Его называли душой поэтического кино, аристократом духа, блестящим самородком. "Я не знаю более национального, более народного гения", - восторженно отзывался о нем Сергей Параджанов.

 Судьба послала Ивану 34 роли в фильмах, большинство из которых вошли в золотую  коллекцию  украинского кино. А может, потому и вошли, что пропустил их через свое сердце, зажег своими, одному ему присущими красками Иван Миколайчук.

Он скончался на 47-м году жизни. Почти как Шевченко, с которого началась его кинематографическая карьера. Почти как Стус. Даже в этом в области нашего духа они неожиданным образом соединились.

 Иван Миколайчук был кинозвездой 60-70 х годов прошлого века. В те годы почти ни один фильм не обходился без его участия. Он был особенным, народным, настоящим, самым лучшим.

 В его лице украинская нация имеет  мирового бессмертного положительного героя, который пробуждал национальный дух украинцев. Однако звание народного артиста Ивану Миколайчуку так и не присвоили, ибо тогдашние идеологи вынесли актеру приговор - "националист". Государственную Шевченковскую премию Иван Миколайчук получил уже посмертно.

Сниматься Иван Миколайчук начал со второго курса. И сразу в двух фильмах: "Сон" в роли Шевченко

и "Тени забытых предков".


Кстати, и в этом есть какой-то знак судьбы: Мария Миколайчук, жена актера, вспоминает, что первые две книги, которые она подарила Ивану еще до женитьбы, были именно "Кобзарь" и повесть Коцюбинского.

Это было прекрасное время расцвета украинского поэтического кино, и Миколайчук стал его органической частью. И киномир тогда жил еще проницательными фильмами Антониони, Феллини, Куросавы, а не механистическими произведениями голливудских компьютерных гениев.

"Тени забытых предков" триумфально прошлись по всему миру. Фильм получил 39 международных наград, 28 призов на кинофестивалях (из них - 24 гран-при) в двадцать одной стране и вошел в Книгу рекордов Гиннеса.

Он активно снимается - после «Теней ..." и "Сна" на экран выходят "Анничка", "Ошибка Оноре де Бальзака", "Каменный крест", "Комиссары", "Захар Беркут", "Белая птица с черной отметиной" , "Пропала грамота" ... В каждой роли он был другим, но безошибочно угадывался особый дух и целостность натуры.

 Он был философом в кино, все делал сам, никому не позволял себя дублировать. Кино для него было всем: даже получив телеграмму о смерти отца, он уехал на похороны лишь по окончании съемочного дня, никому ничего не сказав. Тогда именно снимали прощальный танец Ивана и Марички ...

Между тем с началом 70-х фильмы с участием Миколайчука негласно попадают под статью "слишком националистические". Еще раньше, в 1965-м, после акции протеста, совершенного киевской интеллигенцией на премьере "Теней ...", фильм объявляют "неблагонадежным" и снимают с проката, а за авторами и актерами устанавливается наблюдение.

Позже на полочку попадает "Пропала грамота" вместе с "Колодец для жаждущих" Юрия Ильенко и другими "неправильными" фильмами.

Миколайчука заставляют отказаться от роли Ореста в фильме "Белая птица с черной отметиной", написанной специально под него, мол, такой привлекательный типаж не может играть роль "бандита" (Ореста, наконец, сыграет Богдан Ступка, а Миколайчук - Петра)

До сих пор остается загадкой, как в 1979-м Иван Миколайчук удалось воплотить давнюю мечту - снять свой фильм. "Вавилон ХХ" прозвучал как взрыв в украинском кинематографа. Яркий, наполненный фантастическими и одновременно реальными образами фильм вобрал в себя все лучшее, что мог ей дать Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режиссер и наконец Миколайчук-актер.

 Постоянные потрясения, запреты творческих замыслов, "табу" на фильмы сыграли не последнюю роль в судьбе молодого актера. 

3 августа 1987 Ивана Миколайчука не стало.

 В жизни этого выдающегося актера, режиссера и сценариста было все, чтобы стать мифом не только национального, но и мирового кинематографа - если бы жил он не в закрытом обществе. Детство в маленьком гуцульском селе, ранняя любовь, ранняя слава, ранняя смерть. А еще - почти мистические отношения с кино: он разделил судьбу своих первых героев - Ивана Палийчука ("Тени забытых предков") и Тараса Шевченко ("Сон"). Разделил Иван и драму украинского поэтического кино в целом, совершившему в середине 60-х крутой поворот от официальной идеологии к народной культурной традиции. Обо всем этом Иван Миколайчук рассказывает сам - с помощью ролей, сыгранных в кино.

Говорят, того года, когда он умер, на пруды его родного села Черторый прилетели лебеди. Люди назвали их Ивановыми

Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. “Я не знаю більш національного, більш народного генія”, – захоплено відгукувався про нього Сергій Параджанов.

Доля послала Іванові 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними барвами Іван Миколайчук.

Він відійшов у вічність на 47-му році життя. Майже як Шевченко, з якого почалася його кінематографічна кар’єра. Майже як Стус. Навіть у цьому в царині нашого духу вони несподіваним чином поєдналися.

Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років минулого століття. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий.

В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — "націоналіст". Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

Зніматися Іван Миколайчук почав із другого курсу. І одразу в двох фільмах: “Сон” у ролі Шевченка

та “Тіні забутих предків”.

До речі, і в цьому є якийсь знак долі: Марія Миколайчук, дружина актора, згадує, що перші дві книжки, які вона подарувала Йванові ще до одруження, були саме “Кобзар” та повість Коцюбинського.

Це був прекрасний час розквіту українського поетичного кіно, і Миколайчук став його органічною частиною. Та й кіносвіт тоді жив іще проникливими фільмами Антоніоні, Фелліні, Куросави, а не механістичними витворами голлівудських комп’ютерних геніїв.

“Тіні забутих предків” тріумфально пройшлися по всьому світові. Фільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса.

Він активно знімається – після “Тіней...” і “Сну” на екран виходять “Анничка”, “Помилка Оноре де Бальзака”, “Камінний хрест”, “Комісари”, “Захар Беркут”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Пропала грамота”... У кожній ролі він був іншим, але безпомилково вгадувався особливий дух і цілісність натури.

Він був філософом у кіно, усе робив сам, нікому не дозволяв себе дублювати. Кіно для нього було всім: навіть отримавши телеграму про смерть батька, він поїхав на похорон лише по закінченню знімального дня, нікому нічого не сказавши. Тоді саме знімали прощальний танець Івана і Марічки...

Тим часом з початком 70-х фільми за участю Миколайчука негласно потрапляють під статтю “надто націоналістичні”. Ще раніше, у 1965-му, після акції протесту, вчиненої київською інтелігенцією на прем’єрі “Тіней...”, фільм оголошують “неблагонадійним” і знімають із прокату, а за авторами та акторами встановлюється нагляд.

Пізніше на поличку потрапляє “Пропала грамота” разом із “Криницею для спраглих” Юрія Іллєнка та іншими “неправильними” фільмами.

Миколайчука змушують відмовитися від ролі Ореста у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”, писаної спеціально під нього, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль “бандита” (Ореста, зрештою, зіграє Богдан Ступка, а Миколайчук – Петра)

Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію - зняти свій фільм. "Вавілон ХХ" прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, "табу" на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу - якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульскому селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще - майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв - Івана Палійчука ("Тіні забутих предків") і Тараса Шевченка ("Сон"). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середені 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам - за допомогою ролей, що зіграні в кіно.

Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими