Коли вони обіймались вві сні, нічні марева заповнювали щільновесь простір холодної кімнати з причиненими вікнами і дверима.
Коли вони обіймались вві сні, електричні розряди між їх тілами пригортали увагу нічних метеликів із бархатними крилами.
Коли вони обіймались вві сні, їхній подих парував вологою, відбиваючись від стін.
Холодних стін ворожого світу, який відгородився від них.

Придбати чорний ватман та малювати.
Яскравими кольорами.
Щоб надовго і впевнено.

Завести твіттер та писати.
Короткі прозові нотатки.
Щоб у стрічку і зберіглося.

Закарбувати у свідомості.
Зберегти на вінчестері, на папері, у думках.
Щоб не забути.

Чорт забирай, нічого не тямлю у цій лексикології.
У сполученнях голосних та приголосних, у додаваннях суфіксів, префіксів, у сполученнях коренів.
Але ж вони нічого не важать, коли дійсно немає змоги сказати хоча б слово.

Захотілося вінтажу, вина і трохи тепла.
Бо є лише мить між минулим та майбутнім.
Є лише деталі, які складають повну картину.
Які мають певну дію.
Які залишають дивний спектр емоцій.

Деталі важливі. Бо, як відомо, вони й справляють враження.

Важко виходять тези з-під моїх пальців.
Димом пахне осінь, чиє листя повільно тліє у маленьких містечкових парках.
Так, так. Саме містечкових.
Звертання до словникових статтей стають невід'ємною частиною сьогоденності.
А моєю невід'ємною частиною стають осінні окуляри, шалики та ще_не_куплені перчатки.

Починаючи з банального, вимикаю мобільні телефони.
Ховаю подалі калькулятори.
Забуваю дивитись на електронні та кварцеві годинники.
Залишаю вимкненими домашні телевізори.

А загалом витягаю батарейки від особистого пульту ДУ та відходжу у безконтрольно-задумливе.
Та й взагалі - чи треба мені розуміти які мікросхеми та контакти відповідають за мурашки по моїй шкірі?

Новітні технології поєднують наші чуттєвості легкими дотиками наших пальців до клавіатур.
Скануючи записи скетчбуків, акценти розставляю на відсутності червоних ліній, які розрізають сторінку майже навпіл.
Записуючи на обрізках плівки у голові наші короткі розмови, намагаюся їх зібрати у потрібній послідовності, наче кавалки дитячого калейдоскопу.

Скільки має важити хороша людина?
Адже хочеться підкрадатися нечутно, навшпиньки, та закривати долоньками очі людям, яких цінуєш.
Чи здогадаються вони вчасно про те, хто це? І скільки вони для тебе важать?
Бо часу залишилося мало - набираю вагу.

25.08.2009.

Я користуюся собою.
Вживаю себе у необмежених кількостях, запиваючи алкоголем, заїдаючи їжею із фаст-фудів.
Замовляю із якісними послугами, передплачую, розраховуюся кредиткою.
На мені, мабудь, написано: "Готова до вживання".
Поки ще не вийшов строк якості. Хтось іще хоче?

А може відректися від всього?
Залишити в собі лише віру в завтра та резинову вуточку,
червону помаду та чорні браслети,
дахи, трафарети та гальма на жовтий,
зіпсоті касети, не в риму писати,
скло і дискети, занедбані квіти, що на вікні помираюсь.
І в літаки, що застібають зіпперами моє вечірнє небо.