Мені так вас шкода, так шкода, моя багатостраждальна В.Г. Ну що ви маєте від життя? Скрипку? Невже цей шматок дерева допомагає вам забути ті проблеми, що ви самі собі вигадали? Мені шкода вас, ось чому я терплю... Я ще не зустрічала такої людини як ви, ніколи не зустрічала, ви дійсно талановиті. Талановиті й нещасні. 60 років. Сама. Немає любові. Не було любові, окрім скрипки... Ні-ні! Була, звичайно була! Інакше б ви так не грали! Звідки ж у вас сльози?
Я захоплююсь вами, і ні... Ваш настрій з роками погіршується...Ваш звук міняється... Вже немає в ньому сонячного сяйва, вже навіть волошок немає. З*явився холод і скрип...Звідки? Не грайте - мені страшно! Я знову чую ці звуки, і мені страшно!
Але коли сонце з*являється, коли я бачу вас щасливою, я знову бачу ті кольри - жовтий, червоний та синій! Ваша скрипка звучить і на ній ростуть квіти...
Я продовжу писати про вас...
Але сьогодні ваша Елегія була неперевершина!

Так, вона ніколи мені не подобалась, ніколи. Раніше я думала - чому вона пристає до мене? Що їй від мене потрібно? Адже я досить різко відповідала на її тупі запитання, а на лестощі не звертала уваги. Але вона безперестанку звонила, писала СМС, ловила мене на перервах між парами, одягалась так як я, копіювала мою манеру розмовляти, знайомилася з моїми друзями, навіть у викладачів питала як я вчусь! О, як мені це обридло! Мені навіть було трохи лячно від того... Аж поки не ця дурна СМС, де вона зізнається в коханні! Мені чомусь стало так гидко, хоч я відношусь абсолютно нормально до представників нетрадиційної орієнтації, мене переповнювала безкінечна огида! Я відповіла їй, що не маю наміру більше спілкуватися з нею, більше того, нехочу її знати. Але, схоже, її це мало турбувало. На наступний день вона написала що просто хоче дружити, що їй дуже потрібні музиканти до нового проекту ( ніякого нового проекту не було - це вигадка ), і чи не могла б прийняти в цьому участь. Звісно ні. Тоді знову СМС з признанням. Знову ні. Але мій терпець увірвався, коли ця ***рва, о 1-шій год. ночі почала молоти мені, що я така ж лицемірка як всі, що я настільки приземлена, що не можу зрозуміти таких особливих людей як вона, що вона ще доведе світу наскільки сильною може бути, і бла-бла-бла...
Але, дорога моя Марічка, я знаю, що ти і тут знайшла мене, тож повторюю тобі знову: Fuck you very much!=)

These are my friends.
See how they glisten.
See this one shine...
How he smiles in the light.
My friend.
My faithful friend...
Speak to me friend.
Whisper...
I'll listen.
I know, I know you've been locked
out of sight
all these years, like me
My friend...
well I've come home to find you waiting.
Home, and we're together!
And we'll do wonders.
Won't we?
You there, my friend?

Блаженна.
Як собака, що має сказ, - скаженна.
Шаленна.
Несамовита.
Не сповна розуму.
Непідсудна.
Божевільна.
Не...
Це все про мене.
Я ходжу вулицями - і здається, що на чолі в мене написано: причина від химерної любові.
І що у мене розщеплене серце.
М.М

Про себе не можу сказати нічого особливого, але знаю напевне, що в мені живе приблизно три окремі особистості, які не бажають поступатись одна одній. Щоправда ін-
коли одна з них бере верх над розумом, і всі мої дії підкорюються їй. Познайомтеся з першою особистістю - це Юля Мужня та Сильна, яка має свою ціль і пробиває бе-
тонні стіни заради тої цілі. Вона радіє успіху і незважає на невдачі, в ній присутні деякі чоловічі якості (мушу визнати, вона навіть одного разу закохалась в дівчину, але це окрема історія…), і вона працює фанатично, мов танк. Інша Юля – це мрійлива та лагідна істота, вона керує зараз моїм мозком. Створює різні «наполеонівські» плани (але ніколи нічого не доводить до кінця), їй властиво закохуватись з першого погляду, мріяти про велике майбутнє та жити у своєму внутрішньому світі . На щастя, під її впливом я знаходжуся найчастіше… Тепер знайомтеся з Юльою Ледацюгою, з цим справжньою потворою. Коли вона поволі захоплює мій розум, я цілковито підкорююся їй. Я з упевненістю можу сказати що це найсильніша з усіх Юль, і коли вона приходить до влади, то позбутися її найважче. Вони одна одній перечать - як я втомилась!

Я ніколи не розуміла, чи це примха долі?...Чому краса завжди супроводжеється якоюсь закоренілою тупістю? Невже ти, коханий, ніколи не зрозумієш що означає для мене твоя любов?... Чи ти постійно будеш глядіти на мене своїми прекрасними, голубими, але позбавленими будь-якого виразу, очима? Будеш бачити і не розуміти... Але мені навіть радісно ...Так-так, я справді радісно, що тобі не зрозуміти деяких речей...Я знаю, що покохала твою фізичну оболонку, і всі інші також...Я тобі заздрю...

Я навіть щаслива, що повертаюсь в своє прекрасне училище! Що повертаються ті дні, де немає переживань, окрім тих, що залишили нам композитори, адже своїх у мене доволі багато...За допомогою своєї скрипочки, я забуду все що турбувало мене...Якийсь ненавистний цей світ буденності, а люди походять на тварин...

Починаючи писати щоденник, я знову повертаюся до спогадів, які турбуватимуть мене вже не тільки в думках. Незнаю навіщо, адже його попередники давно згоріли...