Спасибо на добром слове!

потрясно!
lgzb

Анри Барбюс Нежность
Мой дорогой, маленький мой Луи! Итак, все кончено. Мы больше никогда не
увидимся. Помни это так же твердо, как и я. Ты не хотел разлуки, ты
согласился бы на все, лишь бы нам быть вместе. Но мы должны расстаться,
чтобы ты мог начать новую жизнь. Нелегко было сопротивляться и тебе и самой
себе, и нам обоим вместе... Но я не жалею, что сделала это, хотя ты так
плакал, зарывшись в подушки нашей постели. Два раза ты подымал голову,
смотрел на меня жалобным, молящим взглядом... Какое у тебя было пылающее и
несчастное лицо! Вечером, в темноте, когда я уже не могла видеть твоих слез,
я чувствовала их, они жгли мне руки.
Сейчас мы оба жестоко страдаем. Мне все это кажется тяжелым сном. В
первые дни просто нельзя будет поверить; и еще несколько месяцев нам будет
больно, а затем придет исцеление.
И только тогда я вновь стану тебе писать, ведь мы решили, что я буду
писать тебе время от времени. Но мы также твердо решили, что моего адреса ты
никогда не узнаешь и мои письма будут единственной связующей нитью, но она
не даст нашей разлуке стать окончательным разрывом.
Целую тебя в последний раз, целую нежно, нежно, совсем безгрешным,
тихим поцелуем --ведь нас разделяет такое большое расстояние!..
-==25 сентября 1894 г.==-
Дорогой мой, маленький мой Луи! Я снова говорю с тобою, как обещала.
Вот уж год, как мы расстались. Знаю, ты не забыл меня, мы все еще связаны
друг с другом, и всякий раз, когда я думаю о тебе, я не могу не ощущать
твоей боли.
И все же минувшие двенадцать месяцев сделали свое дело: накинули на
прошлое траурную дымку. Вот уж и дымка появилась. Иные мелочи стушевались,
иные подробности и вовсе исчезли. Правда, они порой всплывают в памяти; если
что-нибудь случайно о них напомнит.
Я как-то попыталась и не могла представить себе выражение твоего лица,
когда впервые тебя увидела.
Попробуй и ты вспомнить мой взгляд, когда ты увидел меня впервые, и ты
поймешь, что все на свете стирается.
Недавно я улыбнулась. Кому?.. Чему?.. Никому и ничему. В аллее весело
заиграл солнечный луч, и я невольно улыбнулась.
Я и раньше пыталась улыбнуться. Сначала мне казалось невозможным вновь
этому научиться. И все-таки, я тебе говорю, однажды я, против воли,
улыбнулась. Я хочу, чтобы и ты тоже все чаще и чаще улыбался, просто так --
радуясь хорошей погоде или сознанию, что у тебя впереди какое-то будущее.
Да, да, подними голову и улыбнись.
-==17 декабря 1899 г.==-
И вот я снова с тобой, дорогой мой Луи. Я -- как сон, не правда ли?
Появляюсь, когда мне вздумается, но всегда в нужную минуту, если вокруг все
пусто и темно. Я прихожу и ухожу, я совсем близко, но ко мне нельзя
прикоснуться.
Я не чувствую себя несчастной. Ко мне вернулась бодрость, потому что
каждый день наступает утро и, как всегда, сменяются времена года. Солнце
сияет так ласково, хочется ему довериться, и даже обыкновенный дневной свет
полон благожелательности.
Представь себе, я недавно танцевала! Я часто смеюсь. Сперва я замечала,
что вот мне стало смешно, а теперь уж и не перечесть, сколько раз я
смеялась.
Вчера было гулянье. На закате солнца всюду теснились толпы нарядных
людей. Пестро, красиво, похоже на цветник. И среди такого множества
довольных людей я почувствовала себя счастливой.
Я пишу тебе, чтоб рассказать обо всем этом; а также и о том, что отныне
я обратилась в новую веру -- я исповедую самоотверженную любовь к тебе. Мы с
тобой как-то рассуждали о самоотверженности в любви, не очень-то хорошо
понимая ее... Помолимся же вместе о том, чтобы всем сердцем в нее поверить.
-==6 июля 1904 г.==-
Годы проходят! Одиннадцать лет! Я уезжала далеко, вернулась и вновь
собираюсь уехать.
У тебя, конечно, свой дом, дорогой мой Луи, ведь ты теперь совсем
взрослый и, конечно, обзавелся семьей, для которой ты так много значишь.
А ты сам, какой ты стал? Я представляю себе, что лицо у тебя пополнело,
плечи стали шире, а седых волос, должно быть, еще немного и, уж наверное,
как прежде, твое лицо все озаряется, когда улыбка вот-вот тронет твои губы.
А я? Не стану описывать тебе, как я переменилась, превратившись в
старую женщину. Старую! Женщины стареют раньше мужчин, и, будь я рядом с
тобою, я выглядела бы твоей матерью -- и по наружности, и по тому выражению
глаз, с каким бы я смотрела на тебя.
Видишь, как мы были правы, расставшись вовремя. Теперь уж мы
перестрадали, успокоились, и сейчас мое письмо, которое ты, конечно, узнал
по почерку на конверте, явилось для тебя почти развлечением.
-==25 сентября 1893 г.==-
Мой дорогой Луи!
Вот уже двадцать лет, как мы расстались... И вот уже двадцать лет, как
меня нет в живых, дорогой мой. Если ты жив и прочтешь это письмо, которое
перешлют тебе верные и почтительные руки,-- те, что в течение многих лет
пересылали тебе мои предыдущие письма, ты простишь мне,-- если ты еще не
забыл меня,-- простишь, что я покончила с собой на другой же день после
нашей разлуки. Я не могла, я не умела жить без тебя.
Мы вчера расстались с тобой. Посмотри хорошенько на дату -- в начале
письма. Ты, конечно, не обратил на нее внимания. Ведь это вчера мы в
последний раз были с тобою в нашей комнате и ты, зарывшись головой в
подушки, рыдал как ребенок беспомощный перед страшным своим горем. Это
вчера, когда в полуоткрытое окно заглянула ночь, твои слезы, которых я уже
не могла видеть, катились по моим рукам. Это вчера ты кричал от боли и
жаловался, а я, собрав все свои силы, крепилась и молчала.
А сегодня, сидя за нашим столом, окруженная нашими вещами, в нашем
прелестном уголке, я пишу те четыре письма, которые ты должен получить с
большими промежутками. Дописываю последнее письмо, а затем наступит конец.
Сегодня вечером я дам самые точные распоряжения о том, чтобы мои письма
доставили тебе в те числа, которые на них указаны, а также приму меры к
тому, чтобы меня не могли разыскать.
Затем я уйду из жизни. Незачем рассказывать тебе -- как: все
подробности этого отвратительного действия неуместны. Они могли бы причинить
тебе боль, даже по прошествии стольких лет.
Важно то, что мне удалось оторвать тебя от себя самой и сделать это
осторожно и ласково, не ранив тебя. Я хочу и дальше заботиться о тебе, а для
этого я должна жить и после моей смерти. Разрыва не будет, ты бы его,
возможно, и не перенес, ведь тебе все огорчения причиняют такую острую боль.
Я буду возвращаться к тебе,-- не слишком часто, чтобы понемногу мой образ
изгладился из твоей памяти, и не слишком редко, чтоб избавить тебя от
ненужных страданий. А когда ты узнаешь от меня самой всю правду, пройдет
столько лет (а ведь время помогает Мне), что ты уже почти не сможешь понять,
что значила бы для тебя моя смерть.
Луи, родной мой, сегодняшний наш последний разговор кажется мне
каким-то зловещим чудом.
Сегодня мы говорим очень тихо, почти неслышно,-- уж очень мы далеки
друг от друга, ведь я существую только в тебе, а ты уже забыл меня. Сегодня
значение слова сейчас для той, которая его пишет и шепчет, совсем иное, чем
для того, кто будет читать это еловой тихо произнесет "сейчас".
Сейчас, преодолев такое громадное расстояние во времени, преодолев
вечность -- пусть это покажется нелепым,--сейчас я целую тебя, как прежде.
Вот и все... Больше я ничего не прибавлю, потому что боюсь стать печальной,
а значит, злой и потому, что не решаюсь признаться тебе в тех сумасшедших
мечтах, которые неизбежны, когда любишь и когда любовь огромна, а нежность
беспредельна.

НЕРАЗДЕЛЁННАЯ ЛЮБОВЬ…


Невзаимная любовь - как это грустно... Или трагично. И, наверное, никогда-никогда не кончится. Дни, месяцы, наконец - годы... Кажется, всю жизнь ты будешь гореть в своем собственном аду, и перед внутренним взором твоим неугасимо воссияют неоновые буквы: ХОЧУ, ЧТОБЫ БЫЛО МОЕ!
Ты говоришь: все отдам, пусть будет мое. Кидаешь монетки на "загадать", скоро пойдешь к гадалкам. И мысли не возникает - зачем. Конечно, надо. Пусть будет. Пожалуйста! Все отдам, хочу себе. Когда тебя любят не взаимно, кажется, что исполнение твоих желаний - самое невозможное дело. Никогда-никогда «Он» не поймет, не оценит, и никогда-никогда не окончатся твои страдания.
Вариант «Это пройдет» тебя не устраивает. Кажется, что единственное спасения для тебя - чтобы любили в ответ. Именно этот человек. Сейчас. Или в будущем. Ведь ты не теряешь уверенности, что твоя любовь будет долгой. Наверное, вечной. У него еще есть время. Должна сказать, что «невзаимной любви» по сути нет. Эгоистическая ипостась этого чувства, которая основана на постулате «хочу, чтоб было мое!», на пустом месте не возникает. Значит, был какой-то маячок, какой-то интерес. Может, неосознанный, но достаточный для того, чтоб его поймали, оценили подсознанием и приняли к сведению. К тому же ты так или иначе даешь объекту знать о своих чувствах, верно? Думаешь, он не знает? Ой ли... Если даже ты играешь в Подводную Лодку, и никто-никто, казалось бы, не в курсе по поводу твоих чувств - не обольщайся, объект так или иначе о них знает. Или догадывается. А может, твой корабль заходил во все встречные порты, и в любой таверне уже давно выучили историю твоей любви. Смотри - о ней уже поют менестрели. Мы, невзаимно влюбленные, часто даже не просим многого. Мы не просим почти ничего. «Твое сердце должно быть моим» - вот и все. Он, или она - то есть объект твоей любви - желает самостоятельно распоряжаться своим сердцем. И никак не берет тебя в расчет. Это невыносимо. Как много мы готовы отдать за то, чтобы объект нашей душеной жадности, название которой «невзаимная любовь», опомнился! И принял дар. И отдал бы себя. Стрижка за стрижкой, стрижка за стрижкой - больше нет тех волос, которых случайно однажды коснулась рука любимого человека... а говорят, что в волосах магически сохраняется память о событиях. Но те волосы давно острижены и пущены по воде. Ты уже не помнишь... найдешь какой-нибудь старый билетик с цифрами "на встречу" - удивишься. Что это за мусор такой. Автобусные билеты давно выглядят по другому. Однако наши желания имеют свойство сбываться. Часто - в самый неподходящий момент. Желая, чтоб на нашу любовь ответили взаимностью, мы уверены, что сами готовы принять ее во всякий день. Хоть через год, хоть через десять лет. Ну а если каким-то чудом наше сердце к тому времени охладеет - как приятно будет прогнать неблагодарное создание, не пустить на порог, отвергнуть! Почему-то кажется, что это доставит нам радость.. У каждого человека есть в запасе десяток историй «про друзей». У меня тоже есть. Моя подруга добивалась своего любимого несколько лет. Он был женат - какая досада! В итоге плюнула на это безнадежное дело, вышла замуж за кого приглянулось, родила двоих детей и забыла про свою старую любовь начисто. Умная жена, к тому же, увезла «объект» в другую страну.Однажды подруга и ее супруг поехали на один из курортов, где «все наши», и неожиданно встретились с этой самой «бывшей любовью», так же пребывающей на семейном отдыхе. И... весь отдых был испорчен. Во-первых, парочка тут же прицепилась к ним на правах «старых знакомых». Мою подругу удивило поведение жены: та как будто хотела, чтоб ее «сокровище» побольше проводило времени с ними. А потом начался цирк.После пары совместно выпитых коктейлей супруга «бывшей любви» доверительно сообщила моей подруге, как она жалеет, что та не увела из семьи «этого идиота». После третьего коктейля - почти предложила мужа в собственность незадорого. Подруга покрутила пальцем у виска и отправилась в номер. Под кипарисами ее догнал бывший любимый, и стал склонять к романтической связи, пеняя на то, что когда-то она его любила, а он только теперь все понял.Подруга скрылась от него в номер, он устроился внизу, там же, под кипарисами, и стал орать, и еще петь серенады... и над моей подругой всю ночь потешался муж. Она вяло отругивалась и думала об одном: какой этот «бывший предмет любви» гнусный и скользкий тип, а она и не замечала. Но это курьезная история, а бывают трагические. Всякие бывают. Всякие бывают и причины, по которым давно позабытые роковые герои вдруг появляются на резвых скакунах, поднимая пыль до горизонта, в то время, когда они уже совсем не ко двору. Или Она, бывший предмет грез, явилась во всем блеске - а может, в рубище нищенки... не важно. Важно - почему это произошло, и как к этому отнестись, и что с эти делать, если твоя жизнь уже ни коим образом не включает в себя эту «бывшую любовь». Правда же в тот момент, когда взываешь к небесам, утомляя их просьбами «отдать тебе это сердце», совсем не думаешь о том, что пройдет время, и тебе будет уже не нужно? Причины «прозрения» бывшей любви могут быть разными. Для тебя прошлое - уже не больно, а только немножко стыдно... ну и жизненный опыт, опять же. И не менестрели поют о твоей любви: скачет на телеэкране крашеный гермафродит, выкрикивает визгливо слова ни о чем. Попса. Участь любого ненужного чувства. Виновато смотреть и говорить: господи, где ж ты был, где ты был столько лет, и почему тогда не взял то, что тебя так просили принять. Где же ты была, любовь? Где же ты была, когда тебя так звали? Потом будет твоя любовь звонить по ночам, и говорить, что все поняла, что готова... А тебе уже все равно. Можно почувствовать злорадство. Можно - грусть. Можно даже разозлиться. И пожалеть можно - ведь теперь твоей запоздалой любви так же больно, как и тебе когда-то. Кто, как не ты, знает, что это за боль?Они иногда возвращаются, запомни, выучи это и не проси небеса слишком сильно. Небеса ведь могут и выполнить желание. Тогда уже тебе придется причинять боль другому человеку. Как ни странно, никакого удовольствия это не принесет. Только чувство недоумения и неудобства. Как пятая нога. Чужеродное.Можно поступать по разному, но одного делать точно не надо. Если любовь и в самом деле опоздала, не надо отвечать на нее «из жалости». Не надо «снисходить». В эту позднюю осень тебе придется ответить за свои желания, принять, как данность, что не все, что кажется тебе нужным - нужно на самом деле. И... причинить боль другому человеку. По большому счету, человек был не виноват, что любил. Но и ты не вини себя в том, что больше не любишь.Тогда, давно - разве этот человек готов был отдать тебе то, что тебе было нужно больше всего на свете? Значит, и ты имеешь право не думать о его чувствах. Нет твоей вины. Есть вещи, которые нельзя повторить. Прости свою позднюю любовь. Пожелай счастья. Проводи до порога.
И закрой дверь.

ЗАМОРОЗКИ

Юрий Жёлтышев
«Мир
создан
для
радости,
не
для
печали»
Шри
Ауробино «Как удивительно, что страх
покинуть этот мир заставляет нас
глубже чувствовать его
красоту!»
Джон Китс

