Казонька. Якось в влітку до мене підійшла дівчинка зі словами: "ой, який гарний хлопчик, яка зачіска..." Вона мені теж сподобалась, кльова дівчина, мила та весела.... Вона приїхала зі своїм хлопцем (до речі з нашого інст). Хлопець був вражений побачивши мене, більше того він був ще більше вражений коли ця дівчинка почала на його очах обнімати мене та тріпати за волосся. Мені самому було не зручно, бо я бачив очі її хлопця в цей час. Десь через день йде цей хлопець неймовірно п*янючий. Виявляється, що в його дівчинки був День Народження і він признався їй у коханні, хотів зробити подарунок. Почувши ці слова, вона просто пішла в цей же вечір до іншого (члена їх компанії), попрощавшись зі старим. Відчуття та почуття мого одноінститутника можна було цілком зрозуміти.
Після цієї події вона особисто сказала мені таку фразу, яку чомусь я досі не можу забути - „Я – маленька принцеса, мені потрібні палаци, щоб мене боготворили і що за принцеса без принцу? Таких як я більше нема. Я почула від нього те що хотіла (зізнання) – все.” Так просто, але так зачепило мене, хоча я її, ні його, можна сказати, не знав.
Мораль цій басні такова: після цього я дивлюсь на дівчат, що створюють власний "культ неповторності"..трохи....дещо...тощо..