страже границ государства.

Счастливый брак продлился 30 лет. Когда на юге участились нападения турок и татар, неудовлетворенная шляхта начала роптать на гетмана, будто он плохо обороняет государственные границы. И снова 73-летний гетман начал готовиться к военному походу, лишенный королевской поддержки.

Трускавец санатории Под Цецорою войска гетмана испытали сокрушительного поражения. Станислав Жолкевский, для которого честь и долг были превыше всего, не оставил поля боя, чтобы спастись бегством. Гетман достал из ножен саблю и собственноручно убил коня. Переодевшись в простой солдатский мундир, Жолкевский с остатками своего войска принял последний бой.

После полной победы турки разыскали тело коронного гетмана, обезображенное страшными ранами, и отрезали ему главу. Ее с триумфом возили вражеским обозом как символ победы, и, в конце концов, султан приказал насадить ее на сваю перед султанским дворцом в Стамбуле.

Неутешительной в своем горе была гетманша Регина.Санатории Трускавца Того октябрьского дня она потеряла двух наиболее дорогих для нее людей - любимого мужа, обезглавленное обезображенное тело которого принесли на руках верные воины, и сына Яна, попавшего в мусульманский плен

Единственной целью в жизни Регины, единственным, что держало ее при жизни, было возвращение головы гетмана и погребение ее за христианским обычаем в семейной крипте в костеле святого Лаврентия и выкуп сына из плена.

Два миллиона золотых монет за голову своего заклятого врага возжелал султан. Несмотря на все имущество семьи для Регины сумма была слишком большой, ведь за такие деньги можно было выстроить несколько таких городов, как Жовква . Впрочем, навстречу безутешной вдове решил пойти король, помня все заслуги гетмана перед государством, он позволил открыть единственный на территории Украины монетный двор в Жовкве для чеканки монет из собранного серебра и золота.

В конце концов, Регина Жолкевская смогла вернуть не только голову мужа, а и выкупить из плена сына Яна. За легендой, главу гетмана похоронили в золотой урне, а вдова заказала богослужение каждую пятницу в костеле в честь мужа, во время которого выставляли покрытый белой парусиной и красным сукном катафалк и Трускавец санатории зажигали четыре свечки (две белых и две красных) как символ пролитой мученической крови.

Ян Жолкевский вскоре после возвращения из плена умер от болезней и полученных ран, а его мать Регина пережила сына лишь на год. Ее тело нашло вечный покой возле тела ее любимого мужа Станислава…

Интересно что такое «Высокий Замок» ? – Во Львове Вы об этом узнаете во время экскурсии по высокому замку! Цены Трускавец Высокий Замок – это название самой  высокой горы, которая расположена  во Львове.

Именно Высокомий замок  в XIII веке присмотрели галицкие князья для того, чтобы соорудить крепость. Свое название «Высокий Замок» получил в противоречие «Низкому Замку», который построили позже на ровном плато возле подножия горы. А в княжеские времена Высокий Замок назывался Княжеской горой.

С развитием огнестрельного оружия крепостные сооружения утратили свою оборонную функцию, поэтому в 1704г. крепость разрушили войска шведского короля Карла XII. Со временем  Трускавец санатории стены разрушенной крепости используют для строительства львовских дорог, а на склонах горы добывают песок и камень.

На самой вершине насыпи (413м. над уровнем моря) сегодня обустроена смотровая площадка.
Во время  экскурсии по Львову,  в маршрут которой обязательным объектом входит осмотр города Львов с высоты птичьего полета, Вам предстоит увидеть замечательные строения и улицы нашего города.  Не упустите возможность насладиться прелестной панорамой старо-древнего города на фоне его новых построек.

Ощущения невозможно передать словами. Поднимаясь крутым серпантином на самый верх, Вы открываете себе совершенно новое представление о Львове.

Пространство между Замковой горой и стоящей немного ниже Лысой горой засыпали и спланировали парк который сейчас называется «Высокий замок» . Он разграничен на две террасы – Верхнюю и Нижнюю. Трускавец санатории Над Южным склоном Нижней террасы обустроена еще одна смотровая  площадка с шикарным видом на центральную часть города Львов.

Вас порадует архитектура Площади Рынок, Доминиканского собора, несравненная красота Успенской церкви и Львовского оперного театра, и еще много неповторимого и незабываемого, на первый взгляд незаметного, но удивительно манящего своей красотой и роскошью.

    Еще Вы посетите церковь св. Николая, которую построили галицкие князья в XIII веке, которая служит образцом древне украинской архитектуры XIII столетия, а также храм св. Иоанна Крестителя, построенный князем Львом для своей жены Констанции, дочери угорского короля Белы IV на месте церкви монахов-василиан.  Санатории Трускавца

И это только та незначительная часть того, что хранит в себе древний Львов.

История еврейского Львова насчитывает много веков, экскурсия по Львову "Еврейское наследие во Львове" даст Вам возможность ознакомиться с этой историей. Экскурсия  длится четыре часа, но к каждому человеку у нас индивидуальный подход, продолжительность и маршрут экскурсии может изменятся.  А теперь мы Вам дадим возможность поверхностно ознакомиться  с информацией о еврейской культуре во Львове и ее историей.

Во  Львове евреи известны еще  с 1352 года. Именно тогда они поселились  у подножия Санатории Трускавца Высокого Замка  и образовали предместье. В будущем  оно разрослось и получило  название Краковского. Во второй  половине XIV века отдельная община образовалась в самом городе, внутри городских стен. А первое упоминание о городской еврейской общине датируется 1387г.

Во Львове у  городских евреев было право  жить только в пределах своего  квартала. Гетто имело две основные улицы – часть улицы Ивана Федорова и Староеврейской. С восточной стороны квартала границей была стена городского арсенала, южной границей  – городская стена, с запада граница отделялась стеной, которая ограждала квартал от улицы Скотской (современная Сербская), а с Севера еврейские дома прилегали к задним частям домов на улице Русской.  Таким образом еврейский квартал был полностью изолирован от других кварталов старого Львова.  На ночь  ворота в еврейский квартал закрывались со стороны города  изнутри.

    Цены Трускавец Название  «гетто» рождено в Венеции  – там так называли еврейский  участок. Со временем это название  разошлось по всей Европе. Гетто  существовало как город в городе, в котором действовали свои законы и правовые нормы, собственная администрация, суд, школа, баня. Жизнью общины руководил кагал. Высшей властью обладал бургомистр.

В 1550г. в еврейском квартале проживало 352 человека. Большое количество евреев прибыло во Львов после 1569 года с запада. Основой экономики еврейского квартала была торговля. В то время евреям также разрешалось заниматься ремеслами и финансами. Городские власти запрещали  селиться евреям вне еврейского квартала и ограничивали их торговлю в городе Львов. 

В 1656году король Ян II Казимир издал запрет сдавать евреям в аренду дома и лавки за пределами еврейского квартала. Но евреям удавалось обходить этот запрет – в 1738 году во Львове насчитывалась 71 лавка без права торговли, которые успешно торговали в городе.

Улица  Староеврейская раньше была разделена на три части, в 1871 году  получила название Векслерская, а в 1888 году ее переименовали в улицу Боимов. На углу современной улицы И.Федорова сохранились остатки колодца из которого брала воду вся еврейская община.

Дома были двух-трех этажными. Наиболее высокие, до пяти этажей дома появились в то время, когда возросло население и в еврейском квартале стало тесно. Это все приводило к пожарам и эпидемиям. Трускавец санатории Частыми были погромы, совершенные шляхтой, солдатами и студентами. (1572г., 1592г., 1613г., 1618г., 1638г., 1664г.).

Во второй половине XVII века многие жители еврейского квартала из-за перенаселенности стали переезжать в принадлежавшие польским аристократам города – Жовкву, Свирж, Бучач, Броды. Во второй половине XVII века городская община объединилась с предместной. Как и раньше евреи имели право жить только в пределах своего квартала. Это положение сохранялось до отмены запрета в 1868 году, когда богатые покинули гетто и в гетто остались бедняки.

Выдающимся памятником еврейского квартала была  синагога «Золотая роза» на улице И. Федорова. Она является уникальным памятником архитектуры. В 1941 году ее уничтожили, и осталась только одна стена. Ничего не осталось от Большой Синагоги, которая существовала еще с  XVI столетия.

В 1797 году  здание разобрали, а в 1799-1801гг. построили вновь. В 80-х годах XX столетия площадь расчистили и выложили кирпичами контуры стен древней синагоги. В настоящее время еврейская община во Львове пытается сделать все возможное для восстановления синагоги.

Во время   экскурсии , Вы увидите не только  остатки строения синагоги «Золотая Роза» (построена в стиле ренессанс в 1582г.), но и здания, которые занимали хедер, ритуальные бани, дома, которые когда-то принадлежали еврейским старейшинам. Еще увидите дом Трускавец санатории , где располагался склад цветных металлов Якуба Рохмиса, а также дом на улице Арсенальной, где когда-то находилась еврейская женская школа.

Также  Вы узнаете много интересного  и нового о еврейской культуре, жизни еврейского квартала, роли  евреев в формировании культуры  Львова.

Если  рассказывать о Львовских кофейнях  –  то же самое, что смотреть  цветные сны. Тот дух и та атмосфера, которая присутствовала в этих заведениях, еще много столетий будет вдохновлять поэтов, будоражить дух, навеивать сладкие мечты… Именно поэтому  экскурсия по кофейням Львова оставит самые ароматные воспоминания о Львове.
Цены Трускавец

Во время экскурсии по кофейням Львова или  точнее сказать, экскурсия о львовском кофе Вы не только узнаете много интересного, но и эта экскурсия станет приятным привалом если Вы устанете. Согласитесь, ведь приятно во время экскурсии отдохнуть за чашечкой кофе, и послушать интересный рассказ.
Кофе известен человеку давно. Об этом свидетельствуют множественные рассказы и легенды. Одна из них гласит, что кофе изобрел шейх-пустынник, который использовал кофейные плода для лечебных отваров.Трускавец санатории Эти напитки имели столь большой успех, что вскоре шейха огласили святым.

Очень трудно представить современных львовян без кофе. Если верить статистике – Одесса и Львов постоянно соревнуются по количеству выпитого ежедневно кофе. Ничего не зная наверняка о Одессе – во Львове почти все жители начинают свой день с филижанки этого ароматного напитка.

Первые кофейни появились во Львове еще 200 лет назад. Как и в людей, у них были свои судьбы, нравы и характер. Все зависело от хазяина и «кофейной» публики. Еще не мало важно было местонахождение кофейни. Санатории Трускавца

    Кофейни во Львове называют «кав’ярнями» или «кнайпами», а кофе – «кавою» или более ласково «кавусею». Сами помещения кофеен замечательно пропитаны многолетними ароматами божественного напитка и по-своему неповторимы. Там время останавливается. Даже очень торопливый горожанин всегда не упустит возможность отведать  безупречного Львовского кофе. 

   Во время экскурсии по кофейням Львова Вы узнаете истории самых популярных в начале XX столетия во Львове кофеен Львова:

    * «City» Legionow 11. Интересна тем, что там ежедневно выступала женская капелла.
    * «Centralna», pl.Halicki 7
    * «Elite», потом «Bellevue», Legionow 27
    * «Europejska», Czarneckiego 1
    * «Imperjal», Legionow 5Трускавец санатории
    * «Renesans», которая была известна как «Louvre»

Этот список можно продолжать до бесконечности, настолько богатый «кофейный» мир Львова. В современности выбор кофеен значительно больше, но не так много заведений, которым свойственна собственная оригинальность.

А так же  экскурсия кофейням Львова, даст Вам возможность научиться разбираться в львовских кофейнях, какие для приезжих, а какие для Львовян, и где готовят самый вкусный  кофе во Львове.

    Обязательно  найдите время насладиться львовским  кофе, помечтать в старинных кофейнях, забыть о ежедневной среде и полностью окунутся в мир древнего Львова, в его атмосферу и его жизнь.
Но не забывайте, что кофе  придется купить за свой счет.Цены Трускавец

Львов – не только один из самых больших городов Украины,. Город Львов не только уникально красивый город с множеством исторических, мемориальных, архитектурных и скульптурных реликвий, но и известный центр театрального и музыкального искусства. 

