ЛЕКЦІЯ 5
СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

1. Поняття особистості у соціології
Термін «особистість» має досить давнє походження. У Стародавній Греції він означав театральну маску, яку актори використовували під час вистав з метою надати кожному персонажеві того вигляду, якого вимагав його характер. З часом цей термін поширився на самого актора й ту роль, яку він виконував. Оскільки маска зображала той чи інший тип із реального життя, поняття «особистість» наблизилося до його сучасного розуміння. Остаточно цей термін було переосмислено у римському праві і офіційно зафіксовано як такий, що характеризує окремого індивіда. Відтоді його вживають стосовно окремого громадянина як юридичної і релігійної особи, нащадка своїх предків, наділеного ім'ям і власністю.
Термін «особистість» невіддільний від понять «людина», «індивід», «індивідуальність».
Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens».
Словом «індивід» (від лат. іndividuum — неподільний) переважно визначають людину як одиничного представника будь-якого цілого (біологічного роду чи соціальної спільноти, групи тощо), наприклад, учитель, робітник, менеджер.
Багатозначний термін «індивідуальність», навпаки, означає якраз те особливе, специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включаючи як природні, так і соціальні, як соматичні, так і психічні, як успадковані, так і набуті в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу) властивості.
Поняття «особистість» з одного боку, означає конкретного індивіда як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) та соціальних ролей (загальне), що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально важливих властивостей, якостей і рис, що виникли в процесі прямої та непрямої (опосередкованої) взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, в свою чергу, суб'єктом праці, пізнання та спілкування. Тому саме другий аспект поняття особистості є найважливішим з погляду соціології, яку окрема людина цікавить не сама по собі, а як член певного суспільства, класу, спільноти або групи, що втілює в собі деякі соціально типові риси.
Особистість — це стійка система соціально значущих властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку і залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування.
Особистість формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії. Таке тлумачення особистості містить у собі:
по-перше, розуміння її у зв'язку з життєдіяльністю людини, її соціальною суттю. Тобто людина у процесі свого життя засвоює багатство соціального досвіду, розвиває свої потенції і включається в суспільне життя виходячи з можливостей, що їх надає їй суспільство, а також із власних можливостей та активності;
по-друге, суспільне в людині завжди виявляється через індивідуальне. Виходячи з цього можна сказати, що чим глибше і ширше людина засвоює навколишній світ, тим яскравіші її індивідуальні якості. I навпаки, чим багатший, складніший внутрішній світ людини, тим глибше вона виражає сутність суспільних відносин.

2. Особистість як об’єкт і суб’єкт суспільних відносин
Вивченням особистості в усіх її суспільних проявах займається спеціальна соціологічна теорія, яка дістала назву «соціологічна теорія особистості». Предмет її розгляду — дослідження особистості як об'єкта і суб'єкта соціальних відносин на рівні взаємозв'язків із соціальними спільнотами.
Як об'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціологічною теорією за допомогою таких понять:
1. соціалізація, тобто процес виникнення особистості, перетворення біологічно заданого матеріалу силами соціальної дійсності;
2. соціальна ідентифікація — усвідомлення особистістю своєї належності до певної спільноти;
3. рольова ідентифікація — сприйняття суспільно заданих функцій і групових вимог як таких, що відповідають інтересам і потребам суб'єкта.
Як суб'єкт соціальних відносин особистість розглядається соціологічною теорією через систему таких понять:
1. самоусвідомлення особистості, тобто усвідомлення власної самобутності в межах соціуму;
2. нормативна свідомість і система ціннісних орієнтацій (сприйняття і оцінка соціальної діяльності, поведінка за конкретних умов);
3. потреби, мотивації, соціальні установки, соціальна поведінка, тобто поняття, які широко використовуються в психології.
Соціологічний аналіз розвитку індивіда дав відомий соціальний філософ Евальд Ільєнков. Особистість, на думку Ільєнкова, «... з'являється тоді, коли індивід починає самостійно, як суб'єкт, здійснювати зовнішню діяльність за нормами і еталонами, заданими йому іззовні, — тією культурою, у лоні якої він прокидається для людського життя, для людської діяльності».

