Привет, дневник!
Я возмущаюсь. У нас дома образовалось подпольное правительство! Официальная власть - это мама. А подпольная - бабушка. У меня бабушка монстр, просто энерджайзер. Причем не сама батарейка, а кролик с батарейкой. Была бы энергоносителем, это хорошо. Но она похищает ее. Эксплуататор! Когда правит официальное вершки, замечательно. Во-первых, знаешь, что ожидать, во-вторых при больших усилиях можно скинуть. Но подпольное хуже официального тем, что оно из под тишка заставляет действовать как ему нужно!
Ужас, просто!
У меня скоро появится генофобия в отношении к моей бунечке... Проще застрелиться...

Сегодня дала одному мальчику Х ссылку на мой дневник. Чувства, которые я испытывала, даже трудно описать. Я нервно прыгала на стуле, ёрзала и кусала губу... Не пойму откуда такие ощущения взялись. Подумаешь, человек прочитает твои мемуары, причем не самые веселые. Мои записи точно не записки безумной оптимистки, к сожаленью! Но тем не менее, что это? Мания величия или очередное увлечение? Печально, печально. Да, Богурская, я ожидала от тебя большей выдержки и ума. В твоем-то возрасте не красиво проявлять излишнюю инфантильность. Надо уже хоть чуть-чуть повзрослеть!
- Ой, да брось. Я не хочу расти. Я хочу оставаться маленькой и беззаботной, озорной девченкой. Я хочу в сказку, как Питер Пен)
-Какой на фиг Питер Кен?
-Пен,-пискнула я тихонько.
-Люди тебя считают глупой блондинкой, а ты даже не пытаешься повзрослеть
-Не правда, я не глупая, я на золотую медаль иду
-Какая медаль? Дурко! Очнись, ты в каком мире живешь!
-В хорошем...
-Что? О,-задирает вверх руки мой разум слева,-я не могу с тобой говорить! Это же смешно
-Ты не смеешься(
-Рррр! Хватит. Я обьявляю бойкот. Зачем я нужен твоей душе, если ты меня никогда не слушаешь?
-Но ты советушь абсурдные вещи...
-Ну, конечно
-Прости, я не хотела тебя обидеть.
-Ай, да ладно, -машет рукой и растворяется, словно туман.

Так спорили две стороны души, в конце-концов забыв причину спора...

Якось у житті вважають, що робити дурниці і творити глобальні біди – прерогатива жінок. Але я знаю як мінімум 10 випадків, коли сильна стать сильно-сильно знеславилась. Наприклад,Адам з’їв яблуко. Так, я знаю, що зараз ви скажете. Але хіба Єва зв’язувала свого коханого, щоб насильно набити йому рота антоновкою чи ранетками? Адам сам з’їв яблуко не вдавившись і ще плямкаючи! З першої людини все і почалося. Усі необдумані вчинки, які переживали чутливі жінки.
А жінок величних, які не стояли за спиною норовливих чоловіків, сучасники відтворили, щоб покладисті “монашки” брали приклад і виражали себе у незвичних справах. Історія пам’ятає велику кількість чудових жінок, закарбовних у вічному потоці історії!
Єва – мати усіх людей, Мішель де Бонней, загадка, яка слугувала одночасно французьким принцам, англійцям, Наполеону і головне собі. Симона де Бовуар – бунтівниця буржуазії, філософ-екзістенциаліст, вождь фемінізму; Ева Перон, духовна проводирка Аргентинської нації і принцеса бідних; солодкоголоса діва Марія Каллас; Елізабет Сіддал, жінка, яку зображували як при житті, так і після нього.
Джоконда, Матір Божа, Мерилін Монро, Анджеліна Джолі і Ріанна, Брітні Спірз і Ані Лорак. І багато, багато інших. У кожного народу, в різний час свої дивовижні жіночі уособлення ідеалу, як зовнішнього, так і внутрішнього. Такий невідомий і чужий світ чоловікам, але частинку якого ми розуміємо усі як люди. Згадаймо, браття й сестри, лиху годину, коли чоловік княгині Єфросинії Ярославни князь Ігор вирушив у похід на половців. Єдиний чарівливий і найпоетичніший образ у ліро-епічній поемі “Слово похід Ігорів”, вічний образ і символ української краси – Ярославна! Де ви бачили чи чули про таку жінку, яку увіковічнили у пензлі й пері, постать, яка залишилась ідеалом для всіх назавжди? Ярославна. Знаєте таку? Так? Тоді зі мною захоплюйтесь нею. Ні? Тоді скоріше вирушаймо зі мною у незрівнянний світ реальності.
1000 років тому. Україна. Я вам розкажу, хоч це дуже важко, історію про мужність і відвагу української дівчини.
А як і всі діти сеє дитя явилося, як діти Адама і Єви, у сім’ї князя Ярослава Осмисла, сина Володимирка, онука Володаря і праонука Ростислава, який є сином Володимира і онуком Ярослава Мудрого. Родина – шановна і велична. Росло дитятко здоровим і життєрадісним, і перетворилось каченя у прекрасного лебедя, якого в дружини взяв князь Ігор.
А жінка, Єфросинія, і правда була ого-ого! Гнучка і горда, граційна і дзвінкоголоса, дивовижна і прекрасна. Княгиня поєднувала у собі несумісне: добра, добросовісна, довірлива, жартівлива і закохана, запальна, квітуча. Пишноволоса красуня була працелюбною, ніжною, порядною, поетичною, привітною, але рішучою, розсудливою, мудрою, співчутливою, щирою, шанобливою. Цікава і чудова жінка, яка вміла розмовляти з природою, мала величезне відчуття відповідальності, була чуйним, вірним і волелюбним, лагідним і беззахистним патріотом.
Вражає? Слідкуйте далі!