Всем известно, что Санатории Трускавца «визитной карточкой» Львова является Львовский оперный театр им. Соломии Крушельницкой.Трускавец санатории Продолжительность экскурсии один час.

А теперь немного истории театра. Львовский театр оперы и балета им. Соломии Крушельницкой возведен в 1895-1900гг. под руководством архитектора З. Гороголевского. Импозантно-пышный своей ренессансно-бароковой образностью, театр интригует своей скульптурно-живописной роскошью.

На главном фасаде доминирует трехарочная, с колонами коринфского типа лоджия. Возле нее, в нишах, можно увидеть аллегорические скульптуры Комедии и Трагедии (авторство А. Попель и Т. Баронч).Цены Трускавец  Над главным карнизом фасада расположены статуи восьми муз.

Над ними, в треугольном тимпане – горельефная, десятифигурная композиция А. Попеля «Радости и страдания жизни». Фронтон украшают три крылатые медные скульптуры П. Войтовича: в центре – Слава с пальмовой ветвью, слева – Гений драмы и комедии, справа – Гений музыки.

    Интерьер театра украшен разноцветным мрамором, позолотой, декоративной росписью и скульптурой. С вестибюля центральная лестница ведет в зал зрителей. Под плафоном вестибюля можно увидеть 12 полотен – аллегории времен года, различных видов искусств и профессий (нарисованные под руководством Т. Попеля).

Вход в зеркальное фойе с второго этажа вестибюля. Здесь в анфиладе трех залов можно осмотреть настенные декоративные панно тематики театральных произведений, популярных в 1990г. Панно создали львовские мастера живописи под руководством С. Дембицкого. Его же авторства три картины плафона – «Танец», «Поэзия», «Музыка».

Зал для зрителей по форме лиры помещает более чем 1000 персон. Скульптурные украшения зала исполнили П.Герасимович, П.Войтович, Е.Подгурский, Д.Джованелли, живописным оформлением Трускавец санатории потолка руководил С.Рейхан. Украшением сцены является декоративный занавес – «Парнас» известного мастера живописи Г.Семирадского, которую можно увидеть на премьерных спектаклях. Стены этого зала помнят голоса С. Крушельницкой, М.Менцтнского, А.Дидура, М. Баттисини.

Оперная и балетная трупы львовского театра удивляют своей высокой профессиональностью и качественными декорациями по сей день.

Официальная история медицины во Львове ведет свое начало с конца XVI века. Уже тогда здесь существовала школа, в которой обучали лекарскому делу. В 1661 году был создан один из старейших в Европе и первый на Украине Львовский университет. Одним из четырёх его факультетов стал медицинский.

Знаменитейший львовский врач, подвижник украинской медицины Марьян Панчишин тоже преподавал в этом университете. Он жил во Львове в его бытность в польском подчинении. Марьяна Панчишина считают «народным врачом»,Трускавец санатории  потому что он никому не отказывал в помощи, а неимущих лечил вообще бесплатно.

В 1939 году после вхождения западно-украинских земель в состав советской Украины медицинский факультет был выделен из состава университета и стал самостоятельным учебным заведением. Его первым ректором стал известный физиолог Александр Фёдорович Макарченко, который в 1962 -1963 году возглавлял украинскую Академию Наук. 

Ему удалось покинуть город в самом начале гитлеровской оккупации. А вот преподавательскому составу института повезло меньше. В первые же дни вступления во Львов немецкой армии было расстреляно 13 профессоров львовского мединститута.Цены Трускавец
После освобождения Львова от гитлеровцев работа медицинского института была возобновлена. Преподавать медицину в него съехались лучшие кадры из республик Советского Союза: Георгий Караванов, Степан Ткаченко, Гавриил Ковтунович, Яков Парнас, Бориса Котляренко, Сергей Игнатов, Влас Мартынюк, Иван Студзинский и многие другие.

Благодаря этим учёным во Львовском институте была создана кафедра онкологии, первая в СССР. Вплоть до 1958 года украинские ученые пользовались радием, открытым полькой Ирен Жолио-Кюри. Онкология и сейчас является ведущим направлением львовской медицины.

Перед главным зданием медицинского университета на ул.Пекарской находится Памятник бессмертному подвигу врачей.

История львовской медицины - это не только университет. Наряду с ним в течение десятилетий действовал и ряд лечебных учреждений. Одно из самых известных - созданная в начале XX века на народные средства Цены Трускавец и при поддержке митрополита Андрея Шептицкого так называемая народная больница. Здесь была произведена первая в мире операция при свете керосиновой лампы, которую изобрел в своей аптеке на улице Николая Коперника Антон Лукасевич. Сейчас в здании, где некогда располагалась больница, продолжается прием и лечение больных.

В наши дни во Львове большой известностью пользуется новый современный кардиологический диспансер. Создаётся центр сосудистой нейрохирургии. Кроме того, во Львове воссоздаются региональный лечебно-диагностический центр, условия пребывания и обслуживания в котором будут приближены к европейским стандартам, и региональный гематологический центр.

Памятник Никифору Дровняку открыт во Львове в 2006 году. В этом году знаменитому художнику-примитивисту, чьё имя теперь упоминают рядом с именем другого известного мастера жанра Николо Пиросманишвили, исполнилось 111 лет.

В мире известно всего два памятника этому человеку. Трускавец санатории Один установлен на родине художника – в польском городе Криница. Город Львов посчитал, что тоже имеет право увековечить память мастера. Дело в том, что имя Никифора Дровняка открыл миру, да ещё и при жизни художника, львовский художник Роман Турин. Никифор Дровняк, как уже упоминалось, родился в польском городе Криница 21 мая 1895 года.

Его матушка была русинка. Об отце почти ничего не известно. Никифор Дровняк был ущербным в интеллектуальном плане, но весьма одарён творчески. Учился он мало. Много рисовал. После смерти матери в годы первой мировой войны Никифор Дровняк очень бедствовал. Продавал свои работы туристам. Криница – курортный город. Слава пришла к Никифору Дровняку в 1932 году.

Однажды в Криницу приехал Путевка в Трускавец художник Роман Турин и заинтересовался картинками Дровняка.. Роман Турин собрал около 200 произведений Никифора и передал в парижскую галерею Leon Marseille. Там как раз проходила выставка украинских, французских и итальянских художников, устроенная Украинским народным музеем им. Т.Шевченко. Никифора признали ярким представителем примитивизма. Через несколько лет состоялась ещё одна выставка.

Она была устроена в львовском Доме архитекторов под названием «Выставка художника-самоучки Никифора». С тех пор его выставки устраивались часто. Картины художника экспонировались в Италии, Бельгии, Англии, Швейцарии, США, Бразилии, Израиле, Югославии, Чехословакии, Польше. Художнику заказывали картины, иконы.

За свою жизнь он скопил приличное состояние. Мечтал купить себе дом, но так до конца жизни и ютился у чужих людей. Скончался Никифор Дровняк в 1968 году после продолжительной болезни. Подлинное наследство, которое художник оставил миру, - Цены Трускавец это более 30 тысяч акварелей и рисунков. Они хранятся во многих музеях мира и в частных коллекциях. Во Львовском национальном музее есть несколько работ Никифора Дровняка.

Памятник Ивану Подкове установлен во Львове на ул. Розы Люксембург.

Памятник атаману Ивану Подкове – это ещё одно свидетельство украинского возрождения. В городе Львов он появился в 1982 году. Автор произведения – львовский скульптор Петр Кулик. Трускавец санатории

Иван Подкова был выдающейся личностью, какие рождает земля в те моменты, когда непосильным для неё становится иго иноземного гнёта. Жил он в XVI веке. Иван Подкова считается одним из предводителей запорожских казаков. Известно, что в Сечи он выдавал себя за брата молдавского господаря Ивана Водэ Храброго, возглавлявшего национально-освободительное движение и убитого турками. Он завоевал молдавский престол по просьбе народа, но со всех сторон окружённый врагами не сумел удержать власть.

Иван Подкова стал заложником политической ситуации того времени. У польского короля Стефана Батория  назревала война с Россией. Он не захотел ссориться с Турцией, на молдавские владения которой покусился запорожский казак. Иван Подкова обманом был пленён. Путевка в Трускавец Вопрос о его казни обсуждался на варшавском сейме. Многие из участников сейма высказались против казни, отдавая должное заслугам Ивана Подковы как реального борца с турецкой агрессией. Но политические соображения перевесили. Подкова был переправлен во Львов.

16 июня 1578 года перед Львовской Ратушей на Рыночной площади его казнили. Именно на этом месте и стоит Львовский памятник Ивану Подкове. В этом году город будет отмечать 434- летие памятной даты.

Каждое лето горожане устраивают празднества в память этого выдающегося человека. Не все достопримечательности Львова так ярко иллюстрируются народной памятью и признательностью. За организацию торжеств в честь героя обычно отвечает казачье общество «Кіш». Шаровары, вышитая сорочка, сапоги и старинное оружие – в таком виде члены общества приходят на площадь. Здесь они стоят у памятника почетным караулом, смена которого сопровождается Цены Трускавец барабанным боем и выстрелами из мушкетов.

Туристы обычно пристают с просьбой сфотографироваться рядом с казаком. Львовяне не отказывают, но делают при этом строгие лица.
Любопытный факт: казачьему обществу «Кіш» принадлежит реконструкция казачьего корабля (чайки), возведённого своими руками на пожертвования львовян. Корабль вполне действующий. Он стоит в Гданьске. Несколько членов общества постоянно живут в этом польском городе, работают там и охраняют судно.

Якщо підійти до справи неформально, то Славському краще підходить статус селища не міського типу, а — курортного. Адже протягом десятків років основні події тутешнього життя пов’язані з туризмом, відпочинком, лижами, і відбуваються вони переважно взимку. Решту часу місцеві жителі зайняті підготовкою до чергового сезону — будівництвом котеджів, готелів, турбаз, ремонтом підйомників. У радянський період Славське стало відомим на всю неосяжну імперію центром гірськолижного спорту. Не зменшується потік туристів і нині. Хтось приїхав на два дні — і зарікся, а більшість повертається сюди щорічно. Часто на вибір гостей не впливає навіть досвід відвідування альпійських курортів і доволі товстий гаманець. За що така вірність? Але спочатку трохи історії й топоніміки.

