Так сталося, що мав справи з представниками української діаспори із Канади та США. І не тільки з тими, що поїхали туди вже дорослими, свідомими українцями, але й їх дітьми, які народилися й виросли за кордоном.

Перших можна сміливо називати людьми - останні ж то якесь незрозуміле багно. Й не така гидота як американці, але й зовсім не українці - так - залишки від батьків.

Що мене дратує в першу чергу - це їх бажання нав'язати українцям, що проживають на Батьківщині, свою думку про мову, культуру, політику й стиль життя. Треба зауважити, що ті, справжні, цього не роблять.

Варто лише згадати проект реформи української мови запропонований канадською діаспорою з яким, як філолог, був ознайомлений в університеті. То ж жах, а не мова. Тобто всім носіям сучасної української мови довелося б вчити абсолютно нову, незрозумілу й чудирнацьку мову. Лишень подумайте про родову зміну запозичених слів! Тобто раніше, наприклад, було "метро" у будь-якому випадку, а за їх проектом речення звучали б так: "Я поїхав метрою (або "на метрі")", "Зустрінемося біля метра" і так з усіма словами на кшталт "радіо", "кіно". І це тільки початок. Жахливі зміни торкнулися б й інших галузей мови - фонетики, лексикології, стилістики і навіть граматики. Вони ж хочуть наблизити її до свого ураїно-американьского суржику. Як би вам сподобалось замість гарного слова "аудиторія" вигавкувати "гавдиторія"? А як вам слово "міліціянт", "клюб", "пощерак"?

На Ваше і моє щастя цей проект було відкинуто працівниками НАН України. А як образилась діаспора - вони ж істинно вірять в свою правоту і в те, що вони українці, а ми так...

Спілкуючись з одним таким діячем я спитав - "А чого ж ви живете в тій америці, якщо так любите Неньку?". І це питання на яке ні один з подібних людей не змогли відповісти.

Любити Батьківщину здалеку - легко. Любіть її зараз, живіть для неї, живіть нею!