Чоловіки! Шукайте таких неповторних жінок, які б перевернули ваш світ і підняли на сьомі небеса щастя.
Кохання! Прекрасне відчуття, яке дарує нам подих життя. І робить нас ангелами. Як сказав Лучіано де Крескензо: “Кожен з нас ангел, але тільки з одним крилом. І ми можемо літати, тільки обійнявши один одного”. Ярославна кохала свого Ігоря.
“Полечу зозулею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі”,- молилася дружина вірная. І силою своєї любові порятувала свого чоловіка. А її плач став уособленням туги усієї землі Руської за полеглими воїнами. Вона зверталась д о природних стихій: води, вітру, неба й Сонця, благаючи про порятунок коханого і співвітчизників. “Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано”. І сили небесні підкорились душевному пориві княгині. Через цей образ сильної і мужньої жінки, її устами висловилася уся туга і скорбота Русі за погиблими, надія, яка вмерла останньою.
Почули боги жінку! І щастя прийшло: “Cвітліє і трисвітліє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?” Але жорстоке випробування долі відпечатолося на гарному волоссі сивиною.
Й дочекавшись свого любого мужа, сина і захистників, Єфросинія Ярославна померла через 12 місяців у 1187 році.


Саме так, невинна душа вічної жінки вплила на казковому човнику по міфічній річці Стікс до підземного царства Аїда.
А ми з вами живемо і продовжуємо досліджувати допитливий світ історії і літератури! Сьогодні ми злітали у 12 століття і дізнались про найпоетичніший образ України і ідеал жінок, княгиню Ярославну, чия сміливість і відвага надихала багатьох творців і митців, як мене. Читайте і навчайтесь, й свого не цурайтесь! А я сподіваюсь, що моя повість була гарною і не надокучливою.
(Ця історія правдива і в ній натяк, добрим молодцям урок.)


