Давно когда-то люди советские видели мир
Сквозь карикатуры недетские в журнале "Крокодил".
И образ єтот капиталистический
Воссоздали автоматически.
Все там: и акулы, и корпорации,
и милитаризм, и провокации,
и пресса продажная,
и мораль неважная,
и бесправие масс,
и социальный расколбас.
Ах, мир современный совсем бы иным был,
Если бы люди советские не читали журнал "Крокодил"!

Я Вас видел, Александр,
Из проезжего окна -
Удивительная бледность
В Вашем облике видна.

В тот же миг, как гром небесный
Средь автобусной тиши,
Голос дивный, неизвестный,
Мне промолвил: "Напиши".

И с паучьею сноровкой
Я к мобильнику приник:
"Вот изысканно-неловкий
Ты стоишь на остановке,
Поправляешь воротник.

Ты идёшь с асфальтом в ногу,
Окулярами блестя.
Путь твой прост. Еще немного -
И закончится сентя..."

Нам баян в палату дали и смотрели сквозь глазок.
Мы играли и плясали кто как слышал, кто как мог.

Петросян терзает польку, Македонский шпарит джаз,
"Черный ворон!" - ноет Колька, все орут и косят глаз.

До того развеселились, что, забыв приличий лад,
Головой о стену бились и кусали всех подряд.

Разорвав ремни рубашки, танцевал комсорг Ромашкин.
Бил по клавишам ногой потерпевший с буровой.

Сто четыре пациента рвут на части инструмента.
От увечий и от ран рассыпается баян.

Сразу грянул плач великий, завывания и крики,
Все попадали на пол... Дверь открылась и вошёл

Главный врач. И сразу следом:
Санитар с водой и пледом,
Медсестра, сиделка, ЛОР,
И студентов коридор,
Цвет учёного конгресса,
Телекамера и пресса,
Представители НИИ
И седой профессор.

Он бровями шевелит и с волненьем говорит:
- Познавательнейший опыт! Терапии новый вид!
Современная наука чтит гуманный идеал,
Наблюдение - порука и начало всех начал.
С каждым разом все живее возбужденная игра,
С каждым разом все скорее озверения пора.
Статистический подсчёт нас к открытию ведёт -
Ожидается финальный излечающий прорыв,
Патопсихомузыкальный диссоциативный взрыв!

Вся в бахилах и халатах, экспедиция молчит,
А блаженная палата под кроватями сидит.

Позже выживший признался: каждый день в урочный час
Этот опыт повторялся шестьдесят четвертый раз.

Мы хотели, чтоб без драки, мы ведь дружная семья -
Шизофреники-маньяки, параноики и я.

Но в последний раз гармошку сразу - хрясь напополам,
И, визжа непонарошку, исцарапали одёжку всем учёным докторам.

- Звери! Сволочи! Фашисты! Что вам надо от людей!? -
Заливается речистый бвший комик-лицедей.

Топчут хворые "Вальтмейстер" - дорогой аккордеон, -
И осознанно, все вместе из палаты рвутся вон.

В ход пошли шприцы и финки, ножки, тумбочки и спинки.
Стёкол треск и хрипов хор огласили коридор.
Подобрали с пола спички, разожгли матрас-костёр.

Мрак и ужас этажами разливается с огнём.
Сумасшедшие столами санитара бьют втроём,

Вихри чёрных эпикризов, как в последний день Помпей,
Жгут и гонят прочь с карнизов перепуганных людей.

Семь часов горели психи. Люди падали, крича.
Очумевшие врачихи ищут главного врача.

- Он сгорел, погиб героем в помещении 7-Б! -
Им кричит студент Григорьев, опускаясь по трубе.

Первокурсницы рыдают, сажа по щекам течёт -
Курсовые пропадают! Кто поставит им зачёт?

А когда уже стемнело и пожарные ушли,
Изувеченное тело отделилось от земли.

Весь кроваво-обожженный от ноги до головы...
Бедный старенький учёный, неужели это вы?!

И с трудом возвысив голос - это точно слышал я, -
Он сказал: "Эффект... достигнут... Мы достали их, друзья!"