Было это в конце октября, в ту пору, когда природа готовится к встрече
с зимой, жухнут травы, доцветают последние цветы. Солнце днем хотя еще
пригревает, да длится это не долго, а по ночам уже не просто свежо –
заморозки все чаще сковывают землю и все, что на ней.
Ранним утром шел я однажды на рыбалку, путь лежал через обширный луг с
разбросанными тут и там кустами и перелесками. Летом здесь
цветочно-травяное раздолье, травы и цветы чуть не по пояс. А сейчас
было пусто и голо, никли к земле усохшие травы, качались на ветру
сухие соцветия тысячелистника и метелки конского щавеля. Жизнь как
будто притаилась среди мертвых стеблей и зонтиков, обсемененных
корзинок и ссохшихся цветочных головок. Грустно, безотрадно! Только
стайка щеглов перелетала с места на место, их нездешний звон был словно
звук детской шарманочки, помните, были такие в детстве – крутанешь
ручку и рассыпается грустный металлический перелив?
Вспомнилось мне, каким ярким, доверху наполненным жизнью был этот луг
летом! Как кружил голову ароматами цветов и трав, гудел пчелами и
шмелями, трещал и звенел от знойного зуда кузнечиков! Где сейчас все
это? Где эти странные создания, которые переполняли летний луг
тиканьем, зудением, треском? Миновало пестрое буйство лета…
И как-то сами собой возникли в голове строчки польского поэта Адама
Мицкевича:
Дни миновали счастливые – нет их!
Было цветов сколько сердце захочет,
Легче нарвать было сотни букетов,
Нежели ныне цветочек…
Мелодия на эти стихи с хорошей старой пластинки композитора Тухманова
“По волне моей памяти» поселилась в душе и как-то нерасторжимо и
печально связывалась с увиденным в природе. Все! Не вернуть лета!
Теперь уже не вернуть! Хотим мы или не хотим, но с этим ничего не
поделать!
А солнце, между тем, проглянуло сквозь пелену туч – и странное дело! -
ожила безотрадная картина. То тут, то там – и как я раньше не
заметил? – стали проглядывать среди мертвых соцветий живые цветы –
желтые головки полевого осота и одуванчиков, розовые шапочки клевера.
Последние цветы осени! Они и в самом деле цвели из последних сил,
будто не замечая того, что творилось вокруг, не желая признать, что
доцвести им вряд ли удастся.
Я шел дальше, напевая про себя невесть откуда возникшую мелодию, и
вдруг – о чудо!- услышал простую шелестящую песенку кузнечика. Это
точно она – или мне только почудилось? – нет, звук этот не спутаешь ни
с чем. Видно, и впрямь, почувствовав прилив солнца и тепла, кузнечики
оживали, освобождались от своего сна, выбирались по травинкам вверх и
начинали шелестеть-стрекотать.
Прошло не больше получаса, и весь луг словно преобразился! Весело
запрыгали кузнечики из-под ног, радостно затикали-зашелестели,
по-своему прославляя жизнь. И сразу как-то потеплело на душе, словно ее
согрела поразительная сила жизни, не ведающая о приближении зимних
холодов. Правда, помнится, захотелось мне пожалеть кузнечиков с их
последней песенкой. «Несчастные! – невольно подумал я о кузнечиках. –
Радуются, поют свою песенку, потому что не подозревают о том, что их
ждет завтра! Ведь скоро, совсем скоро ударят заморозки, ночные холода
сожмут их хрупкие тельца и выдавят из них жизнь – и песенка их спета!
Чему же вы радуетесь?»
Инстинкт, думал я, неодолимый инстинкт жизни! Инстинкт – и ничего
больше! Инстинкт заставляет этих существ изо всех сил цепляться за
жизнь! Не скрою, объяснение это устраивало меня не вполне. Но,
размышляя так, возможно пытался я обмануть самого себя. На самом деле
оставалась во всем этом некая загадка, которую стоило разгадать. Нет,
не просто бездумный инстинкт: кузнечики все же знали какую-то
сокровенную тайну, ту тайну, которую знают дети и которую почему-то
забывают взрослые. Ну, а если даже и просто инстинкт, ничего более, но
разве он не мудрее всех наших знаний и книг? Неужели человеку дано
знание только для того, чтоб он нес его как бремя и сочинял афоризмы
про то, что «умножающий знанье умножает печаль»?
Что-то не хочется мне такого знания! Неужели для радости жизни нужны
какие-то логические обоснования? Неужели только грусть – удел тех,
кто старается заглянуть в завтрашний день? Все-таки, наверно,
кузнечики мудрее нашего знания. И вовсе не так уж они несчастны, а
может гораздо счастливее нас, людей, если могут позволить себе
радоваться жизни, в то время как мы разучились!
…Прошла неделя. И снова потянуло меня на рыбалку, и снова я вышел с
первого автобуса и добирался до знакомого луга. Не мог я себе
признаться, что хочу снова встретиться с моими старыми знакомыми –
кузнечиками, которые взволновали меня своей песенкой. Как там они?
Что стало с ними?
И вот он, знакомый луг, рукой подать! Но что это? Словно волшебник
коснулся его заколдованной палочкой! Прежнего луга не было. В туманной
утренней дымке расстилалась передо мной хрустальная страна. Все вокруг
– травы, стебли, соцветия и даже оставшиеся розетки зеленых листьев, -
все было покрыто тончайшей сканью изморози. Даже плюмажи камыша стояли
посеребренные. Серебряная затейливая вязь одевала каждую травинку,
особенно трогательны были цветы клевера как бы в снежном оперении. А
одуванчики! Те, что обсеменились, стояли как хрустальные торшеры, а
те, что не успели – закрылись навеки и засахарились морозной пудрой.
Одуванчики сделали все, что могли – они изо всех сил стремились
отцвести, никто не виноват, что не все из них успели!
Все! Жизнь замерла! Все живое поникло и сдалось в борьбе с заморозком.
Впереди – только снежный сон, белая летаргия зимы! Безотрадно, но до
чего же красиво! И за этой внешней красотой скрывалась жестокая правда
- гибель всех тех тысяч существ, которые летом приносили нам отраду.
Все гибло – весь летний мир цветов, трав, бабочек, кузнечиков и
стрекоз. Все скрывалось под этими обманчиво прекрасными морозными
кружевами. Красиво, холодно и невозвратимо! Словно бы это хрустальное
убранство, опустившееся на землю, было только занавесом той сцены, где
происходит ежегодная трагедия всех растительных, шестиногих и крылатых
существ. Суровый и безжалостный закон!
Я накачал лодочку, спустил ее на воду. Плавал полдня, ловил рыбу,
рыбалка прошла на славу, поймал двух щук, одну из них отпустил. Под
конец, возле небольшого пляжа на яме зацепил воблер за корягу, с трудом
его спас. Все! – сказал себе, видно это предостережение свыше, пора
рыбалку завершать. Вытянул лодочку на пляж, заходился возле нее –
сворачивать, упаковывать вещи. Обычная суета! Тут и расписание автобуса
поджимает, а ведь надо же до него еще дошагать!
И вдруг в самом разгаре всех этих забот услышал знакомую песенку. Я
даже ушам своим не поверил! На пригорке, пригретом обманным теплом
осеннего солнышка, шелестел кузнечик! Господи, да разве такое может
быть? После ночных заморозков, после всего увиденного мной утром,
после обжигающего инея, неужели такое возможно?
Возможно, еще и как! – вот что утверждал своей песенкой кузнечик. Пел
он, как ни в чем не бывало, пел несмотря ни на что, пел вопреки всему!
Вопреки обжигающим заморозкам, вопреки предостережениям зимы, вопреки
логике и рассудку! Быть такого не могло, а кузнечик пел! Пел свою
последнюю, может быть, песенку в жизни. Была эта песенка коротка,
вполне возможно, что давалась ему нелегко, и старался он из последних
сил, но он пел – и в этом все дело!
Стоп! – сказал я себе. – Ты столкнулся с чем-то очень важным!
ОСТАНОВИСЬ, СЯДЬ И ПОДУМАЙ! Не торопись на автобус, вообще никуда не
торопись! Выпей эту минуту до дна! СЕЙЧАС ЧТО-ТО МОЖЕТ ТЕБЕ ОТКРЫТЬСЯ.
Сложив лодку в рюкзак, я присел на бугорок. Кузнечик стрекотал, а я
думал о своем. О чем же именно? О том, что жизнь идет, не
останавливаясь, о том, что она каждый день проходит и каждый день
начинается заново, обо всех сомнениях по этому поводу, о наших страхах
и надеждах, что могло бы быть лучше, если бы…О том смятении, когда
задумываешься, что жизнь проходит, а ты не успел сделать чего-то самого
важного, спеть свою песню…И еще об оптимизме в душе, порождающем наши
надежды, что ведь никогда не поздно что-то еще успеть! И все-таки
обрывки всех этих мыслей не были еще самым важным. Важное как всегда
ускользало, и заключалось оно в чем-то простом, таком простом как эта
песенка кузнечика, которую надо было разгадать – о чем же она была?
О чем все-таки пел кузнечик? О том, что все пройдет и все начнется
заново? О том, что по-настоящему не стоит жалеть ни о чем? О том, что
всегда прав тот, кто просто живет и радуется жизни? О том, что все
проходит, но также – все переходит одно в другое? О том, что неумолимо
наступит зима, но с такой же неумолимой неизбежностью когда-то придет
и весна, а вместе с ней – снова начнется жизнь на лугу. Снова победит
скрытая сила жизни! Снова травы будут тянуться к солнцу, снова
раскроются почки и цветы, снова по лугу запрыгают маленькие кузнечики,
чтоб спеть свою короткую, но славную песенку!
Так что будем жить, а не переживать! Будем радоваться, пока можем,
будем ощущать полноту жизни, а не грустить! Не будем тратить наше
драгоценное время жизни на грусть-печаль, на все, что не так уж важно!
Будем жить и думать только о хорошем из того, что нас ждет! А может и
вообще не будем думать ни о чем, кроме доброго и хорошего! И не будем
жалеть кузнечиков, этих маленьких прыгучих созданий, обреченных на
гибель, потому что они живут, как умеют и при этом знают то, чего мы не
знаем! Они живут – и поют, пока есть жизнь, и неважно, что их ждет
впереди, а жизнь без потерь – не есть жизнь! А МОЖЕТ ЖИЗНЬ ПРЕКРАСНА
УЖЕ ЗДЕСЬ И СЕЙЧАС? Может она и не должна быть вечной? Вот о чем
рассказала мне простая песенка кузнечика, оттаявшего под лучами
обманчивого осеннего солнышка…
И я подобрался к невидимому певцу и сфотографировал его – этого
бесстрашного кузнечика, поющего свою последнюю песенку. Посмотрите на
него: вот он сидит на макушке травинки – на вершине своей жизни, на
краю своей гибели, в лучах вечернего солнца. Посмотрите и задумайтесь –
разве он не мудрее нас с вами? И разве нам нечему у него поучиться?
…Будь же доволен осенним листочком,
Дружеской лаской согрет, хоть не ярок,
Будь ему рад наконец и за то, что
Это последний подарок!

ЧТО ЗНАЧИТ БЫТЬ СВОБОДНЫМ ЧЕЛОВЕКОМ

Не надо лихорадочно и безумно искать: кому надо отдать свою душу. Она должна принадлежать только нам, а не кому-то ещё. Человек не должен "приклеиваться" к кому-то, как "банный лист" - он должен научиться быть Индивидуальностью и не чьей-то половинкой, а иметь собственное "Я".

То есть - у него мысли и жизненные действия должны быть сконцентрированны на том,что ОН на самом деле делает в этой жизни и именно эти его действия и делают такого человека Личностью, которая НЕЗАВИСИМАЯ НИ ОТ КОГО, ни ДУШОЙ, ни бредовыми целями.

С такого человека иногда другие начинают брать пример,удивляясь:"Где он берёт такую энергию жить?!" Ответ прост: такой человек берёт энергию из ДУШИ, потому что он твёрдо знает,на чём он стоит и чего он хочет достичь.

В некоторой степени такой человек - непонятен другим людям, но его это не волнует, - он знает,какой ДОРОГОЙ он идёт, и чего он хочет из всего этого извлечь.

Такого человека любят все и уважают не за его многословность, но РЕАЛЬНЫЕ ТРУДЫ, которые и вызывают уважение.

Такой человек, когда ему плохо, нырнёт в стирку или в Творчество, промолчит, спрячется, отдохнёт, но потом выйдет из квартиры обновлённым и самым рассудительным.

Потому что он никого не нагружает и не лишается собственного "я" и души. ДУША - ПРИНАДЛЕЖИТ ТОЛЬКО ЕМУ, а уж куда он направит энергию своей души - (в работу или в творчество), то это уже его личное право свободного человека,который ЛИЧНО решает,что ему нужно.

То есть - человек должен быть Индивудумом и Личностью, а не Частицей кого-то. Он может быть любим всеми и счастлив делать Добро другим людям, но при этом - оставаться Загадкой. Такой человек может позволить себе то, что он хочет: любовь, дружбу, секс, что-угодно, но при этом он - ОСТАЁТСЯ СВОБОДНОЙ ЛИЧНОСТЬЮ.

Он может пойти на рыбалку, напиться вина, уделить внимание творчеству, провести с кем-то чудесное время в уютной атмосфере, когда обоим - хорошо, но каждый - ОСТАЁТСЯ САМИМ СОБОЙ! Он - АБСОЛЮТНО СВОБОДЕН И НЕЗАВИСИМ НИ ОТ КОГО, и именно так я сейчас ВОСПРИНИМАЮ ЭТОТ МИР И СВОЮ ПОЗИЦИЮ В НЁМ,
Человек должен быть добрым, нежным, но - САМОДОСТАТОЧНЫМ.
Русло искать не надо - это сама наша Жизнь. И, чёрт возьми, надо брать от неё то, что ты хочешь и с кем хочешь, оставаясь при этом Личностью.

КАК ПОЛУЧШЕ УЗНАТЬ ЭТЕРИ?

( Мини- тест )

1. Что я больше всего ценю в людях?

2. Общительность – 1 балл
3. Гуманизм – 2 балла
4. Доброту – 3 балла
5. Дипломатию – 4 балла


2. Чего не прощаю в отношениях?

1. Грубости – 1 балл
2. Хитрости – 2 балла
3. Хамства – 3 балла
4. Лжи – 4 балла
5. Измены – 5 баллов


3. Чем можно меня навсегда отвернуть в общении?

1. Молчанием – 1 балл
2. Жадностью – 2 балла
3. Скрытностью – 3 балла
4. Низким уровнем интелекта – 4 балла
5. Грубостью – 5 баллов


4. Смогла бы усыновить и воспитать чужого ребёнка?

1. Никогда! – 1 балл
2.Лучше пусть кто-то усыновит – 2 балла
3. Ещё не готова к такому шагу – 3 балла
4. А зачем? Можно иметь своего! – 4 балла
5. Сделать такой шаг – не трудно – 5 баллов


5. Войдя в выставочный зал картин,какой жанр больше всего привлёк бы моё внимание?

1. Авангард – 1 балл
2. Батик – 2 балла
3. Резьба по дереву или чеканка по металлу – 3 балла
4. Натюрморты – 4 балла
5. Пейжажи – 5 баллов
6. Какой мой любимый художник 19 века?

1. Рафаэль – 1 балл
2. Микиланджело – 2 балла
3. 3. Тарас Шевченко – 3 балла
4. Леонардо да Винчи – 4 балла
5. Иван Айвазовский – 5 баллов


7. Какого цвета я бы купила себе новый костюм?
1. Оранжевым – 1 балл
2. Розовым – 2 балла
3. Тёмно-оливковым – 4 балла
4. Чёрным – 5 баллов


8. А посуду?

1. Чёрным – 1 балл
2. Фиолетовым – 2 балла
3. Красным – 3 балла
4. Белым – 4 балла
5. Нежно-оранжевым – 5 баллов


9. Из чего я больше всего люблю пить напитки?

1. Из кружки – 1 балл
2. Из чашки – 2 балла
3. Из пиалы – 3 балла
4. Из фужера – 4 балла
5. Из тонкого стакана – 5 баллов


10. Зайдя в кафе,- что я выберу из меню?
1. Суп – 1 балл
2. Борщ – 2 балла
3. Салат из капусты – 3 балла
4. Яичницу по-болгарски – 4 балла
5. Мидии в собстенном соку


11. Чем меня можно заинтриговать мужчине?

1. Наличием денег – 1 балл
2. Красивым костюмом и золотыми украшениями – 2 балла
3. Образованностью – 3 балла
4. Интеллигентностью – 4 балла
5. Искренностью и святой душой – баллов


12. Меня можно «купить»:
1. цветами – 1 балл
2. золотом – 2 балла
3. одеждой – 3 балла
4. деньгами – 4 балла
5. Душевным отношением – 5 баллов


13. Что на меня действует отталкивающее?

1. Некрасивая внешность – 1 балл
2. Необразованность – 2 балла
3. Грубость – 3 балла
4. Подчёркнутость в отношениях – 4 балла
5. Невежество и жестокость – 5 баллов


14. Каким должен быть мужчина,покоривший моё сердце? Чем он должен обладать?

1. шармом – 3 балла
2. умом – 4 балла
3. физической силой – 3 балла
4. талантом – 5 баллов
5. быть богатым – 1 балл
6. чертовски красивым – 5 баллов
7. мастером на все руки – 5 баллов
8. экономным – 4 балла
9. расточительным – 2 балла
10. беспорядочным 1 балл
11. грубоватым, наивным, слабохарактерным – 1 балл


12. Могу ли я быть руководителем?

1. Никогда – 1 балл
2. Иногда – 2 балла
3. В нужный момент жизни – 3 балла
4. Естественно – 5 баллов


13. Власть чувствуется в моём характере?


1. Нет. – 1 балл
2. Иногда – 2 балла
3. Прослеживается – 4 балла
4. Есть в нужный момент – 4 балла
5. Есть конечно. – 5 баллов


14. Мой самый любимый предмет в школе?


1. Математика – 1 балл
2. Физика – 2 балла
3. Геометрия – 3 балла
4. Биология – 4 балла
5. Украинский язык и литература – 5 баллов


15. Из какого фрукта я обожаю пить сок?


1. Из винограда – 1 балл
2. Из апельсина – 2 балла
3. Из яблок – 3 балла
4. Из груш – 4 балла
5. Из персика – 5 баллов


16. Что я с большим удовольствием сьем среди жаркого дня летом? (Но не мороженное!)

1. Яблоки – 1 балл
2. Арбуз – 2 балла
3. Напьюсь минеральной воды – 3 балла
4. Свежый виноград – 4 балла
5. Дыню – 5 баллов

КИЕВО-ПЕЧЕРСКАЯ ЛАВРА – В СОЛНЕЧНЫХ ЛУЧАХ
СТОЛЕТИЙ…
« …Помнят дороги, помнят большие и маленькие сёла, помнят леса и перелёски, как давным-давно, особенно перед Пасхой, шли и шли люди со всех уголков нашей многострадальной Украины в Киев, в Киево-Печерскую Лавру поклониться святым мощам, помолиться Господу нашему, попросив благополучия, защиты, здоровья. И не было тогда поездов и самолётов, такси и микроавтобусов, - люди преодолевали сотни километров пешком вместе с детьми, под лучами палящего солнца, не обращая внимания ни дождь, ни на поривы шального ветра, ибо крепка была их Вера в Господа нашего - Иисуса Христа.
… Тихо-тихо было в храме Киево-Печерской Лавры во время богослужения, и только слышно было, как кто-то тихонько всхлипывал; кто-то просил в молитвах своих благословения, здоровья и смирения,защиты Господней ближнему своему; кто-то молча плакал,не вытирая слёз, чувствуя,как на душе становится легко и светло, как уходит боль и тело наше грешное освобождается от мучений; как мозг, душа и сердце наше наполняются миром, покоем и благодатью Господнею…
На страницах нашего издания вы найдёте очень много интересного, поучительного и нового для себя в этой страшной «суете сует», узнаете об истории Киево-Печерской Лавры, и мы очень надеемся, что, читая эти строки, - вы сможете просветлеть душой, впустив в него Слово Божие, мир и благодать…»
Среди живописных склонов Днепра раскинулся редкий по своей красоте, уникальный по художественной ценности ансамбль сооружений Киево-Печерской Лавры. Словно былинные богатыри в сверкающих золотом доспехах, величественно и торжественно стоят они на крутом берегу Славутича, молчаливые свидетели многовековой истории города, отмечающего свое 1500-летие. Чудесный ансамбль Лавры, увенчанный почти стометровой колокольней,— это неотъемлемая и значительная часть силуэта города, создававшегося талантом и трудом многих поколений. И сколько бы не проходило лет и столетий, а Киево-Печерская Лавра навсегда остаётся той прекрасной духовной ценностью для многих поколений,ведь не одна человеческая душа находила сдесь своё успокоение, умиротворение и исцеление,ведь недаром же говорят,что искреннее покаяние в грехах земных, в несправедливости своей к ближнему своему, в милосердии и сострадании к окружающим тебя людям, - к тебе приходит благословение Божье и исцеление во многих болезнях. Каждое великое дело в своей жизни земной мы должны начинать с благословения Господнего.
На протяжении многих столетий, начиная с середины XI в., возводился ансамбль Лавры. Как свидетельствуют старинные памятники древнерусской письменности, именно тогда в пещерах возник монастырь, названный Печерским. Князья и бояре поддерживали монахов, дарили им золото, серебро, землю с подданными крестьянами, различные угодья. Благодаря их поддержке монастырь превращается в центр славянского христианства, в место паломничества. Много столетий навсегда канули в Вечности,но ведь святыни – не горят, и то, что возводилось не одно столетие назад, - имеет огромную ценность и святость и сегодня, превлекая к себе внимание многих паломников,туристов и гостей нашей страны в свои святые стены Киево-Печерской Лавры. Таким образом, к ХШ в. был создан архитектурный ансамбль, определивший в общих чертах планировку застройки Печерского монастыря в будущем. В это время монастырь был известен и как крупный центр древнерусской культуры. Создателями лаврских сооружений были древнерусские мастера: кирпичники, каменщики, плотники, художники. Летописи сохранили имена двух художников — Алипия и Григория, принимавших участие в росписях Успенского собора. Междоусобные княжеские войны в период феодальной раздробленности, нападения внешних врагов нередко сопровождались грабежами и разрушениями монастыря. Большой ущерб причинила ему в 1240 г. орда хана Батыя. Новому разрушению подвергся монастырь в 1482 г. во время набега на Киев крымского хана Менгли-Гирея.Но всегда находились люди – спонсоры, да и просто небезраличные люди к истории создания Киево-Печерской Лавры, верующие люди, (богатые и бедные), которые помогали восстанавливать святые стены храма после разрушения, делая это с верой в Бога, помогая друг другу, поддерживая, принимая в сердце христианское понимание, сострадание, милосердие, и - чувство долга. В борьбе против насаждения католицизма и унии немалую роль сыграла лаврская типография, вокруг которой группировались видные деятели культуры: ученые, историки, писатели-публицисты, граверы-художники. Среди них — выдающиеся общественные деятели Елисей Плетенецкий, Памво Берында, Захария Копыстенский, Иов Борецкий, Петр Могила, Афанасий Кальнофойский, Иннокентий Гизель и другие. В этот период были сооружены Аннозачатиевская, Рождества Богородицы, Всехсвятская и Крестовоздвиженская церкви, оборонительные каменные стены с башнями, Трапезная палата, типография, хлебня, книжная лавка, настоятельские покои и несколько корпусов жилых помещений (келий). Сооружаются Большая колокольня и колокольни на Ближних и Дальних пещерах. После пожара 1718 г. был перестроен Успенский собор, который приобрел вид двухъярусного семикупольного храма с богатыми барочными декоративными украшениями. В стиле барокко украшается и Троицкая надвратная церковь. На строительстве лаврских сооружений работали украинские мастера Никифор Горох, Степан Палладиев (Муровщик), Степан Ковнир, Иван Григорович-Барский, Иосиф Рубашевский, инженер-строитель В. И. Новгородцев, архитектор А. Г. Яновский, художники Иоанн Максимович, Павел Попович, Влас Пашинский, Яким Глинский, Федор Павловский (Феоктист), Яков Галик (Алимпий), Стефан Лубенский и другие. Были привлечены также видные специалисты из Москвы — «каменного строения художник» Д. В. Аксамитов, архитектор Ф. В. Васильев, И.-Г. Шедель, И. Ф. Мичурин, «каменных дел подмастерий» И. И. Каландин, из Петербурга — инженеры Д. И. Дебоскет, С. Р. Челакаев, архитектор П. И. Неелов и другие. Из иностранцев здесь работали архитекторы Яган Битнер, Веньямин Фредериче.
Большой интерес вызывают лабиринты Ближних и Дальних пещер — своеобразных памятников истории и подземной архитектуры. Выкопаны они были в XI в. и вначале использовались под кельи и церкви. Вскоре религиозная жизнь монастыря переместилась в наземные храмы, а пещеры стали местом погребения. Длина Дальних пещер — 282 м, Ближних — 370 м. Залегают они на глубине от 5 до 15 м. Превращение пещер в место массового паломничества верующих побуждало духовенство монастыря периодически перестраивать их. Со временем здесь были сделаны просторные коридоры, отдельные боковые ответвления объединены в один главный круговой проход. Обновлялись древние подземные церкви, старые деревянные иконостасы заменялись новыми — медными с позолотой, представляющими собой ценные образцы художественного литья и чеканки работы киевских мастеров Федора Коробки, Григория Чижевского, Георгия и Захария Брезгуновых.
Большие разрушения были нанесены Киево-Печерской Лавре во время второй мировой войны, что потребовало масштабных реставрационных работ в послевоенное время. Сейчас на территории заповедника, площадь которого составляет 28 гектаров, находится 122 памятника архитектуры XI—XVIII вв. Киево-Печерская лавра входит в перечень всемирного культурного наследия ЮНЕСКО. Территория Лавры разделена на две части - Верхнюю и Нижнюю. Верхняя Лавра - Национальный историко-культурный заповедник в подчинении Министерства культуры, в Нижней Лавре находится мужской монастырь Украинской православной церкви (Московский патриархат).
… Летит наше с вами неумолимое Время, летит, унося за собой годы и столетия, радости и боли наши, человеческие, но в истории навсегда останутся незабытыми те дни, когда начинались разные войны, катаклизмы, голодоморы и взрыв Чернобыля, трагедия на Хиросимах; когда привозили в цынковых гробах ( в «чёрных тюльпанах» ) наших с вами юных сыновей с Афганистана… Да разве всё – перечислишь? Нет, конечно. Но, что бы там не стряслось в наших человеческих судьбах, а мы всегда придём к Господу и в горе, и в радости.
Придём, преклонив голову и колени перед святыми иконами Киево-Печерской Лавры, тихо вытирая слёзы боли или радости, с тихой и искренной молитвой на устах о помощи, о милосердии, о благодарности, о радости, посланной Им же, Господом, в нашу судьбу. И также, как и 300-500 лет назад, будет светить солнце и зеленеть трава, будут пролетать белоснежные облака в синем-синем небе над Киевом, будут ворковать дикие голуби перед вратами Киево-Печерской Лавры; также будет кто-то тихо плакать в искренней молитве во время богослужения; и также будут слышны только слова молитв и звон капающей воды где-то в пещерах Лавры, а мы будем тихо преклоняться перед Господом нашим, говоря с ним о разном, и чувствуя, как наши души наполняются Верой, Надеждой, Любовью и понимаем к ближнему своему…
Дай Бог нам, украинцам, такими же остаться, никого не обманывая, не убивая, не оскверняя ложью имени своего, не продавая душу свою никому, найдя в себе силу и мужество устоять перед разными там искушениями и обещаниями «из-за бугра»; дай Бог нам не разучиться понимать ближнего своего, не потерять чувство сострадания и милосердия, честности и порядочности; научиться в каждом человеке, (кто бы он не был!) видеть Личность и живую душу, не оставляя никого один-на-один ни в горе, ни в радости…
Светлой и благословенной вам дороги в Киево-Печерскую Лавру, и да наполнятся святым Добром и пониманием, Верой в Бога ваши сердца,а мы,создатели этого издания, будем очень рады видеть вас на наших страницах.
Храни Вас Господи!
Этери Житинская-Шинкаренко, журналист,
член НСЖУ.


