У такі дні мені хочеться вирвати серце. За кожного мого предка, якого не знала. За кожну душу, яку вкрала така страшна смерть. За кожного чи то медика, чи то письменника, чи то вчителя, чи то лікаря. Так і не ставного великим. Мені хочеться вернутися в ті часи невидимою людиною и нагодувати кожного помираючого від голоду. Повернутися, щоб повбивати ВСІХ, хто довів мою країну до таких страшних мук та страждань.
Чому мій народ настигла така кара? Де ти був Отче Наш Всечуйний, чому дозволив могутній країні терпіти таке насильство?????? Всі барви померкти, всі талановиті душі почорніти, наш хліб, чому дозволив насильно забрати? Чому дозволив вбити мою країну? Забрав до себе 10 мільйонів душ. Та де там 10, набагато більше. Чому не покарав тих страшних людей, а дав їм повітря, щоб дихати, силу щоб діяти і їжу на сили. А чистим, добрим серцям дозволив облитися стражданням и горем. Чому такий сильній і талановитий народ помер...Його вбито без наказано. Тепер намішано і змішано з обличчями різних країн. А ми, кровні українці, боїмося признатися у своїх коріннях. На с вбито. Знищено країну кольорову і сильну, привітну та веселу, с самим яскравим небом та самою родючою землею. На десятки століть. А тепер нам заново переписують історії.
Дякувати тобі Господи, що ми нове покоління, назнаємо такого страждання. Не може сповна розділити ці страждання, бо не бачили очей страшного голоду.
Але я пам’ятаю розповіді моєї бабусі про молодих юнців у чорних одежах забиравши усе їсне. Провіряючи усі кутки, перекопуючи всё подвір’я. Розповіла про суп з резини та кори дуба. Про сестру яка просто йшла та впала померши. Про сусідську дитину, яку з’їли...
Дідусь і досі не може зрозуміти, як це не їсти хліб до обіду. Йому не втлумачити, що я планую схуднути. Він починає нервувати та почуватися лишнім, бо за його думкою, ми просто починаємо економити їжу, щоб хватило і на гостя. І його не запевнити в безглуздості його думок. Бо не зітреш шрам з серця, який і досить болить.
Свічка у вікні горить. Бо я не байдужа, бо я віддаю шану, бо сьогодні все болить від слів істориків і фактів якими вони ранять з екрану.
Люблю я, чи не люблю я, Ющенка та Юлю, але в такі дні я їх поважаю. Бо лише при їх правлінні ми в повній мірі всією країною віддаємо тим часам шану. Не всі, не всі, якщо ви цікавитесь політикою, проголосували за введення програми „Запали свічку” і за ведення нових правил в участь цієї дати. Але я не буду виливати всю ненависть , бо сьогодні не про політику. Бо одна вже політика довела до вмивання народу гіркими сльозами.
Повинна сьогодні була бути в нашому Миколаєві. У якості представника пресси нашого міста. Думаю не потрібно поясніти що то була б за поїздка і для чого. Але мені с повна хватило урочистої лінійки у гімназії у п’ятницю. Чорні портрети на стінах, свічки, хліб, речі директора, яка не могла держати себе у руках, та витирала сльози. Трьом дівчинкам з молодших класів стало дурно. Да й мені там стало дурно. Але я повинна була не тільки вистояти, але й ще летіти потім до редакції, бо цей матеріал повинен вийти назавтра вранці. Було дурно від усмішок старшокласників. Не патріоти ми...Бездушні нащадки могутнього народу, але не патріоти....
Мій вогник горить біля вікна. Бо я не байдужа, бо я шаную душі загиблих!
І хай Батьківщина сьогодні палає вогнем вшановуючи пам’ять загиблих від геноциду, від Голодомору 1932-1933років.