3. Основні соціологічні теорії особистості
До основної проблематики, що перебуває в руслі досліджень соціологічної теорії особистості, слід віднести:
• формування та розвиток потреб особистості в нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком соціальних спільнот;
• вивчення закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;
• вивчення регуляції та саморегуляції її соціальної поведінки.
Соціологічна теорія особистості (або соціологія особистості) складається з численних соціологічних концепцій особистості, які у завершеному вигляді сформувалися в другій половині XIX — на початку XX ст. Розглянемо основні соціологічні концепції особистості.
Марксистська теорія особистості. Основними принципами цієї теорії є встановлення залежності особистості від об'єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних та предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, внаслідок чого найважливішого значення набуває соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності.
Сутність особистості становить сукупність усіх суспільних відносин, а кожна людина — це продукт суспільства, своєї епохи, носій виробничих, класових, сімейних, національних, політичних, релігійних та інших суспільних відносин. Таким чином, згідно з марксистською теорією індивід є продуктом суспільства, тобто спільної діяльності людей. З'являючись на світ, людина не має свідомості, природжених ідей. Вони виникають як відображення людиною нових суспільних відносин, відповідного стану матеріальної і духовної культур, що склалися історично.
Поряд із марксистською, однією з перших соціологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, що виходили не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішального значення взаємодії індивідів, була теорія «дзеркального «я», розроблена американським соціологом Чарльзом Кулі (1864—1929) і систематизована Джорджем Гербертом Мідом (1863—1931). На думку Кулі, «дзеркальне «я» — це відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі «уявлення інших людей про мене»; «уявлення про те, як інший оцінює мій образ»; «відчуття власного «Я». Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала група.
Ряд соціологічних конструкцій особистості об'єднується навколо теорії ролей. Серед тих, хто так чи інакше причетний до розробки цієї теорії, відомі західні соціологи Р. Лінтон, Я. Морено, Дж. Мід, З. Фрейд, Т. Парсонс. Особистість трактується цією теорією як «функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві». Отже, в процесі соціалізації особистість засвоює різні аспекти поведінки (ролі) людей у суспільстві і, таким чином, стає особистістю.
3.Фрейд виділив в структурі особистості три головних психологічних компонента: «Воно», «Я» і «Понад-я». «Воно» — це сфера підсвідомого або несвідомого, «Я» — сфера свідомості, «Понад-я» — сфера інтеріоризованої культури, або, виражаючись терміном П.Сорокіна, надсвідомість.
Підсвідомість («Воно») є компонентом, де володарюють несвідомі інстинкти, пов'язані з необхідністю задоволення біологічних потреб, серед яких З.Фрейд особливо виділяв лібідозну (інтимні спонуки) і агресивну. Оскільки задоволення цих потреб натикається на перешкоди з боку навколишнього світу, вони витісняються, утворюючи величезний резервуар інстинктивної психологічної енергії (лібідо). Підсвідомістю править принцип задоволення.
Свідомість («Я») — компонент особистості, керівник її контактів із зовнішнім світом. На початку своєї життєвої дороги, коли людина з'являється на світ, у нього існують лише біологічні потреби. Вони вимагають негайного задоволення, яке приносить організму задоволення (знімає напругу). Проте у міру зростання чоловік під впливом довколишніх людей вчиться обмежувати прояв біологічних інстинктів, поводитися за правилами, погодившись з реальною обстановкою, робити те, що від нього вимагається. Поступово формується свідомість, або «Я», прагнуче приборкати несвідоме і направити його в русло соціально схвалюваної поведінки. Сферою свідомості («Я») управляє принцип реальності. Раціональне «Я» робить людину розважливою, заповзятливою, здатною добиватися своїх цілей і виходити з важких обставин.
Надсвідомість («Понад-я») — це пересаджені в голову людини внутрішні, освоєні індивідом соціально значимі норми й заповіді, соціальні заборони, стереотипи поведінки і так далі, які диктує індивідові суспільство. По Фрейду «Понад-я» — це внутрішній «наглядач», «критик», джерело етичного самообмеження особи. Даний шар психіки особи формується переважно несвідомо в процесі виховання (перш за все в сім'ї) і виявляється у вигляді совісті.
У динамічному плані все ці три елементи структури особистості характеризуються конфліктом. Несвідомі потяги, за словами Фрейда, «за природою своїй гідні засудження», подавляються енергією «Понад-я», що створює для людини нестерпну напругу. Все, що людина робить, творить (твори літератури, мистецтва), є, за Фрейдом, символізуванням витиснених в «підпілля» несвідомих потреб.
Ідеї 3.Фрейда про структуру людської особистості розвинув П.Сорокін. Приймаючи в цілому запропоновану структуру 3.Фрейдом, П.Сорокін дав іншу інтерпретацію «Понад-я». Саме П.Сорокін тлумачив «Понад-я» як надсвідомість. На думку П.Сорокіна, З.Фрейд дуже біологізував процес формування «Понад-я», стверджуючи, що його вміст знаходиться у сфері несвідомого. Над-свідомість, за П.Сорокіним, — це сфера абсолютних моральних законів, які складають вміст базових цінностей і норм і джерело яких знаходиться у сфері релігійної свідомості.
Ми повинні погодитися з тим, що особистість - це результат соціального становлення індивіда шляхом подолання труднощів, накопичення життєвого досвіду шляхом засвоєння частини сукупного соціального досвіду і його збагачення власною соціальною практикою. Особистістю не народжуються, нею стають, і цей процес називається соціалізацією.

4. Соціологічна структура особистості
У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості — нормативний і функціональний.
Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.
Функціональний підхід, на відміну від нормативного, допомагає виявити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основних елементи:
1) соціальний статус;
2) соціальну роль;
3) спрямованість особистості.
Соціальний статус визначається у соціології як становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів, груп, яке пізнається за соціально значущими для даної системи ознаками. У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом. За своєю природою люди (окремі особистості, групи) не впорядковані. Але в суспільній свідомості вони завжди порівнюються за своїми статусними ознаками, розміщуються в ієрархічному порядку. Виходячи з цього розрізняють такі види статусу:
1) «природжений» (соціальне походження, стать, національність, раса);
2) «надбаний» (освіта, кваліфікація).
Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистого, тобто становища, що його займає індивід як людська істота у первинній групі (сім'ї, колі друзів, серед колег).
У марксистській соціології першоосновою визначення соціального статусу є класовий поділ суспільства, розбіжності всередині самих класів. Дослідження, які проводилися радянськими соціологами, у тому числі й українськими, свідчать, що в умовах радянського суспільства вирішальну роль для визначення соціального статусу відігравали професія, освіта, заробітна плата, територіальні та вікові відмінності.
У західній соціології дослідження соціального статусу значною мірою спираються на концепцію соціальної стратифікації німецького соціолога Макса Вебера (1864—1920), згідно з якою статусні групи є найважливішими елементами соціальної структури. Такі групи характеризуються специфічним стилем життя, певним типом освіти й занять, сприйняттям певних цінностей і вірувань, додержанням правил поведінки і звичаїв. На думку пізніших прихильників функціоналістської методології (Т. Парсонс, П. Сорокін, В. Варбер, К. Девіс, У. Мур), стратифікаційна система суспільства — об'єктивна потреба будь-якої розвиненої держави. «Суспільства без розшарування, з реальною рівністю їхніх членів, — за словами П. Сорокіна, — міф, який так ніколи й не став реальністю за всю історію людства». У своїй концепції П. Сорокін як критерій соціальної стратифікації бере три основі форми: економічну, політичну і професійну.
Т. Парсонс у теорії соціальної дії спробував розробити універсальні критерії соціальної стратифікації, а саме:
1) «якість» (позиція, відповідальність, компетентність особистості);
2) «виконання» (оцінка діяльності індивідів порівняно з діяльністю інших людей);
3) «володіння» (майстерністю, талантом, матеріальними, культурними ресурсами).
У сучасних концепціях соціальної мобільності (термін запровадив у соціологію П. Сорокін) часто використовують семикласову вертикальну стратифікацію:
1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2) технічні спеціалісти середнього рівня;
3) комерційний клас;
4) дрібна буржуазія;
5) техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;
6) кваліфіковані робітники;
7) некваліфіковані робітники.
Соціальна роль. Виходячи із соціального статусу людина як член суспільства виконує ту чи іншу роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію (у суспільстві, групі, організації) і виконує відповідні їй функції.
Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому дано незалежно від його волі й бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов'язують певні права та обов'язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якостей його самого. Між різноманітними соціальними ролями, що їх виконує індивід, можуть виникати внутрішні або міжрольові конфлікти.
Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття:
1) спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному;
2) стиль життя як відображення індивідуального в соціальному.
Рольова інтерпретація особистості — корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей. Освоєння соціальної ролі, вирішення міжрольових і внутрішніх конфліктів зумовлюють появу стійкого конкретного індивіда, який може протистояти традиційним рольовим впливам.
Спрямованість особистості. У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:
 ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і політичних організацій;
 соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім'ї, до інших малочисленних соціальних груп;
 моральна, що включає моральні орієнтації, які відображають суб'єктивне, особистісне ставлення людини до інших людей і самої себе.
У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, які характеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.
Таким чином, соціологічна структура особистості є сукупністю стійких зв'язків між елементами у процесі становлення, діяльності і спілкування людини як суспільної істоти. Саме тому її аналіз є першоосновою соціологічного дослідження особистості. Здійснивши його, ми маємо всі підстави для того, щоб перейти до розгляду питання про взаємодію і взаємовплив особистості й суспільства.






