С первым днем зимы автор дневника покинул этот мир. Единственное о чем просил — продолжать писать на его новом блоге, что бы там ни было, но чтоб не было так, как раньше, оживить все замороженные летом проекты, следить за его драконами, и передавать приветы всем.

Цитирую, «дракончики, они все больше пугаются львов, и я боюсь, что Заратустра прав. У меня на руках умерло последнее проявление «ты должен» этого мира, отстались только вечно проклятые «я хочу». Наверное, мне надо замолчать надолго. Меня всю жизнь губят не сигареты и не горькие крепкие напитки — только слова и больше ничего. Единственное, что оживит меня — это звук флейты, но только одной… Холодной и звонкой, пишущей путь жизни меж бушующих волн и неприступных скал — да, да, именно на этой грани, она прекрасна.

Я люблю вас всех. Пусть все в прошлом, но прошлое — это тени от деревьев сегодняшнего дня. Раньше они меня держали, обволакивали, но на этот раз упустили.

Что же, в добрый путь.»

Из личного дневника Лося. Любые вопросы — 591839694, но учтите — могу долго не отвечать, ибо захожу в эту аську редко, когда есть время.

Сожалею. Через месяц этот дневник будет удален.

Это вырванные лады из грифа, это мертвая планета под свинцовым небом и длинная дорога к морю, с которой я сворачиваю и бреду веками по тропам сомнений. Разрушенные дома и арматуры, тянущиеся к небу, но обреченные в своих грезах на медленное покрытие ржавчиной. Это крах всех надежд и мечтаний, связанных с этим миром.

Это история про двух людей, что заснули на подоконнике в парадном сталинского дома.

В колонках играет - Anorexia Nervosa - Sister September
большой камень или песчинка — в воде они тонут одинаково.

А в жизни должен быть порядок. Чтоб как часы, хорошие часы. Лучше чтоб как часы, а не нечто биологическое, так ведь? Вот и я так думаю.

Единственной радости, которой достоен мир, построенный на мудрости Желязны и юморе Праттчета — это привал на дороге. Долгой-долгой дороге длинною в жизнь.

So… Let's go.

Помните, что любовь не уходит, она просто становиться другой. А люди, как шестеренки в часах, разбив все зубцы друг о друга, разбегаются.... Но в самом центре на них все еще стоит печать одного завода. Пока они есть - они сила, они памятник своего общества, пускай они и никто друг другу, и играют в игру, будто не знают друг друга и не хотят быть вместе, но они всегда будут помнить друг друга, беречь в сердце. И они будут радоваться улыбке, которую почувствуют и на другом конце планеты.

Как-то в один из концлагерей попал сержант СС, получивший образование психолога. И решил провести опыт : сфотографировать пленных за день до расстрела, когда им объявляли приговор, и на рассвете, прямо перед расстрелом. И собрал целый альбом фотографий.
Те, кому было за 25, 30 лет - те оставались на фотографиях разными людьми, старели, глаза заливались кровью, перекашивались от страха лица.... Они знали, что их дома ждут дети и жены, что они чего-то добились в жизни, чего-то, что можно потерять.
А молодые не менялись.... У многих на лицах была ухмылка, глаза были ясными....
Ухмыляться в лицо неминуемой смерти, как, спросите? Просто пока у тебя в жизни ничего нет, то тебе нет за что беспокоиться, ты беспечен. Лишь обретая семью, обязанности ты начинаешь бояться, что твой труд будет утрачен, тебя забудут, а о твоих близких никто не позаботиться.

А теперь представьте себе, что ваши близкие сами ставят вас перед фактом, что вы останетесь без них. Что они оставят вас. А ведь такое происходит не так уж и редко. Люди часто не ценят того, что у них есть, готовы из-за односекундной прихоти потерять все и не париться, забыть. Нельзя назвать таких людей подлыми или плохими - просто они НЕ ЦЕНЯТ. И в современном мире это стало нормой. Почему? Потому что изменилось отношение к дружбе и любви - мир привратился в супермаркет - выбирай что хочешь, только плати, с ПДВ. А ПДВ уйдет непоятно куда, та частица души, которую ты вложишь в друга, уйдет в неизвесном направлении. А, по-правде-то, зачем вкладывать душу? Все равно - подружишь с человеком, поссоришься - найдешь нового. И так до конца жизни, ты всех кидаешь, тебя все кидают....