Девушка
Включает
Передачу,
И в неё
Врезается
КамАЗ.
Бабушка
Поехала
На дачу
Поливать
Её
В последний раз.
Курица
Подавится
Пыреем,
Белочка
Повиснет
На суку,
Но уверен -
Я
Всегда
Успею
Дописать
Последнюю

Когда Земля навстречу Солнцу повернется
Той стороной, где ночь,
Когда восточный горизонт
Встряхнет светила мощь,
Прокатится горячая волна
По телу маленькой планеты,
Так благодарно пьющей этот свет.
Дух леса рад - его холмы одеты
Росой до времени, он просто тихо рад.
Ликующая радость, где ты?
Её пригладила рука прошедших лет,
Преобразила в тихую привычку
Встречать и видеть эту благодать.
Лишь маленькую серенькую птичку
Дух леса не заставит замолчать.
Её восторг так чист и безыскусен,
Как память счастья самых первых дней,
Так пусть поёт, пока поётся, пусть…
В прохладной синеве уже светлей,
Уже по пальцам счесть огней небесных,
Уже идёт на смену им один
Огонь неотвратимый и чудесный,
Тяжелых гор и сумрачных лощин,
Изменчивых туманов господин.
Так было, есть, и так тому и быть -
Туманам предрассветным вечно плыть,
Дрожать жемчужным паутинкам на ветру,
Тянуть за горизонт желанья нить
Навстречу утомительным минутам -
Их восемь. Словно восемь тысяч лет,
Издалека стремится яркий свет,
Как будто нет меж нами тьмы, как будто
Подать рукой до щедрого тепла,
Как будто ты, на время засыпая,
Не думашь, что жизнь твоя прошла,
Пока уверен, что судьба твоя такая:
Как раньше повторится всё, точь в точь,
Лесная птица песнею зальётся,
Когда Земля навстречу Солнцу повернётся
Той стороной, где ночь.

Я утомлен, я вижу сон,
как будто захожу в автобус,
напротив и со всех сторон
подмышки, знойные, как пах,
локтей легавых легион,
и мальчик держит на руках
земной, как-будто, глобус.
Как-будто просят передать,
а я стараюсь не дышать,
не видеть и не слышать,
в кармане смятая тетрадь
и сплюснутая мыша.
Вы здесь выходите? - А вы?
Не выхожу, - Увы, увы,
давайте же меняться!
А что у вас? - У нас приказ.
А у меня заказ как раз,
четыреста семьнадцать.
Я чувствую - там что-то есть,
шевелится в тетради,
на языке чужая шерсть
глотнуть и сплюнуть не даёт,
и струйка красная течет
сквозь полюс по Канаде.
Ступени наискось и вниз,
над дверью бабушкин карниз
и мёртво-белая фиранка.
У мальчика заклеен глаз,
он смотрит прямо мимо вас,
а над губою ранка.
Стоит автобус, я терплю,
к кому-то прижимаюсь.
Вдруг понимаю, что не сплю
И тут же просыпаюсь.

Вот две закосневшие в пакостях мухи
сидят на засохшем коровьем куске,
вдали затихает оркестр многорукий,
две самые расово чистые мухи
оркестру внимают в тоске:
их радости жизни - когда-то и где-то,
уходит с лошадками сытое лето,
афиша лежит на песке.

Сдуваются горки, шатры опадают,
один за одним номера покидают
семейства. Грустит детвора,
и все в этой местности знают -
пора,
уже зажила, загорела коленка
и выцвел тряпичный браслет на руке,
уложены в тень чемоданы под стенкой,
а у корнетиста тревожная венка
синеет на левом виске,
печален оркестр курортного лета,
слышна еще долго визгливая флейта
и трактора стук вдалеке.

Совсем уже скоро уедет-уедет
последний шашлычник, последний таксист,
разрушится братство сезонных соседей
и берег останется мертвенно чист,
однажды в туманный сентябрьский вторник
затеплится солнце на желтой стерне,
но встретит его только жирный поморник
да чёрный старик на чужом топчане.

На власні очі бачив, як старі
В сльозах від немочі питають копійчини,
А там, де хліб збирали трударі -
Гірким полином вкриті порожнини.
Де діти танцювали - там сміття,
Де спокій був - там бачу я облуду,
Не знають люди честі й каяття,
Дорослі чи малі без віри, без пуття,
Живуть, як вміють, підкорившись бруду.