ЛЕКЦІЯ 4
СОЦІАЛЬНІ СТАТУСИ І СОЦІАЛЬНІ РОЛІ. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ

1. Поняття статусу. Особистий та власне соціальний статуси.
Слово "статус" — латинського походження. У Древньому Римі цей термін означав стан, правове положення юридичної особи. Однак наприкінці XIX століття англійський історик соціології Г. Мейн додав йому соціологічного звучання. Соціальний статус — це соціальне положення людини в суспільстві. Соціальне положення — узагальнена характеристика, що охоплює професію, економічне становище, політичні можливості й демографічні ознаки людини. Наприклад, "будівельник" — професія; "працівник найманої праці" (який отримує середній за розмірами прибуток) — економічні риси; "член соціалістичної партії" — політична характеристика; "чоловік у віці 30 років" — демографічні властивості (сюди ж відноситься і національність).
Статус – соціальний стан людини в суспільстві, в певній соціальній групі, пов'язаний з іншими соціальними позиціями через систему ролей, прав і обов'язків, норм і звичаїв.
Отже, статус — основний елемент соціальної структури суспільства.
Статус буває двох видів – особистий і соціальний.
Особистий статус — це положення, яке людина займає в малій (чи первинній) соціальній групі в залежності від того, як вона оцінюється за своїми індивідуальними якостями.
Соціальний статус вживається в двох значеннях — широкому і вузькому. Про широке значення статусу ми уже знаємо — це соціальне положення людини в суспільстві, що дає їй узагальнену характеристику. У вузькому — соціальний статус — це положення людини, яке вона автоматично займає як представник великої соціальної групи (професійної, класової, національної тощо).
Соціальний статус — це родове поняття, а його різновидами виступають:
1. демографічні (національність, раса, стать, вік);
2. сімейно-родинні (чоловік, дружина, син, дочка, батько, племінник, тітка, тесть, свекруха, кузина, зведений брат, вдова, холостяк, незаміжня, наречена і т.д.);
3. економічні (підприємець, власник, найманий робітник, капіталіст, бізнесмен і т.д.);
4. професійні (інженер, водій, шахтар, банкір і т.д.);
5. релігійні (священик, парафіянин, віруючий і т.д.);
6. політичні (ліберал, демократ, виборець і т.д.);
7. територіально-поселенські (городянин, селянин, тимчасово прописаний) і інші групи соціальних статусів.
Кожний з нас має визначений набір соціальних і особистих статусів, оскільки бере участь у безлічі великих і малих соціальних груп, що існують в суспільстві. До них відносяться сім'я, коло родичів і знайомих, трудовий колектив, спортивна команда, шкільний клас, студентська група, клуб за інтересами, молодіжна тусовка і т.п. В них кожний з нас може мати високий, середній чи низький статус, тобто бути лідером, незалежним чи аутсайдером.
Крім розглянутих видів статусу, існують й такі, як приписуваний, досяжний і змішаний статуси. Приписуваний статус (його називають ще аскриптивним) — це статус, із яким людина народжується або котрий призначається їй за протягом часу. Приписуваний статус не збігається з природженим. Природженими вважаються тільки три соціальних статуси: стать, національність, раса. Наприклад, негр — це природжений статус, що описує расу. Українець — це природжений статус, що вказує на національність. Жінка — це природжений статус, що вказує на стать. Раса, стать, національність задані біологічно і людина успадковує їх по мимо своєї волі і свідомості.
Досяжний статус, у свою чергу, істотно відрізняється від приписуваного. Це такий статус, який людина одержує завдяки власним зусиллям, бажанню, вільному вибору або здобуває в результаті удачі чи везіння. Досяжним вважається всякий статус, що не призначається людині автоматично самим фактом народження.
Що стосується змішаного статусу, то він одночасно має риси як приписуваного, так і досяжного. Наприклад, звання професора спочатку є статусом, що досягається, але згодом перетворюється в приписуваний, тому що вважається довічним, хоча і не наслідуваним. Тому статус професора відноситься до змішаного типу.
Соціальні статуси займають строго визначене місце в статусній ієрархії, що створюється суспільною думкою. Так, статус банкіра цінується вище статусу сантехника і т.д. У свою чергу, місце в статусній ієрархії суспільства називається рангом. Ранги статусу можуть бути високими, середніми і низькими. Ранг статусу може мати й формальне закріплення, або легітимізацію. У цьому випадку він називається титулом, званням.

2. Соціальні ролі та їх різновиди
У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей, скажімо, студента, громадянина держави, сина, члена спортивної команди, клієнта, покупця та інші. Уся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю, називається рольовим набором. Людина не є абсолютно вільною у виборі та виконанні ролей. Набір ролей визначається її соціальним положенням у конкретній соціальній структурі — демографічній, сімейно-родовій, економічній, професійній, політичній тощо.
Соціальні ролі — це певні способи дій, поведінки індивіда (або групи), які відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються залежно від соціального статусу..
Вимоги оточення (у вигляді приписів, побажань, очікувань) щодо виконання певних соціальних ролей втілюються у конкретні соціальні норми (norma — правило, взірець, керівний початок).
Т. Парсонс визначив соціальну роль як одиницю соціальних відносин. Людина виконує роль, вона діє, але кожна дія людини викликає ту чи іншу реакцію інших людей. Виконуючи ту чи іншу дію, індивід очікує певної реакції на свою поведінку, на виконання своєї ролі. Так, як актор, промовляючи певну кумедну фразу, сподівається на сміх у залі.
Соціальні норми — сукупність, зобов'язуючих принципів, правил, еталонів вимог, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими суб'єктами для регулювання соціальних відносин, діяльності і поведінки соціальних суб'єктів на всіх рівнях і у всіх сферах людської життєдіяльності.
Ролеві очікування бувають формалізованими і неформалізованими, тобто зафіксованими в документах (інструкціях, статутах, положеннях) або у вигляді звичаїв, традицій, вдач і т.п.
По думці Т. Парсонса будь-яка роль описується п'ятьма основними характеристиками:
1. Способом отримання (одні отримані з народження, інші – завойовуються).
2. Емоційністю (одні вимагають стриманості, інші – розкутості).
3. Масштабом (частина ролей сформульована і обмежена, інша – розмита).
4. Формалізацією (одні дії в строго встановлених правилах, інші – довільні).
5. Мотивацією (одні на загальне благо, інші на особистий прибуток).
Сукупність ролей, які обумовлюються статусами, що належать кожній людині, називається рольовим набором.
Люди різною мірою ототожнюють себе зі своїми статусами і відповідними ним ролями (жінка – начальник, на роботі і удома).
Максимальне злиття індивіда з роллю називається рольовою ідентифікацією.
Зворотний варіант, коли людина на роботі виконує роль, від якої навідріз відмовляється вдома – дистанціюванням.
Ситуація ж, коли відбувається зіткнення вимог декількох ролей, які виходять з певного статусу, називається рольовим конфліктом.
Для забезпечення належного виконання вимог створюється система соціальних санкцій позитивного і негативного характеру. Санкції існують тому, що далеко не всі члени суспільства належним чином виконують свої ролі. Головне призначення санкцій — привести поведінку людини у відповідність до соціальної норми, застерегти людину від порушень.
Таким чином, у нормативній структурі ролі виділяють чотири конструктивні елементи:
1. описання типу поведінки, що вимагається при виконанні ролі;
2. припис — вимоги щодо виконання ролі;
3. оцінка виконання або невиконання припису;
4. санкція — позитивні або негативні наслідки дій у рамках вимог.
Соціальна роль є важливим засобом реалізації творчого потенціалу особистості, ц розвитку, розкриття здібностей. Виконання ролі вимагає від людини певного обсягу знань, вмінь, досвіду, відповідного інтелектуального та психологічного напруження.