Ваша Саллі

Інтерв’ю
Бурна уява чи правда, як бачення
Я, Богурська Анастасія, роблю серйозну заяву: я вмію подорожувати у часі!
Шокує? О так! Гадаєте мене не шокувало, коли я опинилася в іншому місці та в іншому часі. Досі вся тремчу від подиву і не уявляю, ЯК це сталося!
Ви, мабуть, повністю загубилися в моєму потоці слів чи вирішили викликати мені лікарів... Тож почну я спочатку.
У понеділок, як завжди, я пішла на перший урок і кліпала очима з просоння. Затишний кабінет, ласкаві промінці теплого сонечка та ніжна промова вчительки по українській літературі – Ольги Валеріївни. Я сиджу за партою, мені приємно і комфортно, все чудово і прекрасно, але тут... ні-ні не страшний троль з’явився (це не казка для дітлахів) і не однокласник Гаценко представ перед моїми сонними очима (бр-рр, аж мурахи пробігли по тілу), а значно цікавіше – ураз очі затьмарились туманом, ніби тоненька плівка покрила мої зіниці, легкий спалах і... Моя кора головного мізку, наче прояснилась і від подиву я відкинулась на спинку стільця. Попереду, на дошці був (не контрольна робота) прохід, у вигляді хвиль, що заворожують твій погляд. У цю хвилину я не звертала уваги ні на що, а тільки дивилася на цей вихор у стіні. І ось крізь спіраль часу пройшла людина з гарною посмішкою і таким знайомим лицем, осяяна світлим божественним полум’ям. Де ж я її бачила? На українській купюрі 200 гривень. Точно. Це велика поетеса українського народу – Лариса Петрівна Косач-Квітка!
Велична Леся Українка підішла до мене, я просто оніміла:
-Добрий...день, я так бачу! Не хвилютеся і не лякайтеся. Я розумію, Ви вважаєте, що це не можливо. Але мене прислали, як захисника і представника української нації.
Уперше я забула рідну мову, могла розмовляти на французькій, німецькій мовах, тільки б слова не мовить рідного, щоб не втратити свідомість.
- Добрий день! То, що ж, Ви в гості, ніби адвокат?
-Так, так. Я рада, що Ви мене розумієте.
- Сідайте. Так Ви, пробачте, вже померли і явились як янгол?
-Кожне століття різним народам посилають видатних представників нації, щоб “небесний суд” нагородив або покарав людей. Прийшла моя черга, переді мною були Іванко Франко, також Тарасик, котрий Шевченко.
-Котрий Шевченко. Авжеж.
-Там усі рівні.
-Мені після суду надали шанс побачити Вітчизну, помилуватись любою Вкраїною.
(Дивлячись на долю нашої країни, наші видатні поети – жахливі політики і юристи.)
-Даруйте, а де ми і чому ці панове так дивно вдягнуті?
-Ласкаво просимо в 21 століття.
-Дякую.
-А що з моїми друзями сталося, чому ніщо не рухається окрім нас?
-Це часова петля. І Ви - мій екскурсовод, бо вас вибрали вищі сили.
- Ну, що ж є нагода прогуляти урок – ходімо!
Після прогулянки по місту у вічний день і розповіді по всьому світові, я не втрималась і закидала цю щиру, люб’язну особу питаннями.
-Ви побачали наш сучасний світ, що здивувало Вас?
-Авжеж прогрес у технології, але це так нашкодило екології, що я не можу радіти. Та з іншої сторони міста стали витонченими, незвичайними і цікавими, більше розваг.
-І все ж таки краща прикраса кожного міста – його люди. Чи вдивили Ви певні відмінності?
-Так! Крім того, що мода йде впевненим кроком, я бачу, що більшість людей – вільні і хоч, як тяжко тут живеться, з сучасною наукою, медициною, їжою, домом, у вас є найголовніше – свобода!
-Так. Світ йде, але куди ніхто не знає.
-Ще, теперішній народ не поважає свої традиції. Це образливо. Багато століть наші земляки воювали за незалежність, а ви не віддаєте належної честі мові, релігії, землі і людям.
-Як Ви вважаєте, мистецтво змінилось чи тільки зійшло угору або низ?
-Мистецтво бере корні у минулому і сягає вітами сьогодення.
-Не можу не спитати. Для Вас Це Диво? Бути зараз тут.
-Так. Але це реальність. На жаль зараз люди забувають про дива і ведуть песимістичне і вже дуже реалізоване життя, швидко виростають і не вірять у казки, хоча все можливо.
-Що ж ми маємо робити, щоб здати екзамен перед Вищими?
-Не боятись бути собою. Вірити у себе і не здаватись.
-Ви гарний приклад жінки, яка відчайдушно до останнього боролася за своє життя. Але де знайти сили у собі?
-У своїй душі. Себе я відкрила у літературі, мистецтві слова. Важливо, щоб поряд була люблюча людина. Бо КОХАННЯ здатне творити прекрасне.
-Скажіть мені, будь ласка, Ви – висока зоря нашого народу, яка маючи невиліковну хворобу билися за право жити. Що надихає так сильно?
-Це боротьба кожного за власне щастя. Я не боролася. Силою миру не знайдеш, але душею я жила мистецтвом пера та історіями про правду, красу, свободу і найвище усього цього – КОХАННЯ,-на цьому жінка задумалась і замовчала, наче відчула якийсь поклик. Я зрозуміла – пора. Леся любо посміхнулося до мене, глянула угору, підняла руки і відлетіла, щоб знайти спокій.
Леся Українка – реальність чи легенда, “пречистая зоря, якій все на світі видко звисока”? Мужня патріотка, що жила, а не існувала. Її образ надихає нас на шляхетні вчинки, бо саме вона вказала істинний шлях до квітучих садів Едему. Рай можно створити на Землі. А ми з вами знайдемо у собі сили для всесвітнього миру? Як, де, коли? Леся сказала: у собі. Відкриймо ж свої душі і зробимо себе кращими не для когось, а для себе.
Я прокручувала у голові багато разів цю картину і думала про своє майбутнє. Та очі знову затьмарилися і до мене донісся шепіт: “Настю, прокинься. Ти чого?” Лара. Урок. Сон. В голові – пустка, а десь в уяві досі блукає образ Лесі-янгола. Можливо це сон, а може реальність. Як сказала Лариса Косач: “Все можливо”. І це все справа Небесних Сил.
Увечері я запалила свічку за спокій души поетеси, як колись у небі загоріла нова яскрава зірка, увічнена Лесею Українкою.

