КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО
ОЛЕЛЬКОВІ КНИГИ
Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:
– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.
– А то ж яку? – здивувався Данило.
– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.
Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.
– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?
– Ага, якраз сушу.
– Де ж вони? – здивувалися всі.
– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.
КОРОЛІВСЬКИЙ ПОДАРУНОК
Великодня неділя видалася сонячна й тепла. Олелько, скінчивши снідати, вийшов на вулицю і відразу ж лоб у лоб зустрівся з кумом своїм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений і зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину.
– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?
Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.
– І ти через цюю крашанку зажурився?
– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…
– Куди ж ти намірився?
– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.
– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:
– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.
Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.
Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.
– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?
– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.
– Певно, неабияка, крашанка!
– Не те слово! Не крашанка, а чудо!
– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?
– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.
– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.
– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.
– А ти нам що даш?
– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.
– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам’ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.
– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.
– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.
– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.
– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!
– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?
І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.
Цієї хвилі розчахнулися двері і з’явився на галас король:
– Олельку! А то що з тобою, небораку?
Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.
– Яй яй яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб’є його! Яй яй яй!
Сторожа перелякалася:
– Він сам упав, ми його ледь ледь відтрутили. Хто ж його знав…
– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!
– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.
– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.
– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?
– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.
– То й вибери, – стенув плечима король.
– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.
– Звар’ював! Та ніколи в житті!
– А ви ж обіцяли!
– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!
– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.
– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, сторожа, вліпіть йому десять гарячих.
– Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько вояків, що вже було кинулися до нього. – Не мені ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообіцяв їм, що коли пропустять мене, то дістануть все, чим король мене обдарує. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самі крашанку знесли.
– Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося підкупити? Дайте їм десять канчуків від Олелька та ще десять від мене, аби пам’ятали. Але не нині. Після свят.
ЗМАГАННЯ МАЛЯРІВ
Якось при королівському дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався і похвалив.
Почувши теє, Олелько відразу наїжився:
– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.
Король піймав його за язик:
– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?
– Хоч би й зараз.
Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.
– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?
– Я можу намалювати будь якого звіра хутше, аніж ти королю п’ять ковтків пива вихилиш.
– Ото! А я не одного, а цілих п’ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп’є з кубка, то й собі хильне.
– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п’ятого дістанеш по м’якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.
– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.
І тут Олелько вмочив усі п’ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п’ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.
– Я виграв, – сказав Олелько.
Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.
– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?
– Як обіцяв – цілих п’ять звірів.
Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.
– Яких звірів? – спитав король.
– П’ять дощових хробаків.
Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.
ДАНИЛО В ГНІВІ
Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.
Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.
Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.
Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:
– Найясніший королю…
– Замовкни! – обірвав його той на півслові.
– Благаю!
– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!
– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.
Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.
СЛІПІ ТА ЗРЯЧІ
Спитав якось король жартома в Олелька:
– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?
– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.
– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?
– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.
Наступного дня зранку посеред замкового подвір’я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.
Не довго й чекати довелося, як на подвір’ї з’явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.
– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?
– Гуску скубу, – відказав незворушно той.
Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:
– Запиши його величність до сліпців.
Впродовж цілого дня з’являлися на подвір’ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:
– Гуску скубу.
Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з’явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.
– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?
– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.
– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?
– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.
– Ну?
– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?
Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: “Боже помагай.”
закінчила вишивати 'Корівку') а ось і вона)
