Ми брати й сестри в Андеґраунді. Ми відщепенці від міського суспільства, від тіла колективу. Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали. А неформали, знаєте, не звикли жити за нормами. Радше навпаки: мають дурну манеру їх порушувати.

Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально аванґардово абстрактною — до такої міри абстрактною, що я не міг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому.

А тут — Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини... А, може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Манджурії... Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура у третьому коліні. І виросла б вона високо окою і густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.

Jim:
ми зібрались у цьому древньому
й шаленому театрі
аби поширити жагу життя
втекти від мудрості натовпу вулиць

Ми будемо втікати. Все життя. Від мудрості натовпу й порад родичів.
Будемо носити цеглу й будувати високі мури.

Ми кохалися ще і ще; я спостерігав зелені спалахи в голові. Ми кохалися, щоби задусити ту жахливу пустку, вакуум між нами й НИМИ. Кохалися, щоби, боронь Боже, не збудувати муру між собою.
Я знаю: ми злі діти, раз надумали вбити когось. Зате ми не споруджуємо стін усередині. Ми залишаємо їх назовні.
Покоління байдужих. Покоління пофіґістів. Але то тільки зовні. Всередині муру ми існуємо, ба навіть живемо.

Мене це абсолютно не гребе...

І Боги! Вони прийдуть і проковтнуть нас. Той чувак, Корій, — йому саме місце в дурці. Бо він відтворив цей дикий культ у нас. Вночі, під чорним, я все думаю: Ктулху і Даґон у Мікронезії. Ньярлатхотеп в інків. Уіцілопочтлі, Бог Колібрі, в ацтеків. С’нугг’ха в алеутів та ескімосів. Тонкі місця. Завжди за мету ставилася ціль відкрити Їм ворота. А хто ж у нас? Шуб Ніґуррат з Тисячею Молодих? Аморфний Ктулху із підводного міста Р’лайх? Великий Хробак Йоґ Сотот?