Один день з життя олігарха
Чомусь вважається, що гроші псують людину і усі багатії – не щасливі люди. Я знаю напевне, що загалом олігархи успішні та задоволені життям народ. Авжеж, у всіх правил є виключення. Та справжня мудрість звучить: «Людей псують не гроші, а їх відсутність».
Взагалі, мажори бувають двох типів. Перші потом і кров’ю здобували гроші і тринкають їх на різні боки чи дуже економні, а другі отримали багатство у спадок і також спускають на вітер чи вкладають у прибуткові справи. Хоча існують і треті – ці здобувають зелені папірці нелегально. Але їх можна віднести до першої категорії, бо це теж праця, хоча й нечесна.
***
-Ні, я не можу. Ти збожеволіла? Як кохати без кохання?
-Дівчинко, тобі треба десь жити та їсти, а ти що хочеш завжди рахувати копійки та кидатися на боса за платнею, як собака на кістку від господаря?
-Але як? Він же старий і це не моя мрія, я хочу, щоб мене причаровували!
-Дурниці. Встанеш на ноги і тоді поживеш, як хочеш, а зараз ти бідна студентка з банальними бажаннями та дитячими казками.
Через 10 років на Ібіце у нічному клубі.
-Молодику, гаразд. Я вас розколола. Ну, міцний горішку, кажіть, що ви від мене хочете?
-Ви не зрозуміли. Я – журналіст. Хочу взяти інтерв’ю. Але раптом жінка, наче у диявола обернулась, почала відштовхувати хлопця своїм вишуканим клатчем.
-Та що Ви робите! Зупиніться! Garcon, arrete la femme! Elle est foue!*
-Знову кляті папарацці! Get away!**
-Та я звичайний журналіст, не з жовтої преси! Ось мій документ: «Журнал San Francisco Mirrows. Посада: редактор. Johnny Verna». Тепер вірете?
-Оу. Пробачте, просто ці гади увесь час переслідують мене і пишуть гидоту.
-Не дивно. Ви – одна з найскандальніших осіб світу. Але все одно залишаєтесь таємницею.
-А Ви наважились розгадати мою загадку? І вирішили це зробити вночі? – дама зайшлася дзвінким сміхом. На ній було прекрасне плаття від AKA New York з дорогим ремінцем а-ля Pucci. Гарненькі вуха та витончена шия виблискувала діамантовими дорогоцінностями. Довгі ноги взуті у витончені Jimmy Chou.
-Просто з Вами удень охорона, яка не підпускає навіть на кілометр. Тож я хотів би домовитись з Вами про зустріч на ранок.
-О, давайте о шостій вечора у King’s барі.
-Ось моя візитка. Не забудьте!
-Гаразд! – красуня побігла танцювати у не зовсім тверезому стані.
Ранок.
-Еві, закрий вікна шторами. Дай спати.
-Аліро, 14 година.
-То й що.
*Хлопець, зупиніть жінку! Вона – божевільна!
**Заберіть від мене..!
-Дзвонив якийсь Джоні Верна і хотів отримати підтвердження на якесь інтерв’ю.
-Не знаю таких. Залиш мене.
-Аліро, у тебе в сумці його візитка. Збирайся. Містер Раш задушить тебе, якщо дізнається, що ти знову не ночувала вдома та відмовила відомому журналісту у написанні статті.
Восьма вечора у барі. Аліра Раш підійшла до красунчика в костюмі. Не демократично для такого закладу.
-Доброго вечора! Містер Верна?
-Бон суар. Взагалі я Джоан де Лаура. Француз. Верна – американський псевдонім. Я вже думав Ви не прийдете.
-Ви помилились. Але я не запізнилась – це Ви прийшли раніше. То що Ви бажаєте?
-Правду. Як це бути олігархом, або дружиною олігарха. Звідки родом і що робили раніше?
Хочу путівник по Вашому житті.
-Жирно. Що багато грошей заплатять Вам?
-Сподіваюсь на Вашу честність та щирість.
-Окей. Я згодна.
-Тільки правда і нічого, крім правди?
-Так. Диктофон маєте? – чоловік задоволено кивнув головою, нажав на кнопку та напряг усі м’язи. Ось він і наблизився до ексклюзиву. Впевнений він, що цій жінці набридло лицемірство і вона розкриє усі таємниці.
Жінка нахмурила своє ідеально-рівне чоло і повільно завела мову про минуле, приховане завісою брехні.
- Я – Аліра Раш. Мені 32 роки. Насправді, мене звуть Аліна Бублікова. Родом я з Харькова, України. Народилась у бідній сім’ї. Тато – електрик. Мама – нянечка у дитсадку. Жили від зарплатні до зарплатні. Коли виповнилось 6 років, з’явилась сестричка. Часто хворіла. У 13 років було хронічне захворювання легенів. Мама працювала у 2 зміни. Тато вночі ще підпрацьовував сторожем.