3. Теорія соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація українського суспільства.
Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація - процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою.
Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище. При цьому дуже важливим є вирішення теорією соціальної стратифікації проблеми соціальної мобільності, зокрема методів зміни особистістю, групою свого соціального становища. Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.
Аскрипція - просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).
Досягнення - здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.
Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.
1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.
2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.
4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.
В західній соціології часто використовується семикласна вертикальна стратифікація:
1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2) технічні фахівці середнього рівня;
3) комерційний клас;
4) дрібна буржуазія;
5) техніки і робітники, що здійснюють керівні функції;
6) кваліфіковані робітники;
7) некваліфіковані робітники.
Інші концепції, що поповнюють теорію соціальної стратифікації, доповнювали цей набір з доходу, влади, престижу і освіти іншими характеристиками. Наприклад, Р. Дарендорф ввів в нього поняття «авторитет», розділивши, тим самим, суспільство на тих, що управляють і керованих. Американець Б. Барбер додав туди релігійну чистоту, положення родичів, етнічну приналежність. Француз А. Турен вважав за необхідне поставити у якості найважливішого чинника стратифікації доступ до інформації.
Соціолог Л. Уорнер запропонував інші критерії-параметри стратифікації:
 дохід;
 професійний престиж;
 освіта;
 етноналежність.
Б. Барбер (США) виділив 6 позицій стратифікації:
1. престиж, професія, влада, могутність;
2. дохід та багатство;
3. освіта та знання;
4. релігійна чистота;
5. стан родини;
6. етноналежність.
Серед інших моделей соціальної стратифікації, прийнятих в західній соціології, вельми поширена вдосконалена модель американського ученого У.Уотсона:
1. Вищий-вищий клас (представники впливових і багатих династій, що володіють значними ресурсами влади, багатства і престижу в масштабах держави).
2. Нижчий-вищий клас (банкіри, політики, власники фірм, що досягли вищих статусів в ході конкурентної боротьби або завдяки особистим якостям).
3. Вищий-середній клас (процвітаючі бізнесмени і вищі менеджери, крупні юристи, лікарі, спортсмени, учені).
4. Нижчий-середній клас (найняті робітники – інженери, середні і дрібні чиновники, викладачі, науковці, керівники підрозділів, висококваліфіковані робітники).
5. Вищий-нижчий клас (наймані робітники).
6. Нижчий-нижчий клас (безробітні, робітники-емігранти, бездомні і інші маргінали).
В рамках теорії соціальної стратифікації, яка розробляється не одне десятиліття, відомими ученими були зроблені ряд найважливіших наукових відкриттів, зв'язаних, зокрема, з проблемами соціальних переміщень й соціальної мобільності, засобами досягнення людьми того або іншого суспільного престижу, методами вивчення соціальної структури.
Для українського суспільства представляється модель соціальної структури, запропонована Н.М. Римашевською:
1. Загальноукраїнські елітні групи, що сполучають володіння власністю в розмірах, порівняних з найбільшими західними капіталами, і засобами владного впливу на загальнонаціональному рівні.
2. Регіональні і корпоративні еліти, що володіють значним за українськими масштабами станом і впливом на рівні регіонів і цілих секторів економіки.
3. Український «верхній середній клас», який володіє власністю і доходами, що забезпечують західні стандарти споживання, домаганнями на підвищення свого соціального статусу і що орієнтується на практику, що склалася, і етичні норми господарських взаємин.
4. Український «динамічний середній клас», що володіє доходами, що забезпечують задоволення середньоукраїнських і вищих стандартів споживання, високу потенційну адаптованість, характеризується значними соціальними домаганнями і мотиваціями, соціальною активністю і орієнтацією на легальні способи її прояву.
5. «Аутсайдери», що характеризуються низькою адаптацією і соціальною активністю, невисокими доходами і орієнтацією на легальні способи їх отримання.
6. «Маргінали», що характеризуються низькою адаптацією й, здебільшого, асоціальними установками в своїй соціально-економічній діяльності.
7. «Криміналітет», що володіє високою соціальною активністю і адаптацією, але що при цьому діє всупереч легальним нормам господарської діяльності.







