Так. Знову якість дрібнички, що розсипаються моєю підлогою.
Знову нові кеди та старі планшетки.
Знову записи у мобільних чернетках.



І вперше дивні, але дуже доречні триб'юти.

Не римуйте мене у верлібри.
Не пийте мене у вині.
Не паліть восени моє листя.

Не виписуйте й не вичитуйте.
Не зроняйте пустими сльозами.
Не стікайте осіннім дощем.

Не римуйте мене у верлібри.
Я не можу жити у римі.
Я не можу жити у рамках.

Живу за рахунок самонавіювань.
Сама ж собі ставлю діагнози, не сумісні із нормальним життям.
Сама ж лікуюся нічними розмовами, короткими повідомленнями та снеками.
Сама ж ставлю себе перед вибором.
Червона чи синя пігулка цього разу?

Однаково. Обидві. Жодної.
Адже я вже здорова.

Послухавши Ж., вельми хочеться нашивдкоруч оформити загранпаспорт та втекти десь у європейські нетрі, слухаючи у навушниках дощ та ска.
У такі хвилини розумієш поетів, що зникають посеред літніх ночей у містечкових вуличках.
____________________
А ще загадувати бажання, поки летить зірочка недопалку із нічного балкону поверхівок.

Скільки має важити хороша людина?
Адже хочеться підкрадатися нечутно, навшпиньки, та закривати долоньками очі людям, яких цінуєш.
Чи здогадаються вони вчасно про те, хто це? І скільки вони для тебе важать?
Бо часу залишилося мало - набираю вагу.

Краще за все - завжди повертатися додому.
Ажде лише тоді, через декілька ночей поневірянь по різних куточках міста ти йдеш звичною дорогою, лишаючи по собі тільки легкі кроки.
Лише тоді ти не помічаєш часу і відстані.
Лише тоді ти знаєш кожен камінчик дороги, що долаєш.
І саме тому ти навіть не задумуєшся, куди і як ступати.
І саме тому ти занурюєшся у думки повністю, не приділяючи увагі нічому іншому.
Але ти йдеш. Ти рухаєшся. Ти живеш.

__________
"Твої повернення - вічне ТіВі..." (с)

20.08.2009.

Текстурні думки поглинають мене цього літа.
Ніжуся в шовкових морях простирадел.
Забуваю себе у просторих вбраннях із льону.
Засинаю в обіймах дорожньої джинси.

Моє місто - місто де можна знайти підказки.
Місто, яке відчуває тебе. І яке відчуваєш ти.
Не знаючи назв маленьких вулочок, блукаєш нічними дорогами.
Не відрізняючи правостороннього руху від лівостороннього.
Не сторонячись поодиноких автівок, що проїжджають повз.
Оминаючи мости, що чекають тебе зустрічати ранок.
Засинаєш лише тоді, коли прокидаються усі інші.
Моє місто не спить ніколи.
Вночі воно дихає кожною клітинкою бруківки, якою я тихо ступаю.

А може відректися від всього?
Залишити в собі лише віру в завтра та резинову вуточку,
червону помаду та чорні браслети,
дахи, трафарети та гальма на жовтий,
зіпсоті касети, не в риму писати,
скло і дискети, занедбані квіти, що на вікні помираюсь.
І в літаки, що застібають зіпперами моє вечірнє небо.

Змерзла зсередини. Намагаюся відігрітися чорним чаєм, що обпікає голу душу.
Холодне повітря самотнього літа зі свистом проноситься до моїх легень, що їх стискають шкіряні ремені реальності.
Чи була колись самотність на стільки пекучою, як лід в середині літа?

В колонках играет - Саундрек до "Амелі"
Чуттєві ноти та запахи.
Залишки торішніх думок, які ховалися десь глибоко, на кінчиках моїх пальців.
Вони виходять через торкання до скронь, проходять востаннє моїм тілом, неначе електричні імпульси і зникають, щоб більше не повернутися.
Я рухаюся, не залишаючи жодних сумнівів у тому, що цей танок - танок життя.
Життя, що колись закінчиться крапкою. Пострілом. Останнім аккордом.
Закінчиться, щоб колись початися знову. В контемпі нового життя.

Довгі змійки ескалаторів Арсенальної, якими тече сила вітру.
Зелені велетні Маріїнки, які на сонці зроняють краплі після дощу.
Фунікулер, що не хочеться оминати.
Це місто поглинуло мене і змусило моє серце битися в його ритмі.

Розмови на кухні до 4.30 ранку про комплекси і враження.
Кулінарні експерименти, вдалі цитати і декламації.
Алкоголь в бокалах, який вже не сила пити (?).
І, традиційно, сни про підлогу і рожевого бегемотика під головою.

Голодна.
Голодна до подій та бувалин.
Голодна до запитань на відповіді.
Голодна до заперечень і спростувань.
Голодна до вогню і води.
Голодна до емоцій.

"Речі ламаються і танцюють" (с)
Шукаю варіанти.
Розбираю по гвинтиках.
Змінюю налаштування.
В мене знову є музика. але немає (?) плеєра.

В колонках играет - Оркестр ЧЕ - На самотi
Весь світ дивно згортається до розміру матеріальної точки.
Перетинаються у теріторіально-часових кривих міста, події, люди.
Дивне павутиння оплітає у тривимірних проекціях країну.
Скільки ще спільних знайомих найближчим часом знайдеться на теренах країни У.?

В колонках играет - Lюк - ТіВі
Рандомний список у winamp.
Старі фото по альбомах.
Планшетки та мишки.
Забуті флешки та не_забуті думки.
Мандрую інтернетами у тиші електричних ламп.

В колонках играет - Zемфира - Блюз
Як би не втрапити у цей стан?
Коли всю ніч сидиш за роботою, а потім ще й цілий день бігаєш містом, спокушає бажання прийти і проспати решту частини доби.
Піддалася спокусі. Мерзну після сну.
І навіть ясно собі уявляю, чого саме зараз не вистачає.

В колонках играет - The Doors - Alabama Song (Whiskey Bar)
Зависла на the Doors.
Не можу перемкнутися.
Не можу змінити платівку.
Не можу не спати кожного дня на декілька годин більше.
Не можу не бігати містом.
Не можу не витрачати гроші на алкоголь, безглузді дрібниці і проїзд.
Не можу не припинити пошук. Годі.

"Well, show me the way
To the next whiskey bar
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why..." (с)

В колонках играет - Slipknot - Snuff
Наче по дві сторони яскравої вітрини.
На моїх руках браслети, на віях - сніг, а в очах холодний блиск.
Мене зібрали по маленьких частинках, одягли за останнім словом дурної моди.
Ти заворожено стоїш, дивлячись крізь байдуже до мого дихання скло. Та не можеш відвести погляду.
Щоправда, постоїш так трохи і підеш, замлислившись про щось своє.
Тільки не купляй мене, прошу.