Алінка вчилась на бюджетному в театралкє. Життя студента – зовсім не казкове, якщо ти не золота молодь. А дівчина не тягнула навіть на срібну чи бронзову. В гуртожитку познайомилась з Евеліною. Не талановита, але комунікабельна особа, тож мала багато друзів. Вродою не вирізнялась, але одного разу її друг, відомий фотограф, сказав: «До міста приїжджає всемогутній дядько, займається благодійністю. Вдівець. Є діти, але дорослі. Хоче одружитися». Евеліна на цю роль не підішла. Занадто проста й не вишукана. Не має аристократичних навичок. Тож вирішила допомогти подрузі – Аліні. Ця дівчина була справжнею красунею, непоганою акторкою та гарно вихованою. Вийшло все, як у казці. От-тільки принц на білом Bentley виявився старший на 23 роки. І юній україночці здався старим, промовчу ким. Але добрий дядько із зовнішністю Шона Коннері та з очами Клуні зачарував дівчину та забрав її до Америки. Родині нової дружини допоміг усіляко і поселив поряд в одному місті. Аліна швидко перетворилась у місіс Аліра Раш. Тож її минуле ніхто не знав. У коло світських левиць легко влилась. І за рік стала витонченою жінкою. Почала жити чудово і звикла вставати пізно і гуляти до ранку. Спочатку чоловік з іронією посміхався і догоджав коханій. Але потім запрацювався і, молода та енергійна засумувала. Почались тиняння по нічним клубам, скандали й за 10 років таке життя набридло. Та розумний чоловік мав контракт, який чета підписала на весіллі, що затверджував: «Дружина не має право ані на цент майна». Кудись пробитись у жінки не вдавалось, а чоловік відмовлявся допомагати, кажучи, що це не потрібно все. Статус жінки олігарха наскучив. Чоловік – жахливий трудоголік. Багато грошей, стільки маєтків, фірм, ніби збирається вже острів купляти. Сам все заробив. Почав з кіосків і продовжив гіпермаркетами. Фортуна хлопцю посміхалась всюди. Далі пішли торгово-розважальні центри. Потім Діснейленд спонсорував. Наступні слідували фірми з перевозами і все більше грошей, роботи. Дружина, діти, дім. Потім страшний жарт долі - автокатастрофа. Він вижив, а жінку не довезли до лікарні. Саме перед цим він розповідав їй, що його проекти прогоріли і справи жахливі, може стати банкрутом. Та назустріч вискочила вантажівка з п’яним водієм і авто підстрибнуло, та декілька разів перевернулось. Капот зайнявся. Знесилений чоловік опритомнів. Жінка намагалась пробити скло. Обоє отримали жахливі опіки – дружина встигла витягнути коханого, але машина вибухнула і місіс Раш накрила собою тіло чоловіка. І загинула. Можливо, дружина містера Раша була його янголом, що врятувала від загибелі. Та й справи після смерті жінки пішли стрімко вгору. І вже ніщо не могло розтопити серце, розбите на холодні осколки. Та одного разу Джефрі побачив чарівну красуню і те під груддю, що вже не мало надії, запалало гарячим вогнем. На жаль, скоро він зрозумів дівчина не кохає його, а вдячна за дари рідним та їй. От і все. Чоловік поринув у роботу, щоб придавити той біль, що гризе його душу. Чому він, а не його янгол вижив? Його кохана Елізабет. Такова ціна його успіху? Начхати на гроші, його успіх не коштує його життя. Можливо, це все його бідне дитинство? Саме тоді він заклявся стати багатієм, чого б це не коштувало. Скажете, звичайна голівудська історія? Авжеж, для того, кого це не стосувалось. Висновок: «Людину псують не гроші, а їх відсутність». Маючи гроші, хлопець не дав би клятву, але тоді, хто-зна, як склалася б його доля.Звідки знає все це моя героїня? Від містера Раш. Це дійсно добра і щира людина. Тож через 5 років життя він це все розповів новій жінці і став її кращим другом чи хрещеним батьком, котрий виповняв усі забаганки. Так і жили. І Аліра не бажала розлучення. Досі. А все ж таки французи мають особливий шарм! Аліра розлучилась з Джефрі Раш і вийшла заміж за красеня Джоана де Лаура. І стала мадам Аліра Рашбублікова де Лаура. Звучить гідно. Відкрила Spa-салон та стала телеведучою власного шоу «1 день з життя олігарха». Перший піддослідний – її новий чоловік. А Джоан став відомим письменником, журналістом та філологом. Через рік у них народились чарівні близнята.
Ось такий хеппі-енд. Вірьте у дива і вони будуть відбуватися з вами! І знову незмінно у кожній історії домінують Любов, Віра, Надія...