Легенда про «сколоту» головуТрускавец санатории
У липні 1015 року в Берестові під Києвом помер Володимир Великий. Спадкоємців у нього було багато — почалася боротьба за київський «стіл», яку князі завжди вели без особливих моральних принципів. Так, Святополк (в історії залишився під прізвиськом Окаянний) почав з того, що підіслав найманих убивць до своїх братів Бориса і Гліба. Згодом вони були канонізовані і стали першими християнськими святими Київської Русі. Після їхньої смерті своїм головним конкурентом на престол Святополк вважав древлянського князя Святослава Володимировича. Відчуваючи загрозу, той намагався втекти до Угорщини, але військо підступного брата наздогнало його на одному з карпатських лугів (урочище Святослав’є). Подальші події відобразив Нестор у своїй «Повісті временних літ».
У кривавій (а за літописом — дуже кривавій) битві князю Святославу «скололи» голову, і саме від цього давньоруського дієслова бере свою назву один із райцентрів Львівської області — Сколе. Доньку князя Парашку убивці наздогнали на ближній вершині... Гора Парашка має висоту 1236 метрів над рівнем моря і сьогодні є одним із туристичних об’єктів Львівщини. Воїнам Святослава, які залишилися живими після жорстокого бою, Святополк пропонував перейти до нього на службу. Незважаючи на загрозу для життя, ті відмовилися, полишили військову справу і заснували поселення. Назвали — Славське. Подіями суворої давнини віє і від назв тутешніх рік: Опір, Славка, Славчик.
Треба додати, що убивства братів не допомогли «окаянному» князю утвердитися на престолі — через чотири роки, у 1019-му, його військо розтрощили полки Ярослава Мудрого. Сам Святополк був поранений в битві і помер під час втечі десь на кордоні між Польщею та Чехією.
А перша письмова згадка про Славське датована 1483 роком. Виписка із судового документу свідчить про те, що шляхтич Іванко Дідич оформив права своєї жінки Марусі на половину власності, яка належала йому в Криниці та Славському Перемишлянського округу.
A Нижня станція крісельної дороги. трускавец цены  Найбільші черги у вихідні
B Підсадка на крісельну дорогу
C Верхня станція крісельної дороги. Багато різноманітних палаток з їжею, колиба, прокат спорядження, інструктори
D Нижня станція Верхнього Заходу. Зазвичай тут найменші черги
E Нижня станція Середнього Заходу. Чи не найпопулярніший витяг на Тростяні
F Нижня станція Нижнього Заходу. Збирається весь народ з «Долини чайників»
G Нижня станція Дальнього Заходу. Новий витяг
H Нижня станція Півночі. Тут дуже смачна грибна юшка
I «Верхній» готель ФСО «Динамо»
J Котеджі «У трьох поросят». Проживання, бар, прокат спорядження, інструктори
K Центральний бугель. Людне місце. Пункт рятувальників
Карта схилів: «Клуб Любителів Тростяну»
Хто відкрив Тростян
Номінально гірськолижна історія Славського починається з гори Погар, де у 30-ті роки минулого століття поляки збудували перший примітивний витяг і трамплін. Тоді для транспортування, напевно ж, не бідних спортсменів використовували кінську силу та звичайні сані. Коні ходили по колу і крутили велике колесо, на яке був намотаний трос. У 1960 році залишки цієї споруди знайшла група ентузіастів гірськолижного спорту під керівництвом Анатолія Архангельського. Нині ім’ям цього чоловіка названа вулиця, яка проходить попри базу «Динамо» і є початком дороги до гори Тростян (1232 метра). Адже, по суті, Тростян для широкого гірськолижного загалу відкрив власне Анатолій Архангельський. Трускавец санатории Він багато років пропрацював у товаристві «Динамо» та був ініціатором і керівником будівництва майже всієї тутешньої спортивної інфраструктури. Справжня історія гірськолижного Славського почалася саме по його приїзді.
Вільям Школьніков, нинішній заступник директора НСБ «Динамо», працює у Славському з 1975 року. Запросив його той же Архангельський, який зазвичай підбирав у свою «команду» людей завзятих і рішучих. Ще раніше Вільям Школьніков приїжджав сюди у якості учасника перших українських змагань зі швидкісного спуску. Сталося це у 1961 році. Тоді на Тростяні ще не було ані крісельної дороги (2750 метрів), ані шести чеських витягів (перший побудували у 1968-му). Після офіційної частини спортсмени пішки йшли на вершину для старту. За словами пана Вільяма, всі хати у Славському тоді були криті соломою — шиферних та черепичних дахів він не пам’ятає.Санатории Сходница 
Це вже потім побудували базу «Динамо» на 180 місць, гуртожиток для спортсменів на Тростяні, біатлонний стадіон, а шість слаломних трас були сертифіковані за світовими стандартами для проведення міжнародних змагань. На початку 1970-х років почався справжній наплив туристів з усього СРСР. Відповідно почало розбудовуватись і Славське.
Справжні лижники не танцюють
За офіційною статистикою, нині Славське відвідують приблизно 100 тисяч туристів на рік, а за неофіційною — вдесятеро більше. Гостей поселяють з комфортом або з розкішшю, смачно годують, влаштовують їм кінні прогулянки на санях, гріють для них сауни та басейни, пропонують більярд і пінг-понг, запускають в небо на парапланах, тобто — будь-які послуги на будь-який смак і гаманець. Напевно, саме за таке різноманіття вибору у співвідношенні «ціна-якість» селище і користується популярністю.
Ціни теж коливаються в широкому діапазоні. Проживання у приватному секторі коштує від 50 до 100 гривень за добу, харчування — 30-40 гривень, прокат лиж і сноубордів — до 50 гривень. А гості нових «люксірних» готелів часто взагалі не звертають уваги на ціни... Знову ж таки, все залежить від бажань та можливостей. Пік сезону — Новий Рік. Ціни на свята теж — пікові.
Навіть на доволі екстремальній дорозі до підйомників (ГАЗом, УАЗом, 4-8 гривень з пасажира) кожен може знайти для себе або добру порцію адреналіну на мить, або жахливі враження надовго. До речі, за словами Вільяма Школьнікова, цього року знамените «бездоріжжя на Тростян» має бути покращене за кошти селищної ради та бази «Динамо».
Єдине, чого немає у Славському, так це банкомату. Касир у місцевому Ощадбанку каже, що картками все одно ніхто не користується, а валюту всі привозять готівкою. Із дискотечно-танцювальних розваг — лише один клуб «Лимон». Завзяті лижники кажуть: «Якщо добре покатався, то найкраще — гаряча суха сауна, смачна кухня і добрий сон. Які там танці!». (Але «цитрусовий» диско-бар теж не пустує).
Можна й добре покататися. З Тростяна — майже у будь-який бік — Центр, Північ, Захід. Тут кожен знайде для себе трасу і дешеву та гарячу їжу просто на вершині. Бувають черги на підйомники, тому народ часто мігрує з місця на місце. Так натовпом і «бігають» — то на західний бік гори, то на північний.
Гора Погар (857 метрів) — два витяги по 800 та 700 метрів, гора Політехнік (173 метри) — тільки для початківців, теж два бугельні витяги — 500 і 700 метрів. Взагалі, останнім часом кожен небідний пансіонат намагається побудувати власний підйомник. А от снігові «гармати» у Славському ще не використовують, тому задоволення від катання часто прив’язане до примхливої погоди. трускавец цены 
До списку переваг Славського можна сміливо додати вдале географічне розташування. Від Львова — 120 кілометрів, майже на автотрасі Київ-Чоп. Якщо їхати зі столиці, то за кілька кілометрів від Сколе є поворот на Славське. Ще 20 кілометрів — і ви на місці. Крім того, через місцевий вокзал проходять всі потяги у напрямку Ужгорода і далі на Словаччину та Угорщину. Відповідно, і у зворотному напрямку також. Зупинка тут, правда, нетривала — дві хвилини. Часу на роздуми майже нема.
Криївка у дровах
Цікавий туристичний об’єкт, який не залежить від пори року, наявності або відсутності снігу, знаходиться у Славському на вулиці Січових Стрільців, будинок № 2. Карпатський музей визвольної боротьби України Юрія Микольського.

Іноді у цьому закладі може побувати за день з десяток екскурсійних груп. Сам господар називає своє «дітище» скромно — збіркою, оскільки у розміщенні експонатів не дотримується канонів музейної справи. Грошей за відвідування пан Юрій не бере і просить, щоб і гіди, які привозять сюди туристів, включали його музей у програму безкоштовно для екскурсантів.
«Збірка» Микольського розміщена у двох невеликих будинках. Дві третини експонатів належать до військової тематики: ордени, шоломи, шаблі, гвинтівки, снарядні гільзи (найбільша — від австрійської мортири калібром 30,5 сантиметри), автомати і т.д. «Мирна» експозиція: книжки (на почесному місці — раритетні «Кобзарі» видання 1862, 1907 та 1912 років), різноманітні знаряддя праці, медальйони, горнятка-ножі-виделки, відро ґудзиків тощо. Багато оригіналів підпільних видань УПА і серед них — самвидавний некролог на смерть Романа Шухевича.
Тема визвольної боротьби настільки близька Юрію Микольському, що він побудував на подвір’ї власну криївку. Екскурсію до неї господар зазвичай починає несподіваною тирадою. «Товарищ полковник, в радиусе пяти метров обнаружен бункер банды буржуазных националистов. Попробуйте его найти», — з хитринкою запитує пан Юрій, вдаючи з себе бійця спецзагону НКВД. (Справді, знайти нелегко, особливо, якщо майже нічого не знаєш про УПА). Далі пан Юрій (тепер вже в ролі підпільника) підходить до кладки з дровами і тихо промовляє: «Степан, Степан — це я». Невелика ділянка кладки виявляється дверима, десь у тайничку знаходиться ключ. «Заходьте». трускавец цены 
У криївці майже все відтворено так, як бувало насправді: криничка, пічка-буржуйка, радіоприймач і рація, зброя, друкарська машинка, протигази, мапи і ще багато потрібних речей. Всі тутешні експонати — оригінали. Муляжними є тільки фігури Романа Шухевича, Василя Кука та радистки — криївка задумана штабною.
Юрій Микольський каже, що ця екскурсія часто справляє неабияке враження на іноземних туристів, особливо німців та французів, а група жінок-вчителів з Донецька колись попрощалися з господарем музею, промовивши хором: «Ще не вмерла і не вмре!»...

Нам дивовижно пощастило з погодою. Вирушаючи на початку жовтня у триденний похід, творча група журналу «Карпати. Туризм. Відпочинок», не дивлячись на обнадійливий прогноз синоптиків, готувалася до всеможливих сюрпризів природи. Відповідно комплектували спорядження: теплий одяг, взуття, спальники, водонепроникні куртки, накидки, газовий примус. Але Чорногора подарувала нам приємний сюрприз — три доби безхмарної сонячної погоди, ще не вражені приморозками квіти, ягоди, гриби, дивовижні барви золотої осені на півторакілометровій висоті. .Трускавец санатории

…А нам наліво
Від центру Ворохти до спортбази Заросляк приблизно 21 кілометр автомобільною дорогою. Аби не стратити цілий день лише на подолання цієї відстані, слід скористатися автотранспортом. Автобуси та маршрутки з Івано-Франківська курсують до Ворохти та Верховини від сьомої ранку. У Ворохті можна замовити авто на Заросляк (це коштуватиме гривень сто). Трохи більше як за 12 кілометрів від Ворохти, в урочищі Завоєля, знаходиться контрольно-пропускний пункт Карпатського національного природного парку, а також туристичний притулок. На КПП туристи сплачують невеликі внески.

