Я не любил её, мне просто было в кайф,
Когда она сопела мирно рядом,
Читала фэнтези и слушала свой Чайф
И провожала по утрам влюблённым взгядом.

Я не любил её, мне было хорошо -
Ни одиночества с ней не было, ни скуки.
Мне было по фигу их сколько там ещё,
Но мне не нравились на ней чужие руки.

Я не любил её, но помнил всё о ней:
Любимые цветы и тон помады,
Всех тараканов в голове и всех друзей.
Зачем-то мне всё это было надо.

Я не любил её и никогда не врал,
Я тормозил её - малыш, всё несерьёзно.
Рассказывал, когда и с кем я спал,
Но сам боялся на щеках увидеть слёзы.

Я не любил её, меня манила страсть,
Когда шептала: \"Хочешь, рядом буду?\"
Да, я боялся сдаться и пропасть,
Когда скользили ниже её губы.

Я не любил её, но слушал её пульс,
Пытался отогреть её ладони.
Когда она теряла верный курс,
Я возвращал её настойчивым: \"Родная...\"

Я не любил её, мне нравился в ней шарм,
Улыбка и тату на пояснице.
В попытках отыскать, где мой журавль,
Я называл её \"моя синица\".

Я не любил её?

Так хочеться про все сказати -
Про почуття і про думки,
Як іноді кортить зіграти
На скрипці місяцю в пітьмі,
Про музику, що серце гріє,
Коли впіймаю погляд твій,
Про те, як зорі плакать вміють
Над попелом розбитих мрій.
Як вітер душу рве на шмаття
Під тусклим світлом ліхтарів,
Як свічка жарить мов багаття,
У вирі божевільних днів,
Сказати... та цього замало,
Слова лиш форма без буття,
А хочеться, щоб зрозуміло стало
У чому зміст мого життя.
Безсила музика і колір,
Та я жену із серця страх,
Бо все, що я сказато хочу
Побачиш ти в моїх очах...

Не хочу більше знати що зі мною,
Нехай все залишаеться як є,
Нехочу більше знати що з тобою,
Нехай кохання днем одним живе.

Нехай усе на світі вкриє снігом,
Журитись далі сил не маю я,
І мрія моя хай залишиться під пилом,
Бог дасть, можливо, і вона піде у небуття.

Лишився попіл там, де були квіти.
Жевріли вони довго, але що з того?
Де вмерли краски там не можна жити,
Лишається співати блюз і пить вино.

Облиш мені мою пусту кімнату,
Облиш гітару, ручку і папір,
Нічого більше я не хочу мати
І жити далі бракне сил.

Зневіра хай залишиться у серці,
Не можна, щоб там порожньо було,
Нехай кохання знову стукає у двері,
Не хочу більше... бачів вже його!

***

На фоне серых зимних дней

Луч света сквозь штору на моем окне

Мечом разрубит мрачность мыслей и идей

И мне напомнит о тебе…

Точно в каком-то дивном сне

Все в миг меняется вокруг

И шум листвы промокшей от дождя,

И двери стук, и даже звук,

С которым падают с соседних крыш осколки льда

И не беда, что мрачен небосвод,

Ведь он над чувствами не властен.

Дожди и бури все пройдет,

Останется любовь, чей лик всегда прекрасен

И дружба, что во веки не умрет…

 

Одиночество

Одиночество мерцает как светлячок в моем саду,

То вспыхивает в тишине ночной, то снова угасает.

И тает вмиг, лиш только образ светлый твой

Из глубины души моей вдруг возникает

И оставляет лишь светлую печаль и грусть…

Ну что же пусть! Все это нелегко…

Но это все лишь от того, что ты так бесконечно далеко,

И все же близко, чем кто-либо вокруг,

Кого коснуться бы я мог движеньем рук,

Ведь расстояния, мой друг, меж нами только путь,

Который я пройти готов, что б вновь тебя в объятиях сомкнуть.

И только этот миг в суровой тишине, спасая душу греет мне.

 

***

Иду по лесу дикой тропкой,

А надо мной висит Луна,

И мягким, дивным, робким светом

Мерцает в синиве одна… и тишина…

Едва задев верхушку кипариса,

Пробилась первая вечерняя звезда.

Ну почему нет крыльев за спиной,

Чтоб свет собрать, что не угаснет никогда?!

И вот тогда, я б смог тебе его отдать,

И он как светоч в руках твоих бы смог сиять,

Тепло дарить и охранять, когда другие все светила угаснут

И больше не взойдут. Хотя конечно это все абсурд...

Все это потому, что безнадежно тщетны попытки отыскать

От лет зари и до скончания дней

Того, кто веселей, добрей, надежнее светлее и родней!

