Невидимі рани війни
https://www.facebook.com/UPAreenacting/photos/a.26...52311851462556/?type=1&fref=nf
Невидимі рани війни
В час коли всі форуми забиті курсами виживання, тактичними вишколами і тренінгами з першої медичної допомоги, я спробую підняти тему про яку пишуть рідко і неохоче, але вона є не менш важливою у цей час. Згідно статистики, 30 або і більше відсотків солдатів що повернуться з війни можуть бути цим зачеплені.
Посттравматичний Стресовий Розлад. (Post traumatic Stress Disorder) Цей психічний розлад не є виключною хворобою ветеранів. Більшість людей що пережили жахи війни, вбивств, тортур, трагедій,...в тій чи іншій мірі страждатимуть від симптомів цього психічного розладу.
Вперше впритул з цією проблемою стикнулися Американці після війни у В'єтнамі. Тисячі юнаків по поверненні додому тратили голову, впадали в депресії, ставали агресивними, а то й взагалі закінчували життя самогубством. Ось тоді лікарі і психологи почали вивчати ці випадки і намагатися якось допомагати тим хто постраждав.
В Україні останнім разом люди стикалися з цим синдромом під час війни СРСР в Афганістані, до воювало, зокрема, багато наших хлопців. Багато з них по поверненні додому ставали неадекватними, психованими, агресивними чи просто “ку-ку”. Тоді такий стан називали просто “Афганський синдром”. Всі розуміли що це проблема, але як допомогти ніхто не знав.
На жаль тепер війна прийшла на нашу землю і десятки тисяч наших, до цього часу мирних, чоловіків беруть в руки в зброю і йдуть боронити свою країну. А війна в більшості своїй зовсім не подібна на героїчні голівудські фільми. Війна це зло. Це вбивства, це холод, голод, болото і бруд. Це кров побратимів під твоїми ногами, це гул в голові, це жахлива роздираюча злість і жадоба до помсти. Це неймовірні емоціональні перепади. Від передчуття смерті до неземної радості за лічені хвилини. Людина що свої попередні 20-30-40 років жила звичайним життям попадає в ситуації, котрі є неприродніми для людської психіки. Рамки допустимих цивілізаційних норм поведінки розриваються. Те що в звичайному житті було трагедією, на війні стає нормою. Під час затишшя окутує дрімуча нудьга, а під час активних бойових дій організм інтоксикується неймовірними викидами адреналіну.
І тут раптово відпустка, поранення, чи демобілізація... І чоловік потрапляє в свою звичайну обстановку. Додому до батьків, до жінки і дітей. Де все мирно і спокійно. Всі живуть своїм розміреним нудним життям, де нічого не відбувається...але проблема в тому що це уже не зовсім той самий чоловік. Його нерви тепер натягнута струна, він став машиною для вбивства і експертом з виживання. Дурні кухонні розмови його дратують. Передачі по телевізору виводять з себе. Жінка уже його не розуміє. Ночами його мучать кошмари. Від вихлопу машини на вулиці він залазить в кут кімнати і шукає свій бронежилет. Він в голові бачить картинки з нещодавніх боїв, йому причуваються крики поранених. Він може задушити когось в маршрутці за одне криве слово в сторону солдатів... В нього Посттравматичний Стресовий Розлад.
Цьому не можна цілком запобігти. Але можна зменшити його вплив і його можна лікувати.
Ось кілька порад від психологів і ветеранів що це перенесли на собі:
1. Найперше! Вояк котрий вирушає на фронт повинен розуміти що цей розлад існує. Так як пішовши без підготовки в зал-качалку на наступний день отримаєш крепатуру. Часом більшу, часом меншу, але отримаєш. Болітимуть м'язи. Так само і з психікою. Пішовши вбивати собі подібних і сам наражаючи себе на смерть ти розриваєш природню суть мирної людської психіки. А це не проходить безслідно. Також це повинні розуміти його рідні і близькі.
2. Під час бойових дій, як тільки можливо, командирам потрібно постійно проводити ротацію солдат на передовій. За всіма усередненими мірками, два тижні це максимальний термін перебування солдата в зоні активних бойових дій без передишки. Далі можуть наставати невідворотні процеси як в фізичному так і в психологічному здоров'ї.
3. Після виведення з зони активних дій, категорично не рекомендується одразу відсилати солдата додому - в сім'ю. Потрібно мінімум тиждень-два потримати його у “відстойнику” - тиловій військовій частині де він зможе “охолонути” після боїв. Бо його душа все ще рветься до друзів, в окопи. Психіка ще живе боєм, дух прагне помсти. І віддати його одразу додому це як вкидати розпечену головешку у сніп сіна. Кілька тижнів в звичній для нього військовій, але принаймі спокійній атмосфері, з режимом дня, помірними фізичними нагрузками і корисною роботою допоможуть перестроїти солдата на мирні рейки.
4. Після повернення додому категорично забороняється вживання алкоголю “щоб забутися”, “щоб розслабитись”. Алкоголь це дуже сильний подразник і стимулянт. Також він може викликати галюциногенні ефекти, котрі підсилюються власне посттравматичним синдромом.
5. Вдома негайно зайнятися якоюсь роботою. Навіть якщо це буде перекладання дощок з одного кінця подвір'я на другий. Спокійна робота і помірна фізична нагрузка допомагають стабілізувати психіку.
6. Родина повинна проявити особливе терпіння і витримку в спілкуванні зі своїм захисником. Він часто може виливати на них агресію, злість. Йому здаватиметься що ніхто крім його побратимів його не розуміє.
7. Бойові побратими. Часом це єдине рятувальне коло що допомагає бійцю вибратись з сірої депресії мирного життя. Поговорити з бойовими товаришами, вилити душу, поплакати, поспівати, покричати...це часто дуже допомагає розслабити нерви і знайти сили для подальшого цивільного життя.
9. Хоббі. Заянятися тим що цікавило чоловіка перед війною. Футбол, колекціонування, кіно, полювання, автомобілі... все що може надати сенс життю і дати стимул для подальшого активного життя.
10. Тварини. Практикою доведено позитивний вплив чотириногих друзів на травмовану людську психіку. Американські ветерани мають гарний досвід реабілітації під час спілкування з кіньми і верхової їзди. Собаки, кішки часто можуть стати єдиними членами сім'ї що можуть вислухати і зрозуміти солдата.
В Україні починають формуватися служби психологічної допомоги. Але, на жаль, вони діють в Києві і більших містах. А основна маса вояків походить з периферії. Тому надзвичайно важливо членам сімей і родин солдатів знати про цю проблему і розуміти як можна допомогти своїм рідним повернутися до нормального життя.
Ройовий Погонич для FACEBOOK.COM/UPAreenacting