Стежка до Несамовитого

Метеостанція «Пожижевська»
Порада: підготуйте маршрутний лист з переліком учасників групи та вказанням маршруту. Цей документ доречно передати на КПП — для вашої ж безпеки.
Телефони командирів аварійно-рятувальних підрозділів:
Ворохтянського — (03434) 4-13-97;
Верховинського — (03432) 2-19-41.
Останнім часом національний природний парк обладнав інформаційні стенди, поновив розмітку маршрутів, що значно полегшує орієнтування. Ще не цілих дев’ять кілометрів від КПП — і ми у Заросляку. Найпопулярніший підйом звідси — в західному напрямку, на Говерлу. Ми ж повертаємо наліво — проходимо через місток біля каплиці та рухаємося в південному напрямку серпантинною дорогою, вимощеною ще до Першої світової війни, до підніжжя гори Пожижевська (1822 метри), де розташовані два об’єкти — Високогірний стаціонар Інституту екології Карпат Національної академії наук України та метеорологічна сніголавинна станція. трускавец цены Узимку на стаціонар лише час від часу навідується обслуговуючий персонал, а от метеостанція працює цілий рік.
Неспішний підйом від Заросляка до стаціонару забрав всього 35 хвилин. Із цього місця на північному заході добре видно Говерлу (2061 метр) та Брескул (1912 метрів), на півдні — гору Данціж (1848 метрів). До Несамовитого (інша назва — Туркул — від гори (1933 метри), що височіє над ним) від метеостанції можна пройти двома стежками: Чорногірським хребтом, піднявшись на вершину Пожижевської, повз Данціж та Туркул, до прикордонного стовпчика № 32, або низом, трасованою шестикілометровою стежкою, що починається південніше інститутського стаціонару. Тут встановлено стенд з описом маршруту та інформацією про озеро. Такий же стенд стоїть за півкілометра перед озером на розвилці. Співробітники метеостанції порадили іти низом. Стежка, між іншим, цілком придатна і для велосипедної мандрівки (але ж не взимку!), вона також прокладена за Австро-Угорщини, а нині чітко промаркована, не має стрімких підйомів-спусків, розчищена від повалених дерев. Осіння двогодинна прогулянка цим відрізком видається вельми цікавою та пізнавальною. Десь посередині, неподалік Данціжа, ми зауважили сліди сходження снігових лавин, припустили, що взимку і навесні це місце небезпечне.
Фрагмент Чорногори
Легендарне Несамовите, здається, насолоджувалося останніми теплими днями. Притча каже: якщо кинеш у воду камінь — здіймеш бурю. Знову пересвідчуватися в цьому ми не збиралися — не треба сердити Духів гір. Натомість Тарас, наш фотограф, захоплено фіксував на «плівку» і «цифру» унікальні осінні сюжети довкола озера. (Плануючи похід, ми передбачали час на фотосесії, але першого дня таки забракло години, аби засвітла розкластися на ночівлю у заздалегідь визначеному місці).
Власне, хребтом Чорногора, від 32-го стовпчика над Несамовитим до лівого повороту на північний схід, до Шпиців, менше двох кілометрів. За спиною — в незвичному для учасників масових сходжень ракурсі — Говерла. Легка хмарка ледь ховає стовп на вершині. Попереду — ще один карпатський двотисячник, гора Ребра. (Аби збагнути, чому вона Ребра, треба глянути на гору знизу зі східного боку, з урочища Гаджина). Зліва від стежки два скелясті хребти — Малі та Великі Кізли. Не доходячи до вірного орієнтира, стовпчика № 30, ми повернули траверсом на північний схід, паралельно до Великих Кізлів. Адже були ми тут не вперше, і за чіткої видимості помилитися не могли. Інша справа, коли потрапляєш в туман, то зблукати можна на якійсь сотні метрів.
Ключова точка
Шпиці були головним пунктом нашої мандрівки. Із заходу хребет, що відходить від Чорногори, гладкий, пологий, вкритий травою, килимом низькорослих кущів чорниць і брусниць, а зі сходу — урвище, з якого піднімається ціла гряда прямовисних, химерної форми скель. Східні відроги Ребер та Шпиців утворюють тут майже непрохідну стіну своєрідного котла, що позначений на мапі як урочище Гаджина. Туристи потрапляють сюди досить рідко. Нам відомий лише один туристичний комплекс — «Легенда Карпат» (місто Косів Івано-Франківської області) — який, в числі інших, пропонує своїм відвідувачам пішохідний маршрут підвищеної складності від села Бистрець Верховинського району до гори Шпиці. Не так масово, як у Бубнищі, навідуються сюди скелелази. Влітку на Гаджині гуцули з Бистреця випасають корів, коней та овець. Один курйозний випадок колись оповів нам місцевий пастух: «Кілька бистрецьких погостилисі та й полізли на Шпиці. А їден став на скалу, дивисі — якийсь шнурок висит. Він смикнув, а здолини чує: «Дадя, нє нада!». Ну, але всьо було добре…».Трускавец санатории
Щойно ми побачили скелі, як зі сходу насунув туман. Кам’яні велетні лиш зрідка вимальовувалися з мороку. Засівши в окопі часів першої світової, сподівалися дочекатись, коли хмари перейдуть на захід. Але там сонце уже хилилося за обрій, тож вирішили сходити вниз. Зійти зі Шпиців до Гаджини влітку можна лише стрімким, зарослим травою схилом на північному сході від скель. Якщо погода дощова, ніякої гарантії від падінь немає. Тому конче потрібне надійне взуття. (Взимку ж і цей спуск буває недоступним.)
Починаючи спуск, вимикаємо мобільні телефони — внизу сигналу немає. Сходимо по траві, намагаючись натрапити на стежку, що губиться трохи нижче крайньої скелі. Стежка виводить до потічка. Від неї ідуть якісь відгалуження направо, але туди іти не треба — ці непевні стежки впираються у непрохідний жереп. Сутеніло, тож вирішили розкласти намет. Ранок під Шпицями видався чудовий. Черговий фотосеанс, і ми з тугою покидаємо Гаджину.
Від колиби до колиби
Стежка веде повз великий самотній камінь, вздовж правого берега потічка Мреє виводить на полонину, де знаходиться добротна стоянка бистрецьких пастухів (дерев’яний будинок на кілька кімнат, колиба, кошара). Саме тут ми планували першу стоянку. Люди і тварини покинули це місце кілька тижнів тому, до наступного літа. Але в колибі — стійкий запах будзу (вудженого сиру) та сушених грибів. Господарі залишили запаси дров, сіль, прив’ялі яблука, наповнений лоєм каганець. Над дверима — ікона. На одній стіні напис чотирирічної давності: «Дякуємо Богу і людям, які поставили цю колибу. 13.10.01...». Поряд — релігійний календар.
Звідси на схід веде дорога до Бистреця (приблизно 10 кілометрів), на північному сході чітко видно полонину Кострич, де також стоять господарські будівлі. Ми ж піднімаємося від колиби на північ, у бік гори Маришевська Велика (1564 метри). Виходимо на полонину, де зліва, на межі лісу, починається доволі нечітка лісова стежка через урочище Мариш до однойменної гори (1340 метри). Спершу на стежці часто трапляються повалені дерева, далі у лісі ми її згубили, потративши, мабуть, півгодини на блукання. Слід знати: стежка іде східним схилом, по ліву руку — підйом, справа — крутий спуск. Дирекційний напрямок — північ-північний схід. Далі дорога чіткіша. При цьому усі відгалуження наліво так чи інакше виведуть до дороги на Заросляк. Підйом до гори Мариш пологий. А за кількасот метрів перед вершиною виходимо на розвилку траверсної стежки. Дорога направо — до гори Кострич, наліво — до стаціонару географічного факультету Львівського університету. Ідемо в бік стаціонару, на північний захід. По дорозі збираємо білі гриби.
Трохи більше, як через годину виходимо до правого берега Прута на насип від колишньої вузькоколійки, далі — вниз за течією, минаємо будинок лісника, повз стаціонар виходимо на дорогу. Зліва — форельне господарство, яке по кількох роках занепаду саме почали відновлювати. Нижче цього господарства у Прут впадає потік Форещинка (урочище Бабина Яма). Звідси можна починати сходження на Кукул (трохи більше кілометра вздовж потоку до дерев’яної будівлі, далі стрімкий чотирикілометровий підйом на північний захід).
Проте ми обрали іншу стежку. Ще два кілометри дорогою в бік КПП, до розташованої з правого боку хати, на якій є напис «Марійчина колиба». Якраз навпроти цього подвір’я починається екскурсійна фенологічна стежка*, про що вказує відповідний стенд; є обладнані місця для відпочинку. В ідеалі нам належало вийти на полонину Кукул і заночувати біля колиб. Та позаяк нам знову забракло часу для сходження, зупинилися тут.
Короткий опис маршруту: спортивна база «Заросляк» — сніголавинна метеорологічна станція «Пожижевська» — озеро Несамовите — гора Шпиці (1863 метри) — урочище Гаджина — урочище Мариш — стаціонар географічного факультету Львівського національного університету — гора та хребет Кукул — залізнична станція Вороненка.
Приблизна довжина — 40 кілометрів
Тривалість — три дні.
Маршрут проходить повз будівлі, де, при необхідності, можна заночувати чи зігрітися.
Застереження: маршрут тільки для підготовлених.

Можливі різкі перепади температур, пориви вітру, сильні опади. Окремі ділянки маршруту малопрохідні, стежки завалені буревіями. У зимовий період підвищена небезпека сходження лавин, хуртовини.
КАТЕГОРИЧНО НЕ РЕКОМЕНДУЄМО ВИРУШАТИ В ПОХІД БЕЗ ДОСВІДЧЕНОГО ПРОВІДНИКА
Рай для тварин та... лижників
Вранці третього дня зі свіжими силами ми здолали доволі стрімкий трикілометровий підйом до Кукула за годину і 10 хвилин. На широкій галявині біля межі лісу стоїть велика — хоч танцюй — колиба з кошарою. Підйом на вершину (1539 метри) починається біля високого дерев’яного хреста. Через Кукул проходить старий чесько-польський кордон (теперішня межа Івано-Франківщини та Закарпаття).
Іти можна через вершину, але обігнути її траверсом з півдня пізнавальніше. Чіткою стежкою проходимо повз колибу до лісу і за якихось триста метрів натрапляємо на розвилку — стежка наліво якраз веде до урочища Бабина Яма. А ще через кількасот метрів траверсну стежку перетинає кордон (стовпчик № 10/7). По кордону найкоротший шлях від Кукула до Говерли, але він надзвичайно складний, з майже кілометровим перепадом висот. Траверсна стежка виводить нас на велику полонину Кукул, де влітку випасають сотні голів худоби. Тут знаходиться кілька десятків будівель, у тому числі й з кам’яними печами.
На зиму пастухи ніколи не замикають колиб, відтак любителі лиж іноді поселяються в них на кілька днів. Як правило, на полонину Кукул взимку піднімаються з Вороненки, це займає цілий день. Лижники заночовують в колибах, а кататися виходять уже наступного дня. Втім, трапляються фанати, котрі полюбляють нічний слалом — місячної морозної ночі з ліхтариком на голові. Пологі схили без каміння та горбиків для цього дуже надаються.
Практично весь маршрут від Кукула до Вороненки (з вершини до залізничної станції менше 15 кілометрів) пролягає чіткою дорогою, яка виходить перед тунелем. Єдине місце, де можна помилитися — правий поворот біля прикордонного стовпчика № 20. Лінія кордону веде чітко на північ і проходить над тунелем, а дорога до села повертає на північний схід. Знаменитий Транскарпатський трамвай, потяг Рахів — Івано-Франківськ, вирушає з Вороненки о 17.00.?трускавец цены
Поради досвідчених
Василь Завалко, голова Івано-Франківської федерації альпінізму та скелелазіння:
— Тим, хто вирушає сюди влітку, раджу обов’язково мати добротне трекінгове взуття, плащі чи накидки від дощу, резервний запас харчів. Взимку ж без надійного провідника взагалі не можна йти. Цей відрізок Чорногори, а також Ґорґани — не для початківців.
Михайло Сопріянчук, інструктор з альпінізму, КМС зі скелелазіння (м.Косів):
— Саме біля Шпиців природні гірські розломи найбільше притягують опади. Велика небезпека сходу карнизів. Бувало, зимою, стоїмо на рівному місці і раптом чуємо, як трясеться земля — починає сходити лавина. Зимою пройти від Шпиців можна лише одним гребенем, повз гору Гомул. Якщо ви не самогубець, то без провідника туди не пхайтеся.