Та я сміюся, сходячи до домовини -
Нехай все навкруги руїна та брехня,
І рік-у-рік брехливіша людина,
І день-у-день біднішає країна,
Та буде все "отлічно", знаю я.
Чому, питаєте, я се так знаю?
Бо інтернети правильні читаю.
І вірю не своїм очам,
А бозна ким написаним словам.

В колонках играет - J.S. Bach - BWV 1043 - (2) Largo ma non tanto d-moll / D minor
Я так скажу - хужее дела нету
Давать свой стих на критику поэту -
Он с точным метром и лекалом
Шедевр твой объявит калом.

И будет прав.
Чтоб стих подать
Ищи любителя читать.
Ищи любителя цветов,
Который алчет красотов,
Которому нет дела до граммантики,
До сдвоенных согласных, падежей,
Он хочет ахать, новой ждёт романтики,
Так дай ему своих стихов скорей!

Но хуже, чем поэту предлагать
Отведать собственного слога,
Я лишь одно могу назвать -
Это когда поэтов много.

Одних роднит краса или уродство,
Других - желанье водку пить с утра,
А этих вот сближает сходство скотства
Сильней, чем осетровая икра.

Входя под свод правительственных зданий
Мы видим там кишащих гадов клуб,
Что взяли в моду глотку рвать и пуп,
Ища себе законных оснований.

Такие одинаковые внешне -
Свиные рыла, анусы и клешни,
Людского в них едва ли хоть на треть, -

Внутри они тем более похожи,
Внутри у них - совсем одно и то же.
Там, честно, даже не на что смотреть.

В колонках играет - Брати Гадюкіни - Весілля
...Пригадую - була мала,
Жили ми у новенькій хаті,
Ляхи тримали пів-села,
Пани поважні та пихаті.
Ходив до нас міський один,
Бо ми тоді не бідували.
То ніби був "просвітник" він,
І ніби, кажуть, розстріляли.

Було, що дід купив свиней,
Дванадцять гусок і бичочка,
Та навалило москалей
І комісарів ціла бочка.
Шукали борошно й хрести,
Сусіди їм допомагали,
А дід сховався за хати,
Та йом знайшли і розстріляли...

У сорок першому пішли
Брати і батько воювати,
Ми з мамой жили як могли,
А потім німець вдерся в хату.
Ми поховали хліб і мед,
Бодай хоч щось не відібрали.
Зігнали всіх під кулемет -
І пів-громади розстріляли...

Ой, мамо! Всюди мертві тіла.
Чом, мамо, мене смерть не взяла..

Як йшли бандеровці селом,
То всі ховалися по хатам.
А ми з малими під столом,
Молились, як казала мати.
Жив у селі один москаль,
Альоша, і його всі знали.
Так відвели його до паль
І розстріляли, розстріляли...

Коли прийшли з НКВД,
То ми втекли були до лісу.
Питали всіх Альоша де?
А всім так лячно, ну до бісу!
Був дядько Стус тоді живий,
Його як голову вітали,
То й відповів, як головний.
Судили втрьох, та розстріляли...

По тій війні - пусті хати,
Нема коней, нема худоби,
Нема куди бабам піти,
Усі змарніли від жалоби,
Вночі пішли в колгоспний лан
І колосків собі збирали.
Побачив їх "товаріщ Ян" -
У табір всіх, і розстріляли...

Потім я стала на рушник
Із Василем, той, що Цюкало.
Так він із призова утік,
Багато їх тоді тікало.
Як йшла до нього на пустир,
То нас помітили, спіймали.
Сказали - Вася дезертир,
І розстріляли, розстріляли...

Ой, мамо! Всюди мертві тіла.
Чом, мамо, мене смерть не взяла..

Село померло без людей,
То я поїхала до міста,
Бетон місила, мила глей,
Важкенько, та було що їсти.
Зустріла в місті я Петра,
Ми і кімнатку з ним придбали,
Але Петро все крав і крав -
Ну, розкрадач. То й розстріляли.

Я у гуртожиток пішла
З двома маленькими від Пєті,
Без батька важко, ледь тягла,
Та ще й була у комітеті.
Коли радянське віджило,
Синочки бізнес заснували...
А в дев’яності як було?
Усіх бандити постріляли.

