Недавно в Україні була видана унікальна карта «Голодомор 1932-1933 років», на якій позначені не лише місця так званих «чорних дощок» (спеціальні каральні заходи проти окремих сіл, коли голодне село оточували озброєними загонами, чим прирікали його на загибель), але й дороги переселення на вимерлі території людей з Росії та Білорусі.

З Білоруської РСР в Одеську область – 61 ешелон, із західних областей РРФСР в Дніпропетровську – 109 ешелонів, з Горького в Одеську – 35 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Росії в Харківську область – 80 ешелонів. З Іванівської в Донецьку – 44 ешелони.

Всього – 22000 сімей і, відповідно, господарств...

Те, що проросійський південний Схід України сьогодні – це наслідки Голодомору і подальшого масового заселення українських територій переважно росіянами, не новина... Але вона кожного разу приголомшує мене, навіваючи сумні думки, особливо останнім часом, коли все частіше говорять про можливий розкол країни.

У мене є можливість часто бувати в Росії і спілкуватися з росіянами, які живуть як в Росії, так і за межами своєї батьківщини.
Росіяни мені здаються людьми хорошими, щирими.. Але, на жаль, неповага до інших націй характерний для багатьох з них (відчула на собі). А ще вони дуже важко пристосовуються до життя поза межами Росії, погано асимілюються. Відомо, що досить багато з них, переселившись до Америки, так і не освоїли англійську мову...

Тому, вважаю, їм краще жити на своїй землі.
Але багато хто з них не хоче жити в Росії з економічних і соціальних міркувань і прагнуть емігрувати. І ті, кому це вдалося, не хочуть повертатися на історичну батьківщину. Хоча продовжують вважати Росію своєю батьківщиною, любити її (на словах, адже на відстані її любити легко) і страждати на чужині. Напевно, це одна із загадок російської душі.

Якось мала можливість спілкуватися з росіянкою, яка живе в Естонії. Ми зустрілися в Москві, куди вона приїхала в гості до родичів. Привезла з собою копчену скумбрію. «Це єдине, що залишилося смачного з естонських продуктів після вступу країни до Євросоюзу», - пояснювала вона кожному, кого пригощала. Мені довелося вислухати довгу, неначе завчену напам'ять, розповідь про те, як погано живеться в країнах Прибалтики після розвалу СРСР... Про те, як естонці вдають, ніби вони не знають російської, і їй доводиться спілкуватися з ними лише естонською мовою. Про те, як там не люблять росіян і вороже до них відносяться. Про те, як вона не любить естонців, Естонію, Євросоюз і не сприймає політичних, економічних та соціальних змін, які там сталися. При цьому вона не переставала захоплюватися Росією. «У Росії краще, ніж де б то не було, ви щасливі тим, що живете в Росії», - повторювала вона, звертаючись до своїх російських родичів і друзів, які без особливого ентузіазму погоджувалися з нею.

«Я не змогла б жити в країні, яку так сильно не люблю, де мені так некомфортно. Це ж справжня мука», - сказала я їй. - Може, тобі краще повернутися до Росії? І теж бути щасливою?»
Вона замовкла і пильно поглянула мені в очі, намагаючись зрозуміти, чи не насміхаюся я випадково над нею.

Ні, я не насміхалася. Я говорила цілком серйозно, тому що дійсно не уявляю собі життя в чужій, ненависній країні.
Вона щось спробувала пояснити. Говорила так непереконливо, що я навіть не запам'ятала її аргументів. Суть в тому, що повертатися до Росії вона жодним чином не бажає.
Пам'ятаю лише, що її російська подруга сказала: «А я змогла б жити в будь-якій країні, якби там було море, - я море дуже люблю».

Напевно, ті росіяни які після 1933 року переселялися на південний схід України, теж мріяли про море. Або, може, їх приваблювали родючі землі та залишені вимерлими українцями будинки і майно...
Що б там не було, але тепер їх нащадки живуть на цих землях і є громадянами України.
І не варто було б згадувати про те, що було колись, якби минуле не мало наслідків у наш час.

А наслідки є, і вони дійсно вражаючі. Це велике переселення росіян виявилося бомбою сповільненої дії, і час цієї дії настав сьогодні. Ми маємо здебільш непатріотичний, неукраїнський південь, який тяжіє до Росії так, що аж готовий злитися з нею. Частина громадян нашої держави не зацікавлена в її територіальній цілісності і в її існуванні взагалі.

...На презентації вищезазначеної карти Голодомору колишній директор Українського інституту національної пам'яті академік НАН України Ігор Юхновський (його на цій посаді змінив якийсь неокомуніст), зокрема, розповів про те як у Верховній Раді ухвалювався закон про визнання Голодомору геноцидом. Частина депутатів з Партії регіонів проголосувала за цей закон (на його прохання), а частина – ні. То були депутати з місць, заселених росіянами...

– Ігор Рафаїлович, це ж не єдине голосування, де виявляється відношення цих людей до країни, в якій вони живуть. Була безліч інших важливих голосувань, це і громадська думка, і народне волевиявлення, це і відповідне відношення до української мови й культури, до української історії. Це формування негативного іміджу країни за кордоном. Це виховання нового покоління українських росіян у дусі неповаги до власної держави...
Пан Юхновський сказав наступне:
– Дійсно, те, що ці люди були переселені, впливає на їх ставлення до України як до держави. Люди по-різному поводяться на чужій землі. Але вони приїхали на чужу землю від імені держави, яка їх послала, і вони підтримуватимуть ту державу, яка їх послала. Вони самі цього можуть і не усвідомлювати.

– Отже, ми приречені на те, що частина людей в Україні – нащадки тих переселенців – весь час прагнутимуть до Росії, відповідно голосувати на виборах, виявляти неповагу до української мови і культури й виховувати в цьому дусі своїх дітей?
– Проходить час, і кожна земля «творить» націю. Неукраїнці асимілюються, стають українцями, і це не залежить від свідомості людей або від директив влади. Так само чужоземці стають поляками на польській землі, французами – на французькій землі, німцями – на німецькій. Час все виправить.

Я позаздрила оптимізму пана Юхновського. Скільки ж ще потрібно часу, аби росіяни стали українцями? Напевно, не менше сотні років. Думаю, цей процес піде швидшим, якщо Україна зможе підняти економіку. Якщо життєвий рівень в Україні буде вищий, ніж в Росії, «співвітчизники» вже не хотітимуть злиття з історичною батьківщиною. Як показує світовий досвід, ситі і задоволені життям росіяни нудьгують за батьківщиною не менше голодних і знервованих, але повертатися в неї не квапляться. І зливатися з нею теж.
 

© Джерело