На одеському траулері "Кіровоград" оголосили тривогу. Екіпаж припинив суднові роботи, і усі кинулися на верхню палубу. Тривога була справжньою.
Я вискочив на палубу: метушилися матроси, щось кричали, вказували руками кудись в океан, старший помічник і матроси опускали шлюпку на воду. Багато хто із спостерігачів, як і я, нічого не розуміли, але відчували, що тривога хоч і справжня, але не загрозлива для нашого життя. На обличчях не було суворості, яка буває, коли нависає смертельна небезпека.
Капітан, Володимир Негметович Анісів, мужик вольовий, суворий, по батьківській лінії син казахських степів, моряк бувалий, і його не просто вивести з себе, але сьогодні й він якось хвилювався, сам забрався в шлюпку і почав підганяти моряків: «Швидше, швидше, давай, давай, кормовий, майна!»
Шлюпка плюхнулася у воду, мотор заревів, і вони кудись помчали.
Й усі показували у бік абсолютно чистого горизонту.
Шлюпка досягла місця події, і капітан вправно перегнувся за борт і буквально висмикнув з води величезного птаха з незграбно розчепіреними крилами. Птах вже не чинив опір.
І тільки на палубі ми зрозуміли, що у воді опинилася земна хижачка. Не альбатрос, і навіть не фрегат, який, кажуть, не вміє плавати, а справжній орел або сокіл. Ось тільки яким чином сухопутний птах міг з’явитися у відкритому океані? Милях у сімдесяти на схід від нас знаходиться розжарена спекою Сахара! Ми її не бачимо, далеченько, але вранці вона нагадує тоненьким шаром дрібного, схожого на пил, піску на склі ілюмінаторів та дзеркала.
І раптом – орел, який повинен жити десь у горах або в лісі, але аж ніяк не в океані.
Тим часом птаха підняли на борт і понесли в лазарет.
Усі розбрелися по робочих місцях, а вільні від вахти залишилися чекати звісток.
Вийшов капітан. Він розповів, що вахтовий матрос у бінокль помітив на підльоті до судна зовсім не морський силует величезного птаха. Усією вахтою вони спостерігали, як він зробив коло над судном і несподівано рухнув у воду.
«Швидше за все, знесилила, - сказав Негметович, задумливо додавши, - ось тільки незрозуміло, як такий птах опинився так далеко від берега?»
Так, нас уже всіх цікавило це питання.
Потім вийшов доктор і повідомив, що птаха жити буде, хоч і наковталася солоної океанської води: "Я усе, що потрібно, зробив і вколов птахові глюкозу та заспокійливе. Спить".
Вранці на судні залунали грізні, горлові крики – пташка одужала і почала вимагати свого звільнення.
Зібралися вільні від вахти і роззяви, але наш капітан ще вночі наказав на шлюпочній палубі спорудити з дрібної рибальської сітки – хамсероса простору загорожу-вольєр і птаха, накривши простирадлом, обережно перенесли туди.
Нарешті ми роздивилися це небесне диво – величезний кривий, хижий дзьоб, яскраво-жовті очі, сіре з рудизною, чорними плямочками і білими смужками пір'я. Ну, дуже красивий птах на міцних ногах з величезними кігтями. Дивився він на нас, швидше, не з побоюванням, а з ненавистю і зробив декілька спроб злетіти.
Тут же з'явилися всілякі "фахівці" і порадники, прийшов капітан, викликали кока і, порадившись, вирішили прислухатися до думки старого одеського голуб'ятника, моториста першого класу Арсенія Петровича Геккеля.
На думку "фахівця", це, ймовірно, не орел, а сокіл, і, зважаючи на вигляд, ще молодий, підліток.
"Нічого собі підліток, - засмучувалися цікаві, - на двісті миль від острова Гранд-Канар’я відлетів!" Через два дні птах видужав остаточно і припинив голодовку. Він з апетитом почав їсти ледь не по півкурки на день. А ще через тиждень почав робити наполегливі спроби вирватися на волю. Але відпускати його так далеко від землі боялися, і тоді капітан скликав "військову раду", на якій було вирішено підійти ближче до берега, і як тільки замаячіють перші ознаки суші, птаха випустити.
Але виникло декілька ускладнень.
Найближчий берег Мавританії був у сімдесяти милях, але мавританські військові кораблі строго стежили за нашими рибалками, щоб, не дай Боже, не зайшли в їхні територіальні води. Туди нам дорога заказана. Там - основні рибні запаси, а ми - чужі рибалки.
А до жаданих Канарських островів - миль двісті, і тому "Кіровоград" повинен витратити близько двох діб для пробіжки туди й назад. Це дуже великі втрати для екіпажу. За дві доби можна виловити тонн двісті риби, і нас туди не відпустять: є керівництво промислу, є керівництво в Одесі, і є начальство в Міністерстві у Москві. Крім того, на перехід у двісті миль треба було витратити ого-го скільки палива.