Онуки в мене підросли,
Вже покінчали інститути,
Ото як люди зажили,
Без шику, але не банкрути.
Потім погнали Янука,
Бо крав і жер, і всі там крали,
Онук поїхав на Майдан,
На Інститутській розстріляли.

Ой, мамо! Всюди мертві тіла.
Чом, мамо, мене смерть не взяла..

А другий у АТО гайнув,
Бо на Донбасі зріла зрада.
Під Іловайськом десь загув,
Москаль тоді стріляв із «града».
Як наші йшли через поля,
Бо від кацапів відступали,
Горіло небо і земля,
Багато хлопців постріляли…

Тепер стара, зубів нема,
Та ось що хочу я сказати:
Скажу як бабця, як вдова,
Як жінка вам скажу, як мати:
Щоб пан, бандит або сатрап
Твого життя не поламали,
Щоб мент, чекіст і той кацап,
І комуняки місце знали,
Не будь ти бидлом у хліву,
А бий паскуд, як пруть до хати.
Тримай гвинтівку бойову.
Автоматичну. І гранати.

На улице Безлюдной
Жил мальчик Вася Скудный.
Отец его скончался,
A мать его - жива.
Она лежит в больнице,
И трудно, очень трудно
И в школе отучиться,
И матери успеть сказать приятные слова.

Работал Вася ночью -
Грузил руду и уголь
И разносил газеты,
И в электричках пел.
Он старые котлеты
Ел
Очень.
Поэтому болезнями болел.

Однажды Вася Скудный
Кредит взял ссудный -
Купить лекарства матери своей
Скорей.
Он заплатил за воду,
Он заплатил за газы
И вся ссуда
Сразу
Потрачена была.

Друзья с него смеялись,
Девченки не давали,
И даже участковый
Не жаловал его.
Штаны его помялись,
Сопли его свисали,
Картуз не новый -
Нету ничего.
Но есть у Васи мама,
Но есть у Васи мама,
Но есть у Васи мама,
Она важней всего!

Собрал Василий денег,
Купил на них хлопушек,
Купил на них блестяшек
И большой
Букет.
И в мамину палату,
И в мамину палату
Привел невесту двадцати двух лет.

Теперь Василий Скудный
Сверкает жизнью чудной -
Кальсон его наглажен
И кадык
В духах,
И новая машина
Оранжевава цвета
Стоит зимой и летом
На зеленых кирпичах.

Потом пошли ребенки,
Какашки и пеленки,
Забросил Вася школу
И, что страшней всего,
Он похудел
Очень,
Дежурил часто в ночь он.
Но разве ж это горе у него?
Ведь есть у Васи мама,
Ведь есть у Васи мама,
Ведь есть у Васи мама,
Она важней всего!

Вот Варя, Ваня, Боря
Растут не зная горя,
Вот Ваня, Боря, Варя
Шагают в первый класс,
А папа Вася Скудный
С улицы Безлюдной
Несет букет конвалий
И вытирает глаз.

Теперь в одной квартире
Их больше чем четыре,
И Васю на районе
Не увидишь никогда,
Ведь мать его, старушка,
Совсем-совсем седая,
В своём одеколоне
Уже не молода.

Он стелит ей постели,
Глядит на календарик,
И мамина улыбка
Тихо радует его.
С таким хорошим сыном
И Ваней Борей Варей
Ей можно не бояться
Ничего.
Ведь есть у мамы Вася!
Ведь есть у мамы Вася!
Ведь есть у мамы Вася!
И больше никого.

Все дороги к ней единственной ведут,
Люди думают о смерти и ждут.
Люди ждут вестей от смерти
В запечатанном конверте,
В очертаньях облаков,
В глупых звуках птичьих слов.
Как не думать если вот она, с тобой,
За спиной.
Люди думают о смерти, - поделом –
В переполненном вагоне, за столом,
В одиночестве на кухне,
Над могилами друзей,
У лампадок, что потухли
Не по прихоти своей.
Ставят храм в степи ковыльной,
Жгут свечу в тщете бессильной,
Заслоняются крестом,
А потом
Снова думают о ней и взывают шёпотом
К духам неба и земли, -
Мало ли!
Вот и бабка померла, померла.
Вот и мамка померла, померла.
Вот и тетка помирает,
Младший брат совсем хворает,
Отодвинешь ли на год
Свой черёд?