Утопия
Проснуться оттого, что сон пропал
Кричать лишь потому, что больно говорить.
Закрыть глаза, чтоб взгляд мой не искал
Твой образ, чтобы память освежить.

Порвать стихи – словесное признанье,
Зажечь свечу – наш заменитель солнца.
Забыть тебя – единое желанье.
Простить тебя - и разорвать все кольца.

Отбросив мысль уйти за поворот.
Порвать твое лицо на сотнях фотографий
Исчезнуть, но простить и встретить горизонт
С улыбкой на лице и ласкою объятий.

Свобода есть, она сейчас повсюду
Она нема и немощна, ведь мне не до нее
Я брошу нашу связь в немытую посуду
Я ухожу, теперь я не твое!

(с)Ольга FreeDa Собещанская
http://vkontakte.ru/notes.php?act=s&nid=6281202&oid=3069434

Скажи, що любов наче тінь на піску,
Скажи, що лиш слАбкий роняє сльозу.
Та мрія, то всьо, що залишиться жити,
Щасливий лиш той, хто навчився любити.

Невже ти не чуєш ту музику в небі,
Що л'ється крізь вікна, в зачинені двері,
Що мріє залишитись в серці назавжди,
Бо всюди брехня, а їй хочеться правди.

Вона наче дим, наче сон, наче хмарка
Літає по світу мов жовта канарка
Дарує життя та приносить весну,
І бракне повітря, і вже не до сну.

Вірші лиш слова, що зникають даремно
Вони лише тіні того, що безмежно
Любов начє сон, начє вир, начє мара.
Вона мОє життя і вона моя кара...

Сон заклично за вікном зорі вмиє сріблом,
Візьме мрії у полон та закрутить виром,
Візьму й я свої думки та залишу ночі.
Може хтось таки не спить і їх знайти захоче.
Може хтось блукає часом, так як я - даремно,
Бачить Сонце крізь Луну, жде чогось шалено.
Може то моя душа, може то лиш морок...
Може Ти стоїш одна, може то мій Ворог...
Де шукати теплих снів? Може в ложі смерті?
Може в марці, що лежить на твоїм конверті...

GCGC
GCGD
FBC
BCG

Жевріє ранок за вікном - новий день!
Та він не чує голосів птахів і вітру пісень.
Лиш її погляд, там де була Луна,
Лиш тії сльози що не сховала Вона...

І, зустрівши цю весну, він не побачив ні сонця, ні дерев красу.
Він побачив тільки сон де чорно-білим за вікном гойдає листя на вітру.
Він чує голос її, що серце рве на шматки,
Як зорі тягнуть його за пелену чорноти.

І вже немає бажань, і вже немає мети.
Лишилась купа доріг, та бракне сили далі йти.
Зникло все навкруги неначє дим,
Та тільки погляд його лишився трохи сумним.

Чекають всіх небеса, та він не вірить у смерть.
Він не вірить у тьму, та й віри в світло лишилось лиш чверть.
І на місці души зіяє чорна діра.
Де взяти сили йому, щоб не зникла й вона?

Жевріє ранок за вікном - новий день!
Та він не чує голосів птахів і вітру пісень.
Лиш її погляд, там де була Луна,
Лиш тії сльози що не сховала Вона...

(c)

Коли печаль по струнах вдарить часом,
Коли на небі не запалиться зоря,
Коли коти у травні заспівають басом
І з ніг на голову повернеться земля

Коли в аквариумі засміються риби,
Коли всі грощі раптом зникнуть на очах,
Коли все станеться лиш так, як ти хотів би,
А в небі з'явиться сумний вогненний птах

Коли зелений килим вкриє всю пустелю,
Коли вогонь запалить крапельку роси,
Коли всі двері раптом вилізуть на стелю
І ти побачиш в небі промені краси

Вони засяють в небі барвами і квітами,
Вони запалять разом світло у серцях,
Повітря в небі спалахне молитвами
І синя птаха з'явиться у твоїх руках...

(с)

"... Чи віриш в те, що вірю я в рай на землі?
Чи знаєш ти, що знаю де його знайти?..."
Тінь Сонця


Em\Am\D
Em\Am\D\Em
Am\Hm\G\F
Em\A\Em

Когда луна взойдет на небе,
Когда не будет больше сил терпеть,
Когда в душе умрет надежда...
И нам останется лишь спеть.

И пусть уже пусты бокалы,
Дымятся трубки за столом.
Печальный взгляд скользнет по струнам
Но мы еще с тобой споем!

Свеча расплавиться в ладони,
Горячий воск растопит боль.
И пусть все кажется вполне понятным,
Но мы поем не про любовь.

Весенний дождь стучит по крыше.
Душа отпустит мир земных оков.
Пусть кто-то скажет: "В этой песне мало смысла!"-
Да в ней вообще не нужно слов!

*соло на блюзовой губной гармошке*
(с)