РУКОДЕЛИЕ, КАК ИСТОРИЧЕСКИЕ ВЕХИ…

На страницах нашего издания мы предлагаем материалы по вязанию для новичков и опытных мастериц, по простой и ажурной вязке, предлагаем ознакомиться с некоторыми редкими видами рукоделия, интерес к которым вновь возрождается - это тунисское вязание, фриволите, филейное плетение и другие.
Традиционно так сложилось, что практические каждая женщина - умелая рукодельница. Большинство из жещин владеет разными видами рукоделия - это вязание спицами и крючком, шитье, вышивка крестиком и гладью. Кроме того, немало мужчин увлекаются вязанием как хобби, успокаивающим нервную систему, есть даже мастера-вышивальщики прекрасных картин и икон.
… Помните, ещё со времён древней Руси многие женщины коротали долгие зимние ночи за разными видами рукоделия, уютно устроившись в кресле возле камина при свечах: кто- то шил, кто-то – вязал, а кто-то ткал на ткацком станке… И пелись песни, рассказывались детям сказки и легенды, и было уютно и тепло,хотя за окнами в те времена бушевали сильные метели и шли обыльные снега… Тогда не было суперкаметов и модных бутиков для того,чтобы женщина или девушка могла красиво выгледеть или же одеть свою многочисленную семью, так что надо отдать должное истории славянского и не только славянского народов за умение рукодельничать, ведь это умение – передавалось во все столетия из одного поколения – в другое; посмотрев на узоры, на технику вышивки, на покрой одежды или же на стиль вязания того или другого изделия, - можно очень чётко прочитать многое из вехов Истории, о быте, об исторических событиях, о социально-экономическом положении той или иной семьи, даже, с точки зрения психологии, можно «прочитать» характер человека, который делал это изделие, по стилю рисунка, по ткани, по покрою одежды…
Не только женщины, но и мужчины в мире обрели мировую славу, благодаря рукоделию.Вспомним того же Вячеслава Зайчева, Ива Монтана и многих других, которые сумели создать целые ансабли одежды в разные года прошлого века и сегодняшнего дня, им тоже надо отдать должное, ведь, создавая образ женщины в вечернем платье, например, они мысленно уходили в прошлое, и воображение рисовало многое: горящие камины, уютные комнаты в свечах, букеты роскошных алых роз на полу в вазах… Многое можно вспомнить из прошлого для того, чтобы создать узор, эскиз платья, образ костюма, отталкиваясь от того же рукоделия и его знаний.
И даже в наше бурное время женской эмансипатии, моральной «свободы», - мужчина с нежностью будет наблюдать за мелькающими спицами в руках женщины, которая вяжет по вечерам ему свитера, жилеты, шарфы.От такой женщины исходит аура тепла, гармонии и домашнего уюта, она мудра и надёжна, экономна и рассудительна, она хозяйка и… Жена, Друг, Хранительница Очага…
По-этому, на наше усмотрение, прежде, чем покупать дорогие вещи в гипермакетах, мы предлагаем вам вспомнить прошлое: вспомнить руки мамы или бабушки за каким-нибудь рукоделием, взять журнал об этом виде исскуства или книгу, и … не спеша создать свой неповторимый образ в виде шитья, вязания спицами или крючком, вложив в эту работу часть своего тепла и души, научив этому исскуству своих детей или внуков, чтобы не иссякли ручейки народных традиций, чтобы не умер дух Истории, чтобы не такими длинными казались зимние вечера… И придёт в вашу душу мир и гармония, успокоятся нервы, а мысли полетят далеко-далеко: к чему-то светлому и возвышенному, чистому и искреннему, вспомнится молодость и юность, вспомнятся родные места детства и образы близких людей, вспомнятся счастливые моменты вашей жизни…; вспомнится первое чувство любви, запах весны и счастья…
Не надо забывать рукоделие каждому из нас в этом мире, к какому народу мы бы не принадлежали, ведь это наша духовность, наша культура, наш многовековый и нерушимый фундамент Истории. Плетите, шейте, придумывайте новые образы штор, одежды, покрывал, накидок, вдумываясь в каждый узорчик, в каждую нить, в каждую складочку платья, чтобы в вашей памяти не померкли История, Память, Духовность и Красота!
Будьте счастливы!
Этери Житинская-Шинкаренко, журналист,
член НСЖУ.


УКРАЇНА - ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ…


… Часто подорожуючи містами і селами України, - надзвичайно боляче дивитися на покинуті села і хутори, жителям яких часто відрізають газ, світло, телефон через те, що немає чим платити за все це, бо немає де заробити кошти, люди вимирають від хвороб і нестатків, а ті, хто ще має хоч трохи сили і здоров»я, - їдуть до мегаполісів на гіркі заробітки та шукати кращої долі; боляче дивитися на покинуті двори із забитими вікнами грубими дошками - хрест-навхрест; на зруйновані ферми, на покинуті заводи,що плачуть проти неба розібраними стінами та рамами вікон – без скла…
Молодь часто-густо, зневірившись у собі і в державі, - зламується морально і психологічно, адже «процвітають» надзвичайно ранній алкоголізм, наркоманія, розпуста, школярки черед одну-дві дівчини у віці від 14-ти до 16-ти народжують дітей,або обривають вагітність,так не закінчивши до пуття середню школу. Страшно дивитися на це моральне, духовне, психологічне зубожіння народу, страшно стає вже з тої миті, коли мої очі бачать вовчу відчудженість, грубість, ненависть, зневагу до старшого покоління, повну духовну руйнацію підростаючих поколінь, таку ось масову деградацію нації. Напрошуються злободенні і болючі питання: « Куди ми йдемо? Чого прагнемо? З кого беремо взірець? І яким буде у духовно-моральному плані український народ через 50 років?» Не знаю. Важко відповісти… Є, звичайно, і справжні квіти укранського народу, дійсно свідомі молоді і прекрасні люди, діти, які виховуються у нормальних сім»ях, і обіцяють вирости гідними українцями, та чи вистачить на все це сил моральних, фізичних, духовних, психологічних при таких шалених зростаннях цін на все: комунальні послуги, одяг, побутову техніку, харчування, лікування та навчання? І наші пенсії та зарплати не в змозі перевищити вартість всього цього. Питання: чи в змозі хворіюча людина, котра отримує пенсію від держави в розмірі 500-700 грн. (це десь близько 100-120-ти дол. США), платячи за комунальні послуги, купуючи ліки та продукти, (я вже мовчу про меблі, машини, квартири, навчання та лікування…), - купити собі санаторну путівку за 5 тися гривень (1000 дол. США)?!
Така ось сумна і реальна картина вимальовується справнього і правдивого сьогодення життя в Україні. Є, звісно, і багаті та впевнені у собі люди, які мають власні приватні фірми, заводи, фабрики, лікарні, різні там реабілітаційні центри, фонди та таке інше, а що можна сказати про звичайного пересічного українця, котрий рахує кожну копійку від пенсії – до пенсії? Гадаю, що коментарі тут – зайві…Щоб видати, наприклад, книгу поезії чи прози – потрібна чимала сума: 4-5 тисяч гривень, а де взяти такі кошти безробітному літераторові? Тому література і книговидавництво у нас коштує дуже дорого, і лежать мої 25-ть написаних, та іще невиданих книг на різних мовах, чекаючи свого часу… І – мовчить душа, адже надто багато болю доводиться нести у собі. Не нарікаю.Не кричу на весь світ.Просто мовчки «…без надії – сподіваюсь.»(Леся Українка.).
А що тоді можна сказати про віру в Бога, якщо спостерігається така ось картина реального життя в Україні, про милосердя і християнське взаєморозуміння, про основні 10 заповідей Христа: «Не вбий!», «Не кради!»… Не знаю. Важко відповісти на всі ці запитання, тому щиро запрошую вас, дорогі читачі, продовжити цю тему розмови і – пишіть нам. Чекаємо Ваших відгуків!
Щасти Вам!


Етері Житинська-Шинкаренко, журналіст.

Засвіченої свічки ніхто
у сховок не ставить і не накриває її судиною.
Її ставлять на свічник, щоб ясно бачили всі
хто увійде.

Євангелія від Луки 11:33

Є поети, які не люблять розповідати про себе. На питання, які стосуються біографічних моментів, відповідають приблизно так: з моїх творів можете дізнатися про мене всім, що вас цікавить. Думаю, що так відповідають поети з органічною потребою бути правдивими в слові. Вони не фальшивлять, не стають на котурни, не прибирають якісь показные, „красиві” пози. І якщо посилають відміченим способом до своїх творів, то роблять це тому, що ручаються за абсолютну правдивість їх і вірять в те, яке вдалося в них самовиразитися. От чому, розповідаючи про життєвий і творчий шлях Етері, використовуватимемо її поезії як найвирогідніші біографічні свідоцтва.
Рідне Тахтаулове, незламне,
Ти живеш ось майже двісті років.
І козацьку пісню, ясну і славну
Склав про тебе сивочубий дід.
Тут ніхто не зводить хмарочоси
Тут немає неонових вогнів.
Вітерець гойдає вербав коси
І став хатихнув в зиму, затерплий...
Ти живи, моє маленьке „місто”
Ти для мене Всесвітом було.
Хай калина одягне намисто
Щоб твоє сердечко ще жилий...
„Тахтаулове”
Сіло Тахтаулове... Воно нагадує нескінченний шлях, який упирається в небо. Непокриті асфальтом вулиці, немов струмки, розтікаються по сторонах від Центральної і втрачаються десь в полі. У тутешніх людях відчувається властиві селу спокій, мудрість і дарований долею привілей нікуди не поспішати.
Якщо упірнути в сивину століть, то на цих звивистих вулицях можна зустріти самого літописця Самійла Велічка або ж зутрітися з красунею Наталією Полтавкой, яка насправді була тахтаулянкою. І немолодий пан Возний, розсідається в кареті, мчить на полтавську околицю, щоб побачити найкрасивіші в світі очі. Сама доля написала неперевершену історію Тахтаулового, де завжди народжувалися і жили талановиті люди, які вишивали рушники, виписували картини, творили поезію або співали, як соловейки. По-цьому не дивно, що саме в цьому селі живе незвичайна сім'я Ворони-жітінських. Не просто сім”я, а творчий букет талантів.
Народилася пані Етері - в 05.07.1977 році, в м. Полтаві, в поважаній інтелігентній сім'ї, де отець – художник і режисер, а мати – хормейстер-диригент.
...Купала мама дочечку в любистку, запашних травах рідного села, заколисувала пісенькою, леліяла їй щасливу долю і не знала, що їх чекає...
Через декілька місяців звістка, як громовиця, ударила в саме серце: у дівчинка – хвора. Як чайка-племінниця кинулася жінка по лікарнях (офіційних і ні), щоб тільки знайти порятунок. А що ж отець? Зрозумівши своїм прагматичним розумом всю серйозність діагнозу дочки, він, як роблять нерідко чоловіки в таких ситуаціях, зник назавжди. І залишилося дочці від тата лише його прізвище і незвичайне для українців ім”я Етері, на якому він так наполягав, посилаючись на гени своїх предків.
Почалися роки, немов хрести... Три клінічні смерті перенесла дівчинка. І хто скаже, що сильніше утримало дитину на цьому світі, медицина або свята материнська любов...До яких клінік Києва, Харкова, Одеси, Евпаторії, Чернігова, міських і сільських лікарів, могла достукатися мати, там і шукала полегшення для своєї дочечки.. Після чергового курсу на деякий час хвороба відступала, душа зігрівалася надією, але чорною дійсністю ранилася знову. У боротьбі за життя викарбовувався мужній характер.
Природою дарована дівчині підкова на щастя – те її поетичне слово, яке стало долею. Якось ще дев”ятирічною вона радісно схвильовано повідомила маму: „В мені щось живе!” і проказала перші римовані рядки:
Прийшла зима, холодна, невесела.
Позамітала всі поля, ліси і села.
І як нам уберегти птахів і звірів
Від лютої завір”ї
А з чотирнадцяти років почала свідомо і серйозно працювати над словом. Для когось це важка виснажлива праця, для неї – радість, відпочинок, порятунок і забуття, внутрішня еміграція, від реальності. Пише Етері експромтом, під настрій, враження. У поезіях багато автобіографічної сповіді, щиріше і щемної.
У 1999 році вийшли в світ дві книги Етері – „Криниця Добра” і „Сяйво зимової ночі”.
Вчившись в 10-му класі, автоматично поступила в університет журналістики, який закінчила з червоним дипломом в 1999-му році, через рік – стала студенткою філологічного факультету ПДПУ ім. Короленко, одночасно працюючи в Полтавській державній обласній газеті „Сіло полтавське” засновником рубрики „Таланти твої, Полтавщино...” але редактором двох доповнень: для дітей – „Ластівка” і для жінок – „Журавка”.
З 1998-го по 2000 роки – працювала інформаційним і літературним перекладачем з польської мови, потім – спеціальним кореспондентом Варшавської діаспорної газети „Наше Слово”, (газета виходить в Польщі, а читається в сорока країнах світу!) засновником і провідної авторської художньо-літературної передачі „П”яни, мене, Поєзіє, п”яни!” на радіо „Лтава”, аналітиком всеукраїнського видання „Повір у Себе”. Стала стипендіатом Міжнародного Добродійного Фонду „Факел” в м. Києві.
У 2003-му році виходить книга „Рапсодія Любові”.
У 2004-му році – „Осіння скрипка”, яка в тому ж таки 2004-му році була перевидана польською діаспорною організацією «POLONIA», - удруге.
У 2003 році з філологічного факультету ПДПУ ім. Короленко перевелася на психолого-педагогічний, зрозумівши, що психологія дуже близька і зрозуміла як журналістка і література.
З 1997-го року – член Полтавського союзу літераторів.
З 2003 року – член Всеукраїнської Національної спілки журналістів України, з 2003 року – член партії „Народний Рух України”.
Проза, поезія, драматургія, твори, для дітей, - здається, немає нічого такого, щоб було не підвладне творчому щедрому перові автора, журналіста, за фахом, поетеси і письменниці за покликанням. Для неї, схоже, немає нічого неможливого, починаючи від плідної творчості трьома слов”янськими мовами – до фотохудожнього мистецтва, графіки, розширеної співпраці, з різними інформаційними виданнями Польщі, Канади, США. Підготувала до друку такі книги, як:
-«Вілен та Єва»
- «Остання пісня Флавіо.»,
- «Мальва Свічка»
- «Повернення Мальви Свічки»
- « Я – сльозинка твоя, Варшаво.»,
- «Пригоди Міся Візчастіка»
- « Яринчині молитви.»,
- « Симфонія осіннього дощу.»,
- « Шукаємо чарівну квітку!»,
- « Продане материнство»
- « Смутная полуулыбка...»
- « 100 тис. EUR – за свободу!»
- « Дар слов»янки»
- « Зов сердец»
- «Panna.”,
- “ Love voman.”
-« Ми на порозі Осені з тобою...»
- «Осіннє листя...» і багато інших.
Пише зараз чотирма мовами – українською, російською, польською і англійською, та ось видати їх немає за що.
Талант щирий, хороший і - вимогливий. Вона поспішала і в письменницьких, і в журналістських – ради повсякденного хліба – справах. І не встигала, тому що Слово тіснило, часом не давало і жити, упиралося – і знову наливалося всіма квітами і мелодіями життя
Окрім слова, своє бачення світу вона передавала кистю, виборюючи першість на виставках дитячих малюнків.
Унікальні ліричні і сонячні твори пані Етері є чудовим продовженням багатого спадку Стефана Цвейга і Француази Саган, де головне – психологія, вишукані відтінки людських відчуттів.
Її твори – як сонячний ніжний промінь – у верховітті багряного клену.
Як сонце і осінь. Як вічно жива і чаруюча музика Брамса і Листа – в холодному листопаді.
Вона не просто живе-існує, а хворобливо дошукується сенсу буття, свого місця, свого призначення і шляху. Небагато кому дано піднятися над собою, подолати біль, яким людина прикована, немов Прометей до скелі...

... Схиляю голову перед тобою
Тебе – нікому в світі не віддам...