Спитайте Саллі…
Ask Sally…

Новий день
Встає грайливе сонечко і своїми ласкавими промінцями лоскотить ніжну шкіру, закликаючи почати новий день – нове життя. Бездонне, лазурне небо, ніби вкриває нас світанковим спокієм та надією. А діамантова зоря тихенько ховається за білосніжними павутинками усміхненних хмаринок. Тільки понурі віти погойдуються на морозі, попереджуючи про зиму. Саме у цей час хочеться поринути у загадковий світ фантазій та мрій з гарячим латте у м’якенькому кріслі.
Сподіваюсь, що твоя душа не замерзла у холодну зиму і ти живеш весело і щасливо! Якщо ні, я готова допомогти у будь-якій ситуації. А що може розтопити лід у серці?
Авжеж вилікує гарна посмішка, мелодійний сміх, кохання у відповідь. Та не усіх з цим виходить. Тож я допоможу. Згодна, іноді ти хочеш налопатись вуглеводів і ні про що не думати. Або просто відпочивати, читаючи нормальну книгу. Не журнал, а книгу. Зараз життя таке швидкоплинне, що я, купляючи книжку, встигаю лише рецензію прочитати. А ви знаєте, що стреси пригнічують нас, а через це клітини ДНК не можуть ділитись і ми старіємо. Та життя попереду! Тому всі твої проблеми я вирішу, щоб ти гуляв і насолоджувався солодкістю та красою життя. Навіщо потрібно це мені? Приймати чужі проблеми до серця і аналізувати інших, забиваючи свою голову? Проста відповідь: набираюсь життєвого досвіду, вивчаючи психологію істоти, яку ніхто не може досі зрозуміти. Тим паче, з боку краще видно недоліки, простіше їх маскувати й видаляти.
Ну, що ж я думаю заслугувала хоч якусь увагу та довіру. Не хвилюйтеся, ви можете мені анонімно написати або через когось записку передати. І зараз пропоную розглянути головну тему на сьогоднішній день усіх моїх листів – невпевненість у собі, страх виявити силу волі та сказати про свої почуття.
Чому так відбувається? Я дуже добре вас розумію. Давайте повернемось у корінь проблеми й зрозуміємо, що таке кохання. Яка його формула?Ні, це не просто суміш активних гормонів та їх реакція, а значно більше. Як сказала чотирьохрічна Мері-Енн: “Любов – це коли твоє щеня лиже твоє обличчя, навіть після того, як ти його залишила на цілий день самотнім”. А кохання дійсно нас покоряє й наповнює чудовими почуттями. Коли ти любиш, твої вії у весь час взлітають й опускаються, уверх-вниз, а з-під них сиплються зірочки. Маленький Біллі каже, що якщо хтось любить тебе, то він особливо вимовляє твоє ім’я. Й ти знаєш, що твоє ім’я знаходиться у безпеці, бо воно у його ротику. А як знайти впевненість, бо так страшно почути відмову чи насмішки! Пан, або пропав. Зроби перший крок. Заведи розмову про будь-що, сир, наприклад. А чим безглуздіше буде ситуація, тим більше шансів ще зустрітись й залагодити усі нісенітниці. Моя подруга – неймовірна сором’язлива, але побачавши симпатягу – вирішила наздогнати й познайомитись. Але хлопець відчув, що хтось біжить, повернувся й зловив мою подругу, що спіткнулась за пів метра від нього. Авжеж люб’язний запропонував піти у кіно з поп-корном. У подруги виявилася алергія на цю їжу чи від надміру прекрасних подій, усе, що було в животі виплюхнула йому на коліна. Після цього вони зустрічались пів року.
І правда, чим кумедніше ситуація, тим більше про неї згадуватимуть і ділитись на довгі-довгі щасливі роки. Ось такий хеппі-енд. Зробіть висновок, якщо людина справді подобається, ти не звертаєш уваги ні на що, а просто летиш на крилах щастя і тебе магнитить до неї. Головне, не плакати, коли щось гарне закінчиться, а посміхнутися, що це було. Ось так. Я дуже хочу вірити, що хоч комусь допомогла. Не здавайтесь й вірьте у дива!
Ще одна гарна новина. Я рада повідомити, що новий прес-центр – відкритий, а “Гімназійка” урочисто надрукована!
Книжчина вийшла на славу! Гарнюню вітали облесками і привітаннями наші працівники. Я сподіваюсь, що з нашим творінням ви знайдете спільну мову і воно вижене усю депресію з вашої юної душі, бо ми підлітки такі – вітер у голові і сльози по дурницям! Так ось, щоб не забивати свій баштанчик непотрібними таракашками, що мимоволі заповзають у голівку – читай новоспечене диво світу №8! Тут ти побачиш і прочитаєш таке, що сам Господь Бог не знає. Я повторюю читай і читай, бо це не тільки увійшло у моду стареньким бабусям, що крихтять, сидячи у кріслі біля каміну і п’ють чайок, але й у наш дитячий дурдім, де трохи спокію не завадить. Я не говорю, що треба бути пасивною частинкою цього живучого світу, просто за нашою активністю ми можемо пропустити важливі, довгоплинні моменти нашого життя, що тривають, здається вічність, – перший день у році, у школі, перша гарна оцінка (вітаю!) чи таке «лоскотливе» явище, як перший поцілунок або ще краще нові листи найпрекраснішої письменниці у світі – Богурської Анастасії, написані в цьому очманілому журнальчику. Читайте і кохайте! Хай буде мир у всьому світі!!!:-)