В колонках играет - Солдат Фортуни
Настроение сейчас - забиваю мозок

Правила гласят: если будет человек одинок, то до конца своей жизни. Ибо перестанет он быть один, то заживет новой жизнью, и другим человеком будет. Новый мир себе откроет, новые планы возведет, но свое молчаливое безумие позабудет.
Все, что скрашивало дни, что могло составить компанию, побеседовать, поспорить, поддержать, осудить и похвалить - было в человеке едино и им же было. И не было в нем достатка: его поедало страшное чувство чего-то не достигнутого, несделанного. Он все время совершенствовался. Но однажды....
Но пришла осень и подумал человек, что конец ему. Но смерть не пришла. Она пряталась в ветвях деревьев, и человек опасливо гулял по парку, посматривая наверх. Он даже заметил ее в траве, и в цветах. В ветре, который становился все холоднее. Но она убегала от него.
Вслед за осенью пришла зима. И человек заснул. Ушел в мечты о дальних странах, где еще холоднее, и все застыло в кульминации дикого танца. Падающий снег, люди, птицы, солнце и звезды - все застыло. "Там можно было бы жить вечно и вечно смотреть в небо, изучая один его миг всю свою жизнь",- думал он.
Но звонким эхом раздался по городу теплый ветер, и захрустела вода на крышах домов. Человека пробудил этот звук, и он возрадовался приходу весны. В его дверь постучали.
"Это соседи, можно у вас сахара попросить?"
И не стало человека. Стал он называться именем, которое сам себе дал. Перестал смотреть в небо, а смотреть себe под ноги. И на других людей смотреть начал.
Больше ничего не сказало то, что было в нем. За это ему стали говорить остальные.

В колонках играет - Маврін
Настроение сейчас - Сум

Щось кличе, щось зве, щось болить у серці, щось душить.
Хотів би я осліпнути і перестати чути цей світ. Бо я вже не знаю що мене непокоїть - небо чи пекло. Що вони хочуть від мене - моєї любові чи моєї ненависті. Щоб я став на бій чи здався.
Я знаю лише одного - я хочу бути з тим, кого зможу пізнати лише на смертному ложі. Бо мені одиноко і тісно серед вас, люди. Серед ваших діл, ваших проблем.
Та знаючи, що вище цього я не піднімусь, хочу впасти вниз.
Бо там темно і тихо - там коле в серце маленьке скельце, там чути голос в краплях дощу, там дивом відчувається він. Зранку, на холодному підвіконні - у світанку, де нема нічого, крім нього - досконалої моєї муки. І я готовий сплаити себе заради нього, лише б він не замовк.
Бо я теж такий голос - захований в дощі та зовущий.
В холоді і смутку - я йду до тебе і від тебе, залишаючись на місці - бо суть у нас одна.
Будь назавжди....

В колонках играет - КіШ
Настроение сейчас - тихий сум, скучання

Хто я? Де я?
Я - звичайний київський обриган, частка цього світу, сплю під ковром у знайомого у вітальні. В мене немає постійної роботи, як і постійних грошей.
Два дні назад я помітив, що в мене нема ні копійки, а всі мої збереження до нового року - пропали. За день я пропрацював двадцять годин і заробив сотку баксів.
Але я ні слова ні сказав. Ані печалі, ані злоби щодо загубленого.
Бо в житті є щось більше ніж матерія. Лишитися людиною, простити, подарувати любов - ось що в житті головне.
Вдячуйте романтикам, їх безсмертному непокірному духу - духу добра. Їх серця дарують нам одну хвилину щастя кожного дня, що ми проводимо в рутині. Щосекунди вони створюють міліони уявних світів, даруючи їх оточуючим. Вони не замикаються у собі, пафосно ненавидячи світ, або так само пафосно люблячи його.
Любов - тиха, як солодкй сон, вона стосується лише одного.
Любити, не жаждучи нічого взамін, - ось що значить любити. Лише глянувши у вічі, відчувши посмішку на іншому краї світу - ось що значить любити. Витрачаючи своє життя швидко, дивлячись догори і співаючи пісню, ми любимо це життя таким.
Саме таким, яким воно нас прийняло. Молодих, невмілих, але вже всемогутніх змінити світ, зробити його кращим. Принести світу ту любов, якою він любить нас.
Та бажання добра нести можна і серцем, і кулаком. Не жаліючи, не прощаючи зла.
І не вважаючи себе правим. Це головне. Ніхто ніколи не правий. Всі народились однаковими, і лише навчили нас різному. Так от треба розділити те, чому вчило нас життя, і чому вчили нас оточуючі, бо в них своє життя. Дарувати людям треба не те, чому вас навчили, а те, чому ви начились.
Хто завгодно скаже - а чого давати? Або - нащо воно мені треба - щоб мене хтось вчив?
А лиш для того, що ми не одні, хоч ми не разом. Та все ж нам тісно без порозуміння і добра.
Подарувати частку себе тому, хто навіть незнайомий тобі - добродія. Допомогти, хоч серцем, хоч кулаком - добродія. Подивитись в небо, станцювати танок по грішній землі, зовучи до себе всіх - добродія. А робити добродії - щастя не для одного. Це загальне щастя. Може це й нерозумно, але краще бути бідним серед бідних, ніж багатим серед багатих.