„Мамо... Вічне, величне, святе слово. Воно росте разом з нами тихо, як ростуть дерева, сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить дитину по головці рідна рука. І так же тихо воно приходить на вуста – промінцем маминої усмішки і ласкавістю її очей, листочком вишні і світлинкою сонця, пелюсткою квітки і радістю веселки, теплою лагідністю руки і вечірньою молитвою. З букви-крапельки і звуку-сльозинки народиться одного разу на світло святе слово „м-а-м-о”, що мовило вустами янголятка, і осяє хатину, як дар Божий, тільки не дано нам запам”ятати це мить, як не пригадати того дня, коли над нашою колискою вперше нахилилася мати. Це – мить, і це – вічність, тому що мама завжди з нами, вона живе у нас, береже нас і благословляє на добро...” (З Щоденника пані Етері).
Тема жіночності і материнства – вічна і має глибокий моральний зміст. Ім'я матері – святе для кожної людини. Перші поняття про щастя, добро і ласку зв'язані, у нас з образом найдорожчої людини – матері. Від рідної матінки ми дізнаємося про звичаї, традиції, особливості культури нашого народу.
І такі пестливі звернень існує немало. Їх творили наші пращури століттями, щоб виповісти безмірність любові і подяки до найдорожчої людини в світі – до Матері. Тому що мир починається саме з неї.
... Схиляю голову перед тобою
Тебе – нікому в світі не віддам.
Ділюся всим: плачемо, печаллю, горем, -
А якщо радість – знову навпіл!
Тому що ти - найбільша в світі моя радість
Для мене, мамо, рідна ти моя
Мені багато жалкує-заздрить, -
Що я, матусю, я – дочка твоя.
Хай позаздрять...
Ми ж удвох з тобою
Прохідний мій життєвий шлях.
Яка ж те радість – бути тобі дочкою
Яке ж те щастя – іншому тобі бути!...
„Мамі”
Етері росла розумницею, вчилася помічати красу кожної квіточки, рослини, дерева, слухати шепіт листя і дзюрчання джерела. Які прекрасні, піднесені рядки склала поетеса:
...Матуся дала мені долю
І красу узяла з Дніпра.
Любити навчила тополю
І слухати пісню у вітрах.
Навчила любити весну
Прозорість квітневих днів.
І сонця золоті перевесла
І став, що заснув, занімів.
Навчила любити зиму
Чарівну, красиву, просту.
Поважати навчила людину
На землі, де я в даний час живу.
Країн на планеті багато
Але для мене існує одна:
Вкраїнська бабусина будинок
І пісня матусі ясен!”
Мало сказати, що цей вірш прикрашений думками-перлинами і освітлений любов”ю, - він весь витканий з дум і відчуттів, здобутих з глибин серця, витканий під час великого натхнення, коли кожна клітка, все єство дівчини рвалося оспівувати вічність материнських діянь. Все в цьому творі на місці і неповторне. Все скорено одній ідеї: материнська любов нескінченна.
За портретом матері, зображеним у такий спосіб зворушливий, йдуть не менш зворушливі рядки про доброту і вічність материнських діянь. Саме у її утіхах знаходило спокій поранене серце дочки:
За плечима – нелегке дитинство
Сповнено і печалі, і жалю.
Мамине ласкаве материнство
Говорить все: „Щастям обіллю!”
Мамо, мамо, Ти єдина в світі
Хто ще може зрозуміть мене.
І хоч сонце ще моє в зеніті
Але буває холодом віятиме.
Все зрозумієш і все ти зрозумієш
Болі все руками відведеш.
Так голубить тільки ти умієш
Тільки ти всі біди проженеш!
„Найсвятіша моя надія...”
Кожне пташеня, кожне звірятко, відчувши міцність в своїх маленьких крильцях і просуваннях, залишає батьківське гніздо, щоб звести своє власне і продовжити життя на землі. Так само і сімнадцятирічна Етері, відчувши жадаю бути значущою, корисною в цьому світові, повна сил, мрій і бажань, відправляється в самостійне життя. А мамині вуста шепочуть їй услід своє благословення:

Відчиняє мама домашні двері
Проводжає доньку у дорогу.
„Хай щастить тобі, Моя Етері
Не чурайся чому порогу.
Не чурайся, дочечку, свого роду.
Ні села, де довелося рости...
Так іди, дитино, до народу, -
Але душею мчи сюди, до хати.
Не забудь, дитино, ти любистку
У якому я тебе купала.
Серед перл не загуби намиста
Що тобі бабуся дарувала...
„Благословення”
У цьому вірші Етері розкриває тему материнства без шаблонного пафосу, без високих епітетів і сентиментальних аксесуарів. Початок цього твору простий, аж ніби буденний, але скільки в нім відчуття і краса!
Ні, не забуває юна поетеса чому удома, рідного краю. Адже ще тоді, в юнацький вік, коли ще майже не було минулого, вона всьому серці відчувала ті джерела, які давали їй натхнення для творчості:
Об”іджу в світі країн я багато
Немало дивацтв я знайду...
У снах снитиметься рідна хата
любисток і м”ята в саду.
Прадідівський рідний похилий колодязь
Що світиться щирим добром.
У лугах – запашна, п”янка косовиця
І вишні, налиті теплом...
Сіло, де моє промайнуло дитинство
Долини, ліси і поля...
Мене зігрівало палке материнство
Коли зростала тут я...”

...Молитва бабусі освітлює думи:
Схиляє калина до рук свої гілки:
„Сестрічко, мене обійми...
І будуть думки твої сонцем горіти
Під час сумної тьми”.
Шепоче берізка мені немінливо:
„Хоч зрідка ти згадуй мене...
З тобою росли ми м'які, милі
Пригадаєш, - і смуток промайне...”
„Тахтаулове”

...Як швидко час і роки пролетіли
вже посивіла матінка моя.
Але куди і де б я не ходила
Зі мною завжди батьківська земля!
„Стежинами дитинства”

Батьківський поріг, молитви бабусь, розцвіла калина під вікном рідного будинку, рідна мова, околиця сіла, лелечине гніздо, на кручі, всміхнене віконце рідної домівки, немінлива мамина усмішка із сльозою на щоці – все це Беріг її Дитинства.
Помічаючи перші зморшки, які пролягли на рідному обличчі, серці Етері, як і кожну люблячу дитину, закутує смуток:
...Сивіють мамині віскі, сивіють...
і зморшки долоні вкривають, вкривають.
Частіше в серці холодом віє
І як захистити маму – не знаю...
А роки, немов коні божевільні, -
Летять, відлітають...
Молода, в літах або зовсім старенька, мати все одно залишається наймилішою людиною:
Жінко, вічно юна і красива!
І в літах ця краса твоя.
І стоїш ти, як колись, красива
Слухаючи в лузі солов”я
У всі віки жінка-мати була Берегинею, охоронницею, хорошим ангелом домівки. Задовго до народження дитини і до останньої хвилини власного життя її серце сповнене неспокоєм, тривогою і ніжністю, до дитини – навіть дорослою:
Берегине вічного єднання
Ти на варті спокою стоїш.
Будиш мене рано на світанні
Теплими руками, неначе хліб!
Слово найсвятіший мені – „мама”
Мудрість твоя в дітях процвіта.
Прикрасила квітами будинок наш рушниками, -
І добром сіяєш, немов свічка!
Сумно проводжаєш в дорогу
В сльозах шепочеш : „Отше наш...”
„Боже, бережи мою дитину, -
Захисти її у важкий час!..”
„Берегиня”
Великі дороги в широкий світ завжди починається від материнської пісні, співаної над колискою. Хіба не колисанка дала світові поета-генія Тараса Шевченка? Тому що той біль за долю народу народився з колисанці, яку співала мати.
Колисанка – це пісня материнської душі і безмежної любові, ласки і неповторної ніжності. У ній так щільно переплетені радість і біль, тривога і надія. Яка мати не співала цих легенів, як сон, пісень над колискою дітей своїх.
Мати схилилася над ліжечком сина
Ніжно наспівує пісню вона:
„Спи, моя радість, спи, мій хлопчино
Хай тебе горе і біль омина.
Хай всі згинуть морози і зими
Хай тобі сниться весела весна.
Спи, моє щастя, спи, мій хлопчино
Поряд з тобою матуся твоя.
Хай тобі сниться мрійливий кораблик
Хвиля грайлива його обійма.
Сонечко вхаті, у небі – журавлик,
Хай тебе горе в житті обмина.”
Мати схилилася над ліжечком сина
Тихо наспівує пісню вона.
Спи, моє сонечко, спи, мій єдиний
Хай тобі сниться весела весна!”
„Колисанка”
Слухаючи цю колисанку, представляється хатина, осяяна сонячними променями, колиска з немовлям, яке покліпує віями і прислухається до ніжної мелодії маминого голосу... А над усим цим – величний образ жінки-матери, ніжне серце якої сповнене безмежною любов”ю до дитини.
Стисло, але високоемоційно свої відчуття до матінки автор виражає в образу „Молюся на Тебе”. Не можу не процитувати:
„Молюся на Тебе...
Мама рідна моя! Молюся, ховаючи своє обличчя в Твоїх теплих і ласкавих долонях, які витирають сльози з моїх очей... Молюся, в думках завдяки Тобі, Мама за своє народження в цей світ, за красу духовну, світобачення барвисте і неординарно; за любов безмежну, яку маю у власному серці до людей, до природи, до до життя... Спасибі, Мама, що Ти зростила мене хорошою і ніжною... І я продовжу Тебе, моя Мама, у віршах і в піснях, в повістях і в романах, в дітях своїх, що продовжать наш корінь... Чуєш мою молитву, Мама? Я шепочу Тобі її...” (1997 р.).
Звучить, як сповідь, щиро, схвильовано, багатообіцяюче...Але пройде якийсь рік, (!) і ця мати пані Етері жорстоко зрадить своїй материнській любові, почавши вести аморальний спосіб життя і дискримінацію над дочкою, за що мало не потрапила за грати на п»ять років або і більше. ( Від в»язниці її, горе-«матір» знову ж таки (!) врятувала. Дочка. Етері.).Потом з її боку ще будуть зради і не менш значущі, чим зрада Материнству.
Любов до матері...
А за цією любов”ю – знову любов... Але, що прикрашає життя, робить його змістовним і багатогранним і, зрештою, продовжує його. Якнайкращі рядки в поезіях багатьох художниках слова присвячено любові – феномену людського життя. Любові з його дивовижними переливами емоційних фарб і відтінків, звитяжною силою, ірраціональністю, яка відкидає іноді навіть здоровий глузд. Таємничі і могутні заклики цього відчуття ведуть людей чарівними стежинами, дарують ні з чим незрівнянні муки і радощі.
Не можна представити фігуру художника, не проникнувши в його інтимний світ, у відносини з близькими людьми, в ту багату духовну атмосферу, без якої немислиме життя людини творчої. І, проводячи своє дослідження, я помічаю, що саме творчим людям – талановитим, мужнім – властиві благородні, чисті інтимні відчуття, чуйне відношення, до інших.
Говорять, що про любов сказано все, але не всіма. Тобто кожен поет або прозаїк, драматург або людина, зовсім не причетна до літератури, в житті обов”язково „пише” свою неповторну історію любові. Яка ж історія любові нашої самобутньої поетичною перлинки?
Кожна дівчина або жінка, красива або не дуже, багата або бідна, мріє зустріти своє єдине, неповторне і одвічне щастя, чоловіка своєї мрії, своєї долі, своїй подальшому життю. І це – повністю природньо, тому що такі створені жінки. Етері, добре усвідомлюючи свій стан здоров'я та недосконалість своєї зовнішності, як і кожна сімнадцятирічна юнка, мріяла, чекала кожної миті на зустріч з НИМ, з тим єдиним, який зуміє захистити від всіх життєвих бурь, зігріти хорошим словом і теплими долонями, допоможе сильніше бути на цьому світі:
І де знайти таку людину
З душею чистою, як сніг?
Для всіх – чужу. Мені – єдину
І красиву, мов липневий сміх.
Щоб була без зла в серці
У очах –, щоб небо вщент цвіло...
Згартовану, немов в герці
І, щоб назавжди це було.
о, де ж знайти таку людину
Хто відповість мені на це?
Для всіх – чужу, мені – єдину...
Мовчання. Лише у душі пече.
„Надія”

Як в хімічних реакціях часто буває потрібний так званий каталізатор або поштовх або струс, так в біографіях письменників і поетів часто зустрічаємо не дуже аж життєву катастрофу, але душевну рану, психічний шок, психічну травму, що як би відкривають нове творче джерело або і обертають його в поривчасту річку.
Роль такого „каталізатора”, такого психічного струсу, зіграло в житті Етері її сильна, велика, правдоподібно перша, любов.
ВІН - і Етері...
„І так же рясніла зелень в ту незабутню весну, коли ми сказали один одному три таких простих і святих в той же час слова : „Я люблю тебе...”, так само квітнули бузок і запашна черемха, так само на весь голос співали вечорами, здавалося, тільки нам обом співали солов'ї свої серенади; так само квітнули в ту весну під теплими сонячними променями червоні і жовті тюльпани...” – згадує Етері.
Молоді, звичайні люди... Хоча немає, чому „звичайні”? Просто не можуть бути звичайними двоє людей, які мають однакові звички, помисли, смаки, навіть світогляди на життя і реалії в нім.
От як згадує молодих закоханих Владимир Гладкий, редактор, член Союзу літераторів Полтавщині: „Іноді створюється враження, ніби вони – рідні брат і сестра, яких народила і виростила відна-єдина матір, - а вони ж всього лише люди, що зустрівшись на цьому світі, полюбили один одного на все життя! І це досить, щоб жити один одному, бути потрібними один одному, піклуватися один про одного, і берегти, поважати, любити один одного. Любити щиро, трепетно, пристрасно... Любити так, що і мир не милий, коли в цьому житті немає дорогої тобі людини.
Я люблю! о, Боже милий
Все здається немов уві сні...
Я любові у неба просила
Я благала ці сонячні дні!
А зараз все для мене – казкове
Тому що цю казку відкрив мені Ти.
Світять, світять зірки вечірні
І злилися в Тобі всі світи!
„Незгасимім вогнем любові”
***
Ти увійшов до мого життя
Так просто, легко і бажано.
Відлинули геть в небуття
Думки самоти погані
„Тобі.”
У цих віршах розкривається сила першого відчуття: „незгасимим вогнем любові всі лунають Твої слова”, „світять зірки мені вечірні”, „сила до життя ожива”. Лірична героїня ще дуже молода, замріяна, вона знаходиться в полоні своїх відчуттів:
Щасливий погляд твій ловлю
Твій кожне дихання бережу.
Гребу до рідних твоїх рук –
„Люблю” сотні разів скажу”
„Груднева ніч”
Неземна фігура коханого в творах Етері з'являється як викоханий в мріях ідеальний чоловічий образ. І стає для неї могутнім творчим імпульсом, символом всього прекрасного, чистого, високого:
Так хочеться, як отцеві, сказати
Про все, про все, що так мені болить...
Долоні Ваші в руки свої узяти
Забути, як в душі печаль сніжить.
Поглянути в натхненні Ваші очі
І слухати, слухати б лише Вас!...
Вбирати кожне слово серед ночі
Забувши, що існує в світі час...
Як хочеться, щоб Ви всі зрозуміли
Як отець, притиснули до грудей...
І, щоб не мали ні краплі гніву
За щирість мою ясну до людей
„Як хочеться...”
***
Ви такий м'який, пристрасний, ніжний
І неповторно – один на Землі...
Погляд цнотливий Ваш
Разом з тим – грішний
Світить зорею мені уві млі.
Я доторкнуся злегенька пальцем
Скронь і прищурено-хороших очей.
І закружляю в повільному танці
У тихій розмові Ваших пісень...
„Один на Землі...”
І поетеса робить вивід:
Як мало для щастя треба:
Маленький шматочок неба.
Побачить зіниці сині
Дорогої тобі людини.
Як мало для щастя потрібно:
Завжди бути поруч тебе.
Йти по одній стежині
Кохана моя людино.
Як мало для щастя потрібно:
Не стерти прозорість неба
Прогнати сльозини солоні
Відчути улюблені долоні.
Як мало для щастя потрібно:
Єдиною бути для тебе
Дитина тобі посміхнутися
Щасливою вранці проснутись.
Як мало для щастя потрібно:
Не втратить віру у себе
Не помилитися на стежині
Що в”ється увись, до вершини.
Як мало для щастя потрібно:
Блакитного простору неба
У полі – волошкі сині
А поряд – улюблена людина.
„Як мало для щастя треба…”
Перші зустрічі світанку, перші пристрасні і щирі „Люблю”, перші дотики, перші пристрасні поцілунки. Етері відчуває силу і значення свого „я”, могутній вогонь відчуттів палає в її душі...
Але все минуло. Нещасливе перше кохання Йти. Коханий від”їджає до Польщі і обриває всі відносини з люблячою і відданою дівчиною. Не пише. Не телефонує. Відчай, печаль, розчарування, туга самоти, стають провідними мотивами поезій Етері, які передають біль душі, яка втрачається у всесвіту, не в змозі подолати відчуженість, розчарування. Постійно повторюється тема мінливості, ненадійності, втрати високих світлих відчуттів дружби, щирості, любові, відданості:
Живу реальністю буття
До сліз – нещадна, невблаганна...
І хоч яке важке життя, -
Я не втрачаю серце гамми.
Ображено, воно ж мовчить
І не сприймає слова химери.
Але хай там що, а потрібний жити
Шепочу собі: „Борися, Ефірі...”
„Живу реальністю буття...”
***
Моє життя із сплесків і падінь
Обходиться зі мною так суворо.
Вчора ще лунав і щастя дзвін.
Сьогодні в душі – печаль, як чорний ворон...
„Моє життя”
Любов і смерть, любов і страждання, нерозривно пов”язані між собою. Проте Етері обожнює любов, оспівує його чарівний вплив на людину. Втративши свій ідеал, лірична героїна творів, „вмирає щодня” за квітку своєї мрії, проте не в силі відмовитися від свого відчуття, тому що любов, навіть без взаємності, для неї – життя, а відсутність любові – смерть:
На цьому світі я не можу жити
Коли в серці стогін і тьма...
Не можу не чекати і не любити
Хоч знаю що романтики немає.
Порожнє життя, коли в нім немає
Твоїй любові, що мене вело
Крізь завірюхи грудня, зелень маю
коли в росах потопу село...
Життя порожнє, коли Вогонь Любові
Немов ясна жаринка, завмира...
Коли відчуття згорають на півслові
Коли розлуки стріли нам: „Пора...”.
Відгукнися до мене, я тебе благаю
Пробач мені депресію, пробач...
Я в серці промінь Сонця упускаю
Щоб за ним услід прийшов і Ти...
„Неможливість”
Адже любов – це і несподівана радість, утіха серця, і страждання, туга і біль. Воно позбавлене однозначності, як і сама людина, і мир, взагалі. І зрозуміти їх нелегко, тому що любов – велика таємниця, а людина – нерозгадана таємниця.
Етері пише так само легко, як дихає, а рядки її віршів – це схвильовані, натхненні, а іноді важкі „зітхання серця”:
Говорив, говорив...
Де все те поділося?
За якими вітрами в далечінь відпливло?
Де ті дні золоті, що так щастям іскрилися
Чому печаль і печаль збороздили чоло?
„Говорив, говорив...”
Її любов, страждання і розчарування, знайшли відображення в багатьох творах. Вони розповідають нам про всю тугу і біль поетеси, яка страждала через відсутність взаємності, розкривають напружене внутрішнє буття людини взагалі, про драматизм її життя в світі, про щастя і велику трагедію, які несе з собою любов. Тому в творах про любов не тільки сяють ясні зірки і розкриваються пелюстки дивовижних квітів, але і з”являється немало символів-знаків нещасливої любові: замокнув, замкнуті двері, сльози, дощ, згасла свічка, мертвий голуб.
Любов зображається як велике і сильне відчуття, вона – єдиний скарб на землі, порівняно з нею всі інші блага (багатство, слава, кар'єра) не мають жодного значення. Втім любов – це ще і фатальна сила.
Поетеса усвідомлює глибокий розрив між високими мріями про гармонію відносин (на природному світі вона існує, в людському – ні) і дійсністю. На перший погляд, високий зліт відчуттів закінчився повністю буденним приземленням, але насправді поетеса залишається до кінця вірна своїм ідеалам: незважаючи на зраду, нерозуміння, драматизм буття вона оспівує силу духу людини, яка завдяки любові відчула себе щасливою:
Розстануті? Ні, немає, я не розтану.
Навіщо мені тануть в снігах?
Конвалією я в травні стану
Щоб знову тобі приснитися в снах...
„ Ні-ні, я не розтану...”
У вірші „Сповідь” вихваляється людина, здатна на глибоке відчуття. І хоча серце ліричної героїні „розбите”, випробувавши біль зради і любові без взаємності, воно не втратило великі скарби, які приховані в його душі, - щирості, чистоти, відданості своєму відчуттю:
Сповідаючись щиро на колінах
Лише про одне у Панове прошу:
Щоб Твоє сереце не було в руїнах
А я... Я все в житті перенесу.
***
Свою чисту любов збережу я до скону
Найсвятіше відчуття з усіх відчуттів...
Ти для мене – джерельна і чиста основа
Я не зраджуватиму ніколи Тебе в цьому житті

Поети пишуть про любов, як про троянди квітучих і запашних, а в пані Ефірі вона - „стоптана трава”, „самотній гай”, у поетів - закохані, мов горді орли під небесами, мов ніжні голуби, мов вірні лебеді, а в Етері – „підбитий птах, який падає з неба”:
Що я – без Тебе?
Стоптана трава...
Самотній гай, що сніє такий осінньо...
Самотній клен, що буря в дощ злама
Печалі дух, який бродить світом тінню...
Хто я – без Тебе?
Зранене крило...
Підбитий птах, який падає з неба...
Чиясь рука, яка втратила тепло
Чиєсь я серце, „заховане у себе”...
„Без Тебе…”
У інших любов, як сонячний ранок або грозовий розряд, а в Етері – ніжна і відчайдушна, як викрик зраненої птаха, як шелестіння опалого листя. Але якою спрагою віє від „стоптаної трави”, якою душевною силою сповнений „самотній гай”, „крихкий клен”, який відчай, в тому викрику!
Твори Етері відтворюють складні і суперечливі переживання душі, яка хоче любові і не знаходить його, хоче вирватися до світла і краси, а вимушена жити у сутінках буденності, шукає віру, а приречена на вічне розчарування:
Яка сльота
Яка сльоза на шибці...
Які дерева вітер поламав!
І цієї печалі – кінця-краю не видко, -
Мене ще ніхто так не кохав!
Яка гроза
Яка шалена злива!
Яка навколо сіра самота...
„Чи буду я в житті хоч раз щаслива?”,
душа мене так зболено пита...
Мовчи, душа...
Хай заніміє серце...

