Вона слухала музику і намагалась потрапити в минуле. І навіть не в минуле, а просто кудись втекти від реального, туди де перебувають інші почуття. А що було там – за плечима? Що? Та все. Бо то просто інше. Там не так, як тут. І там чудово. Там прекрасно і так хочеться повернутися туди, але не можливо. І так хочеться повернутись, дуже хочеться, але це не можливо. А там чудово, там немає зими, літа чи осені, там завжди хороша погода і ні дощ ні сніг на це не впливають. І можна було заплющити очі і повернутися ,наприклад, в дитинство. І вона це робила. І вона це робила завжди. І вона хотіла це робити знову і знову. І вона була щасливою і нещасною одночасно. І вона плакала. І сльози зовсім не були гарячими і не опікали їй шкіру, як це описують в дешевих жіночих романах, вони були холодними і такими реальними. Вона скрутилась в клубок і вкрилась ковдрою з головою, бо не хотіла, щоб світ бачив її сльози. Вона не соромилась їх. Ні. Просто чітко розуміла, що сльози - це прояв слабкості. А їй не можна бути слабкою, тому вона заховалась і тихо плакала. А що їй залишилось робити? Вона одна. Нікого немає. І навіть та людина, яка так чудово співає не чує її, а ти більше - не розуміє. І від цього ще гірше. Гірше, бо тебе не розуміють, гірше, бо тебе не чують… В неї не було депресії чи меланхолії, просто в саме цей момент вона насправді жила. Бо тоді коли вона їхала на роботу, чи зустрічалась з друзями, вона думала, що жила, але це було не так. А тут, коли так боляче і так погано ти починаєш жити, хоч цього не усвідомлюєш. Саме в цю хвилину – живеш. По-справжньому. Якби вона це зрозуміла, все б склалось по-іншому. Якби їй хтось це сказав – склалось по-іншому. Якби вона десь це прочитала – склалось по-іншому. Але, ні, їй ніхто не сказав, вона ніде про це не читала, і головне - вона це не розуміла. Їй було боляче, тому вона і не хотіла розуміти.
Це вже буде потім – через кілька хвилин вона вийде зі своєї схованки, скинувши ковдру, витре сльози. Вона про це чула. Вона про це знає. Вона ні коли не думала, що це станеться з нею. Станеться. І через декілька днів буде багато людей які будуть говорити. І обов’язково будуть говорити їй. Всі будуть говорити їй. Та вона не буде слухати. Ні, не тому, що вона скаже, - „де ви були раніше?”, чи тому, що вона брутальна та нечемна. Вона взагалі нічого нікому не скаже. Вона буде мовчати, і вона буде прекрасною і неодмінно буде спокійною і вже не буде плакати... Потім закриють труну… Її поховають. Буде шкода. Але це буде через 3 дні, а зараз їй просто боляче і вона не розуміє, що саме в цей момент - почала жити і не знає, що через декілька хвилин – припинить, а через лічені дні - її взагалі не буде...

Серия сообщений "Мини-новеллы":
Часть 1 - Момент жити...
Часть 2 - Я пишу письма...
Часть 3 - Доживать