Кажуть, що на карті не лишилось білих плям, і відчути себе першовідкривачем вже майже неможливо. Це не зовсім так. Замість нерозвіданих територій на мапі, зокрема України, з'явилося багато забутих місць. Про одну таку «пропажу» на Тернопільщині і піде мова: про Червоноград*. Дехто надає перевагу назві Червоногород. Дискутувати з приводу правильного варіанту, мабуть, не варто, оскільки населений пункт не позначений на жодній з карт, навіть на кілометрівці. А проте, саме сюди щороку приїздять з різних куточків країни й закордону тисячі туристів та відпочиваючих. Багато туристичних фірм включають до своїх турів відвідання замкових руїн та найвищого у рівнинній частині України 16-мет­рового Джуринського водоспаду. Хто був — дорогу сюди не забуде. А от знайти це місце самостійно нелегко. Киевская Русь

* Не слід плутати з шахтарським містом Червоноград, що на Львівщині.
Княжий замок
Дізнатися про історію Червонограду нам може допомогти стаття з відомої польської енциклопедії «Slownik Geograficzny» за 1880 рік. Спочатку — статистичні дані: населення 465 чоловік, греко-католицька парафія, діють ґуральня та водяний млин. А далі в солідному виданні помилка, яка до наших часів обросла легендами та теоріями. Багряно-гранітні ґрунти кратеру, в якому лежало місто, зачарували польських істориків своїм насиченим незвичним кольором. На їхню думку, термін «Червона Русь» (так називали за Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої землі на сході сучасної Польщі) походить від червоних подільських пісковиків. Елегантна версія про те, що сама земля дала назву краю, однак, не підтверджується українськими вченими. Вони виводять етимологію терміну від легендарного міста Червен, яке лежало далеко на захід від подільського Червонограду.Вилла Grand Сходница
І автори «Словника Географічного», і відомі українські історики Михайло Грушевський та Іван Крип'якевич посилаються на літописи ІХ?сто­річчя. Там є свідчення про існування на південно-західному Поділлі «Червоного городу». А тамтешній замок давні літописці називають «castrum rubricum» (червоний замок — авт.). Князі Київської Русі сперечалися та билися за нього ще до татаро-монгольської навали 1240 року.
Через століття після степовиків у долину Дністра приходять великі князі литовські. Ольгерд завдає татарам нищівного удару на річці Синюсі і приблизно у 1313 році дарує Поділля своїм небожам, трьом братам Корятовичам. Вони укріплюють замок, а ще зводять тут перший кляштор (монастир) для місіонерів-домініканів.
Король Ягайло у 1395 році вогнем та мечем міняє «прописку» замку — віднині ці землі належать Польщі. Червоноградські господарі змінюють один одного: юний Спитко з Мельштина, його молода вдова, бунтівний князь Свидригайло, Великий князь Вітольд...Вилла Гранд Сходница
У 1434 році Червоноград отримує статус королівського міста, а через 14 років — магдебурзьке право. Розвиваються торгівля та ремесла, а невдовзі у місто повертаються домінікани. На початку ХVІІ сторіччя русинські магнати Даниловичі, нові власники цих земель, замість дерев'яної фортеці зводять тут оточений валами мурований замок. А у 1615 році й ченці-домінікани справляють новосілля: поруч постає величний костел, збудований на кошти побожного подружжя Лісецьких.
Турецьке ярмо (1621-1672 роки) не сприяло розвитку княжого міста, і коли яничари покинули цей край, замість Червоногороду існувало лише маленьке сільце. Жителі покинули захоплений Портою край та не поспішали повертатися.
Сільський палац Сходница
Сухі рядки енциклопедичної статті перетворюються на справжню пое­му в прозі, коли мова заходить про мальовничість місцевого замку та водоспаду. Проте в ній немає пояснення, яким чином войовнича твердиня перетворилася на затишний маєток.
Ці дані знаходимо у багатотомному польському бібліографічному раритеті «Польські садиби» Романа Афтаназі, відомого дослідника маєтків у Польщі та на теренах, що колись входили до Речі Посполитої. Одна з його книг присвячена подільським палацам — як тим, котрі збереглися, так і знищеним часом або людьми. Саме з неї можна дізнатися, що у 1778 році Червоноград переходить до князя Кароля Понінського.Вилла Ксения Сходница У 1820 році князь на мурах напіврозваленої часом та війнами старої твердині зводить розкішний замок-палац. Його син Калікст продовжує справу батька. Цей момент увіковічнено на гравюрі Антонія Лянге: від фортечних башт не лишилося й сліду, видно лише палац та кляштор.
Важко впізнати замок, що пережив не одну турецьку навалу. Тепер це будівля з новомодними кам'яними терасами, літніми салонами, балконами та балюстрадами. Кімнати умебльовані скромно, але елегантно, про що свідчить єдина (!) збережена світлина салону палацу. Всюди панує ампір.
Широкі сходи ведуть від парадного входу повз клумби до прикрашеного фонтанами італійського парку. Навіть там, серед тополь, акацій та дубів, чути бурхливу мову водоспаду на річечці Джурин. Легенда каже, що русло потоку колись змінили підступні турки, аби прискорити капітуляцію оборонців фортеці.
Поруч із замком — костел Вознесіння Діви. Інтер'єр храму прикрашають старі фрески, пам'ятні таблиці ще з 1618 року та портрет такого собі Антонія Хржановського, на кошти якого була зроблена прибудова до костелу.Санаторий Сидус (SIDYS) Сходница
Щоби увіковічнити пам'ять про предків, господарі зводять сімейний мавзолей на горі, сусідній із замковою. Гелена Понінська, безутішна у своєму горі мати, що втратила сина та доньку, встановлює в мавзолеї надгробок, виконаний геніальним данцем Бертелем Торвальдсеном. Вони зустрілися у 1835 році в Римі. І тоді володарка Червонограду замовила митцю барельєф на знак пам'яті про дітей. Торвальдсен працював над своїм шедевром сім років. Еліта Польщі мала змогу оцінити працю майстра — перш ніж зайняти своє місце в мавзолеї, надгробок протягом року виставлявся у Варшаві. (Сьогодні ця робота зберігається у Львівській картинній галереї і їй нічого не загрожує. Чого не скажеш про родинну усипальницю власників замку, яка нині знаходиться в жахливому стані: уламки колон біля входу, розорені склепи, обдерті стіни).
У 1846 році княгиня Гелена, що вирішила присвятити себе благодійництву, відкриває у Червонограді монастир Сестер Милосердя, які займалися вихованням сиріт та опікою над хворими. А її маєток, що замріяно спочивав у затишку під охороною високих червоних скель та прадавніх лісів, видання тих часів визнали наймальовничішим серед усіх сільських садиб Польщі.Мини-отель Валентина Сходница
Остання з власників резиденції над Джурином, княгиня Марія Любомирська, старалася підтримувати замок у належному стані. Та хіба змогла б одна жінка протистояти арміям Першої світової, які проходили по цих теренах, не шкодуючи на своїй дорозі нічого?
Зникнення самого поселення — сумний наслідок подій 60-літньої давності. Жорстоке ХХ сторіччя зіткнуло у незбагненній ненависті два народи, що століттями жили пліч-о-пліч у цьому придністровському краї. Історія україно-польського протистояння часів другої світової війни й досі болісно відлунює в душах тисяч людей в обох державах. На півдні Тернопільщини внаслідок тих трагічних подій зникло з поверхні землі не одне поселення. Пішли у небуття «осади» польських колоністів Костюшківки, Бартошівки, Якубівки. Старші люди пам'ятають про події у Скородинцях, Полівцях, Росохачі, Ягільниці.
Саме в той час (лютий 1945 року) було знищено польське село Червоноград, яке пізніше зникло і з географічних карт.
Ченці — туристи: сумна нічияCанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница
Не перше десятиліття функціонує біля самісіньких замкових стін дитячий табір «Ромашка». У 2003 році поруч з'явилися ченці Української автокефальної православної церкви — будується чоловічий монастир. Незграбний барак під сяючим на сонці дахом з бляхи виглядає серед руїн чужорідним тілом. Підходи до башт стереже дерев'яний хрест.
Сторонніх тут не люблять. Особливо ревні ченці завзято проганяють з костелу допитливих, не забуваючи, однак, ставити біля храму скриньку на пожертви. Тріщини, що вкривають стіни башт, загрожують завалити уламками туристів, котрі приїздять сюди «на шашлики», та озброєних ло­патами «Індіанів Джонсів», які не по­лишають спроб щось відрити у підземеллях костелу.
У радянський період важкий підйом від руїн не завадив одному з голів колгоспу села Ниркова наказати збудувати свинарник з палацового каміння.
По суботах та неділях кілька кілометрів дороги-узвозу до залишків замку куряться пилом: машини їдуть одна за одною. Тернопільські, хмельницькі, франківські, київські, чернівецькі номери. Далі — розкладання палатки, «незабутній» похід на пошуки старого графського туалету, що зберігся в одній з башт, затоварення у кіоску біля табірних воріт... А гори сміття, які залишаються тут після вихідних, прибирати немає кому.Гостиница Эдем Сходница
Якщо вже зараз не почати бити на сполох, то через кілька років на цьому місці залишиться лише купа каміння і великий смітник. А могла би бути чудова рекреаційна зона, що приносила б серйозні гроші. На ці кошти можна відновити замок і зробити сучасний туристичний комплекс. Треба тільки почати...

Є туристи, які відмовляються ходити у горах топтаними стежками. На їх думку, це надто просто і дуже вже нецікаво, особливо після того, як один раз тією стежиною колись пройшов. «Магелани» нестримно прагнуть маленьких відкриттів — нових і нових проходів, нових і нових відчуттів та випробувань своїх можливостей. І з кожним наступним походом таким людям стає мало навіть того, що продираються крізь чагарники, блукають, пруть догори, зсуваються донизу, грузнуть по пояс у снігових заметах, натрапляють на звірину, падають до холодних потоків. Вони ускладнюють собі життя ще більше, наприклад, беручи у гори велосипед. Санаторий Сидус (SIDYS) Сходница