Тепер скажіть чесно.
Чи не стають гроші головним для вас (у житті людей)?
А чи ви (люди) будете ставитись до друга мільйонера інакше, ніж до друга з общаги?
І, судячи з цього, на чому тепер будується дружба і любов?

Скажу одне - будьте багатими. Багатими на добро.

"Сказали мне, что эта дорога меня приведет к океану смерти, и я с полпути повернул обратно.
С тех пор всё тянутся передо мною кривые, глухие окольные тропы..."

Отаке сьогодні написав мені вітчим. Вразило.

В колонках играет - Сатирикон
Настроение сейчас - Сонне

Питання, підняте Гоголем: що є батьківщина?
Цинічні патріоти кидають сиволічне "де твій пуп закопано". Але це не задовольнить нікого, хоч в цих словах є раціональне зерно. Адже де людина народжується, це найчастіше і вважають її домівкою. Навіть закони, зокрема України, кажуть, що дитина, народжена на території України, може вважати її батьківщиною. При цьому круїзний крейсер під прапором укрїни навіть в тихому океані буде територією України. Окрім державних, і загальнолюдські закони підтримують цю думку.
Руйнується таке міркування дуже просто.
В сучасному світі постало тотальне право на вибір. Вибір будь-чого. І постає питання: чи життя людини підпорядковане минулому їЇ місця народження, чи самій людині?
На щастя, при праві на вибір, у батьків залишилося право на повагу до себе і право на вплив. А батьківський вплив відіграє в питанні батьківщини дуже велику роль, і навіть найнеслухняні діти, що з амбразури кричать про те, що вони не повторять долі своїх батьків, всеодно ввжають, що як мама з татом - українці, то й вона - українець. А вплив батьків полягає лише у тому, щоб дитина знала про минуле і що батьки його поважають. І тоді відріктися від того, де закопано твій пуп,- значить відріктися від батьків.
А хто зможе відріктися від батьків?
За тим же Гоголем, на цей шлях людину може поставити кохання. Кохання до чужини. Та й у цьому випадку не є вкрай обов'язковим відлучення.
У другому випадку, більш зрозумілому та раціональному,- ми розглянемо людину, що присвятила себе вивченню питань культури та історії, і в науково-дослідницькому процессі знайшла свою батьківщину, пов'язавши її з предметом вивчення. Тоді людина має повне право вважати своєю батьківщиною іншу державу чи етнічну зону, ніж де жили її родичі, чи де вона народилася. Адже людина мала час і змогу подумати, відкинути однохвилинну закоханість чи фанатизм, адже в науці короткі почуття не живуть, живуть лише нескінченні, як і жага до знань.
У третьому випадку людину вимушують обставини. Ну, тут вже нічого не скажеш - або вона заволіє боротись за свою батьківщину, або - прийме нову, це питання волі людини та її любові до рідного.
Та, всеж, міркуючи про свою батьківщину, хоч раз помандрувати, спробувати відчути себе як вдома там, де ви вперше. Таких місць, повірте, багато, і їх існування скоріше залежить від складу світоглюду людини. А ще у мандрах можно відчути спрагу. Сум за домівкою, близькими, рідними. І це наштовхує на цікаві думки - чи зможеш ти замінити їх, або ж чи настільки тобі таке дороге це нове, що ти готовий ділити своє життя на дві половини - "там" і "тут"?
Батьківщина - це те, до чого серце тягнеться. Так хай людина пізнає своє серце через оточуючий світ, взнав до чого його тягне. Тільки так можна знайти свою батьківщину - в далечині.
А для сторони, що втрачає на деякий час, або й назавжди, головне - не починати боротьбу, бо це викличе лише негативне до них відношення, бажання відторгнення. Любити не тих, хто поруч, а тих, кому бажаєш щастя - це складно. Але цьому навчившись, стаєш духовно багатшим. В кінці кінців, частка Батьківщини - це сама людина, і де б вона не знаходилась - вона несе в собі все те саме рідне і дороге що в неї є. Батьківщина під ребрами, а не між лінями кордону.
Любіть свою батьківщину, та знайте її, і знайте чужину, не ненавидячи її.

