Скажи хоч слово, мила, не журись.
Утри сльозу й нарешті посміхнися,
А ще молись, за нас усіх молись.
І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт,
Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді:
Ми з хлопцями завчили «Заповіт»,
Під обстрілом читаємо відтоді.

Пробач, ріденька, знову мушу йти.
І не питай, куди тепер рушаю.
Мене чекають прокляті світи,
Коли вернусь я й сам уже не знаю.

Вона в сльозах стискає телефон,
Пусті гудки, в душі гроза лютує.
Та він живий, то був поганий сон,
Її любов його, таки, рятує!

А він десь там, де небо у вогні.
Боронить свою землю від навали.
Він вже давно не лічить ночі й дні,
Він робить все, щоб ми війни не знали!