Пастор Олександр Хомченко 158 днів молився за Україну на майдані в окупованому Донецьку, був схвачений і вижив після тортур. Зараз він у Брюсселі дає свідчення для Гаагського трибунала.


Від бога і людей в сирі могили
Своє мистецтво різники зарили,
Відтоді в цій загубленій норі
Царює ніч о будь-якій порі
В солоному кривавому серпанку
Блукають тіні в чорному вбранні
Із дзвоном ланцюгів неначе в танку
Спітнілі руки, хижі і страшні
Хрустять хрящі на дибі день і ніч
Вогню і м'яса смрадне животіння
Та наче крука хрипле бурмотіння
У бороді брудній ворожа річ
Тут все живе вмирає в безнадії
І жах на грубих лавах червоніє
Повітря тхне і стогне, і тремтить
І шмат забутий на гаку смердить.
О нелюде, народжений у болі,
Бездушний кат, чиє ім'я Іван
Мізерному рабу не треба волі
А тільки смак чужих нестерпних ран
А тільки зойк від спечених рубців
І скриготіння зламаних суглобів
Друзки кісток і клейма, що на лобі
Лишає сталь розпечених щипців,
А тільки страх і відчай ката тішить
Та м'язів скручених покірність надиха
Зневагу до життя, що серцем б'є і дишить,
Аж поки болем зморене, стиха,
Аж поки не стечуть його сліди
Крізь дірку у підлозі в нікуди.
Твій обрій - то скривавлена стіна.
Твої думки - то темрява одна.
Будь проклятий. Хай сонце життєдайне
Тебе, скаженого, до скону омина.

Intro

Буває, як сонце над степом зітхає, а захід жовтіє, і все золоте,
На обрії кіптява злегка гуляє,
а потім густішає, в небо сягає, темнішає, ширше росте...

Та вітер без злості розірве ліниво, розтягне прозорим серпанком той дим,
Від краю до краю завмерла над нивою
тиха покрова, сумна і мінлива, крилом золотаво-блідим.

А потім деінде, вже зовсім далеко - димить, наче маршем іде батальйон,
І що воно курить крізь тишу і спеку?
Не знає напевне ніхто, та подекуди правда дивніша за сон...

1.

Дивись - там у полі чорніє неначе людині подібний всамітнений дуб,
Він справді кремезний, та здалеку бачиш -
він суне повільно і вперто, одначе, здіймаючи куряви клуб.

Чи трактор то їде сухою межею, чи може табун здичавілих коняк?
Ось ближче примара, і видно – над нею
кружляють лелеки, то ходить ріллею похмурий матрос Ракушняк.

Твердою підошвою топче стернину підбитий цвяхами важкий черевик.
Дві стрічки потерті звисають на спину,
стару безкозирку і сиву щетину несе на собі чоловік.

Чорніший від Йольської ночі чорніє на ньому суконний матроський бушлат,
Із якорем ґудзики ледь бронзовіють,
стожилаві ноги і бичача шия, і тягнеться слідом канат…

2.

Поглянь на міцну татуйовану руку: уп’ялася в шкіру пенькова петля.
За що їй таку люту кару і муку?
«Підходь, розкажу тобі, синку, науку» - зненацька старий промовля.

«Сто років тому ось що сталось зі мною: з гармати я постріл славетний зробив,
Людиною був я тоді молодою, служив на балтфлоті.
Цією рукою пожежи вогонь запалив.

Відтоді ось тут на спокуту і кару приречений воду шукати в степах,
Від мене закляття відважує хмару,
щоб сонце пекло, щоб ні краплі нектару, і піт на чолі і щоках.

Щоб більше додати тортурів і туги – цей клятий канат на моєму плечі:
Залізним форштевнем рубає мов плугом,
здіймає пилюку над висохлим лугом, і робить заграви вночі -

То шлюпка з «Аврори» позаду гуркоче, ярмо моїй плоті, важке і дурне.
Від нього страждаю, аж висохли очі,
А кинуть не можу, бо навіть як схочу - не слухають пальці мене.

І так я сто років степами блукаю, зі мною тягар і надія моя,
Як річку знайду – то на воду спускаю,
Як стане посуха – то далі гуляю. Ну, ось ти і знаєш, хто я.

3.

