Звернення командира Андрія Білецького

Ситуація на фронті критична. Я не хочу уподібнюватися десяткам і сотнями глашатаїв і тилових героїв які заспокоюють Націю. Заколисують своїми «героїзм», «Стабілізація» фронту, тисячами нібито знищених ворогів і їх спалених танків. Пробудження може бути дуже болючим.
Ми повинні сміливо і прямо дивитися правді в очі. Проти нас потужний і підлий ворог. Довго готувався до цієї агресії. Повинні сказати собі, що ми сором'язливо називали ворога - другом і стратегічним партнером. Що ми виявилися не готові до нинішнього протистояння. І навіть маючи чотири місяці «перемир'я» нічого не зробили для зміцнення власної оборони. Що весь цей час ми сподівалися на абстрактне «може бути»: може Росія заспокоїться якщо ми забудемо про Крим; може Захід нам допоможе і т.д.
Росія не заспокоїлася, а Захід не допоміг.
Прийшла пора прийняти найважливіше для себе, як для народу, рішення: жити чи вмирати.
Якщо помирати, то тут все легко і зрозуміло.
Якщо жити, то це означає боротися. Жорстоко, болісно, довго, з повною самовіддачею.
Ця війна не може бути війною генералів і політиків. Свою війну вони вже програли.
Ця війна - війна збройного народу.
Тут, на фронті, достатньо зброї і рішучості. Нам потрібні чоловіки, воїни, добровольці. Потрібен кожен, для кого Україна і її свобода реальні речі за які варто вмирати.
Приходьте. Фронтове братство говорить вам: Ласкаво просимо!
Слава Україні!