Одяг Полтавщини, у порівнянні з іншими регіонами, є доволі пишним, адже він розвинувся за часів бароко. На цих територіях знаходилося чимало заможних козацьких сіл і містечок, які перейняли модні віяння з Європи, як, наприклад, ускладнення вишивки. У ХІХ столітті почали вишивати весь рукав і гаптувати його білим кольором. Так, вишивка на сорочці  виконана у техніці білим по білому, з використанням вирізування. 

Саме наявність рушника і вінка свідчать про те, що це весільний стрій. Такий вінок характерний для сіл Чорнобаєвського району Черкаської області. Квіти виготовляли з фабричних ниток і оздоблювали ниткою-"сухозлотом", тобто "сухим золотом". Їх привозили до України зі Сходу.

Протягом весільної церемонії священик клав на голову чи на плечі нареченої поверх вінка хустку. Після вінчання з нареченої знімали вінок, її голову зав’язували хусткою чи наміткою. Відтепер вона ставала заміжньою жінкою. Цікаво, що у церкві молодий мав наступити трошки на одяг молодої, показуючи, що саме він буде головою в домі.

Після церемонії у церкві молодий і молода ішли кожен до себе додому, бо у кожного з них були свої гості. Вже під вечір молодий приходив по молоду, платив за неї викуп, і забирав її до себе.

До речі, щоб запросити гостей на весілля, молода пекла так звані "шишки" — коржики з тіста. Вона йшла по селу і роздавала коржики усім, кого хотіла бачити на своєму святі. Той, хто хотів відвідати весілля, але не був запрошений, також міг прийти. Але зайти до хати не мав права. Таких непроханих гостей називали "запорожцями" – тобто, такими, що лишалися за порогом. Втім, ці пани не нудьгували, на вулиці для них грала музика, їм наливали горілку.

Весілля справляли зазвичай у неділю, а вже у понеділок близькі і друзі зі сторони молодого ходили до родичів молодої і дякували за неї.

Багато уваги приділялося прикрасам нареченої, адже вони символізували достаток родини. Молода вдягала низки коралів зі срібними вставками, намиста із венеціанського скла, дукач із бантом. Якщо подібних прикрас у сім’ї не було, їх позичали.

У ХІХ столітті обов’язковим елементом одягу стає керсетка. Вона складна за покроєм, тому багаті мешканці міст шили керсетки на замовлення. Керсетка Яніни оздоблена аплікацією.

Архаїчними лишалися сорочки і плахти – незшитий набедренний одяг, який надягався на сорочку. Ці елементи одягу збереглися ще з часів Київської Русі.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Весільний костюм ХІХ століття, характерний для регіону Покуття — це сучасна Івано-Франківська область.

Ще 200 років тому червоний барвник був найдорожчим, дозволити його собі могли тільки заможні люди. Тому червоний, який асоціювався з достатком, був найпоширенішим кольором весільних костюмів.

Рукави сорочки повністю зашиті крученим швом. Також характерною ознакою регіону є обгортка, закладена за пояс. Спереду запаска закладена у складки, задня частина називалася "фота".

Прикраса, виконана з бісеру, називалася гердан або силянка. Бісер купляли при монастирях чи на ярмарках. Спершу з нього виготовляли лише аксесуари, пізніше — стали розшивати сорочки.

Вінок зроблений з паперових квітів і ниток. На Покутті у вінок також обов’язково вплітали вічнозелений барвінок. До сьогоднішнього дня подібні вінки іноді надягають під фату.

Чим більше прикрас було вдягнено на нареченій, тим заможнішою вона вважалася. На намиста надягали монети або дукачі. У Західних регіонах України це були дукачі Австро-Угорської імперії, у Східних — монети Російської імперії. Колекціонери знаходили навіть дукачі із монетами Пруссії і Баварії, які привозили українські військові в якості трофеїв. На початку ХХ століття при виготовленні дукачів використовували польські монети.

Дукачі виготовляли на замовлення сільські золотарі, його оздоблювали камінням і склом. Найвідомішим є вереміївський дукач, широко поширений на Полтавщині і Київщині. Сьогодні старовинний дукач можна купити приблизно за 300 долларів.

Крім дукачів, носили прикраси з перламутру і венеціанського скла, а також нитки коралів. Так, за коралі довжиною близько метра, можна було купити нову хату.

Тому незаможні люди купували собі імітації коралів — намиста з напівдорогоцінного каміння червоного кольору.

 Шкіряне взуття називалося постоли, їх вдягали на онучі. Вже пізніше селяни починали носити чоботи і черевики. Їх, як правило, шили майстри-євреї.