Була і ще одна можливість – відправити птаха з попутним судном, але при цьому ми ніколи не побачимо, як він прощається з рятівниками. Чомусь ця обставина найбільше хвилювала, здавалося б, суворих і зачерствілих моряків. Їхня сентиментальність була просто вражаючою. "Комітет" прийняв рішення - узяти могорич і відправити делегацію до начальника промислу, який засідав на севастопольському траулері "Анатолій Халін", й випросити дозвіл на вільний пошук скупчень кальмара на північ від промислу.
Нам дали «добро», і «Кіровоград» відправився у «вільний пошук». До ранку наступного дня в синяві над горизонтом замайоріли далекі гори острова Тенериф і ми лягли в дрейф. Як тільки боцман скинув сітку з вольєра, величезний птах загрозливо зашипів, з побоюванням оглянув екіпаж, що зібрався на палубі, змахнув крилами, злетів і сів на леєри пеленгаторної палуби. Деякий час хижак сидів, розглядаючи світ і розставивши крила. Він був відверто розгублений. Та раптом крута океанська хвиля різко нахилила траулер, і птах легко зісковзнув з леєра і в два-три свистячих помахи злетів у повітря. Сокіл пішов по колу, набираючи висоту, потім, злегка склавши крила, "пірнув" вниз у наш бік і знову пішов угору: вище, вище, вище…
Сокіл був такий красивий, що жодний морський птах – ні буревісник, ні альбатрос чи якась чайка просто не могли порівнятися з цим польотом. Він, земний, був нам ближче та рідніше, ніж тисячі і тисячі горластих і ненажерливих морських птахів-халеїв. Він був чужим, як і ми, у цій стихії, ворожій і нам, і йому.
Після двох або трьох кіл сокіл раптом зробив декілька піруетів, перевертаючись через голову, неначе перевіряючи своє уміння літати, потім набрав висоту і несподівано, склавши крила, каменем кинувся вниз так, що хтось на палубі скрикнув. Але біля самої води він раптом широко розкрив свої дивні серповидні крила, немов досвідчений парашутист. Потім завмер на мить над самою водою і жадібно, люто, не жаліючи сил, почав набирати висоту майже вертикально, майже як бойовий літак перед атакою вгору, вгору і вперед...
І розчинився назавжди в бузково-блакитному серпанку-мареві.
Дорогою назад Бог Океану віддав нам за порятунок цього рідкісного птаха, і ми вже не сумнівалися у його великому походженні – штурмани виявили промислове скупчення кальмара.
Згодом настав і мій час розлучатися з гостинним траулером і його чудовим екіпажем. Мені треба було повертатися у сімферопольську редакцію радіо "Для тих, хто в морі". Ми обнялися з Володимиром Негметовичем, і я переправився на борт керченського траулера "Прапор Керчі".
Вже в Севастополі пішов в бібліотеку, щоб виконати прохання екіпажу і дізнатися, що ж за диво-птах був врятований в океані.
Несподівано виявилося, що це був знаменитий Сокіл Елеонори. Дуже рідкісного птаха ще називають Соколом Княгині. Птахи гніздяться на скелях незаселених островів Егейського моря, але молоді соколята, перш ніж звити своє гніздо на недоступній скелі, вирушають в далекі мандри - птахів бачили на Азорах, у синьому небі над островом Сокотра і навіть на далеких Маскаренських островах. Але цей птах не живиться дарами моря. Тільки сараною, бабками та дрібним пташиним племенем.
Першу свою зиму молоді соколи проводять на далекому Мадагаскарі.
Пізніше в одній із книг я прочитав, що молоді недосвідчені соколи Елеонори, потрапивши в сезонні вітри на південь від Канарських островів, найчастіше гинуть, знесиливши і не маючи можливості впоратися з жарким повітрям з Сахари.
Я упевнений, що саме такого птаха і врятував екіпаж одеського траулера. Можливо, тепер на маленькому, дикому острівці між Хіосом чи Санторіном, Критом чи Самосом годують своїх дітей нащадки врятованого нами сокола, і вони тепер точно знають, їм повідав їхній батько, куди літати небезпечно.
Але ніхто не може відповісти, що ж примушує цих птахів, граціозних і напрочуд красивих, вирушати в далекі і такі небезпечні повітряні пригоди над безбережною і абсолютно ворожою їм морською стихією.
(на світлині, яка зроблена на боту траулера "Кіровоград", той самий врятований Анісовим птах, але самого капітана вже нема - він загинув у минулому році в Атлантиці)