Я доказ, що злочин не буде безкарний, я приклад, що ходить, і сум, що мовчить,
Я – сила, що смерті шукає намарно,
я ранок спекотний і вечір безхмарний, я той, хто ночами не спить.

Відомо, що кривда добра не народить, хтось має долати її, а відтак
Я - лють, що у відчаї силу знаходить карати усіх, хто від правди відходить,
Я - месник, матрос Ракушняк!»

Сказавши оце, відвернувся і рушив, на мить не розтиснув страшної руки:
«Пробач мені, Боже... врятуй мою душу... покірно благаю... чи довго ще мушу?..»
А далі були матюки.

FAQ русскоязычным: е - э, і - и, и - ы, є - е, ї - [йи], o - o, г - мягкое г, ґ - твердое г, ' - ъ. Всё читается так, как пишется.

Собака на дорозі
(бувальщина)

У краї оселедців і борщів
Триває третій місяць без дощів.
О цій порі я місця не згадаю,
Щоб так було віддалене від раю -
Суха земля твердіша за горіх,
Лютує сонце, наче чує гріх.

В пекельній спеці - що вже та людина! -
Конає навіть степова рослина,
Із річки риба лізе та смердить,
І очерет геть висохлий стоїть.
За обрій степ розораний жовтіє,
У куряві могила височіє.

І там, серед зневоднених земель -
Мов кинутий аральський корабель,
В бетон розжарений з усіх боків закуте,
Димить, чадить і світу шле отруту,
Знесилене задухою і пилом,
Південне місто – Запоріжжя миле.

Крізь сіру пляму із кінця в кінець
Проліг проспекту Леніна рубець.
І день-у-день змія машин по ньому
У шість рядів повзе, забувши втому,
Як сонце вранці зійде там, де схід,
До ночі, без перерви на обід.

Земля тремтить, тече асфальт рікою,
Машини безперервно чередою
Мнуть колесом розпечену смолу…
Зупинку дайте, курва! хоч малу!
Бо там, де з двадцять першого партз’їзду
На Леніна вповзає змій стальний,
У метрі від бордюрного наїзду
На зебрі - жмут руденький і страшний.

Вже тисяча коліс його зім'яли,
І вже в пергамент тіло розкатали,
Перетворили на асфальт, на тло,
Вже не дізнатись, що воно було,
Та наче доказ «Ось хто я такий!»
І наче докір світу мовчазний,
Руде трикутне вушко просто вгору
Із висохлої корки майорить,
Тремтить від руху швидкого мотора,
І знову вперто вказує в блакить.

Не Леніна тепер – проспект Соборний,
«Партз’їзду» - то Новицького тепер,
Та сором за людей - смердючий, чорний,
Як і асфальт отой - живе, не вмер,
Бо бачив там давно колись на розі -
Розчавлений собака на дорозі.

Була неділя у людей,
Південне місто в спеці мліло,
Фонтанів срібло, сміх дітей,
До річки все, на пляж хотіло,
Яскраві плаття і легкі,
Нові, не вдівані ні разу...
Аж раптом - з димом, шкарубкі,
Страшні, великі чорні КрАЗи.

Народ здивований завмер,
Не бачив бо таких ніколи,
Колона іхала повз сквер,
Кафе-шантани, Сіті-моли,
Хтось замовляв собі обід:
Салат, холодне пиво, зрази...
А поруч рухались на схід
Військові, пильні, чорні КрАЗи

У лінькуватий ситий час
Шукають тіні городяни,
Спокійно п'ють холодний квас,
Пліткують та будують плани.
Містечка мирного життя,
Мишачій клопіт і образи...
А тут - немов із небуття,
Залізні, довгі чорні КрАЗи

Проспектом музика луна,
Немов розваги так доречні.
Немов далеко ця війна,
А тут - шансони безкінечні.
Немов загиблих юнаків,
Не поховали ми ні разу...
І докір з ревом двигунів
Несуть похмурі чорні КрАЗи

Із ними поруч зблід і згас
Весь пафос роверів паркетних.
Зелене світло по всяк час -
Для справжніх воїнів шляхетних.
До біса всіх бенкетарів,
Фальшиве золото і стрази -
На марші справжні трударі,
Брудні, прекрасні чорні КрАЗи.

