Шукати, через силу, позитиву. Триматися за осінь жовту, сиву. Торкатися незримою рукою Туману, що полинув над рікою. Боятися, лякатися, тремтіти? Потрібно вірити, надіятись, любити. І навіть в горі, навіть в цій війні Музику світла грати на струні. На струнах серця. А життя підкаже Хто переможе, хто навіки ляже. Хто перейде цей вічний Рубікон. Кому всміхнуться ангели з ікон.

Рамочка від Arnusha

... Высоцкий рассказывал:
«Не спалось. Вышел на улицу. Стою у фонаря. Направляется ко мне паренек.
Смотрит как на икону: "Дайте, пожалуйста автограф".
А я злой, как черт. Иди ты, говорю...

Недавно был в Монреале. Жил в отеле "Хилтон".
И опять-таки мне не спалось. Выхожу на балкон покурить.
Вижу, стоит поодаль мой любимый киноактер Чарльз Бронсон.
Я к нему. Говорю по - французски: "Вы мой любимый артист..."
И так далее... А тот мне в ответ: "Гет лост..."
И я сразу вспомнил того парнишку...»

Заканчивая эту историю, Высоцкий говорил:
- Всё-таки Бог есть!

Сергей Довлатов, "Соло на ундервуде"

Виходячи з історичного досвіду та аналізуючи минувшину українського народу, іноді дивуємося, наскільки гармонійно вкладаються в поняття етносу різноманітні набутки нації. Це і щедрість рідної землі, і культура, і побут, який у нашій країні неодмінно поєднується з духовністю. Українці завжди усвідомлювали важливість кожної, хай і найдрібнішої, речі, знаючи, що навіть маленькі деталі в сукупності мають слугувати прикрасою буденності, від якої ніде не подітися. Десь на підсвідомому рівні у нас закладено, що все навколо має бути красивим і сповненим сенсу



Зроду-віку повелося у нас, що оселя – не тільки дах над головою, а й родинна святиня; єдиний поріг, до якого вертають діти й онуки; все те, чим пишаються цілі покоління. Українська хата, цнотливо прихована вишневим гіллям запашного саду, біла-біла, з солом’яною стріхою, життєдайна криниця у дворі, мукання корови в яслах, кудахтання курей, що розбрелися по закутках просторого подвір’я… Ми, сучасні жителі України, приблизно таким уявляємо наше традиційне етнічне житло. На жаль, час не стоїть на місці, справжніх українських садиб лишається все менше і менше, міняється мода і влада, приходить звичайна, як для матеріальних цінностей, руйнація.

Не все можна зберегти, але можна назавжди закарбувати в пам'яті народу, щоб і майбутні покоління не цуралися свого, щоб не стала дивиною для них хата наших пращурів, оця біленька мазанка з широким подвір'ям і чепурними очима-вікнами.

Воронежчина, Курщина, Орловщина, Брянщина, Белгородчина, Ростовщина и Кубань в значительной части были колонизированы украинцами, которые пришли с запада. московиты, которые заселяли эти земли, пришли с севера и с востока, но до сталинских времен никогда с украинцами не смешивались. «Хорошая девка, да московка», – говорили местные парни. До 1930-х годов были там украинские школы, пресса, издавались книги. Но тотальная русификация, которая началась еще при царе и продолжилась при Сталине, все уничтожила. Украинские фамилии принудительно искажали, добавляя к ним -ин, -ев или -ов: Буряченков, Деревянков, Голубев.



Однако на всех этих землях в свое время бурлила украинская культурная жизнь. Мне захотелось исследовать, какие именно украинские писатели оттуда происходят. Начнем с Воронежчины.

Английский путешественник, проф. Кембриджского университета Эдвард Дэниел Кларк (1769-1822), побывав на Воронежчине, описал украинцев в книге: «Part the First, Russia, Tartary and Turkey» (London, 1811): «Они более шляхетной расы, гораздо лучше выглядят чем русские, а также превосходят их во всем… Они чище, трудолюбивее, честнее, вежливее, храбрее, гостеприимнее, религиознее и, конечно, менее суеверны».

Міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев»
є однією з найочікуваніших культурних подій у Львові, яка щорічно збирає тисячі шанувальників театру та митців з усього світу. Цього 2024 року це вже 35-й фестиваль, що вже став символом театрального мистецтва у місті Львові, пропонує неймовірне розмаїття жанрів: від традиційних вистав до авангардних перформансів та вуличного театру



Цьогорічне відкриття фестивалю перетворило історичний центр Львова на сцену під відкритим небом (у дворику Будинку вчених), де відбувся захоплюючий перформанс. Артисти на ходулях у білих костюмах з розгорнутими крилами вразили публіку своїми повітряними танцями, створюючи враження янгольських істот, що мандрують та немов пролітають над натовпом. Їхній виступ підкреслював ідею легкості та свободи мистецтва, яке не знає меж і кордонів.

19 вересня 1976 року народився фронтмен гурту "МЕРІ" Віктор Винник. Вони починали із сатирики та іронії. У 2006 вони зайшли у музичний простір з піснями “Меридіани”, “Бандити”, та “Kiss на біс”, а у 2008 році вони його “розірвали” з “Не Віталік”. Водночас як склад гурту дорослішав за віком, так і серйознішали їхні тексти. Мова йде про український рок-гурт “МЕРІ”.

Якось, наприкінці 90-х, студент Віктор Винник та старшокласник Тарас Ших, як то кажуть “від нічого робити”, створили музичний гурт. Тоді він не мав навіть назви. Проте, хлопці вже активно докучали сусідам своїми співами на кухні. Вперше назва “МЕРІ” прозвучала на фестивалі авторської пісні у Тернополі. Тоді, ведучий запитав у молодиків: “Так, як вас оголошувати?”, на що вони відповіли спонтанно: “Хай буде МЕРІ”. Як зазначив колись Віктор Винник, була на той момент у дуеті така пісня – “Мері second-hand”.

Война пОлнит меня горем. Время от времени горе
подступает к самым моим краям и переливается через них.
И тогда я плАчу. Душа моя глубокая чаша...



В 1-й раз я заплакала 23 апреля 2022 года. Когда русская ракета убила 3-месячную Киру, ее маму и бабушку. Я сидела в своем офисе, смотрела на фотографии маленькой теплой девочки, на искрящиеся радостью глаза ее молодой мамы и рыдала в голос.

Летом 2023 года мне с нуля позвонил человек и попросил помочь семье его убитого командира, тело которого не смогли забрать, так как в него прямым попаданием прилетел русский снаряд. Вытащили какие-то останки. Ошметки тела, по которым эксперты не могли (или не хотели) проводить экспертизу ДНК. Я звонила к черту на кулички, общалась с суд-мед экспертами и следователями. Потом я написала звонившему мне человеку, что и как нужно делать. В конце написала "пожалуйста, возвращайтесь домой живым и здоровым". И заплакала во 2-й раз. Больше он мне не звонил и не писал. Я не знаю, жив ли он. Но храню эту короткую нашу переписку.