Мені говорять: „Ви така ще юна
Ще юні Ваші очі, руки і вуста”.
А може і справді, може я ще Юність?
Але тільки зовні, оскільки душа не та...
Душа не та...
Завжди по вінця болі
До краю суму, тисячі очікувань.
Не знаю я, чи бути мені з тобою
Плакати чи серцем від розчарувань...
„Юність”
Етері надає надає великого значення поетичному слову, вважаючи, що слово, здатне вміщати всю радість і біль душі, людські відчуття і суть миру, земне і піднесене, величне і трагічне. Слово має магічну силу: воно може будити, надихати, впливати на людей і мир:
Як чудово бути поетом
Уміти відчути і сказати.
Мати думку, швидкіш за комету
Уміти плакати і страждати!
Непомітне для всіх – помічати
Не почуто для когось – почути.
Забути колись – пригадати
Щось утрачене – знову відчути.
Як чудово, бути ж поетом
Хоч душею, але відрізнятися.
Серце мати не камінь – лелече
Щоб зуміть над огромом піднятися!
Слово кожне – облити променем
Силу дати йому засвітитися.
Збудити чиюсь безмовність
Посміхнутися і заіскритися
Таємніче – вголос сказати
Закайданене – в небо пустити.
Після себе – Добро залишати
Оскільки для цього і варто нам жити!

Віру Етері через власне слово, слово поета, втілено в багатьох віршах. Авторське слово тут є відображенням духовного життя поетеси, сповненої суперечливих відчуттів – щастя і нещастя, радощі любові і суму розлуки. Лірична героїня любить без взаємності, але не відмовляється від свого відчуття, вірить, що любов знайде шлях до серця коханому. Вона щиро і благородно дарує скарби своєї душі чоловікові, і в цьому опиняється велич її любові. Справжня любов може існувати і без взаємності. Вона – безцінний дар однієї людини інший – тій, яка стає для закоханого цілим світом, допомагає йому відкрити мир і самого себе.
Поезія, на думку пані Етері, може з”єднувати серця, як би далеко один від одного не були закохані. По-цьому відстань, яка розділяє їх, миттєво долається словом, яке виражає глибокі і віддані відчуття. Хоча основний настрій в творах сумно, але в них немає трагічної безвиході. Адже уявне у поетеси завжди вище дійсного, мрія підноситься над реальністю, а ідеал – над буденністю. У фіналі цих віршів поетеса прагне достукатися до серця коханому словом пристрасної любові. Віра і надія ліричної героїні набагато сильніші за смуток, який відчуває. Справжня любов не вмирає – такий основний лейтмотив:
І на найвищому акорді
Скажу тобі своє: „Люблю”
І відчуття прості і горді
В своє кохання переллю.
І засвічусь, немов лілея
В прозорім мареві світань.
Йду до тебе крізь алеї
Надії, віри і сподівань
„Люблю”
„... Живу зараз спогадами. Чистими і світлими, як сон, ніжними і сонячними, від яких завжди ясніє і теплішає на душі, зігрівається змучене різними життєвими вітрами, вразливе моє серце, наповнюється якимсь відчуттям любові, що трепетно хвилює, все моє єство... І так - кожного дня, кожної миті без тебе на Землі. І якби ти лише знав про те, як не вистачає уваги і підтримки, розуміння, пошани і любові. Чистою і сонячною, як світлі колодязі води...
Летить Час...
Летить і летить, забираючи з собою в невідтворотню далечінь дні, місяці і роки. Летить Час, залишаючи мені на згадку лише спогаду про тебе, твій образ, твій голос, твої очі і твої вуста... (З Щоденника.)
Головні події, які відбуваються в її творах, особистого значення: любов і розлука, радість і смуток, надія і самота.

Живу і думаю про тебе
Тобою дихаю і сню
І все частіше дивлюся в небо
І Бога про твоє повернення благаю...
Але Бог – мовчить, він так далеко
Йому не видно з вишини
Як серце моє з крилами лелеки, -
Тобі зоріє завжди з далечіні!
Відгукнися, прошу!
Хоч би єдиним словом
Чи хоч єдиним поглядом відгукнися...
Хай життя не буде, як полова
Хай прагне думка знову летіти у вись!
„Живу і думаю про тебе”
Любов трактується нею як руйнівна сила, що вража, гнітить душу:
Доведена до відчаю, до сліз, -
Вже не хочу жити і радіти...
І не спадає туга з моїх плечей
І вже не знаю, як же далі жити?
„Відчай”
Та все ж, хоча скрізь „страждання”, „холодне люте зло”, лірична героїня продовжує жити, і це життя дарує їй „крихта любові”. Вона втратила коханого через її зраду, але не втратила здатність любити, не позбулася високих моральних якостей:
І я борюся. Я уперто йду до Мрії
Не сходячи з вірної дороги...
Гоніт з серця сумнівів і тривог
Відкривши душу сонячній Надії...
„Душа людська”
***
І знову серце, як колись
Тріпоче ніжно і променисто.
А мрія, мрія рветься у вись
До відчуттів простих і чистих!
„Серце”
Етері затверджує духовну стійкість особи, її внутрішнє життя, піднесеність відчуттів, які роблять її людиною у високому сенсі цього слова: „Я ще живу, ще дихають мої груди, ще бачать світ у вікні мої очі, ще можуть вимовити слово мої вуста, рука ще в силі вивести букву на білому аркуші паперу. А це означає, що ще не час здаватися, ще можна встигнути чимало, тільки потрібно бажати цього і мати терпіння. І я не думаю опускати руки, немає. Я – пишу. І писатиму до тих пір, поки стане моєї сили, адже творчість по-своєму заліковує душу і серце, допомагає піднятися з власного попелища навіть тоді, коли ні на що б, здавалося, вже не маєш сили...”
Забути б...
Все б забути
Хвороба, втома, печаль.
І бути
Бути
Бути
Бути
Такою міцною, як сталь
„Бути”

Лірична героїня виходить з життєвих випробувань, бур і страждань духовно окріпнувши, просвітленою, звільненою від всього фальшивого і неприродного. Вона відчуває себе особою, вільною людиною на широкому і рухомому світі, і одним з проявів цього світового руху є життя її душі, її любові, яка завжди буде вічною цінністю на землі.
І висохнуть всі сльози на очах...
Я ніби з руїн встаю до герцю, -
Щоб вогонь в грудях не зачахнув...
У такій крихкій жінці – стільки внутрішніх сил. Хіба про це можна мовчати? „Криниця Добра”, „Сяйво зимової ночі”, „Рапсодія Любові”, „Осіння скрипка”, це збірки ліричних образків, новел і розповідей. У них автор живописно малює картини пироди, які тісно поєднуються з людськими характерами, людськими долями. Наскрізна тема збірок – тема чистої незрадливої любові, яка дає насолоду, бажання долати нескінченні перешкоди в цьому нелегкому житті. Але найтонше, мабуть, визначив ї зміст і суть свого заділу сам автор – „...І музика, і вірші, і любов...”
ЇЇ КРИЛАТЕ СЛОВО ЛЕТИТЬ ЗА МЕЖІ
УКРАЇНИ!
.Вона завжди тяжіла до п»єс, до самого театру, тому що той дар передався їй, напевно, від отця, - художника і режисера – Валерія Житинського, коли його дочка, спробувавши себе в поезії, в прозі, в журналістиці, в написанні творів польською і англійською мовами, - заявила про себе в 23-річному віці, як драматург, написавши п»єсу під назвою «Вілен і Єва».
Твір має дещо автобіографічний характер, історія, про світлу і юну любов розповідає про ті колючі терни дороги, через яких довелося пройти його героям, про біль і сльози, про муки і страждання Єви, причиною яких була її кривдниця, – рідна мати.
П'єси народжувалися одна за одною, тому що добре і вразливе серце автора не могло залишатися байдужим до бід і мук українського народу, ні до морального зубожіння суспільства, до історічних катаклізмів ХХ-го ст..: голодомору 32-33-го рр.політичних репресій 60-х, акції «Вісла», коли масово страждали її історичні предки, її другий корінь – народ Польщі. Все це яскраво відбилося в п»єсі Етері Житинської «Остання пісня Флавіо», яка розповідає про розкриття сімейної таємниці українців, які емігрували в кінці 60-х років ХХ-го ст. і знайшли свій притулок аж в Мілані (Італія), рятуючи свої долі і долю маленького Флавіо, - насправді ж – Юрія. Флавіо тільки через 20 р. дізнається про своє історичне походження від отця-скрипаля Джованні і матері Софії, які були колись Іваном і Марією з далеких гірських Карпат, і вимушені були набрати італійське громадянство, не знайшовши щасливу долю на Батьківщині. Флавіо закохується в українку – Олену з Полтави, і, під впливом розкриття сімейної таємниці, - відправляється в подорож до України – побачитися з Оленою і відвідати рідні історичні Карпати, де живе його дядько Микола, колишній політв'язень страшної Колими і двоюрідна сестра - Тетяна.
Зруйновані заводи і фабрики, покинуті села, безробіття, економічно політична криза, напівголодне життя простого українського народу, жирування олігархів і корупціонерів, - ось реальна картина життя українців кінця ХХ-го і початку 21- ст., яка з'являється перед очима сина України і Італії, – Флавіо (Юрія). Відвідавши Карпати, сім»ю рідного дядька Миколи, - Флавіо відправляється до Полтави, за закликом серця до улюбленої Олени, і у фіналі п»єси відбувається те, від чого не змогла врятуватися сім»я емігрантів, -вже на Україні ворожа куля пронизує юначе серце, - вбивці і через 20-ть довгих років привели в дію свій історичний вирок – обірвати українське життя, зламати крила українській пісні: - юний співак Флавіо вмирає прямо на сцені, так і не доспівавши свою журавлину пісню. П»есана написана у віршах, що дуже рідко в наш «окомп»ютеризовано-інтернетівський» час.
ЗМІ і Інтернетівські сайти рясніють оголошеннями про таку собі «співпраця» - виведення контрактів через приватні фірми з іноземцями, які шукають сурогатні матери серед слов»янок з України, Росії, Білорусі, обіцяючи за виношення і народженням дитини солідні гонорари, і саме цей сюжет української убогості яскраво відбився у п»єсі автора «Продане материнство.», де молода українська жінка зважується саме так якось вибратися з лабет бідності, уклавши контракт про народження дитини для бездітної багатої італійської сім'ї, сподіваючись отримати грошову винагороду, і коли підійшов час пологів і народилося аж троє діточок, - ось тут то і почалися справжнісінькі драматичні події між двома сім»ями – України і Італії! Галина, головна героїня твору, так і не виконала своїх обов»язків перед італійською стороною, - тому що що там можуть означати 100 тисяч доларів – в порівнянні з таким вистражданим материнством?! Чоловік Галини – Юрій ні за які USA не віддав на чужину своїх дівчаток – дочок-україночок.
Мати-розлучниця.
Як це страшно, коли молода, всміхнена талановита дівчина тільки-но вийшовши заміж, - зустрічає серцем найбільший удар від власної Долі: рідна мати Елен – пані Олімпія руйнує життя дочки, зав»язавши інтимні відносини зі своїм потім зятем – Олексієм.Біль, сльози, розчарування, не покидав серце важко хворої дівчини, яка, шукаючи захисту від матері, - отримала подвійний удар від долі – зраду матері як Матері і зраду подружній вірності чоловіка у.день власного велілля. Горілка і розпуста об»єднала цих
людей – сиву матір і немолодого Олексія, та і це ще не все: мати виношує страшний план – убити свою дочку, щоб не заважала, та Доля рятує дівчину, даруючи їй справжню любов в образі мудрого Маестро – пана Вілена, композитора і скрипаля. Вічно свята Музика Вілена і безсмертне Слово Поезії Елен ніжне і яскраво переплилися в п»єсі «Симфонія осіннього дощу.» Ефірі Жітінськой, в якій відображені реальні події з її власного життя. Написана вона у віршах, і вся, з початку і до кінця, пронизана болем душі, муками серця і – вічно живою любов'ю, що – не вмирає, тому що його їй подарувала Музика.
У цьому, 2007-му році автором було написано достатньо незвичайний твір, який отримав глибоку і гостру назву: «100 тисяч EUR – за свободу!» П»еса написана віршами, і показує нам, наскільки виріс автор в своєму поетичному слові, змінився її стиль і зміст сюжетів, її Слово придбало гострий і в той же час глибокий психологічний зміст, адже вона – майбутній психолог, обізнаний аналітик, талановитий журналіст, і, мабуть, саме психологічне дослідження людської особи, як індивідуума і допомогло їй створити цей неординарний твір, в основу сюжету була покладена доля хлопця – Станіслава Гельсінського, - в»язня-довічника по злій іронії доля якого зіграла з ним в найстрашніший жарт: з вини рідного отця, який залишає синові довічно спокутувати свою провину, – без вини у в'язниці для довічників. Яскравою стрічкою пронизана п»єса любові Елли і Станіслава, - в»язня і психолога, розкриття порушення законів під час слідства поліції, яка вимагала ось такого хабаря, про що говорить назва п»єси; відбувається запекла боротьба за відновлення Справедливості і людських прав Станіслава; показані дні довічника, глибокий психологічний і моральний зміст має кожне слово героя п»єси – адвоката Юрія, який знаходить-таки ЇЇ Величність Справедливість, і звільняє Станіслава з в»язниці, та і тут же таки, вже в самому фіналі п»єси, автор показує нам те, чого ми, читачі, навіть і не чекали: відбувається новий злочин: Елла тихо вмирає на руках в, вільного тепер!, Станіслава, не знаючи, що її отруїв її власний чоловік-п»яниця – Дзеба. П'єса написана російською мовою, яка абсолютно не зменшує її значущість в історії української літератури. І я, як автор цієї рецензії, глибоко переконаний, що дочка художника і режисера – Валерія Жииського, - Етері Житинська -заслуговує мати високе звання Драматурга.
Marek PALINSKI,рецензент,аналітик,літературознавець.(POLSKA)

Я – невід»ємна крапелька природи...

Загальновідомо, що заглиблюючись в світ природи, вбираючи його звуки, запахи, фарби, насолоджуючись його гармонією, людина удосконалюється як особа. Тому що тобто невичерпне джерело краси і натхнення. Природа будить відчуття, викликає позитивні емоції, вабить нерозгаданими таємницями.
„... я народилася в Полтаві, а в дитинстві, на канікулах, - росла в селі, серед різноманітної полтавської природи, де ростуть срібнокосі верби і клени, тополі і дуби, - розповідає сама пані Етері. - І саме природа, її жива мова, її джерельно-чиста пісня надихала мене на творчість. Вона мене викохала, випестувала своїми фарбами і тихим шепотом, загартувала бурями і косими дощами. Я – невід”ємна крапля її неосяжної величі. Природа здатна виховувати доброту, порядність, згоду, між людьми. Вона завжди заспокоїть, дасть раду. Краса рідного краю чарує мене, дивує, зачаровує і залишає в моєму серці згадку про щось незвичайне, сокровенне, чарівне, що запам”ятовується на все життя. Вона має якісь надзвичайні чари, які захоплюють душу і підносять її високо-високо над світом. І раптом відчуваєш вічність і крихкість цього неповторного зеленого світу і проймаєшся такій великий любов”ю до нього, тому що знаєш, що саме на цій землі ти з”явився на світ.
Краса рідної природи в шепоті блакитної води, в зелених дібровах, в співі дзвінкоголосих пташок, в різноманітності квітів, золотому килимі листя, білосніжному сніжку, – все це дороге моєму серцю.
А що Ви відчуваєте, коли тривалий час залишаєтеся наодинці з природою..? Моя ж душа зливається з деревами і їх шумом, вона складає одне ціле з рівномірним похитуванням очеретини, одне ціле з сонячними променями на хвилях... Начебто душа природи стала моєю власною, а моя злилася з душею природи...
Наодинці з природою прислухаєшся до биття свого серця і в його битті уловлюю, як уперто, як вагомо і значуще б”ється серце вічності, серце самої природи...”
Спішу прожити кожну мить
Свого життя на цій планеті.
Усе зробити, все успіть
І запам”ятать політ лелечий.
Боюся втратити хоч день
Мені дарований цим світом.
Спішу наслухатись пісень
Відгукнутися до всім привітом.
Спішу ввібрати неба синь
У свої очі, мов востаннє.
Спішу зустріть нове світання
І сонячно прожити весь день.
Спішу, спішу залишить слід
Вагомий. На Землі-планеті.
Ввібрати в очі неба синь
...Запам”ятать політ лелечий!

„...Й запам”ятать політ лелечий”

Навколишній світ для пані Етері - сповнений чарівних мелодій. На мою думку, їй вдавалося ловити ритми і мелодії річок, гаїв і поля, музикою слова дихає у неї кожен образ. У неї мелодійно звучать і дощ, і свист вітру, і кружляння листка, і навіть тиша. Це голос самої української землі, яка заговорила мовою людини.
Так само, як пори року, змінюються людина, його відчуття і настрої. Любов і природа – невіддільні один від одного складові частини руху всесвітом. Символічними стають не тільки предмети, але і явища природи, і кольори, і навіть звуки. Так, блакитна квітка тут – символ першого відчуття, ідеал юності; чорний колір серпанку – символ втрати любові, зради; хвилі – символ розбурханої душі; зрілий солов”я – символ гармонійного буття ліричної героїні в тісному зв”язку з природою і людством; „безмовний” мир – символ втрати гармонії; лісова гущавина – символ суперечливого і важкого духовного буття людини; буривши, вітер, море, розбитий корабель і тому подібне – втілена та, що хвилює людської душі і бурхливу атмосферу...
Осінь – час переосмислення того, яке було, і приготування нового, незнаного і відомого.
Осінь з'являється в творах пані Етері не тільки як пора року, а ще і як печаль:
Осінь, осінь... То пора прощальна
Проводи у вирій журавлів.
І надія дотліва остання
Став осінній в зиму занімів...
„Осінній сон”
втома, самота, втрата, чогось прекрасного. Є символом трагічної приреченості:
Коли приходить листопадова пора
Здається, ніби рветься щось в людині...
Або, може, то надія догора
Коли залишишся одна, наодинці?
***
Ця осінь знову чомусь така сумна
Вся виткана з самоти
Живу тепер сама, одна
Здаються вічністю години
„Осіннє”
***
Заслезіла осінь синє небо
Лебедям всім мовила: „Прощай”
А душа – ж так гребе до тебе
Тому що в серці весняний розмай!
„Листопадовий день”
У деяких творах („Дощ”, „Пише дощ”, „Прекрасна мить перед дощем” образ дощу зображається пані Етері достатньо поетично:
Звучи, звучи, о, музико дощу
Люблю вслухатись в твої щирі звуки
„Мить перед дощем”
Проте в інших творах вже спостерігається дощ як „невідома злива”:
...А дощ – іде! А дощ як розгулявся!
Вирує, кипить, і піниться навколо
Стікають в ринви води кришталеві...
На мою думку, це вже зображається глибоко прихований біль ліричної героїні. Вона не просто сумує – вона „хвора” на самоту, відчай і нудьгу. Ця „хвороба” душі – справжнє люте горе, тому що воно заполонило не тільки серце героїні, але і весь світ, в її уявленні.
У своїх віршах поетеса використовує всю гамму відтінків, але живописність досягається не тільки відбором квітів. Головне в її віршах – психологічні замальовки, які відображають рух відчуттів. Пейзаж у неї є „станом душі”, а душа – місце існування пейзажу.
„Часто в настрій поета залежить від погоди – одні більше всього пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж цей настрій залежить більше всього від того, яка погода в душі, і я пишу набільше в ті дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше йде робота”, - зізнається сама пані Етері.
Зима в творах поетичної перлинки навіює думку про тлінність відчуттів:
Швидше б подолати холоди
Забути сніг, вітри і сіру зиму.
Тому що серце просить: „Березень, прийди
Не дай мені зневіритися в цю днину!”
Так хочеться побачить знов весну
Прогнати з душі своїй всі морози.
І приголубить ніжно гілку запашну
Найперших квітів весняних – мімози!
Всміхнутися ніжно промінням весни
І оновитися душею, серцем, тілом.
О, люта зимо, я прошу тебе, - засни, -
Тому що ще в душі моїй не все, не все що зітліло!
Горить, горить в серці віра в кращі дні
Її не зломиш, і не вб”єш, і не заглушиш!