ЛЕКЦІЯ 3
ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА
1. Поняття соціальної структури, її роль та місце в житті суспільства
Будь-яка соціальна система (у т.ч. і суспільство) має визначену соціальну структуру, під якою в самому загальному вигляді розуміється сукупність взаємозалежних та взаємодіючих соціальних груп, соціальних інститутів і соціальних відносин (зв'язків) між ними.
Суспільство — це об’єднання людей, які мають єдину територію, історію та культуру, сукупність стійких взаємозв’язків та взаємодій, що складаються між людьми в процесі їхньої практич¬но-господарської діяльності та соціального життя.
Соціальна структура суспільства є частиною його як соціальної системи, що поєднує в собі два компонента: перший — це соціальний склад, тобто певний набір елементів даної структури, серед яких виділяють різні за типами соціальні спільності і групи людей, а другий — це соціальні зв'язки, тобто певний набір зв'язків цих елементів, що розрізняються як за масштабами розповсюдження їхньої дії, так і за їхнім значенням в характеристиці соціальної структури суспільства на визначеному ступені його функціонування й розвитку.
Основні елементи соціальної структури:
1. Соціальні спільноти (великі і малі соціальні групи).
2. Соціальні класи.
3. Нації (тобто соціально-етнічні структури).
4. Соціально-професійні групи (тобто соціально-професійні структури).
5. Соціально-демографічні структури.
6. Соціально-територіальні (або соціально-поселенські) спільноти.
Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — це стійкий зв'язок елементів у суспільній системі, який означає об'єктивний (реальний) розподіл суспільства на окремі соціальні спільності (класи, шари, прошарки, верстви і групи) і, в той же час вказує на різне положення людей по відношенню один од одного, виходячи з численних критеріїв.
Соціальна структура має певні властивості, а саме: а) стійкі зв'язки між будь-якими елементами суспільства, тобто стійкі взаємозалежності, кореляції; б) регулярність, сталість та повторюваність цих взаємодій; в) наявність рівнів або "поверхів" відповідно значимості елементів, що входять до її структури; г) регулюючий, ініціюючий та динамічний контроль за поведінкою елементів.
Кожний з елементів соціальної структури суспільства, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми численними підсистемами і зв'язками. Основними елементами соціальної структури є індивіди (люди) та їх групи, що займають визначені соціальні позиції (статуси) у суспільстві та виконують в ньому визначені соціальні функції (ролі). На основі статусно-рольових ознак і відбувається об'єднання індивідів у соціальні групи, інші соціальні спільноти. Тому соціальну структуру суспільства визначають ще і як сукупність соціальних статусів і ролей, що подібна переплетенням незліченних гілок і гілляк, які власне і складають крону дерева. У свою чергу, соціальні статуси і ролі — це похідні суспільного розподілу праці, які засвоюються індивідами в процесі їхньої соціалізації.
Таким чином, соціальна структура — це анатомічний "кістяк" суспільства, де "плоттю", що оточує даний "кістяк", є культура суспільства, а цементуючим чинником виступає соціальний контроль, що включає різні норми і санкції, прийняті в даному суспільстві. Крім того варто підкреслити, що будівельними "цеглинками" соціальної структури суспільства служать саме соціальні статуси і ролі, що зв'язуються між собою функціональними відносинами. Вони ідеально підходять для цього, оскільки ні індивіди, ні соціальні групи, ні соціальні норми, або цінності такими компонентами суспільного "будинку" виступати не можуть.
Для прикладу давайте розглянемо, що ж являє собою будинок взагалі. Це, насамперед, сукупність несучих вертикальних підпор та горизонтальних перекриттів, з'єднуючих вузлів, вхідних отворів і додаткових елементів, що створюють або естетичний (інтер'єр, дверні чи віконні прикраси), або психологічний (балкон, санвузол) комфорт. Звичайно, конкретні форми, архітектурні види й особливості будинків різноманітні і залежать від культури народу, історичної епохи, кліматичних умов і таланта архітектора. Однак основу будинку складають вертикальні підпори і горизонтальні перекриття, що функціонально зв'язані між собою.
У такий же спосіб це відбувається й у "суспільному будинку". У ньому також повинні бути основні елементи, функціональний взаємозв'язок яких утворює каркас суспільства. Це — соціальні статуси і ролі, функціонально зв'язані завдяки суспільному розподілу праці. Наприклад, соціальні статуси — "будівельник", "батько", "президент", "водій", "чоловік", "спортсмен" і т.п. — це усього лише порожні осередки. Кожна з них заповнюється визначеною кількістю людей, але вони постійно міняються: хтось умирає, хтось звільняється і переходить на інше місце роботи і т.д. Однак осередки залишаються, оскільки вони необхідні суспільству. Без них воно не зможе нормально функціонувати: лікар потрібний, щоб лікувати, учитель, щоб учити, і так до нескінченності. Кожен осередок — на своєму місці і виконує цілком визначену і важливу суспільну функцію.
Уявимо собі суспільство, де одна людина виконує усі функції: він — і президент, і воєначальник, і лікар, і будівельник, і кравець. Чи зможе таке суспільство нормально функціонувати та розвиватися? Зрозуміло, що не зможе. Адже кожну функцію "майстер на всі руки" буде виконувати абияк, йому не вистачить на це ні часу, ні знань, ні умінь. У такому суспільстві є відсутнім поділ праці. А останнє (тобто суспільство) виникає лише тоді, коли різні функції закріплюються за різними групами спеціально підготовлених людей. Це називається спеціалізацією. Сучасне суспільство — це суспільство фахівців, а не дилетантів.
Соціальні спільності — це групи людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільними справами, спільною діяльністю тощо.
Існують певні види соціальних спільностей, що характеризуються кількісними та якісними особливостями (рис. 1).

Рис. 1. Види соціальних спільностей
Крім того, соціальні спільності можуть бути формальними, тобто організаційно закріпленими правовим актом, або неформальними, тобто такими, які виникають та функціонують самоорганізовано, спонтанно.
Важливим елементом соціальної структури суспільства виступають соціальні інститути як історично сформовані, стійкі, формальні та неформальні правила, норми, настанови, що регулюють різноманітні сфери людської діяльності та організовують людей у систему ролей та статусів, які утворюють соціальну систему.
Існує чотири основні групи соціальних інститутів, кожна з яких, як і кожен соціальний інститут, виконує свої функції (рис. 2).

Рис. 2. Соціальні інститути
Показані на рис. соціальні інститути не існують ізольовано один від одного, вони тісно взаємопов’язані змістовно та функціонально, наприклад, соціально-політичний інститут держава діє не тільки у «своїй» політичній сфері, а й в усіх інших царинах суспільства: регулює економічну, господарсько-виробничу діяльність, забезпечує духовно-культурний розвиток, регулює сімейні стосунки тощо. А інститут сім’ї (як основна первинна соціальна спільність суспільства) існує та функціонує на перехрещенні всіх інших соціальних інститутів (власності, зарплатні, армії, освіти, виховання та ін.).