Далі піде матеріал не для необдуманого наслідування. Будь-яка спроба відтворення чогось подібного сповнена достатньо високого ризику для життя. Автор знімає із себе відповідальність за наслідки практичного використання подальшої інформації.
Отже, із села Луги Рахівського району прокладено кілька маршрутів: на Говерлу та на Піп Іван Чорногірський. Обидва шляхи тягнуться довгою ходженою гірською дорогою до верхніх полонин із гуцульськими колибами, сходячись у стежину перед самим штурмом вершин. Обидва маршрути не дуже популярні, оскільки основна маса відвідувачів Говерли та Попа Івана добираються туди з протилежних боків: урочища Заросляк, сіл Лазещина, Дземброня, Шибени або по Чорногірському хребті. Ми ж поведемо мову про те, як воно вийшло мандрувати із села Лугів та вилізти на озері Бербенескул, що посередині Чорногірського хребта.
Надворі початок червня. Такий собі молодий та міцний екстремал із ровером (Романтик гірських походів, або просто Роман, Ромко, Ромек, кому як подобається) доїхав потягом Івано-Франківськ—Рахів до кінцевої станції десь біля восьмої години ранку і помчав у бік села Богдан, а далі — до Лугів. План мандрівки був не надто складний — на Піп Іван та назад донизу. Вилла Ксения СходницаТою дорогою він ще не ходив, напевно, тому розпитував про шлях у кожного зустрічного гуцула. Ніби все робив, як треба, от тільки в якийсь момент підвела інтуїція, а в інший — узяла гору над глуздом цікавість. Про зраду інтуїції — зарано звернув до лісу на тракторну дорогу. Про цікавість — не повернув вчасно назад, навіть коли стало ясно, що це не те, про що говорили гуцули. Таке трапляється досить часто з надто цікавими туристами. «А що це за гора (полонина, ліс, стежка...)?». «А куди можна вийти цими «городами»?» З такими запитаннями важко боротися, і тоді торуєш вибраний шлях, аби побачити, що там попереду.
За кілька годин Ромко з велосипедом подолав достатньо підйомів, щоб вимордуватися, та дістався до невеличкої полонини. Деколи такого не надибаєш, мандруючи і три, і п’ять днів. Блаженна тиша, самотність, зелень, хатина і вода. Саме так Ромко часто уявляв собі щастя, але цього разу воно трапилося надто рано. Треба йти далі, точніше, тиснути на педалі. Півгодини вузькою стежкою вниз із полонини — і маєш дозу вражень. Якби велосипед трохи кращий, то враження були би ще яскравіші. Але скоро стежина розчинилася у потіку.Мини-отель Валентина Сходница А Ромко став губитися у думках та у просторі, бо, на лихо собі, злегковажив і не взяв компаса. Попереду видніють якісь горби. Які? Те, що він іде не на Піп Іван, зрозумів ще біля колиби на полонині. Звідтіля було добре видно весь Чорногірський хребет. Роману важко бути внизу, понад усе він любить дивитися на все зверху… Від потоку велосипед на Ромкових плечах рухається серед урвищем чагарників. Тут у нього виникає ідея таки спробувати побачити світ згори. Але тій ідеї не судилося втілитися. Велосипед зачепився за гілля кущів і потягнув донизу. Ромко преться далі, але врешті знесилюється… І ось велосипед лежить у потоці, Роман сидить на камінні і шепоче «Отче наш».Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница А битий шлях назад навряд чи коротший за той, що попереду. Отже, треба йти вперед. Але як? Лише б вилізти на хребет, а там — можна й на ровері. Дасть Бог, на хребті трапляться люди і при потребі поможуть. Хребет уже видно, але, ой, як нелегко до нього сунеться. Ромко знову з велосипедом на плечах (не дивлячись на нестрімкий підйом, деколи легше нести, аніж пхати). Після того падіння до потоку він не перестає подумки молитися. За таких обставин присутність поруч когось ще, як ніколи, відчутна. Хочеться, щоб то був «Отець наш».Вилла Гранд Сходница
Далеко по обіді вони з ровером довжелезним звором натужно добираються до озера Бербенескул, де зустрічають групу поляків. Поляки вражені, але Роману якось не до того. Він, не затриманий більше, ніж на півгодини, своїм невеликим успіхом, намагається штурмувати хребет. У нього небагато часу для завершення маршруту. У нього у наплічнику лише компактний спальник та згущівка, бутерброди вже давно у шлунку.
На хребті Ромка спіткало розчарування. На ровері тут не поїдеш, хіба подекуди. Планів на ночівлю не було і немає взагалі. Тому він чимдуж прискорив штовхання велосипеда у напрямку Говерли.Сходница
Величезним сніговим заметом (залишки снігу на високогірних хребтах — явище звичне) Роман спускається до озера Несамовите, пригальмовуючи велосипедом. Туристи біля озера не відводять очей від цікавого видовища. Тепер можливі два шляхи до урочища Заросляк, куди вирішив прямувати Ромко. Зазвичай простіший з них — нижньою дорогою — у цю пору таким не є. Дорога залита талими водами, рухатись нею майже неможливо. Інший шлях — угору. Роман випиває горнятко чаю та лізе далі на хребет — у нього божевільні сподівання таки встигнути на вечірній чи нічний потяг до Івано-Франківська. В сутінках він спускається з хребта біля Говерли старою занедбаною стежиною у напрямку до метеостанції Пожижевська. «Наступного дня випадкові туристи там же знаходять велосипед і тіло бідного Ромка…» Жарт!Киевская Русь
Хоча все було дуже близько до такого фіналу. Там на спуску — знову купа білих снігових плям, по яких не втримаєшся, щоб не з’їхати. Схили ж стрімкі та непередбачувані і впираються у пасмо альпійки чи інших чагарників. Саме там мав би ночувати Ромко. На щастя йому в сутінках вдалося спуститися до метеостанції, де, геть знесилений, він залишився на ніч. Наступного ранку легким накатом велосипед провіз Романа до Ворохти. Переважаючі схили на дорозі додали насолоди від руху. Потяг Рахів—Івано-Франківськ був заключним етапом мандрів. Чотири години у ньому дозволили неквапливо поміркувати про звершене...
На перший погляд здається суцільним божевіллям — тягати за собою велосипед у такий спосіб. Але з іншого боку...Вилла Grand Сходница
Загальна протяжність маршруту за картою становить приблизно 80 кілометрів. Ділянка Рахів — Богдан складає 15 кілометрів, Богдан — Луги — 15 кілометрів, польова дорога за Луги — 5 кілометрів, метеостанція Пожижевська — Ворохта — 25 кілометрів. Разом буде 60. Цей шлях можна подолати на велосипеді десь за години чотири. Всю решта частину маршруту по гірській місцевості — 20 кілометрів — велосипед то штовхаєш, то несеш, плюс кілометрів п’ять — виключно тарабаниш його на собі. Такі мандри важко назвати велотуризмом. І екстремального даунхілу (катання вниз з гори) тут небагато. Зате видно, що у такий спосіб за один день такий собі міцний та впертий Романтик здатен подолати практично сотню кілометрів. Це дуже важливо для людей з доброю фізичною кондицією (якщо є велике бажання мандрувати і мінімум на це часу). Гостиница Эдем Сходница І велосипед — гальмо на гірських бездоріжжях — перетворюється у потужне прискорення на бодай трохи придатній до їзди стежині. Навіть за найприскіпливішої критики у таких мандрах можна побачити долю сенсу, а це непогане підґрунтя для експерименту.

Вийшовши на Свидовець, кожен мандрівник неодмінно відчує захоплення, і це відчуття перетвориться у вперте бажання побувати тут ще і ще. Під поетичною назвою Свидовець мають на увазі групу гірських хребтів Закарпаття неподалік селища Ясіня. Пропонуємо вам вийти на нього, аби захотіти повернутися сюди знову. Відтак — маршрут з варіантами тривалістю п’ять-сім днів. Підйом з Ясіні або села Кваси на Закарпатті, сходження — до села Бистриця Івано-Франківської області. Санаторий Сидус (SIDYS) Сходница

З Ясіні
Безпосередньо від залізничної станції Ясіня чітко на захід відкривається вид на ошатну дерев’яну церкву, в народі її називають Струківською. Якраз повз цю церкву веде дорога до турбази Драгобрат.
Ліричний відступ. Легенда. Струківська церква є серцем Ясіні. Від покоління до покоління передається серед місцевих мешканців переказ про походження топоніма «Ясіня». Було це восени. Багатий господар на ім’я Андрій Струк гнав через Свидовець отару овець, куплених у румунів. Численна зграя вовків почала оточувати отару. Оборонитися від них не було змоги, і чоловік поспіхом звів на рівній місцині огорожу з колод Ясеня, зігнав туди овець, а сам подався додому (хижаки його не переслідували, бо отара — набагато краща здобич). Аж навесні наступного року вирушив пастух до того місця, не маючи й надії, що отара пережила зиму. Та на свій подив знайшов овець живими — протягом зими вони обгризали кору ясенів. Звідси походить назва теперішнього селища. На тому місці Андрій Струк звів церкву.Киевская Русь
Навіть при найкращих погодних умовах виїхати нею можуть лише ГАЗ-66, УАЗ-469, «Нива», ну, і, звісно, повнопривідні іномарки. Для піших туристів маршрут доступніший — із спорядженням підйом до турбази (кілометрів 12) можна здолати десь за чотири години. Добрі місця для ночівлі є західніше Драгобрата біля будь-якого зі струмків, що зливаються у потік Свидовець. А якщо маєте час, обійдіть базу з південного заходу, пройдіть ще зо два кілометри та розбийте табір біля південного підніжжя гори Стіг (1704 метри). Перед вами буде добре вторована не те що стежка — дорога на хребет Апшинець, справа — вид на гірськолижний підйомник, а зліва — фрагмент Близниці.
З Квасів
Але вирушивши на Свидовець із Ясіні, ви втратите неймовірну насолоду піднятися на мальовничу і примхливу, особливо небезпечну взимку, Близницю (1881 метр). Відтак радимо стартувати з села Кваси. Центр Квасів знаходиться майже посередині між Близницею та Петросом. Підйом на Петрос звідси дуже зручний, пологий, він веде повз стаціонар біофаку Львівського університету. Цей шлях доступний для автотранспорту, ним можна проїхати аж до Говерли (з чого кілька разів користався теперішній Президент України).
Ліричний відступ. Новочасний міф. Місцем подій свого роману «Непрості» Тарас Прохасько обрав цілком конкретну географічну точку між горами Шешул та Петрос, розмістивши на ній міфічне місто Ялівець з каналами, які ніколи не замерзають, палацом і літнім садом, звідки відкриваються дивовижні пейзажі... Взявши з собою «Непростих», турист легко знайде цей неіснуючий в тривимірному просторі Ялівець...Сходница
Заангажованих політикою та заінтригованих Прохаськом мандрівників мусимо залишити на лівому березі Тиси. Від залізничної станції в Квасах приблизно кілометр ідемо шосейною дорогою на північ, до моста, де в Тису впадає її права притока Тростянець. Звідси ґрунтовою дорогою трохи більше кілометра рухаємося на захід та повертаємо на стежку, що повз сільські садиби веде вгору на північ, до полонини Браїлка. При підйомі, не виключено, можна трохи зблукати, але тримаючись північного напрямку, ви обов’язково вийдете на відкриту місцевість, де випасають отари овець і табуни коней. Якщо вже вечоріє, то краще саме тут, біля полонини, зупинитися на ночівлю, бо далі чекає тривалий підйом урочищем Стримческа та вихід на хребет з екзотичною назвою Урду-Флавантуч, до якого, власне, й належать три вершини Близниці — «Мала», «Велика», «Середня», або «третя».
Стежка веде по самому гребеню, іноді за яких півметра над урвищем. Під вами на північному сході — мальовничі місця з озерцями, на заході — розлогі полонини. Велика Близниця попереду майже до останнього моменту схована від ока: здається, ви уже піднімаєтеся на неї, аж тут, здолавши підйом, нарешті бачите перед собою гострий овал справді вершини з геодезичним знаком... По дорозі на Близницю мандрівники неодмінно зупиняються біля складеного з каміння пам’ятника тим, кого три десятки років тому знесла з хребта снігова лавина.Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница
З Близниці видно далеко навкруг. За ясної погоди на сході можна роздивитися Петрос, «чубок» Говерли та інші вершини Чорногірського масиву. На півночі відкриваються голі верхи Братківської, Гропи, Дурні, а поруч, на північному заході — Свидовець.
Рухаючись хребтом далі, долаємо «третю» Близницю (1763 метри) та сходимо до того-таки південного підніжжя гори Стіг. Тут можна заночувати.
«Ах!» і «Ох!»
Погожої сонячної днини мандрівка хребтами Апшинець і Свидовець схожа на казку. Стежки ведуть гладкими плаями, траверсом огинаючи вершини Котел (1771 метр), Догяска (1762 метри), Трояска (1703 метри). На легкому вітрі трави хитаються, мов хвилі, то тут, то там в улоговинах переливаються ультрамарином ночі гірські озерця. Можна покупатися, позасмагати. У дощ, а тим паче в грозу, сховатися дуже складно (в такому разі залишається хіба зійти з хребта і пересидіти негоду під накидками). За поганої видимості нескладно зблукати, помилково рушивши якоюсь із численних стежок на хребті.
Весь масив ми пройдемо протягом дня. Є кілька місць, де слід особливо пильнувати дороги.Гостиница Эдем Сходница Одразу за горою Стіг, через якихось три кілометри після місця ймовірної ночівлі, стежка повертає на південний захід та роздвоюється. Рухаємося тією, що веде на північ, повз гору Котел (на ній встановлено геодезичний знак). Звідси добре видно озеро під горою Догяска. Не слід огинати це озеро та повертати в бік гори на південь — наш маршрут пролягає на північний захід. Зі Свидовця можна зійти на гору Татарука (1707 метрів). Поворот на Татаруку десь за два кілометри після розвилки над озером. Стежка вклинюється в Свидовець з півночі під гострим кутом, веде траверсом повз розлогий грунь (так в Карпатах називають незначні, часто безіменні горби) західніше гори Трояска. Якщо ж мандрувати Свидовцем далі на захід, повз гору Унгуряска (1708 метрів), слід орієнтуватися на «яйцеподібну» вершину Подпула (1630 метрів), на якій навіть без бінокля можна розгледіти геодезичний стовп. Саме цей стовп буде для нас орієнтиром.
Через Татаруку
Із двох варіантів для повернення цей маршрут значно коротший та легший, ніж той, який запропонуємо далі.Вилла Ксения Сходница Огинаємо, як описано вище, із заходу гору Трояска та проходимо приблизно три кілометри до Татаруки. З її вершини також можна оглянути краєвиди, а стоянку для ночівлі зручно обладнати на межі лісу північніше гори. Якщо ж до вечора ще далеко, за півтори години лісовою дорогою з порослими травою слідами від вантажівок (тепер по ній проїзду немає) дійдемо до перевалу Околи (висота 1170 метрів). На перевалі є будинок лісників та залишки приміщень для худоби, обладнане місце для багаття. Дорога на схід (її проклали ще до першої світової війни та називають «військовою») веде до Ясіні через село Чорна Тиса вздовж однойменної річки, на захід — до закинутого поселення Усть-Турбат, а на північ — до гори Братківська (1788 метрів). Від Околів до центру Ясіні — 30 кілометрів (на радянських військових картах чомусь вказано 20). При потребі можна годин за вісім зійти у селище.
Але помандруємо на північ. Хвилин за 40 вийдемо на невелику галявину, в кількох десятках метрів від якої, справа у лісі — витік річки Чорна Тиса. «Тут починається річка Тиса», — сповіщає напис над викладеною з каменю чашею джерела. Від цієї галявини до Братківської ще приблизно п’ять кілометрів, але слід взяти до уваги поважний набір висоти (на останніх півтора кілометрах — приблизно 400 метрів).
З вершини Братківської кидаємо прощальний погляд на Свидовець і рухаємося на північний захід колишнім чесько-польським кордоном (тепер це межа Закарпатської та Івано-Франківської областей) через гору Гропа (1759 метрів), траверсною стежкою повз гору Дурня (1701 метр) та виходимо на кам’яний прикордонний стовпчик № 50. Далі орієнтуємося за аналогічними стовпчиками.Вилла Гранд Сходница (На них зверху викарбувано напрямки сторін світу та напрямок стежки-кордону). Стежка якийсь час веде майже рівною місцевістю, порослою невеликими хвойними деревами. А далі, мішаним лісом — різко вниз до полонини Пантир. Після стовпчика № 53 радимо заночувати, зручне місце для стоянки є на позначці 53/10. Справа в тому, що наступного дня доведеться здолати кілометрів 15 до села Бистриця. А автомобільне сполучення звідти до міста Надвірна, ну, безумовно бажає бути кращим. Для певності на автостанцію в Бистриці треба потрапити не пізніше 15.00.
Через Подпулу та Латундур
Однак розтягнемо собі задоволення та підемо довшим маршрутом, на якому заодно повправляємося у вмінні орієнтуватися на місцевості й долати водні перешкоди.
Дорогою повз гору Подпула возять сіно, тому йти нею по відкритій місцевості зручно і надійно. Рухаючись на північ, приблизно через півтора кілометри після вершини потрапляємо на розвилку. Справа — химерний придорожній хрест. Під статуеткою Ісуса — череп та кістки, що дуже нагадують символіку «Веселого Роджера», піратського прапора. (Насправді в народній християнській традиції таке зображення означає перемогу над смертю). Повернувши направо, через сотню-другу метрів знайдемо місце для стоянки.
Наступного дня від розвилки вирушаємо вгору і на північ, хребтом Шаса. Цим рівним хребтом, обабіч якого часто трапляються джерельця, а на полонинах пасуться отари, проходимо кілометрів вісім, поки справа не побачимо дві старі дерев’яні будівлі, так звані колиби. Поряд з ними на північ від хребта і второваної ґрунтової дороги починається стежка через ліс. Вона веде до гори Латундур (1444 метри). Спочатку нас чекає затяжний чотирикілометровий спуск до галявини з сінокосами, а з неї досить виснажливий підйом на Латундур (пологу вершину майже до кінця підйому не видно). Зі сходу від вершини є траверсна дорога, поряд з якою, на межі лісу, біжить потічок. Тут і розкладемо намети.Вилла Grand Сходница
Дорога заглиблюється у ліс, серпантином веде на схід до річки Турбат, на протилежному березі якої стоїть будинок лісорубів. Подекуди стежка завалена деревами, однак радимо не сходити з неї, бо йти вниз «напролом» значно складніше. Перейшовши річку, рухаємось повз будинок уверх проти течії потоку Турбацил. Колись тут діяла вузькоколійка, сліди якої майже зникли після повеней сім років тому. Відтак доведеться проходити шестикілометрову відстань, постійно перестрибуючи по каменях через потік — зберегти взуття сухим неможливо. Далі ще кілометр мочарами та сінокосами до підйому на Пантир. Підйом короткий і після напруженого переходу видається легким. Виходимо до прикордонного стовпчика № 54. Незайве просушити взуття, відпочити — позначка 53/10 триста метрів південніше.Гостиница Респект**** (RESPECT) Сходница
Від стовпчика № 54 до Бистриці веде виїжджена важкою технікою дорога вздовж потоку Дурдинець через присілок Климпуші. Вдягаємо спорожнілі наплічники та, поскубуючи придорожні кущі малини, рухаємось до цивілізації.