Весна...
Вірші „Нічого не зупинить весну...”, Весна”, „Вдихаю аромати весни...”, „Про, як люблю я музику Весни...”, а також в образу „Весна прийшла” зображені яскраві картини весни:
„...Пришла весна, така сонячна і красива, із зеленими загадковими очима і м”якою дівочою усмішкою, з рум”яним личком і м'якими руками, які, торкаючись своїми ніжними пальчиками до всього живого, що лише є на Землі, будять з довгого зимового сну дерева, річки, гаї і поля, повертаючи до життя і нас, людей...
ВЕСНА!”
Прозорі краплі талого снігу, веселі струмочки, кування зозулі, щебету птахства, „всміхнені лісові проліски і проліски”, – ознаки веселої пори, пробудження природи. Проте йде мова тут перш за все про пробудження людської душі – „...в моєму серці теж весна, немов сопілонька співає...”, ...у серці знову сонячно і ясно...” Основний настрій творів – бадьорий, радісний, сповнений активного руху, пройнятий дзвінкими звуками і насичений яскравими фарбами. Лейтмотив поданих творів „дзвени, весняна пісенько, все далі і далі” направляє читацьку увагу до прекрасного світу, де починають співати солов”ї, де розцвітають квіти, і серед них троянда – квітка любові. Вся тональність творів передає духовне оновлення, яке переживає лірична героїня. Вона прагне до нового прекрасного життя, де панують надія, любов, щастя і гармонія. Ці настрої виражаються за допомогою системи символів: весна – символ пробудження природи і людських відчуттів; пісня весни – символ народження мелодії серця (тобто гармонійного світовідчування); квіти – символ краси; троянда – символ любові.
Чому, чому ми помічаємо лише те, що у нас під ногами, і неспроможні звести очі до неба? Чому в нашому серці не зроджуються слова:
І я щаслива бачити красу
Землі. Безмежну, м'яку, таку простору.
Візьму в долоні сонечка сльозу-росу, -
І серце стане морем неозорим...
Ми вже не уміємо стояти, а тим більше „бачити красу Землі”. Ми всі біжимо. Куди?
Страшно так подумати, але, можливо, потрібно вести тривалу важку боротьбу з хворобою, безперервну боротьбу за життя, щоб навчитися радіти кожному сонячному дню, кожній вишневій гілочці, кожному маленькому зайчикові, на стіні?!
Дівоча романтична і мрійлива душа допомагає уяві створювати свіжі ліричні образи, передає їх влучними епітетами, метафорами, порівняннями.
„Замріяний, тихий, сонячний вересень йде по Землі” (образ „Вересень”), „...полощуть свої сріблосиві коси кучеряві верби”, „лисиця рудою блискавкою промайнула”, „белокрылый лелека, немов маленький літак”, „гребуть до сонячного променя ромашки, волошки”, „легенький вітер приніс на своїх крилах якісь незвичайні і п'янкі аромати” („образ Липень”), „час солов”ями співати”, „яблука, росами обмиті”
У віршах Етері звучить зачарованість природою рідного краю, поетеса милується пейзажем, помічаючи найменші деталі, і ніби зливається з природою в єдиному відчутті.
Образи „Липень”, „Вересень” наповнені спокоєм, врівноваженість, радість від спілкування з природою, бажання активності, діяльності.
У поезіях про вечерю і ніч поетеса висловлює думку, що її поетичні образи народжені під час безсоння „нічною свідомістю”, коли доводилося самотньо зносити не тільки фізичні страждання (ніч – пора загострення хвороб), але і духовні муки, викликані протиборством песимістичного і оптимістичного набудував. Пані Етері підтверджує свій потяг до творчості в несприятливих умовах: „як я люблю цю вечірню тишу, коли я душу слухаю свою...”
У місті наступила ніч, пішов дощ, вулиці заполонила темнота... Чарівний ефект нічної пори – навіювання настроїв і спогадів. У уяві поетеси виникає картина, яка відображає внутрішній стан її ліричної героїні. Вечірні сутінки розкривають внутрішні відчуття, які наповнюють серце героїні, вони повністю реальні – це смуток, жах, безнадійність, туга, за невловимим Ідеалом, душевна спустошеність. Дивовижним чином цей напівреальний-напівмістичний пейзаж впливає на читача. Секрет впливу творів Етері полягає в навіюванні нею прихованих значень, відчуттів і бажань.
Вражають відвертістю її слова: „Я люблю ті хвилини свого життя, - зізнається самобутня поетична перлинка, - коли пишу вірші. Народження їх можна порівняти з народженням нового дня. Починаючи писати перші рядки, я ще не знаю, чим продовжу свої мрії, думки, відчуття...
Люблю ту мить, коли вірш завершений, дописаний до кінця, тоді він являє собою одне ціле з моєю душею, моїм єством...”.
Як я люблю цю вечірню тишу
Коли я душу слухаю свою...
Коли в сіт злітають з серця вірша –
Я мить віршів народження люблю.
Люблю і скрип пера я цей старанний
Люблю, коли мереживом – рядки.
Люблю, коли вигострені всі грані
Коли з рядків просяться вірші.
Вірші – те сила і моя стихія
Порожнім без неї є моє життя.
Поезії життя я присвятила
І вірші – тобто суть мого буття
„Вечір” цей вірш являє собою втілення закону „відповідностей”, проголошеного поетесою. Автор зображає чарівну картину вечірньої природи, але цей пейзаж розкриває не стільки те, яке робиться навколо, скільки те, яке робиться в душі ліричної героїні. Поезія зображає своєрідний „пейзаж душі”, який згодом стане таким поширеним в поезії пані Етері.
Вечір викликає у героя різні відчуття і асоціації. Глибоке враження справляють на нього захід сонця, нічна тиша, рясніє трав і дерев. Відчуття гармонії досягається поєднанням звуків і ароматів, відчуттів і вражень. Мелодії вечора в Етері запашні, а запахи органічно зливаються із звуками, створюючи єдину музичну тему вечора. З композиційного малюнка твору виникає чарівна мелодія – піднесена і сумна, прекрасна і дещо трагічна. Це мелодія серця ліричної героїні, духовно багатій особі, наділеній дарма не просто дивитися, а вдивлятися, не тільки слухати, але і вслухатися у себе і в навколишній світ. Меланхолійний вальс, звуки скрипки, навівають світлий і сумний настрій.
Але коли затухає творче „горіння”, спадає натхненний політ уяви і фантазії, „всі речі почнуть з темноти помалу виступати – приходить своеобразное отверезів, раціональне і реальне виступає на перший план, а наслідком напруженої роботи відчуття і думки стає фізична знемога:

Живу, живу... Як дерево на скелі
Яке ще жоден вітер не схилив.
Як озеро самотнє в пустелі
Води з якого ще ніхто не пив...
Живу, як можу, і зваб не вимагаю
Від світу – зовсім нічого не таю...
„сприймай мене такій, як ти знаєш”, -
я Всесвіту відверто говорю.

Твори Етері невеликі і, на перший погляд, зовсім прості. Чому ж вони так вражають?
Слід повторно повернутися до одних і тих же поезій, щоб переконатися, як непросто оволодіти „складністю простоти”. Здається, якісь рядки поетів вже запам”яталися, а ще і ще знаходиться щось, що раніше не відмітили. Таке враження, що думати над ними потрібно ще, думати над життям, тому що кожен вірш – про вічні проблеми, про сьогоденні в житті.
„У серці і сльози, і біль...”
Відображає прагнення Етері „не описати, а оспівати стан душі”. У цьому вірші слова начебто відсутні, тут звучить лише музика зраненого серця, тиха і сумна, немов шум дощивши, тільки природа „дощить”, „плачеться” в людському серці. Засіб граматичного і образного паралелізму допомагає авторові сумістити в одне ціле природний пейзаж і „пейзаж душі”. Печаль, плач, самота, передаються через образ дощивши. Душа резонує на душ дощових крапель, дощ, який нібі просочується у неї. Проте це жодним чином не персоніфікація дощивши, а злиття вражень від нього і серцевих переживань ліричного героя, в єдність зовнішню і внутрішню.
Об”ективне і суб”єктивне поєднуються в один гармонійний образ – образ печалі. Цей образ не має чітких контурів і схожий на розмитий дощем акварельний малюнок, але він присутній в поезії. І створює його перш за все природний, невимушений перебіг мелодії вірша. У оригіналі твору переважають сонорні (дзвінкі) звуки, проте музикальность досягається також композиційними засобами – ритмом рядків, паузами, перенесеннями і тому подібне. Сумна мелодія передає біль і самоту ліричного героя.
А головне – людина побачила тут свій душевний стан, порухи серця, які ще не зовсім усвідомила, бажання, які б хотіла приховати, проблеми, які не давали жити, відчуття, які бентежили душу... Ця книга стала своєрідною епопеєю людської душі. Не випадково показана подорож героїні у нетрях власного „я”. Це подорож – важкий шлях блукань, злетів, віри, розчарувань, прозрінь, відчаю, поневірянь. Це шлях від себе і до себе. Шлях зі світу людей в свій внутрішній світ. Шлях пошуків вічного Ідеалу, Красу, Істини, Бога, і – віддалення від заповітної мрії. Шлях нелегкого усвідомлення себе і того, що в собі. Шлях великих втрат, що до смерті...
Про що ж розповідають її вірші? Про невимовну тугу особи, прагнення гармонії, і недосяжності Ідеалу, про боротьбу світла і темноти в душі людини, об Життя і Смерті, які завжди йдуть поряд. Картини заходу сонця набувають символічного значення. Величне світило востаннє осяяло природу. Цей захід втілює душевні втрати, які завжди супроводжують життя людини. Але в останніх рядках виразно звучить сіра нота. Як золотий промінь сонця, душу ліричної героїні освітила згадка про коханому, про прекрасну мить, яка вічно житиме в її серці.
У віршах пані Етері є певна незавершеність. Вона яскраво ілюструє тезу про те, що справжнє мистецтво повинне бути незавершеним, щоб дати можливість читачеві додумати його на свій розсуд. У творах злиті воєдино Краса і Таїна, сплетені різні начала. Проте, незважаючи на всю суперечність поданих картин, автор затверджує гармонійну цілісність особи у всіх її складних відчуттях. Вона є також способом затвердження духовної величі людини, яка всупереч усьому ніколи не втрачає надію на „світання високосне” в своїй душі.
Проходили роки... У блокнотах прикрашала узором рядка крихка і ніжна, але мужня рука. Лягали на папір слова- криці, мудрі роздуми...
Про зрілість думок поетеси, розуміння свого місця і ролі, в повсякденності свідчить тематика її суспільно-політичних творів. Про це ми можемо прочитати у віршах : „А земдя в невиліковних руїнах”, „Україні”, „Полтаві”, „Душі джерельна чистота”, „До Кобзаря”, „Симоненку”, „Дружіть народи миру всі”, „Моя незалежна Україна” .
Вона є вірною дочкою свого народу. Всією душею любить життя, свій народ. Їй не байдужа доля тих, хто як факел горів проти вітрів.
Історична пам”ять не дає поетесі і такої розкоші – думати як сторонній про страждання, що звідав рідний народ. Живе вона ними. Пам”ятає і судить насильство, наругу і смерть.
Пані Етері постійно закликає любити Батьківщину, пам'ятати про тих, хто проливав кров за її незалежність. Закликає поважати заповіти наших дідів, тому що це - велике щастя.
Основа щасливого життя, за поглядами Етері, полягає в душевній рівновазі, в умінні зберегти міру в благополуччі і твердість у скрутному становищі. З мужністю приймати те, яке не в змозі змінити, і залишатися при цьому самим собою.
Мужність духу, сповнена творчою працею людське життю пані Етері протиставляє швидкоплинному Часові. Проте мотив швидкоплинності людського життя не стає домінуючим в поезії поетеси. Він звучить поряд з життєстверджуючою вірою в творчі сили людини, які можуть її увічнити.
Її поезії, як пуп”янки квітів, які можуть розцвісти в серці вдумливого, щирого читача.
Дайте їм розквітнути, дозвольте їм знайти це чуйне серце, а якщо немає – зробити його таким.

Ганна Литвин, аналитик, м.Полтава.

...Так легко можно мысленно представить перед собой стекло... По одну сторону стекла - яркое,светлое,нежное пламя,а по другую - сторону - лёд: белоснежный,строгий,упрямый...Эта картина вырисовывается перед глазами,как противостояния двух сил,кто же победит: пламя или лёд? Да только мы совсем забыли о том,что между огнём и льдом - есть стекло,оно же - тонкая грань наших душ...Выдержит ли она? Кто окажется сильнее: пламя,лёд или стекло? Не знаю...Надеюсь в глубинах своего подсознания,что когда-нибудь искорки от костра - растопят льдинки твоей души... "...Мы в ответе за тех,кого приручили."




… Горит свеча... Горит ровным и ясным светом,не обжигая,не разбрасывая искры,как быстроугасающий костёр,от которого потом остаются только жалкие угли и серый пепел воспоминаний; горит свеча нежно,тихо,ясно...Звучит ласковая музыка Ричарда Глаудермана,и мне в такие минуты хочется смотреть в твои глаза,запоминать тембр твоего голоса,тепло твоих рук и губ, хочется остановить неумолимый разбег Времени,лишь бы подольше побыть возле тебя,просто согреться душой перед все новыми и новыми жизненными испытаниями,ведь нелегко идти по жизни с переломанным крылом Судьбы... Смотрю на тебя и навсегда запоминаю твои жесты, твои взгляды,твои мягкие и нежные улыбки... Как мало прошло времени,когда я встретила тебя,и сколько всего хорошего,нового и светлого смогла научиться от тебя: стала более мудрой и выдержанной... Горит свеча... Тихо, мягко, ласково... И в ореоле этого света при твоём присутствии я - отдыхаю, отдыхает душа, мозг, тело,и в такие вот минуты не хочется ничего, лишь закрыть глаза и просто быть рядом с тобою, позабыв о Времени,заботах и хлопотах,хочется просто запомнить каждый миг,прожитый с тобою... Мне не нужны пылкие мексиканские страсти, - пусть всегда тихонько горит свеча моей души...


...И снился мне чудный и нежный сон, будто-бы кто-то сегодня торкнул меня пальчиком по носу во сне.Открыв глаза,я увидела тебя,я, в этом сне, - склонившегося надо мной! И сразу - прилив радости и гармонии,тепла в душу! Мы прожили с тобой ( во сне) эти пару часов так просто и так естественно,как-то по домашнему и интересно; мне так тепло и уютно было просто даже от самого твоего присутствия,от твоего взгляда,от твоих улыбок...Говорят: для женского счастья нужно что-то конкретное: деньги,золото,дорогие вещи,а мне для ощущения счастья и гармонии нужен всего лишь твой взгляд,звук твоего голоса,просто разделить с тобой кусочек хлеба за столом...Спасибо тебе за то,что ты у меня есть,за заботу твою,за внимание,за тепло и нежность... Именно ты освобождаешь меня от прошлого и приносишь мне радость в жизнь.Душа наполняется покоем и радостью,когда я вижу тебя,и мне так хочется,чтобы эти слова нашли место в твоей душе...


... Часто вспоминается роман Эрих Марии Ремарк "Тримфуальная арка".Там тоже женщина,испугавшись внезапного удара Судьбы,среди ночи стояла в Париже на краю моста,немо взглядываясь в тёмные ночные воды Сены,думая о том,что жизнь-закончена,нет смысла дальше жить.Ради кого и ради чего? В чём теперь смысл и сам "стержень" жизни,когда внезапно ушёл из жизни любимый человек? Была у неё только одна мысль: одним прыжком - оборвать все страдания,все душевные,психологические и физические муки,но в тот миг по одной из площадей Парижа ночью с ночного дежурства в больнице проходил доктор Равик. Одинокий,гордый,добрый и мудрый человек,вечный изгнанник собственной Судьбы за свой же гуманизм во времена фашисткой оккупации,который,помогая другим,спасая человеческие души и жизни,-не желал впускать в свою душу чувство любви.Среди этого огромного мира и людей,окружающих его,-он всегда оставался одинок,ведь недаром же говорят,что Человек по-настоящему сильный тогда,когда он - одинок.Его могут лбить друзья,коллеги,знакомые,но он - одинок в глубине собственной души. д-р Равик в последний миг отвёл руку Мадлен от прощания с жизнью,сказал доброе и тихое слово,отогрел от дождя,напоил горячим чаем,укутал тёплым пледом Мадлен,чисто по-человески,понимая,как ей сейчас нелегко,какой только страх и смятение чувств охватывают её душу... Мадлен - уснула. Тревожным,беспокойным сном,попросив не выключать свет,ведь её пугала темнота и неизвестность будущего.Равик тихо ушёл снова на работу,так и не отдохнув до рассвета.Ушёл, оставаясь верным своим законам души.закону гуманизма: спасать человеческие жизни... О чём я? Помнишь меня ещё совсем недавно - разбитую,заплаканную,полную страхов и сомнений - на краю жизненной Пропасти? И в тот момент в моей жизни - появляешься ты. Появляешься,чтобы протянуть руку помощи,отвести от Бездны,вселить надежду и веру в лучшее,дать многим понять то,что,несмотря на все мои "издержки прошлого",-стоит жить и бороться за свою жизнь дальше. С тех пор прошло всего лишь несколько месяцев,но сколько всего изменилось в моей жизни! Куда теперь ушла эта мятежность души,страх,тревога,неуверенность в завтрашнем дне? Да,за последни три годы,под влиянием «нажимов» других людей мной наделано немало ошибок,но их можно исправить со временем,это не страшно,всё решает только мудрый и спокойный подход к каждому неверному шагу из прошлого, которое потихоньку стирается Временем и – твоим присуствием. Ты научил меня владеть своими эмоциями и без посещения какого-нибудь частного психолога,научил благоразумию и спокойствию,научил и помог поверить в то,что жизнь – прекрасна в любом направлении,и,как ни трудно,как ни горько,а надо учиться жить дальше,беря от жизни то,что можно взять. И надо спешить жить,любить и радоваться,ведь уже завтра может быть поздно: может грянуть война, извержение землятрясения или тот же банальный инсульт; надо жить дальше,не «сковывая» друг друга никакими обещаниями и клятвами,а понимать то,что нужно всегда,в любой момент оставаться САМОЙ СОБОЙ, ЕСТЕСТВЕННОЙ И НАСТОЯЩЕЙ, такой же,какой я была когда-то, семь лет назад, - милой и доброй девушкой,с длинными волосами и каре-зелёными глазами, девушкой,склонившейся над созданием новой книги,или какого-то нового радиосценария; девушкой,которая всегда жаждала познать что-то новое, светлое, яркое. И как много всего изменилось сейчас во мне: исчез страх и сомнения, появилась бодрость и хорошее,постоянное присуствие духа, опять возвратилась жажда жить и меняться в лучшую сторону, я научилась не делать роковых ошибок, шагая по тонкому иллюзиорному и хрупкому льду каких-то эфимерных иллюзий и несбыточных грёз,ко мне потихоньку возвращается уверенность и сила, здоровье и счастливы, радостные улыбки,меня с головой захватывает всё что-то новое, неизведанное, покрытое тайной новых и новых знаний, которые хочется раскрыть и узнать до конца,у меня появилась Цель в жизни – стать более совершенной и сильной, превращаясь под твоими нежными руками великого Скульптора человеческих душ в тот милый и прекрасный образ девушки с длинными волосами и каре-зелёными глазами, не выпуская Пера и заветного Блокнота и рук… В чём заключается Истина моих слов? А в том,что мне с тобой очень хорошо. Очень… До боли… До слёз радости… До щемящей нежности в глубине моей тонкой и ранимой души… Как ты мне ответишь: ты рад тому,что перед тобой снова та же девушка,что и семь лет назад? Девушка,чью душу и жизнь спасли твои добрые руки и мудрое,нежное сердце? Девушка,не стоящая на краю Бездны,а твёрдо стоящая на земле с Пером и Блокнотом в тонких руках…


Ночь и тишина... Надоела музыка,надоел звук телевизора,надоели телефонные звонки...Тихо колышет ветер голые осенние ветви за окном,размеренно отсчитывают стрелки часов неумолымый разбег Времени, мирно скрутился клубочком рыжий кот на моих коленях,сладко посапывая во сне,что-то снится,наверное,ему,потому-что чутко подёргивает ушками,мягко и ласково горит приглушенный свет настольной лампы,а мне в такие минуты вспоминается твой светлый и нежный образ,который согревает мою душу... Ловлю себя на мысли,что как мне только уже хочется увидеть тебя,как хочется поговорить с тобой,взять тебя за руку,послушать тебя,не перебивая ни о чём... Как хочется сказать тебе о том,что уже последние два я чувствую себя более сильной и уверенной,мне многие вещи стают по плечу,мне так много чего хочется достичь и успеть,лишь бы ты - оставался рядом... И ничего уже не страшно в этой жизни рядом с тобой,меня уже не пугает пустота квартиры и темнота углов,меня уже не пугают чужые шаги за дверью и чьи-то голоса - за окном,потому-что мне хочется верить в то,что уже завтра я - увижу тебя. Близкого,родного,понятного... Услышу твой голос и смех,почувствую тепло твоих рук и губ,и с радостью расскажу тебе о том,что со мной - всё хорошо и всё отлично,что мне хочется достичь новых вершин в жизни, мне просто очень хочется быть счастливой! Рядом с тобой. Позволишь? И ночью вижу я твой образ,и мысленно целую я тебя...