P.S. Додам цей журнал не тільки для ботаників, а й для відчайдушних чуваків, що люблять бути у центрі уваги! :-)
ВАША САЛЛІ

я пишу дневник не для того, что бы справляться с мыслями.
Я просто очень эмоциональна и выкладывая мысли на бумагу, я уравновешиваю себя. Становлюсь спокойней)
Я люблю записывать стоящие моменты, как будто клацаю кадры своей жизни на фотик.

За что можно любить? Зачем можно жить? Какой вообще смысл жизни без любви? Думали об этом? Нет? А я думала. И зря. Чем больше я задаюсь этим вопросом, тем сильнее мне болит. Тем невыносимее жить.
А ведь я хочу жить. Я хочу любить. Но почему у меня не получается? Почему меня не любят. Я из тех, кто разрешает себя любить. Я из тех, кто себя любит. А меня не любят. Я так хочу любить.
Я слишком легко влюбляюсь и сильно люблю. Я не умею просто любить. Я убиваю других своей любовью. Я не могу просто ее дарить. Она льется из меня немым потоком и не останавливается. И я корюсь ей. Корюсь, как пленница. Что может меня остановить? Только то, что все пугаются такой любви и постыдно убегают. А те, кто пытаются меня любить, тех я просто отвергаю. Что это? Математика? Или шутка Злой ведьмы? Или проклятие? Вы не знаете. Я не знаю.
А ВЕДЬ Я ЛЮБЛЮ. Люблю сильно-сильно. Я люблю маму. Люблю дуновение ветра, шелест листьев, шум прибоя, улыбку солнца. Я все это безумно и безответственно люблю. И я также безумно люблю его. А он? Он не знает меня. ОН не может любить меня. Знаете почему? Он классный и хороший и я не достойна его. Потому что, я его убью своей любовью, как других, уничтожу до корня и не оставлю ничего. Жалко и бесстыжо. Единственный человек, который все еще жив, слава Богу,- это моя мама. И я не понимаю, как можно меня любить, после всего, что я делаю. Как можно жить и все время прощать. Это невозможно и невыносимо. Я, говорят, умею писать. Но то, что я сейчас пишу, похоже лишь на жалкие слезы, гнилые крохи исскуства. Ведь величайшие люди времен и народов списали с себя, добавляя чрезмерную фантазию и каплю желания. А мне не о чем писать. Я самый скучный человек на свете. Детство проходит. Юность проходит. Зрелость проходит. Наступает старость. И в какой-то жалкой коммуналке я умираю от возраста. Не от экстрима или интересных историй. А просто увядаю и даже не знаю смогу ли я умереть достойно. Не обсыкаться и обсираться на постель, а просто тихонько умереть, что б никто не заметил, как никто не замечал при жизни. Вот так. Вновь жалко и бесстыжо. Но по-другому просто не умею. Не могу. Но хочу. Однако, опыт подсказывает, что в желании нет силы.
Этот день, этот год – самые ужасные в моей жизни. Я толстая и не красивая, страшная и неталантливая. У меня нет ничего, и я еще умудряюсь что-то терять. Я уже не отличница. Меня никто не любит. Я теряю вещи и людей, которые дороги и просто необходимы. И я рыдаю. Рыдаю от безсилия. У меня нет друзей. Ни одного настоящего друга. Даша даже перезвонить не смогла мне. Ей важнее было поесть. Конечно, как меня может понять народ. У них важнее проблемы. А Я ВЕДЬ ДУМАЮ ТОЛЬКО О СЕБЕ. О себе. Хотя намного важнее другое. Умей я любить, я бы сейчас не писала истеричные записки, а думала, что сделать, что б маме было легче и приятнее жить. Что надо помочь бабушке, потому что ее забирает старость дряблыми, но сильными и уверенными руками. Но я не умею любить и от этого мне еще хуже и я задыхаюсь. Мне надоело жить. Нет. Мне осточертела жизнь. Насытилась на полную! Но я даже покончить собой не могу. Я ведь самый скучный человек на свете. И я продолжаю существовать. Я – президент гимназии №8, староста своего 8-в класса. И даже сейчас, плача от ненависти к себе, я думаю о том, а вдруг за эти придурышные признания я получу тупые деньги и славу. Нет. Ведь я самый скучный человек на свете. Не в состоянии даже помыть за собой посуду. Вот так. И я устала писать. Я устала, оттого что я только то и делаю, что устаю. И никогда и ничего не предпринимаю. Урод и отброс общества.
ВСЕ.
КОНЕЦ.
Это явно история не о правде, красоте, свободе, и превыше всего о любви.
By dying Sally

