Дуже красива нова пісня у Вакарчука. І відео гарне.

Займаюсь зараз тим, що перекладаю тексти. З російської мови на українську. Спочатку думала, щоб не займати час, скористуватись автоматичним перекладачем. Але мені здається, що технічність перекладу з’їсть мелодійність складу. Тому все саменька власними руками. До речі, вважала, що для мене це буде дуже складно, що я буду спілкуватись дуже тісно з словниками синонімів, антонімів та перекладачами слів. Так вже склалось, що я не тільки киянка, а ще й «дівчинка з центру» і не тільки розмовляю, але навіть думки формую у слова російською мовою. Але ні. Дякувати нашій «Містичній Україні» та Химері за те, що ось сьогодні я з великим вдоволенням поринула в українську мову. Думаю, може треба почитати для мелодійності щось на кшталт «Кайдашевої сім’ї». Хто не читав, дуже раджу, адже це неймовірний твір, я сміялась до сліз, читаючи його, і сміх, й гріх, як то кажуть. Та й взагалі Нечуй-Левицький чудовий письменник, один з моїх улюблених.

До речі, про мову. Коли ми вперше з подругами збирались до Львову, нас почали лякати, що у Львові то живуть такі люди, хто навіть слова вам не скаже, якщо ви розмовляєте не по українські. І такі байки нам розповідали саме ті, хто ніколи не був у файному місті Львові. Коли ми прибули у левове місто. Брехня то все. Ми вільно спілкувались, нас розуміли, у ресторанах нам допомагали з вибором страв та напоїв, коли ми губились, нам підказували дорогу не тільки прості прохожі, а й навіть міліціонери. То ж, моя вам порада, менше слухайте «добрих» порад від «великих розумів».

У суботу був поетичний вечір Ольги Рэм. Все сталося нарешті, це було дуже атмосферно, дуже по сімейному навіть, я б сказала. Я дуже задоволена і сподіваюсь, що Оля скоро забажає все ж таки організувати квартирник, або щось таке. Чекаю вже з нетерпінням. А повний репортаж ми покажемо тоді, коли наш чарівний маестро фотографії, наш улюблений Лицар Жезлів передасть фото-звіт. Знаючі люди кажуть, що то буде не скоро.

Вкотре життя навчило мене не довірятись. Особливо тим, хто гучніше з усіх кричить, що допоможе, тільки позви. О таааак, звичайно, авжеж. І ось ти знаєш, що людина обіцяла поміч, а коли щось трапляється і ти кажеш цій людині «зроби ласку» то людина обіцяє, і наче спочатку забуває про твоє прохання. Не люблю пусті обіцянки-цяцянки. Та взагалі забуває, що ти хоч про щось просив. Може само розсмокчеться. Тай така наглість відволікати поважну людину від її турбот заради своїх проблем, про що я взагалі думала. Адже моя дрібниця і в порівняння не становиться з наче великомасштабними проблемами тієї людині, хто горланив «у будь-який час, лише поклич». Потім знову обіцяє ось прямо зараз зробити. І що? Та пропадає людина, забуває про тебе зовсім, на декілька днів. А потім знову з’являється на горизонті з купою своїх проблем, власне як звично, і «ти ж розумієш, в мене таке сталося, зовсім не до тебе було». А чого це я маю ось таке розуміти?)) Ні, я не хочу, я більше не буду. Так що, я звичайно розумію, тихесенько роблю свої власні висновки, та й іду далі по життю, не дивуючись. я навіть не ображаюсь. Тож і люди хай не дивуються, що я більше не поклику та й допомоги не проситиму. За кожним словом має стояти міцна стіна з дії. Якщо дії ніякої немає, то й слово те лише пустий звук. Глухий між іншим. Та німий.

Людина не може відповідати за те, що каже, хай сидить тихенько. Але як раз ті, хто тихесенько - мовчки підійдуть і зроблять. Ніяких їм не треба виголосів, медалі на груди не вішають, вони не потребують визнання, та й про свої подвиги не горланяться на всіх перехрестях. Бо в них є дії, вони не потребують слів, - прісних глухих вигуків.

Останній час помітила, що все рідше заходжу сюди на Ліру. Та й не тільки я. Навіть мої улюблені автори, що по сто постів на день строчили, зараз пріоритетно помовкують. А я теж вже звикла мовчки читати на почті у вільну кавову хвилинку. То може тиша зумовлена весною на дворі, а може просто я відходжу знову, час покаже, чи з’явиться знову натхнення просиджувати спідницю у віртуальній реальності. Думаю це може статися ближче до зими)) А зараз нарешті прийшла довгоочікувана весна. На вулиці так тепло, що сьогодні замість плаща я вже вдягла піджак, і щаслива цим дуже-дуже. Ще один може тиждень, й улюблені літні сукні самих вибагливих та різноманітних кольорів заполонять мої шафи. Чекаю вже цього, дуже хочу прасувати літні речі, дуже. «Ось вона прийшла весна, як параноя». Та босоніжки, я ще не встигла правда насолодитись туфлями, але я вже хочу взути веселі босоніжки.

Примітила ще дещо. З тих пір (а це поки що лише тиждень зо два всього-на-всього) як я лімітувала обсяг користування інтернетом, а особливо соціальними мережами, я набагато більше встигаю і на роботі, і по дому. А завдяки потеплінню, маю змогу бачитися з друзями. І ми залюбки стали гуляти частіше. Інтернет – це зло весною й влітку.

А хто знає де в український клавіатурі є ось такий значок «’» ? Я вже усі буквоньки та кнопочки потикала, не знайшла.

Я бажаю вам тепла і світла. Кохайте, любіть, та будьте любимі. Нехай щастить. Доброго ранку та чудового усім дня.

Ваша сонячна посмішка, Idria.