* * *
Скучаю по тебе… О, как скучаю! –
Так пусто в мире без тебя,поверь…
И я уже так твёрдо в жизни знаю,
Что лишь тебе открою свою дверь.
Мир – так жесток,и люди так убоги,
Порою хуже волков и собак…
И многие сбиваются с дороги,
Разменивая душу «за пятак»…
Но я – не все. Так на тебя похожа,
Когда ты говоришь:»Ты-Ангел мой…»
Одна Судьба,одна у нас дорога,
И лишь тебя я жду теперь домой…

* * *
Мы на пороге Осени с тобой,
Уходит лето, даже не прощаясь…
И ласточки тихонько улетают,
Подходит Осень…Пахнет уж зимой.
И падают антоновки в саду,
Как звёзды с неба – тихо и прощально…
Не бойся: не уйду я, не расстаю,-
К тебе тихонько вечером приду…
Мне без тебя так одиноко жить,
Так зыбок мир и люди так убоги…
Мне без тебя – бесмысленна дорога,-
Позволь же мне всегда тебя любить.


* * *
Мне хорошо с тобою в этом мире,
Уходят все, когда приходишь ты!
И солнце улыбается все шире,
И крылья вырастают у мечты!
Так одиноко без тебя и пусто,
Земля уходит тихо из-под ног…
Давай с тобою сохраним все чувства,
Чтоб улыбнуться ты сквозь слёзы мог!
Мы – молоды и так полны желанья,
Везде успеть и все дела свершить…
…А вечером – приходишь на свиданье,
Чтобы – остаться и всегда любить…

* * *

…Уйду я. Так ни с кем не попрощавшись,
Я никому на свете – не нужна.
Желанья нет в забытости остаться,-
Нет смысла жить. Тебе я – не нужна.
Тебе нужна другая… Красивее,
Умнее, здоровее… И – жена.
Она тебя от горя отогреет,
Напится даст волшебного вина…

* * *

В мольчаньи – сила. Ничего не надо
Кому-то мне о чём-то говорить…
Тихонько провожу тебя я взглядом,
И научусь в молчаньи тихо жить…
Зачем молчишь ты? Почему не звонишь?-
Неужто надоела тебе я?
Зачем ты чувства – заживо хоронишь,
Зачем стреножил в сердце соловья?
Я так устала… Все друзья – предали,
И больше уж не верю никому…
Болит душа… Не вижу больше далей,-
Наверное, я в скорости умру…

* * *
Так –холодно… И некому согреть,
Так одиноко и на сердце пусто…
Не вижу смысла в жизни я «гореть»,
Ведь радости от жизни, нет, не густо.
Всё рвусь вперёд я… А куда иду?
Что ждёт за поворотом в этой дали?
Сейчас на сердце так полно печали,
К тебе тихонько вечером приду…
Надеюсь, не прогонишь ты меня?
В столь поздний час откроешь свои двери?
Да, не бывает дыма – без огня,
Прости.Прощай. Зовут меня Этери…

* * *

Приду к тебе я, сяду на колени,
Сквозь слёзы – нежно,грустно улыбнусь…
Представлюсь тихим именем - «Елена»,-
В усталости на грудь тебе склонюсь…
Глаза закрою,опустив ресницы,
За шею тебя нежно обниму…
Не дам тебе с мечтою я проститься,-
Ведь я тебя по-прежнему люблю…
И буду слушать от тебя:»Котёнок!
Дай лапку мне… Тебя я обниму…
Проснёшься – будешь ласковый и звонок,
Котёнок милый…Я тебя люблю…»




* * *

Ласточки тихонько улетели,
Не дождавшись «бабиного лета»…
И туманом вкрыты все рассветы,
Осень, осень…Скоро уж метели…

* * *
Друзья – уходят,даже не прощаясь,-
У каждого из них – своя судьба…
И годы пролетают, словно стаи,
В моих глазах теперь только мольба…
Как зыбко всё, обыденно и больно,-
Земля уходит тихо из-под ног…
Я так устала… Может быть, довольно,
Судьба, меня – корить? Ну как он мог
Меня негромко, тихо так обидеть?
За всё добро – такой вот грубый тон…?
Не дай же Бог меня - возненавидеть,
Тогда лишь смерть молчанью – в унисон…

* * *
Ты видел, когда Женщина – уходит?-
Без слёз, без крика, с гордой головой?
Ты знаешь, как пекут в душе морозы,
Как больно возвращаться ей домой…
Она не смотрит в лица всем прохожим,
Не замечает красоты земной…
Ни солнца, ни изменчивой погоды,-
Её – всё-равно, живёт в ней только Боль…
Она – уйдёт, и ничего не спросит,
Закинув тихо плащ через плечо…
А з окном – дожди лишь заморосят,
И ты поймёшь, что без неё – никто.

* * *

Ты – устал от меня. Нет желанья общаться,
Нет желанья открыть свою душу,как дверь…
Если хочешь – иди. Можешь, нет, не прощаться,
Но меня – не кори. Я – не враг ведь, поверь…
Я не буду роптать.Мне и так всё уж ясно,
Жизнь мне снова дала очень яркий урок…
Мне казалось тогда: всё у нас так прекрасно,
Только я не пойму,как ты думать так мог?
Вероломен твой план…Я тебе уж не верю,
Так смертельно устала,что не хочется жить…
Не прощаясь,уйду. Закрывая все двери,
Не зови, не кори…Улетаю,как аэроплан…

* * *
Нет желания общаться… Резкость, «сухость» в двух словах,
Очень больно расставаться,но ты вынудил всё сам…
В сердце больше нет горенья…Всё – умолкло, всё молчит,
Нет былого вдохновенья и не хочется уж жить…
Ну, а всё-таки мне – легче, - нету «груза» надо мной,
Нету боли лишней в сердце, но душа – хоть волком вой…
Всё – затихло, всё сгорело в чёрном зареве огня,
Ты не принял в свою душу – моё сердце и меня…

* * *
Умолкну, затихну, исчезну,
Уйду в непроглядную ночь…
В душе сейчас рана, как Бездна,
Никто мне не сможет помочь.
Не стану тебя я тревожить,
Не буду молить я тебя…
Прогнать из души все морозы,
Уйду,не коря. И – любя…
Мне жаль,что всё так получилось,
Что ты – потерял интерес…
Мы многое не совершили,
И в душу проник твою бес…
И деньги, как жаль, что имеют,
Большущую власть над тобой…
Всё, хватит «садиться на шею», -
Желаю остаться собой…

* * *
Ты знаешь, как мне сейчас больно,
Что ты – молчишь, вновь возвращаясь к ней…
Тебе – так проще, ты ведь с ней – доволен,
А мне в молчаньи теперь волком вой…
На сердце так пустынно, одиноко,
Печаль туманом села на глаза…
Душа моя, как будто сбитый сокол,
С ресниц слетает горькая слеза…
И чувство,будто вырвали полсердца,
Меня не покидает каждый день…
Твоё молчанье – мне подобно смерти,
А на душе – немой печали тень…

* * *
Ты видишь во мне ребёнка-
Наивность,доверчивость фраз…
И были слова твои колки,
И слёзы всё капали с глаз…
Теперь же шальная усталость
И плохо скрываемая злость…
Вы, что, уж любить перестали?-
И я тебе в горле, как кость?
Мне больно об этом всем думать,
И видеть,как ты всё молчишь…
Как гвозди,сверлят сердце думы,
И мысли,что ты, нет, не мой…
И знать,что в душе ты – затих…
Что нет уж былого горенья,
Что нету игривости фраз…
Куда же ушло вдохновенье?-
Что было хоть месяц назад…

* * *

Засну тихонько с именем твоим,
И пожалею о твоём молчаньи…
Не буду думать я о расставаньи,
Что все мечты расстанут,словно дым…
Надеюсь,ты одумаешься, может,-
Заплачет, заболит твоя душа…
Не пустишь в сердце холод и морозы,
И руку не откинешь ты с плеча…
…Заснула тихо с именем твоим,
Уж ни о чём не думая прекрасном…
Мне суть молчанья стала так понятна,
Проснулась вновь одна…Расстаяла,
как дым…


* * *
…Остановлю я Времени разбег,
Возьму в ладошки золото из листьев…
Ноябрь – уходит…Скоро будет снег, -
Ну почему так больно всё так вышло?..
Давно уж отлетели журавли,
И отцвели прощально хризантемы…
Тебе моя лиричность,нет,не в тему,-
Стоит корабль мой снова «на мели»…
Так горько всё умом осознавать,
Ещё больнее – ощущать утрату…
О, Господи! Душа моя – распята. -
Неужто Одиночество – опять?..


* * *

…Стиснув зубы – затихну. «Затопчу» свою боль,
От усталости дикой глаза я закрою…
Научусь снова жить с расгорающей болью,
Но напомню: я ведь не прощалась с тобой.
Никуда я не шла от тебя навсегда,
Не грубила тебе и не отрекалась…
Будут правдой слова: я – смертельно устала,
И душа моя вновь как-бы полужива…
Не корю, не ропщу…Нету зла у меня,-
Миллионы вопросов и… нету забвенья…
Вновь – печаль… В сердце нет уж былого огня,
Все угасли мечты, что несли вдохновенье…

* * *

Созревала, как Осень, под твоими руками,-
Как мечталось же быть мне твоею женой…
Как мечталось же мне, чтоб ребёнок наш:» Мама…»,
Мне негромко сказал,приобняв в тишине…
Как хотелось же мне сочинять ему сказки,
Как хотелось реснички на глазках считать…
Теперь некому мне отдавать свою ласку,
Теперь некого мне в этой жизни уж ждать.
Если честно сказать: тебе это – не нужно,
В твоём сердце не я,а опять же – она…
Говорить о ребёнке мне даже и стыдно,
Я тебе уж не друг и, прости,- не жена…





* * *

Не ври мне больше. Никогда не ври.-
Не говори: «Любимая навеки!»…
Хочу остаться просто – Человеком,
Тебя – не дожидаясь до зари…
«Богемных» слов ты мне не говори,
Устала я надеяться впустую…
Я жизнь не проживаю «вхолостую»,
Прошу тебя: «красиво» мне не ври.
Тебя я в этой жизни уж не жду,
Ведь чувствую,что навсегда теряю…
Ты – с ней, я знаю.Больно, но – смыряюсь,-
В Безмолвие тихонько ухожу…


* * *

У этого столика,за бокалом вина,
В ореоле уютного света…
Помолчу, погрущу…Я в Париже – одна,
И как быстро закончилось лето…
Не звони, не зови…Я – уже – не приду,
Словно Равик – живу одиноко…
Сердцем – слышно беду.И Печаль,и грозу,
А душа, словно раненный сокол…
…И у столика тихо, за бокалом вина
Посижу, погрущу до рассвета.
Я – в Париже – одна. Словно Равик – одна,
В ореоле уютного света…


* * *

Нам не о чем с тобою говорить,-
Мне больно от твоих недоговорок…
А на душе, как будто чёрный ворон,
Печаль крылом тихонько начертил…
Я не терплю, когда мне – нагло врут,
Как больно от жестокости,обидно…
Уйду, затихну,но – не потерплю,-
И пусть тебе за ложь да будет стыдно.
…Мне не о чём с тобою говорить,-
Она тебе – дороже и… роднее…
Хотелось бы остаться твоей феей,
Но мне уже не хочется и жить…

* * *

Поговорим тихонько по душам,
Под шёпот листьев,паданье каштанов…
Быть может,я грустить же перестану,
Печаль развею по «семи ветрам»…
Но я боюсь тебе уж доверять,-
Меня ты посчитаешь за ребёнка…
Смеяться будешь надо мною звонко,
А, впрочем, мне уж нечего терять…
…Поговорить бы тихо по душам,
Спокойно. Без эмоций и без крика…
Когда ты скажешь ласково мне: «Ита,
Тебя я никому уж не отдам…»

* * *
…Уйдёт из души этот холод,
Умолкну,затихну,влюблюсь…
Дождусь: ты – почувствуешь голод,
Что – трудно прожить.Я – дождусь.
Что плохо опять… Одиноко,
Тебе – без меня в мире жить…
Что солнце – молчит с пустых окон,
И сердце уж, нет, не слепит.
…Соскучишься – сам возвратишься,
Не стану тебя я искать…
Позволишь с ладошек напиться,
И снова – всесильною стать?

* * *

…Под светом настольной лампы,
За столиком – у окна…
Под музыку Глаудермана,-
Укрывшись пледом, я – побуду одна,
В обнимку с котом на диване…
Послушаю музыку и… погрущу,
Уткнувшись лицом я в котёнка…
И тихо в душе я боль затопчу,-
Что я – не имею ребёнка…
Что некого мне пеленать и купать,
Тихонько рассказывать сказки…
Что некому платьица мне покупать,
Кому я отдам свою ласку?
…При свете настольной лампы,
За столиком – у окна…
Под музыку Глаудермана…-
Я тихо побуду в молчаньи одна,
С котёночком на диване…

* * *

…За рассветом – расвет.
День – сменяется ночью…
Так – уходит наш век.-
Ничего уж не хочешь…


* * *

Женщина мудрая, как Осень,-
Тайной неги полные глаза…
И душа прекрасная, как просень,
Только с глаз – всё капает слеза…

* * *

Возврати меня тихонько к жизни,
Нежно в душу ты мне загляни…
Я, быть может, взбалмошна, капризна,-
Поцелуй перед сном, обними…
Мне же многого в жизни не надо,
Лишь бы чувствовать рядом тебя…
Возврати меня к Жизни ты взглядом,
Поцелуй перед сном ты, любя…
Тяжело без тебя мне. Тоскую,
И – скучаю. Надеюсь и – жду.
За тобой вновь тихонько грущу я,
Лишь тебя в этом мире люблю…

* * *

Засыпаю с именем твоим на устах,
И с надеждой,что тебя – услышу…
А на сердце что-то всё – «не так»,-
Ветер ветки за окном колышет…
Ночь неслышно ходит по земле,
И роняет золото из листьев…
Спрятались тропинки все во мгле,
Птиц уж в парке подавно не слышно…

* * *

Уйдут все печали, уйдут холода,
И в сердце вся Боль поутихнет…
Расстанут снега, сойдёт вся вода,
И снова печаль – станет лишней.
Я – здесь. Я – с тобою,
Никуда – не иду…-
В моей ты душе весь навеки…
Моё же ты солнышко,будь же со мною
Навеки МОИМ Человеком!

* * *

…От боли ты – как-будто бы – прозрел,
Вмиг понял всю знаимость отношений…
И меньше стало у меня сомнений,-
Ты ведь разлуки нашей не хотел…
От Боли ты – как-будто бы – прозрел,-
Заплакал,обхватив мои колени…
«Ох, Боже мой… У нас ведь сколько дел,-
Я так люблю тебя, моя Елена!»
…От Боли ты – как-будто бы – прозрел,
И понял, кто тебе я – в этом мире…
У нас и правда очень много дел,-
Любви навстречу дверь открою шире!
* * *
Не плачь. Не надо. Я – всегда с тобою,-
Не брошу, никуда я не уйду…
Вновь на дуэль я выйду с твоей Болью,
Печали все руками разведу…
Твою слезинку – нежно поцелую.
Ладошками по лбу я проведу…
О, как я без тебя вот здесь тоскую,
В разлуке этой всё сильней люблю!
Мой Ангел… Моё солнышко земное,-
Не плачь… Давай прогоним эту Боль…
Ты – засыпаешь… Я – всегда с тобою,
А вместе – сохраним свою Любовь.


* * *

Беда сроднила наши души, -
Дала понять,что порознь – не прожить.
Объеденила на всю жизнь нам руки,
И Бог дал право нам с тобой любить…
Бог – дал нам право…Ты меня хоть любишь?-
Кто я – тебе? Любовница? Жена?
Иль просто друг,который просто – «нужен»,
Я до сих пор всё не пойму сама…
А без тебя уже прожить – нет силы,
Безсмыслен день,когда тебя в нём – нет…
Такой любви у Бога я просила,-
Чтоб без тебя – чернел мне белый свет!




* * *


Живу тобою, солнышко моё! –
Смотрю в глаза твои,любимый…
Где взял ты такой яркой сини,-
У Солнца или у Небес?!

* * *

Уткнувшись в мои колени,
Ты – плачешь, меня обняв…
И шепчешь: «Моя Елена,
Я мог бы тебя потерять…»
А ты ведь меня – теряешь,
Тихонечко, с каждым днём…
Я, ведь как свеча, вся сгораю,
Лишь сердце всё дышит огнём…
Лишь сердце… Оно – из смертных,
Всё бьётся, но так устав…
И нет уже страха пред смертью,
Но как только плачет душа…
Как горько она рыдает,
Тебя – до конца не поняв…
Как чувствует, будто бы знает, -
Что ты эти годы – «играл»…


* * *

…Раздеваешь нежно и умело,
Всё целуя контур моих губ…
То – шальной,а то – такой несмелый,
А иногда – неистовый и груб.
Ты – такой волнующе-прекрасный,
На всю жизнь ты – опьянил меня!
Лишь в тебе я вижу своё Счастье,-
Без тебя мне не прожить и дня!