Орхідеї оселились у Карпатах ще кілька тисяч років тому. Півсотні різних видів цих квітів обрали гори своєю домівкою. Адаптувавшись до тутешніх, досить суворих природних умов, орхідеї з ліан перетворились на наземні рослини. Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница На відміну від своїх тропічних родичів, які подібні на дивовижних птахів, ящірок та велетенських метеликів, орхідеї Карпат не такі показні й барвисті. Однак довершеністю форми квіток та оригінальністю забарвлення карпатські екзоти анітрохи не поступаються орхідеям екваторіальних широт. Саме тому біологи вважають їх королевами гірських квітів.

Розумні
Родину орхідей представляють у Карпатах переважно зозулинці. Саме так називають орхідеї, які колись перебралися з дерев на землю. Луки, болітця, галявини, узлісся, береги річок — тут їхнє царство. Рослини віддають перевагу відкритим вологим місцинам і вапняковим схилам гір. Як справжні представники королівського роду, ростуть поодинці, досить далеко один від одного.
Учені  Санатории Трускавца відносять зозулинці до вищих рослин не тільки за дивовижну красу, розмаїття форм та досконалість будови квіток. Їх вражає й те, що ці рослини впродовж віків виробили унікальні, майже головоломні пристосовні механізми запилення й розмноження. У тому, як вони живуть, вбачають — хочете вірте, хочете ні, — навіть певні ознаки розумного існування.
Лукаві
Орхідеї вміють по-особливому приманювати комах. Наприклад, яскравим забарвленням, а також мітками, крапочками й рисками на пелюстках. І ще — формою квіток, яка є начебто дороговказом до смачного солодкого нектару, а насправді — не що інше, як пастка. Ваблять вони й особливими пахощами. Запах зозулинців надзвичайно розмаїтий — від гнилого м’яса до витонченого аромату, що може конкурувати з дорогими парфумами.
Найбільш вигадливо продовжують свій рід зеленувато-жовті орхідеї роду офрис. Ці невеликі рослини, висотою 20-30 сантиметрів, зустрічаються лише на Прикарпатті. Гостиница Эдем Сходница Їх квітки зібрані у суцвіття: на одному стеблі, подібно до конвалії, цвіте щільна колосовидна китиця. Нижні пелюстки кожної квіточки зрослися й мають незвичайну форму — так звану губу. Вона схожа на комаху зі складеними крильцями — на самку мухи, бджоли чи джмеля. Так орхідеї приваблюють самців. Навіть під час «шлюбних танців», спокушені рослинами, вони прилітають до квітів за десятки кілометрів. Адже рослини ще й пахнуть їх подружками — орхідеї виділяють леткі сполуки, ідентичні статевим феромонам самок. Та замість очікуваного спарювання, комахи потрапляють всередину квітки, де мимоволі набирають на себе пилок. А коли вибираються, знову очманіло летять на запах, запилюючи наступну квітку.
Місцеві мешканці називають ці орхідеї «зозулині сльози». Кажуть, ростуть вони там, де плаче птаха за своїми дітьми, погубленими по чужих гніздах. На Говерлі, на Пожижевській полонині, на Брескулі та Свидовці — на висоті близько тисячі метрів над рівнем моря, — зустрічається ця розумна маленька квітка.
Химерні
Одна з найгарніших північних орхідей — «зозулині» або «Венерині черевички» (так дослівно перекладається з латини її родова назва). Санатории Трускавца Ця орхідея — найбільша з карпатських зозулинців: до 80 сантиметрів заввишки, із міцним стеблом, трьома-чотирма яйцевидними листками та однією великою квіткою. Жовту губу, всередині з яскравими червоними плямами, оздоблюють червонувато-бурі оцвітини.
Свою назву рослина отримала за те, що її красива середня пелюстка має форму черевичка із задертим догори носочком. Навіщо? Знову підступ. У носочку є невеличкий отвір. Збираючи нектар, бджола знаходить вхід у черевичок і раптом падає вниз, просто в пилок. Щоб видобутися назовні, вона мусить докласти чимало зусиль, а головне — майже повністю викачатися в пилку, який потім комаха понесе на собі в іншу квітку. Слабші ж комахи іноді назавжди залишаються у «черевичку».
Цей зозулинець — дуже рідкісна рослина, розсіяна в Карпатах по вологих лісах, чагарниках, галявинах. «Венерині черевички» ростуть у Закарпатті та на Івано-Франківщині.
Звабливі
Трапляються серед орхідей і хижі. Родич африканського коріантеса, північний дрімлик болотний, полює на комах. Але не для того, щоб їх з’їсти. Дурманний, майже наркотичний нектар потрібен рослині, аби змусити бджолу якнайдовше залишатися всередині і, знову ж таки, набрати на себе якнайбільше пилку. Комахи проводять у губі квітки до 40 хвилин Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница і вибираються назовні цілком захмелілі.
Ароматний і п’янкий нектар приваблює комах і до рожевого зозулинця та білої любки. На відміну від інших гірських орхідей, ці рослини запилюють не комахи, а нічні метелики. Їх квіти, зібрані у пухку китицю, розпускаються й починають пахнути із заходом сонця. Метелики у цілковитій темряві летять на аромат.
Горяни, знаючи про нічне життя квітки, вважають дволисту любку незвичайною рослиною. Її наділяють здатністю продовжувати любощі та приворожувати серця. Кажуть, що одним із складників спеціального «напою любові» мусить бути корінь цієї орхідеї — її бульба.
Дрімлик, рожевий зозулинець та любка дволиста досить часто зустрічаються в масивах Чорногори. Ці орхідеї ростуть не тільки в зоні Карпат, а й у передгір’ях Закарпаття та на Опіллі. Трапляються і в Поліссі, у світлих листяних лісах, переважно на вапнякових ґрунтах.
Делікатні
Усі орхідеї співіснують із грибами. Ці квіти не здатні розмножуватися без них. Насіння орхідей є дуже дрібним, пилевидним, із недорозвинутим зародком, воно не має запасу поживних речовин. Для того щоб прорости, Гостиница Эдем Сходница насінина мусить зустрітись із грибом. Нитки грибниці постачають проросткові необхідні органічні речовини. А квітка навзаєм живить гриба вуглецем.
Зозулинці мають дуже складну біологію розмноження і надто вразливі до змін довкілля. Ці рослини потерпають від втручання людини в природу. Викопуючи кореневища, зриваючи квіти, а також змінюючи умови зростання (вирубування лісів, випасання худоби, розорювання земель, осушування боліт), люди значно зменшили чисельність зозулинців у Карпатах. Квіти все більше віддаляються в гори, переселяються в недоступні місця. Сьогодні їх залишилося зовсім небагато. Саме тому карпатські орхідеї знаходяться під охороною — їх занесено до Червоної книги.

Часом навіть дивно, як багато всього ми знаємо. Знаємо, як правильно курити кальян, як танцювати танець живота, їсти паличками, драпірувати індійське сарі... Стільки цікавого можемо розповісти одне одному про бушменів, мексиканців, чукчів, папуасів. Значно важче доводиться, коли розмова заходить про те, що поряд. Наприклад, про Лемківщину. Санатории Трускавца Що не кажіть, а про Китай ми знаємо значно більше. Але починати ніколи не пізно. Для початку можна податись у містечко Монастириськ, що на Тернопільщині. Там щороку у перші вихідні червня відбувається лемківський фольклорний фестиваль. Але не в самому місті, а на лісовій галявині, кілометри за два від райцентру.

