"Ой скажи ж ти, вітре, де біліють кості

Довговусих, мудрих сивих співунів?

Бо не знає ненька Україна й досі,

Де лягли у землю двісті кобзарів"

( В.Рафальський. "Дума про кобзарів")

У всі часи кобзарів переслідували. На них полювала польська шляхта, над ними знущалася царська поліція… Але, незважаючи на все це, кобзарство жило в народі. І не просто жило – воно діяло! Скільки найкращих синів і дочок українського народу виховалося на кобзарських думах! Скількох кобзарська пісня підняла на боротьбу проти гнобителів!

Та ніколи кобзарство не переживало таких утисків і переслідувань, як за часів Сталіна. Все було спрямоване на викорчування кобзарства як явища. Звернімося до фактів. Федір Лавров у книзі «Кобзарі» (К., Мистецтво, 1980, стор. 42–45) наводить матеріали про те, що на початку нашого століття «…в самій тільки Київській губернії, за підрахунками статистичного комітету, було 239 кобзарів і лірників… лише в невеликих районах двох повітів Харьківському та Богодухівському… нараховувалось 28 кобзарів і 37 лірників. У Полтавській губернії зібрано відомості про 76 кобзарів, у Чернігівській – про 25». Якщо взяти до уваги те, що кожен кобзар мав по кілька учнів, то приходимо до висновку, що чисельність народних співців була досить-таки значною…

А коли в квітні 1939 року скликають так звану «Першу республіканську нараду кобзарів та лірників України», на неї могли зібратися лише 30 народних співців. Постає закономірне запитання: невже кобзарство, яке віками переживало тяжку наругу і переслідування, зберігало свою чисельність навіть у часи найжахливішої русифікації і нищення українства російськими монархами, за порівняно короткий час Радянської влади так різко скоротилося?

Харківська молодіжна патріотична організація «Сокіл» поставило собі за мету дослідити цю страшну трагедію українського народу. Наведу деякі матеріали, насьогодні вже зібрані «Соколом».

Компанію переслідування кобзарів ми спостерігаємо вже в кінці 20-х років, коли ставилося під сумнів навіть право на саме існування кобзи-бандури. У пресі того часу читаємо: «Можна сміливо стверджувати, що кобза вмерла разом зі своєю епохою, бо новий економічний і культурний етап вимагає нових пісень і нової музики». Або: «Якщо ми зараз пропагуємо не плуг, а трактор, не каганець, а електричку, то чи можливо одстоювати кобзу – цю музичну соху?!». Висновок з таких статей завжди один – «кобза надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури» і тому її треба відкинути як ворожий інструмент, а замість неї поставити … «кудесніцу-гармошку», яка може стати і до певної міри вже стала знаряддям музичного виховання мас…». Гоніння на бандуру, а значить і на тих, хто грав на ній не обмежуються пасквільними статтями у пресі. На практиці робиться все для того, щоб не допустити широкого використання кобзи-бандури. Починаючи з 1930 року «раптово» розпадаються «через відсутність тверезого керівництва» (як тоді писалося) численні кобзарські гуртки та сільські «капели бандуристів».

Але по-справжньому відкрита й «узаконена» боротьба за викоренення кобзи-бандури, а разом з тим і кобзарства починається з пленуму Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв, що відбувся у грудні 1933 року. На цьому пленумі виступає з доповіддю А.Хвиля, котрий був причетний до репресій десятків видатних діячів культури України. Хвиля закликає оголосити кобзу та бандуру «класово ворожими» тільки за те, що вони ніби орієнтують «музичний фронт» на «часи гетьманів» та «козацької романтики».

Розповідає австралійський бандурист Віктор Мішалов, що доклав багато зусиль до вивчення питання знищення українського кобзарства: «В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описані Гнатом Хоткевичем в його матеріалах про кобзарів та лірників…». У пресі цього часу якщо і з’являються матеріали про кобзарів, то тільки «викривальні». Наведемо приклади з найхарактерніших статей про кобзарство того часу: «Через абсолютну безконтрольність і злочинну байдужість організаторів… пропускається явно ворожий матеріал. Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох». Висновок статті – треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення «кобзарського націоналізму». 

Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став «покритий мороком таємничності і моторошної легендарності» (К. Стефаник «Знищене кобзарство») так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. Звернемося до матеріалів. «В середині 30-х років Перший Всеукраїнський Конґрес лірників та бандуристів було проголошено. І всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати їхнє майбутнє. «Життя стало кращим, життя стало веселішим!» – говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конґрес із цілої України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми на конґресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика і поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалісні співці були вбиті» («Заповіт: Спогади Шостаковича». Лондон. 1939 р., стор. 165).

«В 1935 році кобзарів знищили, а співців, що залишилися в живих, примусили співати Партії і Сталінові». (Леонід Плющ «Карнавал історії», Нью-Йорк, 1979, стор. 298).

Розповідає харківський кобзар А.Парфіненко: «По сталінському наказу забирали всіх… Були облави на базарах. Забрали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я. Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей – всі вони дуже добре співали. Жили вони в Амурі під Дніпропетровськом. Вночу їх забрали, навіть не сказали, що їм брати – чи харчі, чи якийсь одяг, повезли і погрузили в ешелон, де багато вже було нагружено кобзарів з інших міст України. Очевидячки, ішов цей ешелон із самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще дуже багато кобзарів. По деяких підрахунках, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, з Москви їх направили в Сибір. Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла, 150 кілометрів, як потім я взнав, було до найближчого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були… Всі люди роздягнуті, без одягу, без нічого. Міліція скинула їх на поле… З одного боку стали провідники, а з іншого міліція, так ніхто з них не зміг потрапити назад у потяг. Осталися вони, майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. З нею живим залишився її наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба… Там вони добралися на Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби вони прийшли, то все одно їх би вбили».

Офіційно проведена перша республіканська нарада кобзарів та лірників у квітні 1939 року відбулася при участі лише 30 народних співців…
 

Ми не маємо права забувати про цю трагедію Українського народу, забуття про неї є тяжкою нашою провиною…