2. Соціальні інтереси, соціальні переміщення та соціальна мобільність
Інтереси соціальні — спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність.
Соціальні групи людей об'єднують соціальні інтереси, що є реальними причинами соціальних дій, які формуються у членів різних соціальних груп у зв'язку з їх відмінностями по положенню і ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, наприклад, у робочого одні, а у фермера — інші, то вони реально і складають різні соціальні групи, тобто як би неформально відокремлюються. При цьому слід мати на увазі, що соціальні інтереси групи, утворюючись на основі індивідуальних інтересів її членів, зовсім не зводяться до них, бо в процесі соціальної взаємодії індивідів відбувається вироблення інтересів групи як цілого, такого, що відображає вже загальні риси соціального положення окремих індивідів, що входять до групи. Залишається лише додати, що соціальний інтерес групи завжди направлений на збереження або зміну її положення в суспільстві.
Кожне суспільство включає в себе певну кількість соціальних груп. Утворення соціальних груп зумовлено як соціальними проблемами та інтересами розвитку суспільства, так і спільними соціальними інтересами самих членів соціальних груп. Залежно від певних соціально значущих ознак утворюються певні види соціальних груп. Вік, стать, національна належність, місце проживання, професія, відношення до засобів виробництва, освіта, рівень і структура доходів тощо.
На основі цих ознак виділяють види соціальних груп:
1. соціально-класові (соціальні класи, верстви, групи, касти, стани, зумовлена соціальною нерівністю);
2. етнічні (рід, плем’я, народність, нація, етнос);
3. статусно-професійні групи, які виникають у результаті соціального поділу праці, освіти, спільного соціального походження, спільних соціальних позицій: робітники, селяни, інженерно-технічні працівники, вчителі, чиновники, підприємці;
4. соціально-демографічні групи (чоловіки, жінки, діти, молодь, особи працездатного віку, пенсіонери, зумовлена статтю, віком);
5. соціально-територіальні групи (територіальні спільноти: міське, сільське, населення, зумовлена нерівномірностю розміщення виробництва та розселення людей)
Соціальна мобільність — це зміна індивідом чи групою свого соціального статусу, тобто місця, займаного в соціальній структурі суспільства. Термін "соціальна мобільність" був введений в соціологію в 1927 р. відомим американським соціологом російського походження П. Сорокіним. Він розглядав соціальну мобільність як будь-яку зміну соціального стану, а не тільки як перехід осіб і родин з однієї соціальної групи в іншу.
Соціальна мобільність — це готовність до зміни індивідом чи групою свого соціального статусу, тобто місця, займаного в соціальній структурі суспільства.
Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.
Відповідно до поглядів П. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальними сходинками у двох напрямках: 1) вертикальному — рух нагору і вниз (коли соціальний статус змінюється); 2) горизонтальному — пересування на тому ж самому соціальному рівні (тобто без зміни соціального статусу).
Тим часом вертикальна мобільність також буває двох видів — висхідна і низхідна. Вона припускає зміну людиною протягом життя високого статусу на низький чи навпаки. Переміщення людини зі статусу водопровідника на більш високий статус президента корпорації, як і зворотний рух, є прикладом вертикальної мобільності. А горизонтальна мобільність має на меті зміну людиною протягом свого життя одного статусу на інший, але еквівалентний колишньому. Наприклад, індивід був спочатку водопровідником, а потім став теслею.
Соціальна мобільність може бути групова й індивідуальна.
Групова мобільність можлива тоді, коли соціальне переміщення відбувається колективно, коли змінюється статус цілої групи. Це відбувається в результаті великих соціальних перетворень, структурних змін у процесі виробництва, науково-технічній і соціальній модернізації суспільства.
Індивідуальна мобільність змінює соціальне становище конкретної людини. До факторів індивідуальної мобільності належать просування по службово-професійних сходах, рівень освіти, пов'язаний з політичною і підприємницькою діяльністю.
Останнім часом в соціології виділяють ще одну — третю форму — міжпоколінну (міжгенераційна) мобільність. Це зміна статусів синів щодо їхніх батьків. Наприклад, син водопровідника стає президентом корпорації чи навпаки. Міжпоколінна мобільність, є більш важливою, ніж вертикальна і горизонтальна. Саме її масштаб свідчить про те, до якого ступеня існуюча в даному суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжпоколінна мобільність невелика, то це означає, що в даному суспільстві нерівність пустила глибокі корені, а шанси людини змінити свою долю залежать не від нього самого, а визначені із народження. У випадку значної міжпоколінної мобільності люди досягають нового статусу завдяки власним зусиллям незалежно від обставин, що супроводжують їхнє народження.
Внутрішньогенераційна мобільність фіксує зміну соціального становища конкретної людини протягом її життя.
Додатковими показниками виміру соціальної мобільності є: інтенсивність і дистанція соціальної мобільності.
Інтенсивність мобільності свідчить про кількість індивідів, які змінили своє соціальне становище і перемістилися до іншої групи.
Дистанція мобільності - це кількість пройдених щаблів соціальної драбини. Нормальною дистанцією вважається переміщення на один-два щаблі соціальної драбини вгору або вниз. Не нормальна мобільність - це несподіваний підйом по соціальній драбині на її вершину або падіння до основи соціальної драбини.
Гетерогенність — це слідування нормам і правилам, що установлені іншими особами, тобто несамостійність на протилежність автономії. При цьому система соціальної нерівності формується виходячи з базових параметрів суспільства, до яких відносяться доход, походження, посада, влада, освіта й інші рангові показники.
У процесі соціальної мобільності у індивіда часто виникають проблеми з входженням у нову соціальну групу, її субкультуру. Феномен перебування індивіда або соціальної групи на грані двох страт, двох культур, які зв'язані з соціальними переміщеннями називаються маргиналізацією.
Маргиналізація - втрата індивідом належності до певної соціальної групи, норм, цінностей, орієнтації певної субкультури без входження до іншої.
Маргиналізація індивідів - це елемент соціальної мобільності протягом розвитку суспільства. Цей процес відбувається и період стабільного розвитку суспільства. Проте в процесі якісних перетворень суспільства, в перехідні періоди, коли змінюються соціальні і цілісні установки, зразки і норми поведінки, маргиналізація в суспільстві значно зростає. Цей період характеризується загальною маргиналізацією: окремих індивідів, соціальних груп, нових правлячих еліт, суспільства в цілому.
Досліджуючи мобільність, соціологи оперують також наступними поняттями.
Швидкість мобільності - це рух індивіда по соціоекономічній шкалі за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважаються пересування індивіда на одну-дві сходинки - "страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу-ознака кризових або перехідних суспільств, (характерна для сучасної України).
Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, що змінюють соціальні позиції у вертикальному і горизонтальному напрямі за певний час.
Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та інтенсивна мобільність;
Домінуючі тенденції у соціальній мобільності в Україні, що були виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х роках XX століття:
 масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність, зумовлена кризовим станом суспільства у період інституціональних змін, яка знижує попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;
 нисхідні соціальні переміщення як домінуючі тенденції у процесах соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;
 висхідні соціальні переміщення як характерна тенденція для відносно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);
 зміна професії як складова стратегії виживання;
 вимушена самозайнятість без професійної перекваліфікації; рух у нисхідному напрямку суттєво переважає над рухом у висхідному напрямку;
 стратегії успіху властиві переважно молоді, у той час, коли для середнього і старшого покоління характерні стратегії виживання.
Об'єктивні знання про соціальну мобільність свідчать про реальні переміщення в суспільстві, рівень демократичності, відкритості та стабільності його.





