Звідки береться холод?
Образа? Помста за те, що Тебе колись-хтось скривдив?..
Але ж це потяг, з якого чим далі - тим важче зіскочити. Не тому що він набирає хід, ні! Тому що він стоїть на місці. В ньому по-справжньому-мазохістично гарно - чого б злазити?
Але на ньому тільки написано "Київ-Львів" (вибач - варіанти назв зараз тосує шулер, вибрав перше, що на думку спало).
Ні... насправді цей потяг - щось старезне, що завжди чекає зміни колес на тупіковій станції.
А поки приміряють один комплект - колія знову інша (
Я не хочу вірити що ти насолоджуєшся тим, що комусь тепер теж стане холодно -> потім від них зимність перейде до інших -> і ... чи є в цього край?
Цей садомазохізм (дивно, маестро ж звали Захер Мазох. Чому б не назвати течію "захеризм"?!), так от - ця байда їсть мене так само, навіть трохи довше.
Бо вже давно щось маю за плечима в наплічникові, крім намету...
Можливо ми першими розірвемо це коло і призупинимо ланцюгову реакцію, яка може зробити світові стільки болю?
Заглянь - в тій течії, про яку пишеш, є хтось, хто вільно пливе В УСІХ НАПРЯМКАХ, причому рулить сам. Куди схоче.
Спробуємо? )
Спочатку - посміхнись ВСІМ, для кого пишеш ту свої думки. Пишеш, знаючи, що саме ці люди їх навряд читають...
Посміхнись так як це робиш тільки ти, справжня, ти така, якою мені "вигоріло" бачити тебе колись, на балконі ...
Не чекай від світу всілякої *уйні й підстав. Так ти їх тільки приваблюєш.
***
Зістрибую просто з дверей вагону-ресторану. Бачу як здивовано дивиться на мене шеф-кухар потягу, товстий китаєць (це ж він наділяв нас свіженьким халявним бухлом? )) )
Простягую руки назустріч Тобі, легко знімаю зі сходів. Хто міг подумати що це так просто?!
Вагаючись, зупиняються люди біля дерев-агрегатів, що ними обладнаний лісок навкруги залізничної колії.
Йо! Так ось чому ми думали що поїзд рухається (хоча й повільно)?
Це вони, ці люди приводили в дію складні механізми, аби вважалося нам, що пейзаж змінюється... Це рухались речі навколо нас :(
Чому раніше ми не бачили Сонця?! Воно ж завжди стояло там, десь зверху-зліва-справа в куточку, де ми, колись такі маленькі й тендітні, намалювали його в своїх альбомах!
Воно там було вчора!
І сьогодні!!
Позавчора? ))) А от позавчора, вибач, не пригадую. Мабуть як і ти - давно не дивився в небо.
Останнім часом, теж все більше порпаюсь в своїх думках і вишкрябую їх "назавжди" в щоденниках.
- чи на камінні в Криму-Карпатах.
- або закорковую пляшку з таємним посланням
- пишу сумну чи похабну музику
- викарбовую солодкі згадки в моноліті паперового фото, або цифри.
- розливаю по келихам браттям по нещастю...
- навіть не хочу продовжувати.
Я...
ЛЮБЛЮ...
ОЛЮ... (ЮЛЮ, ЛЮДУ, САШУ, ВОВУ, ВАСЮ... - ( варіанти підставиш самостійно)
Скільки їх уже плаває-плаче-кричить-про-кохання-зраду-любощі? Цих пляшок, щоденників, наскельних написів, пісень, віршів, поглядів, фотознімків?
Бачиш - світає? Розплющуй очі. Сміливіше, я поруч, тримаю.
Гарно? Тепло! )))
Тоді хуткіш йдемо звідси, бо проґавимо схід сонця...