Спробуй вдати з себе лемка
Офіційна назва цього свята — Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Жодних посвідок а чи квитків для гостей не потрібно. Достатньо самого факту, що ви приїхали. Форма одягу — довільна, хоча добре приїхати у лемківському народному строї — це одразу підніме ваш статус в очах фестивального люду. Гостиница Эдем Сходница Одяг варто готувати заздалегідь. Для дами: сорочка, плісирована в дрібну складку спідниця, приталена безрукавка з «пелюстками». Лемківська сорочка не так щедро прикрашена вишивкою, як народний одяг інших регіонів України. Увесь акцент робиться на елегантну жилетку, намисто, спідницю з нашитими барвистими стрічками і такий же фартух. Краса костюму по-справжньому відкривається в танці — жінка у цій спідниці перетворюється на барвисту дзиґу. Чоловічий костюм виготовити легше. Це сорочка, світлі штани й безрукавка. Якщо нема традиційної сорочки із застібкою ззаду, підійде і звичайна вишиванка. Лемки — справжні металісти: сукняні безрукавки густо всіяні заклепками. Коли ви одягнете народну ношу, зразу ж відчуєте себе іншою людиною. Трішечки стрункішою, гарнішою, витонченішою... (Разюча відмінність від перебування у тренувальному костюмі).
Щоб почуватися на фестивалі ще органічніше, варто вивчити хоч півдесятка лемківських слів. Скажімо, родак (земляк, співвітчизник), гушлі (скрипка), барз (дуже), лем (лише, тільки), гев (тут), фраірка (коханка), фрас (чорт). Але попереджаємо: говорити, як справжній лемко, зможете далеко не відразу. Бо ж треба постійно пам’ятати, що наголос завжди падає на передостанній склад від кінця слова, а також правильно вимовляти напівм’яке «л», тверде «ы» (окрім «і» та «и», тут є ще й «ы»). Тож, якби, не дай Боже, вам довелося між лемками шпигувати, то через акцент вас би тут же ж і розсекретили.
Зниклий край
Отже, нарешті ви на фестивалі. Як і на всіх фольклорних імпрезах, побачите тут народні танці, почуєте пісні та вірші. Коли на небі спалахнуть зорі, а на ватряному полі заіскряться вогнища, почнеться молодіжна забава. Але танцювати підуть усі. Бо всі лемки тут чуються молодими. І — аж до ранку! Буде багато жартів та веселощів — у цьому лемки чимось нагадують габровців: не можуть вони жити без дотепного слова.
Та на лемківських акціях завжди є хвилина мовчання, завжди поруч з радістю присутні сум, туга. І цим лемківські культурні акції відмінні від інших фольклорних свят. Щоби зрозуміти, у чому річ, треба зважити на те, що лемки дуже відрізняються від інших українських етнічних груп, також і від гірських сусідів — бойків та гуцулів. Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница Відмінності у мові, культурі, ментальності такі суттєві, що це навіть давало привід деяким науковцям виокремлювати субетнос у самостійний народ, а то й помилково зараховувати до польських чи й словацьких етногруп. І ця «несхожість» часто спричинялася до непорозуміння, серйозних проблем.
Історія лемків — історія багатьох малих етнічних спільнот. Їх протягом століть утискали могутніші сусіди. Але сорокові роки ХХ століття взагалі заледве не поставили в житті цього етносу велику крапку. В 1944 році понад 200 тисяч лемків не просто депортували з рідної землі, а дрібками розкидали, розсіяли по всій Україні, щоб якнайшвидше асимілювати. У 1947 році польський уряд продовжив справу Сталіна, але вже на своїй території. Ще 140 тисяч лемків було розкидано (по дві родини на село) північним заходом Польщі. Чехословацький уряд вирішив учинити інакше: асимілювати лемків «на місцях», поступово перетворюючи їх на словаків, бо країна маленька — депортувати нікуди. Що ж, тут безвідмовно спрацював принцип «розділяй і владарюй». Гостиница Эдем Сходница Саме геополітичне положення надто вже «міжкордонне»: 48 відсотків Лемківщини знаходиться в Польщі, 41 відсоток — у Словаччині й 11 відсотків — в Україні.
Та сьогодні всі ці три частини об’єднуються для співпраці, збереження зникаючої мови, культури, відновлення пам’яток історії, культури, архітектури. Творяться лемківські товариства, як-от Всеукраїнське товариство «Лемківщина», яке вже всьоме організувало фестиваль у Монастириську.
Багато що відновити неможливо. Але лемківські ентузіасти збирають вцілілі крихти скарбів народної культури, фіксують, консервують все для прийдешніх поколінь. Тому лемківські культурні акції — не просто розвага, зустріч з давніми піснями чи обрядами. Отдых в Карпатах Наче казкове затонуле місто, що раз на рік піднімається із дна моря, Лемківщина — по суті, зниклий край — піднімається та постає в усій красі перед тими, хто хоче її пізнати.
Назад у майбутнє
Є ще одна особливість лемківських свят. Це завжди (а може, й передусім) місце зустрічі. Концерт концертом, вистава виставою, пісні піснями, але головне — побачитися й поговорити з розкиданими по всіх усюдах односельцями, родичами, друзями та знайомими. Депортація розділила родини й села, і це особливо болісно діткнуло лемків, для яких спільнота, громада, гурт означає дуже багато. Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница Лемки — землероби і мандрівники. Колись вони фірманили по всій Європі, потім їздили на заробітки за океан. Але водночас понад усе цінували малу батьківщину і завжди поверталися у свою сільську громаду, з якою були пов’язані міцною сув’яззю. Без неї себе не мислили.
Дуже любили лемки приймати гостей, ходити в гості. Після повернення з будь-якої подорожі зазвичай у себе в хаті мандрівники влаштовували «прес-конференцію» для цілого села. Після «офіційної» інформації лемки — чудові оповідачі — поступово переходили до різних дотепів, історій та курйозів у стилі барона Мюнхгаузена. Любили спілкуватись, оповідати і слухати, особливо довгими зимовими вечорами. Такі зустрічі були важливим компонентом життя лемків. От і тепер вони, зустрівшись, не можуть наговоритися. Бо ж питають не лише про найближчих — питають співрозмовника, як маються (поіменно !) цілі села, роди й родини, численні знайомі по всьому світу.
А ще на лемківських фестивалях всі легко знайомляться. І надовго. Скажімо, на найбільшому такому заході, фестивалі у Ждині (Польща), багато гостей не тільки перезнайомились, але й згодом одружилися...
Монастириськ не випадково став центром проведення фольклорного свята. Санатории Трускавца Це одне з місць компактного проживання лемківських переселенців, а отже, і невеличкий центр лемківської культури. Гордість містечка — створений ентузіастами народний Музей лемківської культури і, звичайно, фестиваль, що збирає до 80 мистецьких гуртів та п’ять-сім тисяч (а цьогоріч було більше) глядачів. Притягальністю фестиваль завдячує й гарно дібраному місцю: похила лісова галявина так нагадує краєвиди Лемківщини.
Того, хто хоч раз побував на лемківському фольклорному святі, знову і знову буде тягнути на ці імпрези. Радимо поїхати чи на український «окраєць» Лемківщини, що на Закарпатті, чи ж далі у Західні Карпати — на північні схили, що у Польщі, або на південні, що у Словаччині. Не має значення, які двері ви відчините. Бо з якого боку б не увійшли — відкриєте для себе новий незвіданий світ, котрий, виявляється, існував так близько.

Ось воно, знамените Яйце-Райце — Коломийський музей «Писанка». В путівниках і на туристичних веб-сайтах означене як «єдина в світі культурна установа, де зберігають і експонують твори писанкового розпису».

Санатории Трускавца Заходимо до холу. В центрі його — кам’яне яйце — композиція, створена з суцільної мармурової брили. Автор скульптури, коломиянин Роман Захарчук, назвав її «Народження життя». За задумом художника, яйце, як і Воскресіння Христове, символізує оновлення.

Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница На панно ліворуч від входу — писанки з різних регіонів України. Майстри Вінницької, Сумської, Київської, Херсонської, Миколаївської областей відроджують писанкарство за зразками кінця XVII — початку XX століття.

Київські художниці Оксана Білоус та Зоя Сташук вимальовують на великодніх яйцях трипільські візерунки. Вони дослідили, що ці знаки — символи давньої землеробської культури — упродовж віків повторювалися у вишивці, ткацтві, малярстві українців. Водночас аналогічні елементи орнаментів належали до знакових систем інших народів. Так, космічне дерево життя, що з’єднує небо й землю, вважається символом родючості землі і плідності в Індії та Іраку, в Туреччині та Румунії, в Угорщині та Словаччині.

Поруч — роботи українців діаспори. Французів навчає писанкарству Галина Хоткевич-Козакевич, донька письменника Гната Хоткевича. Два роки тому вона приїздила на батьківщину і подарувала коломиянам свої писанки. Канадійка Юстина Нагірняк зробила для музею особливу писанку — з яйця страуса. До речі, в середньовічній Європі страусиними яйцями, оздобленими щирим золотом, прикрашали на свято Пасхи інтер’єр соборів.
Звичай обдаровувати близьких розмальованими яйцями властивий не лише українцям, але й японцям, пакистанцям, євреям, грекам, сирійцям, мешканцям рі-Ланки. Єгиптяни, наприклад, вітають одне одного великодніми яєчками з дорогоцінного каменю оніксу.  Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница  «Наші найближчі європейські сусіди декорують на Пасху різні пташині яйця, — продовжує розповідати пані Ольга. — В Чехії розмальовують яйця курей та гусей і розвішують їх на різнокольорових стрічках у домі. У Польщі їх прикрашають аплікаціями та витинанками, які наклеюють на шкаралупу.
А румуни накрапують орнамент різнокольоровим воском.

Вилла Grand Сходница Малюнок на яєчках-«восковках» виходить яскравий і рельєфний». Так і хочеться торкнутися!
Експозиція в залі на другому поверсі не така барвиста, експонатів менше. Однак, кожне яєчко тут — унікальне, другого такого немає. «Писанки, крапанки, дряпанки або шкрябанки, мальованки, крашанки — вони ж галунки», — перераховує екскурсовод види великодніх яєць. Вони різняться технікою декорування. Крашанки — найпростіші. Їх тонують у рослинних барвниках (переважно в лушпинні цибулі, яке надає яєчній шкаралупі червоного кольору — авт.). Якщо взяти голку і видряпати на галунці візерунок, отримаємо шкрябанку. Розфарбоване фломастерами, акварельними фарбами чи кольоровими ручками варене яйце називають мальованкою або декоративним. Санатории Трускавца

Автентичні візерунки писанкарів із прикарпатських сіл Космача Косівского району, Замагори Верховинського та Чорного Потоку, що на Надвірнянщині, вирізняються серед інших. Саме ці села вважають осередками писанкового мистецтва. «Яйця розписують цілими родинами, а малюнки передають із покоління в покоління. Кожна школа має власну кольорову гаму й найчастіше повторювані символи», — пояснює Оксана Беспалова. Косівські писанки — «гарячі», вкриті дрібним жовто-червоним геометричним орнаментом. Чим вище у гори, тим холоднішою стає кольорова гама. «Білі» писанки — верховинські.
Дослідники нараховують у розписах писанок понад сто різних елементів. Крапочки, рисочки, завитки тут не випадкові. Малюнки мають певне значення і разом складають послання (подібно до того, як букви поєднуються в слова і речення — авт.). Їх комбінація, вірять селяни, робить писанку магічною річчю. Від лихого ока захищає оселю «Безконечна дорога». Таку писанку кладуть в домі на видне місце. Яйце нібито забирає на себе зло. Все недобре потрапляє на символічну дорогу і вічно кружляє по безкінечному шляху.
Алегоричний зміст та порядок розпису має точно відповідати призначенню писанки, інакше вона втрачає свою магічну силу. За 40 днів до Пасхи, в День сорока святих, починають малювати «Сорокаклинку». Вилла Grand Сходница Яйце орнаментом із 40 клинів послідовно розписують 40 заміжніх жінок. Кожна виводить окремий клинчик і задумує бажання. Якщо у розписі дотримано канонів, усі сорок бажань здійсняться.

Невідомо, наскільки магічними є яйця, розкладені на останній вітрині. Але туристи перед нею одразу зупиняються. Ще б пак, на писанках залишили підписи відомі політики. Іван Плющ, Анатолій Кінах, Юрій Костенко, Віктор Ющенко. «На відміну від своїх колег, — наголошує екскурсовод, — Віктор Андрійович розписав яйце власноруч». Щоправда, було це за часів його прем’єрства. Писанка кілька років пролежала у фондах і зовсім недавно з’явилася в експозиції — замість іншого яйця з підписом Леоніда Кучми. Однак це вже інша історія.