ЛЕКЦІЯ 1
СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО
П Л А Н

1. Виникнення та становлення соціології як самостійної науки
Термін “соціологія” походить від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького logos — слово, поняття, вчення. Таким чином, етимологічно слово “соціологія” — це наука про суспільство.
У розвитку соціологічних знань окреслюється кілька етапів з яскраво вираженими особливостями. Протосоціологічний період
Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва.
Становлення соціологічних знань від часів античності до наших днів було процесом безперервним та послідовним. Досягнення всіх наук — філософії, історії, теорії політики, права, природознавства — містили в собі елементи соціологічних знань. Докорінні зміни умов та змісту життєдіяльності людей, а водночас і соціальної свідомості початку ХІХ ст. підготували оформлення соціології як окремої, специфічної, самостійної науки.
У становленні соціології можна виділити ряд етапів. Перший пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Засновником соціології був французький вчений Огюст Конт (1798 — 1857). Цей філософ уважав, що соціологія, котру він спочатку називав “соціальною фізикою”, має запозичувати у природничих наук об’єк¬тивність, здатність піддаватися перевірці, доказовість. Вихідним у соціології Г. Спенсера та К. Маркса також був позитивізм.
Огюст Конт (1798—1857) увійшов в історію суспільної думки як засновник позитивістської філософії та позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії (метафізики) та теології. В 30-х рр. ХІХ сторіччя французький учений Огюст Конт вводить в обіг термін «соціологія», що походить від латинського слова «societas» (суспільство) і грецького «logos» (наука, учення, слово). Його основні твори — «Курс позитивної філософії» та «Система позитивної політики», в яких він доводить, що кризове становище, в якому тривалий час перебували найцивілізованіші народи, допоможуть подолати лише позитивні знання, що ґрунтуються на спостереженні об’єктивних реалій та протистоять химерним, нереальним, абстрактним, релігійно-міфологічним знанням. Філософія О. Конта, будучи одним із провідних напрямів тогочасного суспільствознавства, отримала назву «позитивізм».
Прихильник позитивістської соціологічної теорії, англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 ), вважаючи, що суспільство розвивається і як природа, і як живий організм, прагнув провести якомога більше емпіричних досліджень для підтвердження еволюційної гіпотези розвитку суспільства.
Вагомий внесок у розвиток соціологічної думки зробили німецькі філософи та соціологи К. Маркс (1818—1883) та Ф. Енгельс (1820—1895), які прагнули по-новому осмислити майже всі соціальні науки. К. Маркс та Ф. Енгельс одними з перших почали використовувати емпіричні соціологічні дослідження.
Другий етап. На зламі ХIХ і ХХ ст. соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, які переважали на першому етапі, постає питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології у цей час — М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. Їх об’єднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціо¬логічних методів пізнання.
Засновником нової французької соціологічної школи став соціолог і філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917). Особливо вагомий внесок Е. Дюркгейм зробив у розуміння проблеми предмета та методу соціології як самостійної науки з позицій структурного функціоналізму, основною суттю якого є висновок про те, що структура суспільства — це сукупність фактів у їх функціональній взаємодії та взаємозалежності.
На якісно новий рівень соціологія як наука підноситься в кінці ХІХ—на початку ХХ ст. завдяки розробці німецьким соціологом Максом Вебером (1864—1920) концепції «розуміючої соціології» та теорії «соціальних дій».
М. Вебер обґрунтував необхідність, умови та можливості максимально раціональної поведінки соціальних суб’єктів, що проявляється у всіх сферах взаємовідносин людей. Саме цими висновками М. Вебер немовби завершує важливий етап становлення та розвитку соціології як науки в країнах Західної Європи в ХІХ—на початку ХХ ст.
Третій етап починається з другої половини ХХ ст. У цей період усвідомлюється необхідність синтезу теорії та емпірії, тривають пошуки загальної теорії, стрімко розвиваються спеціальні соціо¬логічні теорії. Значний внесок у розвиток соціології на цьому етапі зробили американські соціологи Г. Парсонс, Р. Мертон та інші.

2. Предмет, об’єкт, функції та структура соціології
Перш ніж перейти до визначення науки «соціологія», зупинимося на визначенні поняття «суспільство».
Соціологія – це наука про закономірності становлення, функціонування і розвитку суспільства, соціальних спільностей, соціальних відносин і соціальних інститутів.
Соціологія — наука, яка вивчає людське суспільство і поведінку людей у соціальних обставинах. Специфіка об'єкта соціології полягає в тому, що він може вивчатися різними науками. Зокрема, суспільство вивчається історією, філософією, етнографією, політологією. Проте об'єктом соціологічного пізнання виступають соціальні зв'язки і соціальні відносини. Предмет чітко окреслює сферу і мету дослідження. Відтак, предметом соціології є діяльність особи, соціальних спільнот та різноманітних верств людей у суспільному житті.
Відомий американський соціолог Нейл Смелзер тому підрозділяє соціологію на мікросоціологію, яка вивчає спілкування і поведінку людей в повсякденному житті, яке, у свою чергу, робить вплив на стабільність суспільства і зміни, що відбуваються в нім, а також макросоціологію, яка вивчає все багатство взаємозв'язків між частинами суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей, відносин і інститутів. Дамо визначення кожного з цих найважливіших об'єктів соціології:
Соціальна спільність – реально існуюча сукупність індивідів, яка емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і виступає самостійним суб'єктом історичної і соціальної дії. Подібні спільності розрізняються по кількісному і якісному складі, тривалості існування і становлять основу соціальної структури суспільства.
Як приклади таких соціальних спільностей ми можемо привести соціальні групи, у тому числі і класи, різні національно-етнічні спільності, спільності територіальні, колективи (що формально існують визначене, достатньо тривалий час), сім'ї.
Соціальні відносини – це відносини між соціальними спільностями, які займають різне положення в суспільстві, беруть неоднакову участь у його економічному, політичному і духовному житті, а також розрізняються приналежністю до різних соціумів, способом життя, рівнем і джерелами доходів і освіти, структурою особистого споживання і т. і.
Суть соціальних відносин полягає в тому, що кожний з нас виконує в суспільстві певні обов'язки, тобто має своєрідний ролевий статус. Як правило, соціальні відносини – це відносини статусів. Не варто плутати їх з індивідуальними відносинами, які вивчають психологія і в якійсь мірі, – етика.
Соціальні інститути – це історично сформовані форми організації і регулювання суспільного життя (наприклад, держава, батьківщина, релігія, освіта та ін.), що забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, а також включають у себе сукупність норм, ролей, розпоряджень, зразків поведінки, спеціальних установ, систему контролю.
Таким чином, ми бачимо, що соціологія, використовуючи всю сукупність соціальних фактів, виконує ряд функцій, головними з яких є:
Теоретико-пізнавальна, яка полягає в тому, що соціологія розширює і конкретизує знання про суть суспільства, його структуру, закономірності, основні напрями і тенденції, форми і механізми функціонування і розвитку.
Практічно-перетворювальна, сутність якої полягає у виробленні на основі аналізу результатів конкретно-соціологічних досліджень соціальних прогнозів (довгострокових, середньо- і короткострокових, нормативних), а також наукових і практичних рекомендацій.
Світоглядно-ідеологічна, завдання якої полягає у формуванні світогляду і культури людей через виявлення найбільш гострих соціальних проблем і показ шляхів їх дозволу, а також у виробленні різних рівнів ідеології (суспільство, група, колектив) на основі знаходження консенсусу цінностей, інтересів і цілей різних груп суспільства.
У структурі соціології виділяють три частини наукового знання.
По-перше, це загальна (теоретична) соціологічна теорія, яка дає загальне уявлення про суспільство, його структуру, закономірності становлення, розвитку та функціонування. Залежно від вибору загальної соціологічної теорії формується методологічна орієнтація як теоретичних, так і прикладних досліджень.
По-друге, це спеціальні соціологічні теорії, які забезпечують зв’язок між теоретичними, фундаментальними знаннями та емпіричними дослідженнями. За своїм змістом спеціальні соціологічні теорії — це теорії окремих соціальних підсистем (явищ, процесів і т. ін.).
По-третє, це конкретні соціологічні дослідження (прикладна) — практична частина соціологічної науки. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціоло¬гічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій.

