«Русский мир» впервые коснулся лемков в 1944 году. Их начали выселять из родных сел вглубь Украинской ССР сразу после освобождения Западной Украины и Восточной Польши от нацистов. Новейшая встреча в 2014 году на Луганщине сопровождалась залпами «Градов». Самая большая лемковская громада области находилась в двух километрах от луганского аэропорта, оборону которого украинские войска держали три месяца.

Лемковская свадьба в с. Переможное

Такая горькая ирония судьбы. Вначале лемков оторвали от корней, отправили в козацкие степи, а спустя десятилетия из этих степей их гонит российская агрессия.

Лемков на Луганщине «открыли» 10 лет назад. Эта заслуга принадлежит заместителю «помаранчевого» губернатора Алексея Данилова — львовянину Зиновию Гузару. Ему рассказали о поселениях лемков местные руховцы, и замгубернатора вначале не поверил, что такое может быть. Но поехал, встретился с людьми, послушал истории переселенцев, и сомнений не осталось.

Донбасс шокирует обманутых пропагандой россиян.

По страницам рашистских сообществ в соцсетях.
 

Оккупанты грустят - не рады им местные жители и всё тут.

Алчевск остается украинским (ФОТОФАКТ)

Несмотря на оккупацию, Алчевск был и остается украинским городом.

Это в очередной раз доказали местные жители, показав украинскую символику на самых разнообразных объектах.

Днями Facebook вибухнув світлинами сміливої дівчини-школярки з одного з невеликих міст на Луганщині, яка вже чотири місяці щодня, загорнувшись у синьо-жовтий прапор, зустрічає українських військових, які їдуть повз її будинок.

«Чотири місяці день у день з самого ранку і доки не стемніє вона виходить на дорогу біля своєї хати і проводжає наших бійців на передову. Яка радість нашим хлопцям побачити це сонечко, загорнуте в синьо-жовтий прапор», – написав про неї один з бійців АТО Тарас Томенко.

Військові вдячні юній патріотці за таку моральну підтримку та навіть назвали на її честь танк. Євдокія. Так звуть дівчину і так тепер звуть танк, який боронить Україну на передовій. За її любов до України у рідній школі дівчину назвали «бандерівкою» і відвернулися від неї. Тепер до школи дівчина не ходить, але попри це мріє здобути освіту й працювати на користь держави.

Про життя неподалік від лінії фронту смілива школярка Євдокія Кулініч розповіла кореспондентові Galnet.

 - Чи ти завжди жила на Луганщині? З чого почалась твоя підтримка військових?

 - Я живу й жила в Луганській області. Четвертий місяць підтримую Україну й українських військових. Щойно почалася війна, пішла перша техніка, приїздили перші військові, я їх одразу підтримувала. Але тоді в мене не було нічого, жодної національної атрибутики. Тоді я збиралась їхати на захід України, бо я розуміла, що тут буде нелегко. І я поїхала до Чернівців, пробула там два місяці. Але я така людина, яка не може перебувати в тих місцях, де люди не до кінця розуміють, що відбувається тут (на Сході, – ред.). У мене був якийсь відчай, мені потрібна була віддушина. І потім, коли я повернулась сюди, у мене з’явилось бажання робити все, що я можу, все те, що може підтримати військових, викликати в них посмішку. Тоді я взяла прапор, вийшла на вулицю і, коли побачила перших військових, які проїздили повз мене, помахала їм прапором. Спочатку я хвилювалася, бо не знала, хто як відреагує. А потім, коли побачила, що військові дуже раді, що вони почали дякувати, я зрозуміла, що вже просто не зможу не вийти, бо це буде зрадою з мого боку. Якщо я сказала, що я буду підтримувати, то я стоятиму до останнього.