В колонках играет - Пікнік

Настроение сейчас - Задумане

Птахи. Вони весь час переслідують наші мрії.
Є птахи хижаки, вони горді, бо правлять своєю стихією - повітрям. Та чи знають вони що є старість? Чи замислюються вони в своїх небесних мандрах, що колись впадуть на землю?
Ні, тому вони такі зухвалі. І тому так мало живуть.
Так само і наші мрії - найзухваліші згоряють швидко, залишаючи лиш попіл розчарування. Але вогонь їх випалює небо і вказує нам шлях нагору. Лише вказуює, бо мрія - то мрія, а йти по ньому ми повинні самостійно.

В небі летить голуб. З середини його гризуть черви, він - носій чуми, крила продимлені, пір'я в бензині. Та він летить всеодно.
Так і людина може йти до мети, не зважаючи на перепони. І коли людина вміє зухвало йти наперекір усьому, що прагне її зупинити, - вона стає птахом.

Настроение сейчас - Ностальгічне

Статутом це назвати складно, бо це просто пристань думок.
Так що основне деклараційно.
1. Храм не має відношення до жодної релігії чи організації
2. Займаючись духовним, Храм є безпристрастним до всього насущного
3. Головне завдання Храму - пошуки істини і ідеалу
4. Філософія Храму не проповідує зло чи добро - обидва початка привели до одного кінця
5. Храм припускає існування вищих сил, але не признає поклоніння ним
6. Проповідницька діяльність Храму ніколи не призиває до дій, лише до думок
7. Верховна посада Храму така сама, як і найнижча - проповідник
8. Храм є представником Постапокаліпсису і сам є ним

А тепер щодо історії створення храму:

2000 рік, літо. Селище М.
Настає Судний день і людство остаточно входить в стан, який передказували пророки. Людство перестає помічати себе як носія духу. На перше по важливості в житті місце встає матеріальна оболонка.
По полю біжить дитина, колосся їй по плече гне вітер, воно чіпляється за светра. Дитя добігає до невеликого струмку, що витікає з дамби.
Тут живе душа, тут вона залишила свій слід. Щоб хоч щось залишити.

2004 рік, осінь. Місто К.-П.
Готель, ніч. Двоє у вікна, за вікном чи то бульбашки повітря, чи то стіна дощу. За п'ять хвилин цей світ стає неважливим. Лише єднання двох душ, замурованих в крижані стіни. І мовчазна клятва не полишати одне одного. Всерозуміючий погляд. Поруч з ними сидить стара жінка. В її руках серп, вона сумно всміхається, розуміючи, що забрати вона може лише тіло, але не життя.

2006 рік, літо. Місто С.-П.
Готель, ніч. Хлопча з довгим волоссям сидить на кроваті. Навпроти нього сидить стара жінка. Посмішка на її обличчі не зникла, але сум перетворився на скорботу. Вона тихо розповідає йому про безглуздість ігор, судомно простягуючи руку до серпа. Так проходить півпляшки. Далі вона замовкає і просто дивиться у вікно. Він допиває останні краплі і встає.
-Покажи мені.
-Нащо?
-Бо далі так не можна.
Після цього було півроку темноти.

