Коли я проходив спустошеними селами, де ті хто вижив більше нагадували заплакані тіні, я не відчував особливого розпачу. Десь на другий тиждень війни мозок просто включив захисну реакцію, і я перестав хвилюватися. Але дещо я переосмислив, мир та спокій - це ілюзія та обман, всі ваші плани на мирне життя - це просто марнота. Світ в полоні зла, як і тисячу років тому, і сльози та страждання - це його нормальний стан.
Від закатованої Бучі до мільйонів жертв Голодомору - ближче ніж нам здавалося. Труп на місці, де ще нещодавно рясніли квіти - це не особливий випадок. Квіти і трупи чередують один одного тут сотні років.
Єдине, що може розрубати цей кругообіг - це Бог.
Ми ніколи не подолаємо царства Диявола опираючись на менше зло: на мат, неаргументоване насилля, відьомські ритуали і так далі.
Жовто-блакитного прапору замало, аби здолати втілене зло, у зла тисячі прапорів. Ми маємо справу не з бурятською ордою, ми маємо справу з духовною хворобою. Поведінка російської армії - від рядового до головнокомандуючого - це поведінка одержимих. Бездушність та безликість їх війська видає духовні вади для хоча б трошки пильного ока віруючої людини.
На жаль, ця війна ще не дала поштовху до масового навернення. Наша щоденна літургія, на місці дислокації підрозділу, майже пуста. Хтось хибно вважає, що наряд важливіший за Причастя.
Нас тримає патріотичний запал, але коли ми усвідомимо, що війну потрібно не просто зупинити, а виграти, ми зрозуміємо, що боротьба точитиметься не лише в полях та містах, це війна воїнств небесних та пекельних.
Нам мало прапорів, нам потрібен хрест, нам мало полковників та генералів, нам необхідні ангели та архангели. Якщо на нас йдуть люди з рішучістю Диявола, то ми можемо протиставити йому лише всемогутність Бога.
Бог, а не НАТО, має стати основним союзником України, лише так і тільки так ми маємо шанс. Це страшний та жахаючий вибір, але він єдино правильний.