Ніхто не знає що у них,
Куди і звідки йде колона,
Кермо в чиїх руках міцних,
Чи він з Полтави, чи з Херсона,
Що бачив він у світлі фар,
Які ведуть його накази...
І сунуть містом, наче мар
Ті потойбічні чорні КрАЗи.

Блакитно-жовтий прапорець
Гарячий вітер рве і сушить,
Найкращих тисяча сердець
За ним бодай у мріях рушить.
За містом зникне ешелон,
Та не забудеш їх одразу -
Прийдуть вночі в тривожний сон
Від крові чорні чорні КрАЗи.

Двигтить під колесом земля,
Та поки ворог пре зі сходу,
Палають села і поля -
Ідуть за будь-яку погоду
Старі, рихтовані, нові,
Через броди і перелази,
Рідненькі наші, бойові,
Непереможні чорні КрАЗи.

Я расстроен
И меня кусают блохи.
Я пишу нечто, похожее на стихи.
Но стихи эти плохи, так плохи!
А иначе сказать - плохи.
И так я пишу их и этак,
И вот так ещё,
Но не видят стихи мои света,
Не стихи, а позорищё:
Ударения ставлю отчаянно,
Как попало, так и легло;
Окончанья мои, окончания,
Вам с хозяином не повезло;
Не считая огрехов формы,
На стилистику наплевав,
Для солидности, для проформы
Я сонеты как мог продлевав;
Что внутри тех сонетов - не надо искать,
Смысла в них отродяся нету,
Я заставил Шекспира в гробу икать,
Моему ужасаясь сонету;
Нет историй пуще, пустее нет,
Ни о чем, как сказал бы Барецкий -
На пяти листах про простой винегрет
Написать могу не по-детски.
Не стоп-кран сто грамм,
Говорили нам,
Я уже превращаюсь в овощ,
Графоманю ночами, о, феназепам,
Поскорее приди, ***, на помощь.

Бывают стихи кирпичом,
Их строк параллельны ряды,
На гранях сухих нипочем
Не встретишь изъяна следы.

Бывают стихи как песок,
Без края - пустыни тоска.
Напрасно искать между строк
Хоть что-нибудь, кроме песка.

Бывают стихи как вода,
В которой болтаешь ногой,
Прохладна, прозрачна всегда,
И строчка журчит за строкой.

Бывают как воздух (стихи),
Упругий в своей пустоте,
Там ласточек в небе штрихи,
И света игра на листе.

Есть стих, как огонь -
Он пляшет и жжет,
И делают больно слова!
В нём ярость и сила,
В нём огненный конь,
Такой ты забудешь едва!

Среди бесконечных стихий
Всего интересней одна -
Как космос прекрасны стихи
Без смысла, без меры, без дна.

Есть стих, как весло,
Есть стих, как арбуз,
Есть стих, как полёт журавля,
Как осень, как храм,
как метрический груз,
Как лодка с дырой без гребца и руля...

Но мы предпочтение тем отдаём,
В которых себя узнаём.

Всегда беда какая-то в парадном -
Подъезд сырой или пылит изрядно,
Бетон шершавый, липкие перила,
И даже - в тёмном закутке,
Там, где уединялся с ненаглядной,
Когда она тебя еще любила,
Темнеет что-то в пакостной тоске.
Привет тебе коричневая дверь,
Панели синие с малиновой полоской,
Декор минстроевский, дешевый и неброский,
И это - красота, не спорь, поверь.
Привет, тефтели, бабушкин обед,
И что еще там, боже, как воняет!
Одно и тоже, много лет:
На кухне варится обед -
Звонок трещит - собачка лает.
Но есть и перемены,
Смею вас уверить:
Ступени эти были по колено,
Теперь шагнул от двери -
И уперся в стену.
Запаутинилиь проёмы,
Желтее свет.
Короче, но трудней подъёмы,
И почты нет.
Тот мальчик сверху,
Что играл на скрипке,
Совсем большой.
А девочку с таинственной улыбкой
Увел другой.
На скрипке мальчик больше не играет,
И девочка тебя не замечает.
Уют задермантиненых альковов,
Притихшая внимательность глазков...
Скользишь вдоль них за годом год,
Скорее в свой заветный вход,
И снова -
Когда гремишь ключами у дверей,
То, сверху по ступеням кто-то,
Спускаясь, замедляет шаг.
Так и живём, не встретившись никак.