2007 рік, зима. Місто К.
Піврічне лежання в кам'яній могилі, тремтячі пальці з останніх сил розривають землю. Іноді вони видряпують її з очей, які в кінці-кінців побачать світло. І як тільки світло проривається з-поза крижаної плівки, він просинається в теплій квартирі. Біле підвіконня, блідий погляд з-за вікна. Погляд осені 2004-го.
-Так. Я нічого не забув.
-Ти радий тепер, загубивши все?
-Так, бо я нічого не загубив.
Стара відкриває рота, але замовкає. Трохи подумав, вона промовляє:
-Дивно, але ти виявився правий. Але тепер ти ніколи не повернеш минулого.
Вона зникає. Наступний раз вона повернеться мовчки.

2007 рік, літо-осінь. Крим.
Дме вітер, спочатку гарячий, потім крижаний. Світ перевернувся з голови на ноги. Хлопча з довгим волоссям сидить на краю скелі і дивиться на море.
-Море....
-Підійди до мене.
Він спускається до води, вітер видуває високі хвилі, що долітають до скель і розбиваються з шаленим гуркітом.
-Я борюся, бо в мене така доля. Але колись я висохну. Пам'ятай про мене....

Хлопча танцює навколо вогнища і чує як воно каже:
-Бачиш, як я тягнуся до неба? Я борюся, бо в мене така доля. Але я згорю, так і не досягши. Пам'ятай мене.

Маленький вхід в величезну будівлю. Всередині лише пустота і безлад. Пустіюча оселя безнадійності. Він дивиться нагору і бачить небо крізь напіврозбиту стелю. Крізь розібрані турбіни реактору гуде вітер. Несподівано він чує голос:
-В нас усіх така доля. Але твоєї долі я не бачу. Хто ти?
-Я? Я просто проповідник.
Він піднімається на дах. Навколо лиш пустеля, споєна нічним дощем. Вітер стих, стало тихо.
Так....

2007 рік, 15.12, восьма година, п'ять хвилин ранку. місто К.
Створено храм Постапокаліпсису.
З думкою про те, що Судного дня вже не буде. Він даний один раз.
Горить свічка. З відкритого балкону дме холодом, що пробирає до кісток. Сонце встає дуже швидко. Але це вже немає сенсу, бо вічність попереду, а кінець світу вже був.
Храм - лише пристань для тих, хто знає свою долю і вміє говорити мовчки. В цієї пристані немає берегу. І з неї вже нікуди не можна поплисти. Тут створено новий світ, де живуть ті, хто пережив кінець світу не тільки тілом, а й душею.

Отже, храм Постапокаліпсиса відкрито. Скоро буде опубліковано статут храму. А поки що вступна проповідь, присвячена сказаному, написаному, намальованому та ще не створеному.

Кожне слово має значення.
Називаючи щось, ми виправдовуємося самі перед собою за те, що не відчули це.
А як ви назовете те, що вразило вас більше за все?
І будь-якої назви буде недостатньо.
Питання навіть не в словарному запасі та письменницьких здібностях. Питання в почутті, відчутому і запам'ятованому.
Вірші.... Вірші - це мука для душі, якій не вистачає тих слів, що визивають асоціацій з почуттями. Вірш може розсмішити чи примусити плакати, але не може навчити жити з почуттям.
Музика. І вона може проникнути в голову і душу, але музика затихне. І життя продовжиться.
Що завгодно, створене матеріально, недосконале.

Нажаль, навіть дощ, восьмий поверх і холодні поручні.
Досконалості не побачиш і до неї не доторкнешся. Досконалість можна тільки відчути. Закривши очі і забувши про цей світ. Мовчки.

За своє життя ми забуваємо про це і шукаємо втіхи в буденному, пояснюючи чудо збігом обставин. І, не цінуючи, втрачаємо чудо.
І ці чуда так далі і живуть на темних восьмих поверхах, прижимаючись до холодних поручнів і виючи на луну, просячи, щоб почався дощ і простий перехожий сховався від нього і знайшов це чудо.

Отже, не забувайте про нематеріальне в світі матеріального. Бо досконалість духовна існує, і є базисом матерії, в якій нам, нажаль приходиться жити.

Ібо.