Мої паперові квіти не розмокають під твоїм дощем.
Руки у шкіряних перчатках не мерзнуть, коли їх зігрівають, так само, як не мерзнуть коліна, вкриті арафаткою.
Перебираю своє волосся та торкаюся кінчиками пальців.
Тонкими рухами по клавіатурі.
В он-лайні не вистачає офф-лайну.

До меморизів потрапляють лише дивні пости.
Пости, які перечитуєш навіть через рік, і шкірою пробігають мурашки.
А щойно написаний пост завше має викликати такі емоції.
Інакше нащо це все?

Дивне збудження від спогадів - це те, що й мають викликати справжні рефлексії.

Осінніми калюжами, якими мандрують жовті листи.
З мокрим волоссям, що пахне дощем та горобиною.
З залишками кон'ячного настрою та вибраними кадрами на сітківці.
Із порожнім від своєї повноти плеєром.

Та найкраще - з мокрими кедами.
Кльош та наскрізь мокрі кеди - це саме те осіннє, чого не вистачало для повного щастя.
Осіннього, з вітерцем, що гуляє між складками шалику.

Вихідний влаштую собі.
Завтра. Ніяких тобі пар, друже Пікок.
Жодних лекцій та конспектів.
І невеликий цілющий шопінг.

Буду нескромною і викладу свої фото. By Chupa.

Починаючи з банального, вимикаю мобільні телефони.
Ховаю подалі калькулятори.
Забуваю дивитись на електронні та кварцеві годинники.
Залишаю вимкненими домашні телевізори.

А загалом витягаю батарейки від особистого пульту ДУ та відходжу у безконтрольно-задумливе.
Та й взагалі - чи треба мені розуміти які мікросхеми та контакти відповідають за мурашки по моїй шкірі?

Недопите червоне столове так і залишається на столі. У навушниках - улюблене Liber tango.
Танго у напівтемряві. По коліна у воді та із єдиним джерелом освітлення.
Варто лише закрити очі - і залишиться йти на світло. І на пристрасть.
LIBER TANGO

Нові книжки із ініціалами Лілі Марлен та короткими неримованими нотатками.
Згадки про збірки нових і старих віршів.
Чорно-білі фото, що викликають спектр емоцій.

Харків. Львів. Дві крайності, два серця одної країни.
Коли вони перетинаються на території одного з міст, виникає концентрація емоцій, думок, кадрів, миттєвостей.
Хочу у Львів. І хочу Львів до Харкова.

Так закохуються міста.


+6 фото

В ранковій гучності пустої квартири хочеться загубити себе таку, яка не може вирішувати, рухатись, розвиватись.
Хочеться відмовляти на всі телефонні дзвінки, але не вимикати мобільного - спілкування - це те, що мене тримає.
Саме тримає, а не стримує.

Очі болять від засліпливого світла думок.
Прагну до змін, але залишаюся на місці.
Завмираю посеред натовпу і слухаю тишу.
Прибираю парасольку і ловлю краплі дощу.
Іноді краще пішки, ніж метро.

В колонках играет - Крихітка цахес - Lumipallo
Запахи дощу, весни та сліпучої зелені надихають.
Запахи мокрого волосся та старих парфумів настоює на якусь дивну хвилю.
Запахи. Вони навіюють банальні, але такі приємні мотиви і кадри.



+7 фото