Я долго думала, что же написать. И вдруг поняла, что жизнь интересная штука. И что бы творить великие вещи, нужно ощущать потрясения. Ведь когда жизнь предугадана и размеренна, она не имеет смысла. Для этого придумана смерть. Потому что все должно иметь конец. И красоту жизни ты сможешь увидеть, почувствовав страх наближения конца. Конца чего-то прекрасного. В начале ты злишься, раздражаешься из-за пустяков, а после пытаешься вернуть время вспять. Это и называется человеческой сущностью. Я не хочу писать и говорить бессмысленные вещи. Но сказать умное у меня не получается. Я только чувствую. Я должна истязать себя, рыдать, кричать и может тогда внутренняя сила позовет мою Музу, потянет нежно за жилки каждой фибры моей души, как будто играя сложные аккорды на фортепьяно, и со всей силой тогда нахлынет Любовь, а значит Вдохновение.
И тогда рождается другая мысль. Почему одни люди живут долго и время благосклонно к ним и они бездарно тратят его, а другие не имеют возможности вообще, хотя заслуживают большего? Вечный вопрос. Безсмертные противоречия. Огонь и лёд, брань и поэзия, немощь и сила. И по законам физики такие люди притягиваются. И все вокруг меняется. Ты забываешь о времени, ты любуешься миром, ты меняешься, понимая, что становишься самим собой. Тебе кажется, что ты лучше, чем ты есть. Ведь у тебя теперь есть она. Любовь. Все прекрасно! И вот обман. Шутка. Но правда не проигрывала еще не перд единой ложью. ты знал с начала, что все кончается, но вновь рискнул. И неужели проиграл? Но кому? Смерти? Но на этот раз Ты борешься. Ты бросаешься из крайности в крайность, только бы спасти свою дорогую. Ты понимаешь, что чувство останется, но вторая половинка улетает. Предательски умирает. Ненадолго. Лет эдак на пятьдесят. И ты злишься. Конечно, потом вы встретитесь. На небесах в ярко-алых разводах солнечной улыбки рая. И ты поймешь, что ты не проиграл. Ты выиграл. Ведь до этого ты не жил, а существовал. Ты уже не сдерживаешься, роняя дождевые капли своих глаз на щеки, и словно дикое пламя, они обжигают, напоминая о ее дыхании, напоминая, что без которого жить ты не можешь...
Но мир вновь меняется, кружится, вертится. И вдруг появился сенс жизни. Когда одно теряешь, тут же находишь другое, не менее дорогое и ценное. Любовь к Ней все так же не угасает, а горит и дополняет новую отцовскую любовь. И ты улыбаешься. Все прекрасно...


Впечатления о фильме "Осень в Нью-Йорке" 01:40 1.11.2009 г.

Я вольный художник и в моей палитре много ярких красок, которыми я рисую свою счастливую жизнь!
Этот дневник выражает всю мою сущность, мое Я.
В нем я открываю смысл моей жизни: Правда, Свобода, Красота и превыше всего Любовь!