Я не цитую назву фільму про Свирида Петровича та Броню Прокіпівну. Я маю на увазі українську приказку, яка означає гнатися за двома зайцями й жодного не поцілити.

Власне кажучи я маю на увазі сучасне українське та російське кіно.

Що відрізняло радянське кіно від сучасного? Чому старі фільми можно передивлятися багато разів із задоволенням, а сучасні картини на кшталт "Штольні" й додивитися до кінця тяжко й нудно?

Тому що наше кіно було духовним, а з американських штанів я виріс класі у п"ятому після "Зоряних війн", "Луни 44", "Польоту навігатора", "Твін піксу", "Обличча зі шрамом", "Хрещеного батька" й інших.

Тобто от де різниця - духовне й моральне проти яскравого й синтетичного.

Сучасні режисери та продюсери (як українські, так і російські) чомусь вирішили, що наше кіно, в тому вигляді, яким воно було раніше не цікаве глядачу. А женучись за двома зайцями вони не поцілили жодного. У Голівуді все одно більше грошей на спецефекти й таке інше. А наше кіно втративши ту духовність й не досягнувши рівня тієї "жувальної гумки" залишилось просто ніяким. Прикро, і тим більше прикро, що це все знімають здебільшого ті самі люди, які раніше творили чудові картини.

Пригадайте лишень "Пропалу грамоту" Миколайчука й інші фільми за словами Миколая Васильовича Гоголя, що їх виробляла студія імені Довженка. А "Тіні забутих предків", а інші?

Хто вирішив за нас, що нам цікавіше дивитися "Штольню"?