3. Соціологічні закони та категорії. Метод соціології
Закони соціології. У процесі функціонування спільнот формується безліч різних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове, випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними зв'язками, відносинами, що характеризуються загальністю, необхідністю та повторюваністю. Ці зв'язки називають законами.
Соціальний закон — об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій.
Структура соціальних законів за ступенем їхньої дії:
 загальні, що діють протягом усієї історії, їх ще називають загальносоціологічні;
 специфічні, що діють на певних історичних етапах розвитку суспільства чи в певних типах суспільств.
Найбільш поширеною в сучасній соціології є думка, згідно з якою виокремлюють п'ять груп законів:
1. закони, що констатують співіснування соціальних явищ;
2. закони, що встановлюють тенденції ймовірного зв'язку;
3. закони функціональні;
4. закони, що фіксують причиновий зв'язок між соціальними явищами;
5. закони, котрі стверджують можливість або ймовірність зв'язків між соціальними явищами.
Пізнання соціальних законів веде до прогнозованості розвитку суспільства, значно посилює роль і значення передбачення в соціології.
До соціальних належать: закони соціальної диференціації, соціальної стратифікації, соціальної інтеграції, соціальної мобільності, глобалізації, соціалізації та ін.
Категорії соціології — це певна сукупність загальнонаукових і специфічних понять, що їх вона використовує в теоретичній, дослідницькій і практичній соціальній діяльності.
Поняття (категорії) соціології - це форми мислення, що відображають найбільш суттєві властивості, відносини предметів, явищ і набувають мовного оформлення. Саме за допомогою основних категорій ми можемо розкрити предмет науки, що фактично є поняттєвою (концептуальною) схемою соціальної реальності, відтвореною на теоретичному рівні.
Серед інших базових категорій виокремлюють такі: соціальна дія; соціальна взаємодія; соціальні відносини; соціальна система; соціальна група; соціальна спільність.
Поряд із цими категоріями в соціології широко вживаються і такі: соціальний статус, соціальна роль, соціальна норма, соціалізація, девіація, соціальний контроль, соціальні цінності тощо.
Методи соціології – це правила соціального пізнання, технологічний принцип вивчення об’єкта чи його предметних галузей
Під поняттям "метод" у науці розуміють спосіб досягнення істини, певний шлях здобуття нового знання, теоретичного чи практичного освоєння дійсності. Як і будь-яка наука, соціологія широко використовує загальнонаукові (загальнологічні) методи пізнання, а саме: аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, абстрагування, сходження від абстрактного до конкретного та навпаки, методи аналогії, моделювання, формалізації, метод історичного та логічного тощо.
Одночасно соціологія використовує методи власне соціологічного дослідження. До них належать методи збору соціологічної інформації та методи аналізу соціологічної інформації. Розглянемо спочатку основні методи збору соціологічної інформації. Аналіз документів - метод здобуття соціологічної інформації, вилученої з документальних джерел. Опитування - метод отримання соціологічної інформації, заснований на усному чи письмовому зверненні до людей із наступним узагальненням відповідей та їхнім поясненням. Спостереження — метод отримання соціологічної інформації шляхом прямої реєстрації подій свідками. Соціальний експеримент — метод отримання соціологічної інформації в контрольованих та керованих умовах. Експеримент може бути натуральний і розумовий (мисленнєвий).
Основні методи аналізу соціологічної інформації: опрацювання (кодування) інформації — присвоєння кожному варіантові відповіді умовного коду; узагальнення - групування даних залежно від обраного показника; інтерпретація даних - перетворення числових величин у логічну форму, виявлення кількісних залежностей тощо.
Сучасна соціологія оперує поняттями жорсткі (кількісні) та м'які (якісні) методи. Жорсткі (кількісні) методи спрямовані на безпосередню реєстрацію фактів і передбачають суворі при¬йоми їхньої обробки. Результатом такої обробки є знання в число вій формі.
Якісні (м'які) методи дають змогу виявити приховані, суб'єктивні думки, настрої, що становлять життєвий світ людини, з наступною їхньою інтерпретацією.
Метод соціальної біографії (біографічний метод) - вільне відтворення індивідом перебігу власного життя через призму суспільних подій. Метод фокус-груп - спланована дискусія, котру веде модератор ("соціолог-якісник") у спеціально відібраній групі незнайомих людей навколо обраної теми (фокусування на певній проблемі) з метою збору думок і пошуку консенсусу щодо певного питання. Цей метод широко застосовується в маркетингових дослідженнях. Відкриті групові дискусії - якісна методика, спрямована на усвідомлення проблем певних спільностей і пошуку шляхів їхнього вирішення. Нарративне інтерв'ю (narrativ - розповідь) - вільна розповідь про життя оповідача без втручання модератора. До якісних методів належать також традиційний аналіз документів, вільне (нестандартизоване інтерв'ю тощо).

4. Взаємозв'язок соціології з іншими науками
Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філо¬софію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філо¬софією і соціологією виявляється у методі дослідження соці¬ального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керу¬ючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів.
Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи
Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики. Їх тісний взаємозв’язок визначається тим, що, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інсти¬тути виступають найважливішими суб’єктами й об’єктами полі¬тики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політи¬ка, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому.
Розглянемо співвідношення соціології, економічної теорії, а також деяких інших наук. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так,