* * *

Я привыкаю к нежности твоей,-
К твоим глазам,губам и нежным пальцам…
Молю Судьбу: «Ты Боли нам – не лей,
Позволь нам покружиться в своём танце…»


* * *

Снег…
За окном – уже первый снег…
Тихонечко так пролетает…
А годы – идут.
За закатом – рассвет,
Для чего уж живу я – не знаю…
Не кричу, не ропщу…
И не жду от тебя обвинений…
«Объяснений» тебе – не ищу,
Тем более – «утешений».
«Замыкаюсь» в себе, замолкаю,
Не мечтая уже ни о чём…
Сердцем чувствую, просто ведь знаю,
Не ворйдёшь никогда ты в мой дом…

* * *
На уровне души, в тайнах подсознания,
Я чувствую беду, которая – придёт.
И в миг такой – уходят все желания,
И вновь душа – сплошной лишь только дождь…
В такой вот миг – мне грустно и тоскливо,
И мне тоску – ничем не объяснить…
В такой вот миг – хочу покоя, мира,
Но, как ни странно, я – устала жить.
Нет силы все выдерживать удары
Своей Судьбы… Она жестока вновь.
Всё – очень тленно…Как и мои планы,
Уже ничто не будуражит кровь…

* * *

Другой я стала… Повзрослела,
Ума набралась у тебя…
Душа стала – Болью, а тело,
Устало всё ждать… Всё – любя.
Я – стала другой… Уж не верю
Я больше теперь никому...
Душа теперь – скрытые двери,
Зачем я живу – пойму.
Чего в этой жизни хочу я,
Когда мне везде – лишь слеза…
А сердце от Боли – кочует,
Ему уж покоя – нельзя.
…Я – стала другой. Повзрослела…-
Ума набралась у тебя.
Душа – стала Болью, а тело
Устало всё жить без тебя…


* * *

Засну… Провалюсь,как в пропасть,
Лишь бы только не чувствовать Боль…
Сны – уходят… Душа, как копоть,-
Я устала уж спорить с Судьбой…
Так устала… Меня – не трогай, -
Никуда я уже не пойду…
Всё извилистей стала дорога,
Никого в этой жизни не жду.
Засыпаю… Плыву, как в Пропасть,
Лишь бы только не чувствовать Боль…
Сны – уходят… Душа, как копоть,-
Я устала уж спорить с Судьбой…

* * *

Молчишь? Я тоже тихо помолчу.-
Тяжёлый день, наверное, нам выпал…
Сегодня ты не скажешь мне:»Да, Ита! –
Ну, как дела? К тебе я вновь лечу!
Скажи: как день сегодня прожила?
Что нового случилось за сегодня?
Как спала? Не была ли ты голодна?-
Душа твоя от радости – цвела?»
…Я так к тебе привыкла в этой жизни,
Что без тебя – безсмыслен каждый миг…
И сердце может повторяться трижды:
« С тобой такой прекрасный этот мир!»


* * *
Снег кружится, плавно оседая,
Замерла в усталости Земля…
Кружит в небе птиц уставших стая,
Стала грустной почему-то я.
Замерла Природа в ожиданьи,
Что когда-то – вновь придёт Весна…
Вновь и вновь придёшь ты на свиданье,
И тебе обрадуюсь вновь я…
Поцелуешь, ласково обнимешь,
Средь зимы – подаришь мне цветы…
И руки с плечей моих не снимешь,
«Я – с тобою…» тихо скажешь ты.
…Снег – кружится,плавно оседая,
Замерла в усталости земля…
Кружит в небе птиц голодных стая,-
Твердо зная,что придёт Весна!

* * *
Устала земля седая,
Укрылись снегом поля…
Последний журавль отлетает,
И вновь загрустила я.
И снова на сердце тревожно,
Печаль разгулялась вновь…
Зашли снова в душу морозы,-
Никто не зажжёт костёр…
Никто меня не обнимет,
Не вытрет слезу из глаз…
Уходят весны и зимы,-
Ну кто объяснит же нам:
Когда же мы будем вместе?
Когда ты войдёшь в мой дом?
Пока лишь плохие вести
Сплошь лезут с моих окон…

* * *
…Приду, прекрасная, как Осень,
На грудь тебе тихонечко склонюсь…
В глаза взгляну, где неба просень,
Шепну тихонько: « Я – люблю…»
На кухне тихо потолкуем
О нашей прозе бытия…
О том, как сердце вновь тоскует,
Когда тебя – не вижу я…
И мир мне кажется весь чёрным,
Когда разводятся мосты…
Печали накрывают волны,
Когда молчишь тихонько ты…
Приду, уставшая, как Осень,
На грудь устало я склонюсь…
В глаза взгляну,где неба просень,
И тихо Богу помолюсь…

* * *

…Стою на мосту я. Здравствуй, Берлин!-
Ветер снова сорвал с головы моей шляпу…
Стою и глотаю сигаретный я дым,
Ох, как же душа вновь распята!
Стою, а вода всё течёт и течёт,
Думы Рейна уносит с Берлина.
Я так тоскую по тебе, любимый,
Снова мы не виделись сто лет…
Завтра улетаю я в Нью-Йорк,
Будут между нами океаны…
Ну, а Рейн – всё течёт…И-
сеется дождь,
И разлука растёт между нами.
Стою на мосту я… Прощай же, Берлин! –
Мы увидимся,друг мой, не скоро…
…Стою и глотаю сигаретный я дым,
А вверху, в небесах, - чёрный ворон…
С Е Б Е…

Люби себя! Живи только собою!
Ты – Женщина, и создана любить!
Встречай закат со звуками прибоя,
Ты рождена, чтобы счастливой быть!
Тебя когда-то называли «Леди…»,
Ты ведь ещё и восходящая звезда…
Люби СЕБЯ, прекрасная миледи,-
К себе без уважения – нельзя.
И все мужчины – станут на колени,
Когда начнёшь ты уважать себя.
Живи собою, юная Елена! -
К себе – без уважения нельзя.


* * *

В разлуке нашей – значимость твоих фраз,
Твоя забота и твоё вниманье…
Снимаешь «пелену» ты с глаз,
Нет повода мне думать о прощаньи…
Ты – так мне дорог.Будь всегда со мной,
Пускай – есть Боль.Пускай душа – распята…
Я лишь тебя так ждлду сейчас домой,
Хочу я лишь тобою быть обнята!
И только ты достойный быть со мной,
Другого, нет, не будет в этом мире…
Люблю тебя! Шумит в душе прибой,-
Лююбовь играет на волшебной лире!


* * *

Спасибо, Судьба, за встречу с тобой,-
Я с тобой – ожила, мой любимый!
«Отряхнулась» от пепла и дыма,
А в душе – вновь прибой.Ах, какой там прибой!-
Не страшны ни морозы, ни зимы…
Лишь тобою живу.В этом мире – живу,
О, как долго тебя я искала!
Твоим именем чистым во сне я дышу,-
Я таких, как вот ты,- не встречала…

* * *

Веет от меня пессемизмом… Знаю. –
Ничего уже от тебя не жду…
Что же в жизни я тогда искала,
Когда тихо сказала «Люблю»?
Что хотела в тебе найти я? –
Верила, что я тебя – дождусь…
Верила в Мечту я. Полюбила,
На разлуку говорила: «Пусть…»
А теперь – не верю. Так устала,
Что уже не верю никому…
Сердце закрываю я, как двери,
Никого на свете не люблю…

* * *
Жизнь – так тленна. Так шатка и – тленна.
Как продажен в мире каждый миг!
Я пришла к тебе святой Еленой,
А теперь мне почернел весь мир.
Ты прости,но нам – пора расстаться,-
Не поймать мне в небе журавля…
И не стоит больше нам встречаться,-
Не могу бороться с болью я.
…Жизнь – шатка. И – так безумно-тленна,-
Не поймать мне в небе журавля…
Я пришла к тебе святой Еленой,
Но устала в этой битве я.

* * *

Жизнь – разводит мосты.
То дожди,то снега…
В этой жизни – не вижу я лета…
И крыло – всё слабее…
Тяжелеет рука,
И не спится мне вновь до рассвета…

* * *
Мы стали с тобою,словно две звезды,-
Не чужие,но уже – не родные…
И чувствуем приход своей беды,
Уставшие,голодные и злые.
Куда идём? Никто не скажет нам,-
(Кому ты нужен в этом страшном мире?)
Как грязен мир…Умолкли наши лиры,
И мысли не ведут уж счёт годам…
Устали мы… Порядочно устали,
Закрыли свои души «на замок»…
Что в этом мире мы с тобой искали,
И как мираж – развеяться ты мог?

Мираж Любви…


* * *

Твоё молчание – живое.
Имеет смысл в нём каждый миг…
А сердце – будто в пепле – Троя,
Уж лучше б ветер нас с тобой настиг.
Шальной, свирепый…Заломил бы руки,
И вырвал сердце из груди…
Мы так устали от разлуки,
Что только шепчем:»Не иди…»
Усталость,страшная усталость
Какой не знали никогда…
Какими черствыми мы стали,
И сколько ж времени? Года…
И в сердце снова – одиноко,
Неважно чувствуешь себя…
Душа, как-будто сбитый сокол,
Страдает,плачет,всё любя…

* * *

Сумую за тобою… Світ – не милий!
Здається,зупинився ніби Час…
А Суєта – обламує всі крила,
І це Життя – роз»єднує все нас.
Сумую за тобою…Плаче небо,
Стікають краплі тихо по вікні…
А подумки я – лину все до тебе,-
Та лиш у сні всміхнешся ти мені.
Приходиш тихо…Сядеш коло столу
Запалиш – теплий вогник у пітьмі…
Яснішають з тобою видноколи
І жевріє надія у душі.
Як боляче – без тебе! І – самотньо,
Знов плаче дощ… І – пророста трава…
І серце моє знов без тебе – мовкне,
Душа моя без тебе-ледь жива.


* * *

Не мовчи! Так холодно без тебе…-
Враження, немов спинився Час…
Не злітає погляд вже у небо,
Коли ця розлука – поміж нас.
Коли в серці аж по вінця болю,
І в душі – похмура,чорна ніч…
Тоді все змовкає на півслові,
Всі згасають мрії весняні.
Коли в»януть крила у Любові,-
Тоді світ чорніє у мені…
Не мовчи…Не завдавай же Болю,
Хоч у сні всміхайся ти мені.

* * *
Оживає листя на деревах,
Виросли калюжниці малі…
Сонечко із посмішкою лева,
Впевнено крокує по Землі.
Чисті хмари…І – високе небо,
Повернулись гуси й журавлі…
Я ж думками лину лиш до тебе,
Ти, як сонце, світиш все мені…
Зігріваєш, ніжно так голубиш,
Називаєш:»Янголе ти мій!»…
Вірю: ти – мене вже не розлюбиш,
Якщо можеш.-все ти зрозумій…
Все збагну я і все я зрозумію,
Болі всі руками відведу…
Так любити – лише раз умію,
Разом проженемо цю біду…
…Оживає листя на деревах,
Виросли калюжниці малі…
Сонечко із посмішкою лева,
Впевнено крокує по Землі.

* * *

Погляд рідних очей
Зігріва мені душу.
Та самотність ночей
Коротати ще мусим…
Ще розводить мости
Лиховісниця-Доля…
Ще з бідою на «ти»
Ти говориш у горі…
І доріг – серпантин
Поміж нами лягає…
Я – одна й ти – один,
І розлука – без краю…
Нас тримає – Любов
У жорстокому світі…
Ми йдемо знов і знов
До своєї орбіти!
І проміння душі
Нам серця – зігріває…
Враз ясніють світи,
Коли в серці – світає…
…Погляд рідних очей
Зігріва мені душу…
Та самотність ночей
Коротати ще мушу…

* * *

Придёшь тихонько,за плечо обнимешь,
Толпу – не замечая на пероне…
И сразу груз годов с плечей ты снимешь,
Посмотришь вслед последнему вагону.
И будут фонари гореть с вокзала,
О поезде – засветят семафоры…
А тихонько скажешь: «Мне бы чаю,
Уже и спать ложится,друг мой,скоро…»
…Зажгу тихонько свечи у камина,
В резные чаши – вина разолью…
Усну в твоих ладонях, мой любимый,
На этом свете лишь тебя люблю.

* * *
Родной мой, любимый,единственный!-
Как горько от цепей разлук…
Как дорог мне голос твой искренний,
И ты – так прекрасен, не глуп.
И всё у тебя - совершенно:
Походка, улыбка, глаза…
Скажу я тебе откровенно:
«Прожить без тебя – уже нельзя.»
И миг каждодневный наполнен
Тобою,единственный мой…
А в сердце – бушуют вновь волны,
И плачет душа…Волком вой!
* * *

…Вспоминаю нашу первую встречу,
Твои негромкие слова…
Горели свечи…Тихий вечер,
И что-то пела нам листва…
О чём-то сокрушался город,
Куда-то мчались поезда…
Шептало на ночь сказку море
О том,что порознь нам – нельзя.
И голос твой печально-нежный,
И глубина прекрасных глаз…
И ночь казалась безмятежной,
В тот миг для нас с тобой.Для нас…
А море плакало,стонало,
О берег бился шторм-прибой…
Как будто чувствовало, знало,
Что мы – расстанемся с тобой.
Но – ненадолго.Лишь на Время,
Чтоб чувств – измерить глубину…
Не испугавшись Жизни бремя,
Сказав друг другу:»Я – люблю…»
…Горели свече.Тихий вечер
В лучах вечерних догорал…
Ты, приобняв меня за плечи,-
«Моя родная…» прошептал…
И Солнце спряталось за море,
Катились волны…Вновь и вновь…
Молчали горы. Спал наш город,
А в душах пламенем – Любовь!
Глаза прекрасные, родные,
Остались солнышком в душе…
Я – помню ночь…Мы – не чужые,
И вздох твой нежный на плече…
И море – стихло. Не стонало,
Не рвал уж берег шторм-прибой…
О, море знало! Точно знало,
Что мы – вновь встретимся с тобой…

* * *
…Люблю тебе! І ця любов палає
Вже не один десяток бурних літ!
І лише небо зоряне це знає,
Який пустий без тебе Божий світ!
Яке життя без тебе це тривожне,
І сонце наче сходить не для нас…
А ти такий красивий і… безбожний,-
Вриваєшся у будні повсякчас.
Живу тобою й дякую я Богу,
Що наші душі людські воз»днав.
Світлішають тепер мої дороги,
Як ти мені «Кохаю!» проказав…
…Люблю тебе! А у душі – світає,
Які б сніги життєві не мели…
Для мене щастя іншого немає,
Коли ти – біля мене. Біля мене – ти…

* * *
Сумую за тобою…Світ не милий! –
Здається, зупинився ніби Час…
І суєта – обламує всі крила,
І це життя роз»днує знов нас.
Сумую за тобою… Плаче Небо,
Стікають краплі тихо по вікні…
А подумки – все лину я до тебе,
Та лиш у сні всміхаєшся мені…
Приходиш тихо…Сядеш коло столу,
Запалиш – теплий вогник у вікні…
Яснішають з тобою видноколи,
І жевріє надіясвітла - в душі…
Як боляче без тебе! І – самотньо…-
Знов плаче дощ, і –пророста трава…
А моє серце знов без тебе мовкне,
Душа моя без тебе ледь жива.





* * *
То ли день,то ли ночь,-
Ничего уж меня не волнует…
Сердцу – можно помочь,
Но везде – только Ночь,
А в душе – лишь печаль здесь ночует.
Жизнь – разводит мосты…
Неизвестно,где ты? -
И в какие пойду снова дали?
Бежит всё Время…И – полно Печали,
Прошу тебя: так долго не молчи…

* * *

Коротаю дні, коротаю ночі,
Хай би час все ближче до зорі…
Сонечко всміхається пророче,
Світить,гріє…Тільки – не мені.
Все мандрую подумки до тебе,
І – сумую…Цей прозорий сум
Мрією злітає в синє небо,
А у серці вогник ще жевріє,
В те,що ти повернешся ізнов…



* * *

…И в час вечерний,когда дождь заплачет,
Тебе я снова напишу письмо…
А ты потом тихонько мне расскажешь,
Как время без меня твоё прошло?
Чем день бы наполнен в этом мире,
Что нового, кажись, произошло?
Играет ль сердце на влюблённой лире?
Иль солнышко любви уже зашло?
Тихонечко засну в твоих ладонях,
Хоть – мысленно, хоть там ты только – мой…
Пусть Время – мчит…Бежит себе по склонам,
Люблю-тебя.И жду тебя домой!

* * *

Схиляю голову перед тобою…
Тебе – нікому в світі не віддам!
Ділюся всім: плачем,журбою,горем,
А якщо радість – знову пополам!

* * *
Світять зорі…Тихі,ясні,
Посміхаються мені…
О, який же ти прекрасний,
Мій єдиний на Землі!






* * *

Мовчиш? Я теж з тобою помовчу,
Слова всі – зайві. Зайві всі питання…
Притих весь світ. І гасне зірка рання,
В розлуки безвість я лечу…
Так порожньо і холодно в душі,
Прощаючись,знов гасне це світання.
Неначе рідні, і, немов, - чужі,-
Чому згасає зірочка ця рання?
…Мовчиш? Я теж з тобою помовчу,
Немає слів і зайві всі питання…
В розлуки безвість тихо я лечу,
В безрадісне і пасмурне світання…


ОБЩЕНИЕ ПО ИНТЕРНЕТУ…

Поговорили и… забыли имена
И призраками кажутся все люди…
Мир – так огромен! Сеть-то ведь – одна,-
Никто не знает, что там дальше будет.
А будет же скорей всего – обман,
За «никаки» - все лица поскрывались…
Ах, Интернет! Наш сладостный «туман»,
Не лица – «ники».Их таких – немало.
Поговорили и – забыли имена,-
И кажутся нам призраками люди…
Мир – так огромен.Сеть-то ведь – одна,
Никто не знает,что там дальше будет.

* * *
Замислившись,іду по цій алеї,
Тримаючи в руках весняні квіти.
Травневі, сніжно-білії лілеї…
А чи лілеї? Почуття розквітлі!
* * *

За разговором – тихий разговор.
Так, ни о чём… О жизни и о прошлом…
То смех-сквозь слёзы,или снова – спор,
Иль сравнивание общих интересов.
И незаметно время так прошло,
Устали оба…Час уже был поздний.
Взгляну в окно,а солнце уж взошло,
И вечер возвратить уж невозможно…

* * *

Забудь меня и больше не звони,
Я – не твоя. Твоей уже не буду.
Да и потом,что скажут о нас люди?-
Прошу тебя: меня ты – не зови…
У каждого из нас – своя Судьба,
Мир – так жесток.И ты об этом знаешь…
Я снова в одиночестве встречаю
Рожденье дня…Привыкла жить одна.

* * *

Ты – жаждешь встречи…Я – её боюсь.
Боюсь огня,который меня сгубит…
Тебя увидеть жажду! Тихо злюсь,-
Твои глаза – искали мои губы…
Пройдут года,забудешь ты меня,
Как будто мы и не были знакомы…
Не знали жажды, сладкой той истомы,-
Ах, не бывает дыма без огня!

* * *
Болит душа…И сердце моё воет
Тоскует, плачет,тихо так молчит…
Душа напоминает в пепле – Трою,
А сердце тихо…Тихо так болит.

* * *
Не изменяй себе, прошу тебя,- не надо,
Ведь любишь ты другого сколько лет!
Не провожай же прошлое ты взглядом,
Назад возврата к прошлому уж нет.
Не говори другому ни полслова,-
Поговорили и – забыли имена…
Я к встречам уж не готова,
Устала в этой жизни сильно я.
Умолкни и – уйди… Ведь никому не нужен
Твой грустный образ нежных карых глаз.
Охрип мой голос… Как он лишь простужен,-
Пусть мир забудет одинокий глас…

Приветствую на лиру, обустраивайся с комфортом ) Если пока не знаешь о чем писать, то можешь полистать странички Alles_in_memories - там стопудово найдешь что-то интересное для себя. Ну и вообще ко мне заходи, если что-то непонятно будет : )

Приветик! Добро пожаловать на Ли.ру. Надеюсь тебе тут понравится. Хочу пригласить тебя в постоянные читатели моего дневника, а так же в мои подопечные сообщества: Моя_косметика - посвящено косметике, парфюмерии, уходу за собой и Мой_любимый_КРОЛИК - сообщество любителей таких замечательных зверушек, как кролики, возможно тебе понравится и ты захочешь завести себе такого же :)

Конечно, продолжу. Кстати, мой личный сайт - www.eteri.at.ua Заходи на сайт, и пиши мне: буду рада нашей дружбе! Ита.

Если чувства - вечные,они останутся навсегда. Пиши мне на ящик: надеюсь, мы - подружимся! Ита.

Привет! Классный дневник, надеюсь, что ты продолжишь и дальше радовать нас новыми записями Если захочешь стать моим другом кликай сюда! всегда рад новым знакомствам.

Это верно от себя и своей памяти не уйти)

Приветик! Спасибо за отклик! Буду рада твоим письмам - eteri777@rambler.ru Меня зовут Ита.

ПриветиК! Спасибо за письмо! Пиши мне по адресу: eteri777"rambler.ru Буду рада нашему общению! Меня зовут Ита.

С дневам

ПриветиК! Спасибо за письмо! Пиши мне по адресу^ eteri777@rambler.ru Буду рада общению с тобой! Ита.

Поздравляю с открытием дневника)

прив! с дневничком тебя. удачи на Ли.Ру)))

Приветик!!!
Буду рада общению!
Заходи в мой дневничок!
Удачи!!!